Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
Дорогі друзі! Доброго дня вам і світлого неба! Оце врешті-решт, через треті руки, таки дійшов до мене ще квітневий номер вашої газети з моїм нарисом про В. С. Роїк.
А газета ж, як… лялечка! От уже, дійсно, з Парижа «Наше слово» надсилають навіщось регулярно, а те, що робиться поряд, і не відаєш.
З Нового року постараюся це поправити.
Передивився побігом свої книжки і відібрав кілька віршів, близьких до вашої тематики. Спонтанно і сформувався такий собі «Кримський блок». Надіюся, що придасться до друку.
Хотілося би іще сказати, що, на мій погляд, «географію» тематики вашої газети, а отже і «географію» її розповсюдження треба значно розширити, не замикаючись на своєму квітучому півострові. Зрештою кримська державність колись простиралася на нинішні іще й Миколаївську, Херсонську, Одеську області, на частину сучасного Запоріжжя, на Кубань… Тобто є й історична виправданість такого поступу. Не кажу вже про елементарну потрібність: сьогодні, скажімо, Мелітопольщина («ворота в Крим») практично і фактично заблокована «п’ятою колоною» щодо культурології, національної історії, етнографії тощо. З близько десятка газет, котрі видаються тут, - жодної української!
Думаю, в такому разі, значно додалося б сил і можливостей і у вас, і у нас…
У будь-якому разі, принаймні мені б дуже хотілося, щоб «Кримська світлиця» стала справжньою моєю газетою.
Щастя вам, наснаги і натхнення!

З повагою -
Олег ГОНЧАРЕНКО.
м. Мелітополь.

Гончаренко Олег Миколайович - поет, прозаїк, публіцист, член Національної Спілки письменників України. Автор книг: “Крони дитинства”, “Петрогліфи”, “Тяжіння сонця”, “Мрія і любов”, “Світ очей моїх”, “Фантастичне купуасу”, “Шесть часов вечера после весны”, “Дорога крізь хату”, “Серцебуття”, “Храм голосів”, “Собор одкровень”, “Зірка Вітанія”, “НАголоси і наголОси”. Лауреат обласної премії імені М. Андросова, премії Спілки письменників України та фонду “Літературна скарбниця”, міжнародної премії імені Богдана-Нестора Лепкого.
«Я – Крим і Січ. Я – поле і Дніпро...»

ВІДВЕРТО ПРО НАБОЛІЛЕ

«...А судьи кто? За древностию лет,
к свободной жизни их вражда непримирима!
Сужденья черпают из забытых газет
времён очаковских и покоренья Крыма…»
   А. С. Грибоедов

Кажуть: “Давайте Крим віддамо!
А чому б і ні?”
Ще й хтось назве “апендицитом”,
а хтось і “гемороєм”...
У Медведєва, Путіна, Лужкова
там немає рідні,
а у мене – племінники із сестрою,
тітки, двоюрідні всі, мати хрещена...
Прадід з прабабцею і брат –
на Сімферопольськім кладовищі...
Може, чогось не треба іще нам?
Чого дріб’язничати? Давайте брати вище –
комусь “на похід” додамо Донбас,
комусь - Буджак і Буковину.
Чому Галичина, Закарпаття,
Слобожанщина у нас?
А Київ же – “мать городов русскіх”?
Подаруємо знов Україну, розтринькаємо...
Здуріли невже?!
Невже знову самих себе зрадимо?!
Усе ж це наше, а не чуже,
повернуте, а не вкрадене!
Може, досить з них Кубані і Придністров’я,
Підляшшя, Лемковини, Мазовії, Полісся
аж до Бреста?
За все заплачено потом, слізьми і кров’ю,
панове “манкурти” і “перехрести”!
Не відхрещуймось од свого по праву.
Хіба, скажімо, Феодосія (Кафа) –
не з нашого болю?
Хіба Севастополь – не місто української слави?
Там здебільшого “хохли”
й біліють кістками у полі –
з Херсона, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя, Луганська...
Там десь і мої дід з прапрадідом –
“русскіх воінов павших” пара...
Тепер нам кажуть: “Ви – окупанти, орда поганська!”
Але ж, хто тут і був
(воював і любився!) вічно,
то це – ми й татари!
Тож, “господа судьї”,
не обезсудьте:
якщо треба, і небо “занахалимо” палацами й халабудами.
І ви собі, як хочте, –
будьте чи не будьте,
а ми були, є і будемо!
 
АБРИКОС

Гай, роки так летять,
наче тіні тачанок!
А, між тим, пам’ятаю
усе до сих пір...
Травень.
Діда навідує однополчанин –
сивий кримський татарин Бекір.
Сяє стіл, як вівтар, під крилатою вишнею.
І чарки, і медалі голосять, сумні.
Гість говорить:
“Куначе, що пам’яттю вічною
після смерті лишиться тепер по мені?!
Поки нам із тобою свинцем рвали душу,
поки йшли ми в криваві негоди війни,
той вусатий шайтан мою саклю порушив...
У чужинах померли дружина й сини...
Ми ж кричали “за нього й Вітчизну!”, Григорію?!
Краще б там теж від ран, десь у полі, помер...
І наваживсь навідатись у рідні гори я
лиш минулого літа, мій друже-аскер!
Що побачив? Мли вирву –
над рідними кручами...
море – чорне... і трави гарячі – без рос...
Рідний двір занехаяно п’янню смердючою...
На дувал похилившись вмира абрикос...
А його, щоб уславити племені спілку,
ще прапрадід садив, оселяючись там!
Не заходячи, з Тотему зрізав я гілку,
щоб забрати з собою аж в Узбекистан.
Й не шукав там уже кладовище старе я:
знав, що й предків могили у звалищ – на дні!
Тільки напис надгробний з плити Крим-Гірея
(ясно так!) пригадався чомусь-то мені:
“Це життя – тимчасовість. Замислись, людино:
смерть – та чаша, із котрої питимуть всі!”
Час туди і мені, де сини і дружина
в райських кущах безкраїх ідуть по росі.
Вже мене зачекалася мабуть кохана...
Слухай, брате, скажу тобі свій заповіт!
Я – останній Гірей, явна плоть Чингізхана.
На мені мій преславний закінчиться рід.
Та не хочу, щоб й Тотем загаснув, як свічка:
він народу моєму осяє ще путь!
Бруньку з нього торік прищепив я на “дичку”,
котру вбогі дехкани “урюком” зовуть.
Ну, а як ще, скажи, ту гидоту назвати?!
Та не в тім річ... Приїхав прощатись, відтак
я свій Тотем воскреслий привіз тобі, брате:
ти – Мій Друг, Українець, Козак.
Ми з тобою пройшли і сьорбнули немало...
Та життя наше – крапля того, що – в Імлі!
Наші предки любились тут і воювали.
Ми – брати! Ми – свої на цій древній землі!
А чого ж іще треба? Земля є. Є небо.
Просто – завтра ми трохи примножимо див...
Недарма ж “Садовий” ось – і прізвище в тебе?
Наче титул – у доброго Духа Садів!”
І, обнявшись, заплакали сиві солдати!
І стояли, неначе Пророки, між рос!
Повела мене в хату заплакана мати...
А уранці в саду уже був абрикос.
Хтось чомусь його потім назвав “ананасним”.
Він, від саду – до саду, дійшов таки в Крим.
Я не знаю, куди несе мир цей і нас з ним?
Я не знаю, що сталося з ханом старим.
Усі ми, у свій час, зникнем в злій круговерті...
Та лишиться Народ і Вітчизна, і Бог!
На табличці могильній, по дідовій смерті,
“подорожню” тому я їм вибив – на двох:
“Спіть, бійці! Довели, що прекрасне не вмре, ви!
Хай впокоїться дух ваш в Небесній Ясі.”
Шанс на вічність – життя.
Воскрешаймо дерева:
Сад – та чаша, із котрої питимуть всі.

СИВАШ

Сиваш не скинеться: воді у “чеках”* ліньки…
Аж до Асканії – гарячий степ ковильний!
Це – Строганівка… Це уже – Чаплинка…
А далі і – Іванівна “фамільна”!
Там півсела – рідня.
І, вірте чи не вірте,
всі люблять “всесвіт” цей – такий гіркий,
як схлип.
Оскільки там метають сіль у скирти,
то й за столом бажають: “Сіль та хліб!”
Але туди доїхати ще треба…
А я – ніяк, (хоч “діло – за малим”!):
“Сиваш горить, іскриться до крайнеба!”
Хто ж море це обмовив так – “гнилим”?..
Сиваш припрошує:
“А перлів митих ось – кому?!”
Сиваш погойдує цілющу прірву роп*…
Мені б ізнов, на конику махновському,
(хай – під вогнем!) “махнуть” на Перекоп…
за Перекоп… Та можна по цій гладі
(не першим!) – аж на край, за край душі!
Чув: плем’я індіанське, у Канаді,
отак собі і зветься – “Сиваші”…
Не вірите? То – “артефакт”, я знаю.
Про те й згадав “для красного слівця”:
далеко так своїх не відпускає
солоно-сива Вічна Даль оця.

*Чек – загата для випарювання солі (спец.).
** Ропа – насичений розчин солі (спец.).

ПРОЩЕННЯ

Шуліки закурлюкали на вежах,
відчувши страх “аллахових синів”:
Ми охопили місто, як пожежа,
як повінь, нас і мур не зупинив.
Сполохано кричали півні треті,
віщуючи розплату по боргах.
Волали муедзини з мінаретів...
Та світ розчарувався у богах:
з очей смирення скинувши полуду
(де там “не вбий”, “до ближнього любов”?!),
стинались у жорстокім герці люди –
без торгу, воздавали кров – за кров.
Багряніли і мішаниця й вершник!
Лиш чувся ятаганів хижий спів...
І я не “пас там задніх” серед перших –
рубав, як міг, проклятих “мамлюків”.
Ненависті молився, як востаннє, –
в душі неначе хтось роздмухав жар!
Мій ніж свячений там, на тім майдані,
снаги упився із горлянок яничар.
Їх тумани поглинули, як вир, ми:
нам звідти шлях був – лиш на суд Небес.
І зрадивши не право “правовірних”,
у гори втік Гірей од наших лез.
А нам іще ординський чувся тупіт
на попелищах рідної землі!
Вхлюпнулись ми в палаци і халупи,
незгірш вовків оскаженілих, злі.
Укрився й день кривавою іржею!
Могли й катів ми “викликать на змаг”...
Ввірвався я в гарем якогось бея,
поклавши євнухів рядком на килимах.
Порубані, штовхнув ногою двері.
Пахнули в ніздрі мускус і амбра...
Осатанілий, першій-ліпшій “пері”
зідер чадру і онімів: “Сестра?!”
Так ось де стрів свою “калиноньку”, яку я
горючо так оплакував колись...
“Смердюча покритко, падлюко, замордую!” –
знов люто вихопив із піхов смерті блиск.
Вже до гріха лишалося півкроку,
вже зойкнуло повітря мов струна,
але звідкільсь хлопча місяцеоке,
мов проросло, й заплакало: “Ана-а!”
А потім раптом, щебетнуло: “Нене-е!”
Та й ну – хрестити лобика, дурне...
Неначе сонце зринуло на мене
і спопелило, дикого, мене!
Сестра сяйнула поглядом матусі...
Я опритомнів, шаблі згас ошкір...
“Оце твій любий дядечко, Петрусю!” –
сказала сину. А в очах – докір!
І я не знав, куди себе подіти:
так очі ті засмучені пекли...
Стояли ми і плакали, мов діти,
що загубили “цяцю” і... знайшли.
Вона мені ячала, як пелюстка,
як бусол і як море голубе:
“Це, братику, по-божому й по-людськи.
усіх прощай, хто пригада себе...”
 * * *
Без рук моїх не станеться нічого:
Я цьому степу – дар і благовіст.
Я – грудка, кураїна і дорога.
Я – дощ сліпий, що зринув і... завис:
Куди іти, навіщо йти? Я вдома.
Не зайдеш далі себе все одно.
Я – сміх і плач, жадана тінь і втома.
Я – віл і віз. Я – крила і жорно.
Я – Крим і Січ. Я – поле і Дніпро.
Я – зло й ненависть. Я – любов й добро.
Я – хліб і сіль. Я – рима і руда.
Мій степ... Уже віки я віч-на-віч з ним!
Мій степ... Мені у ньому бути вічним:
Без мене не освятиться й вода.

М. Лиходіду
* * *
Я - скіф, і все!
З тривогою у серці
Я пролюбив, як пролетів, віки.
Я з ким - Усе, а з ким лише у герці
Готов із лез народжувать зірки.
Я так течу, неначе кров у жилах.
Я так ячу, як очі до весни.
Мої вогні іще горять на схилах,
І в маревах грімкочуть табуни.
Аж ген там-там, вві сні моїм полиннім,
Іще бринить непройдена верста,
Де я дзвінким закоханим рабиням
В шатрі небес вустами рвав вуста.
...Я пас гурти й не одбивавсь од гурту.
Я був ані найкращим із синів.
Але вночі, у непогідь, до юрти
Прибивсь акин і в світ мене зманив.
Навчив на струнах місячних гойдатись,
Лічить зірки і пісні пить вино.
І я вже шлях зворотний пригадати
Не можу... Й повертатись — не дано!
Я став своїм «у полі і у лузі»,
Не визнаю кордони й береги.
Мене давно старі забули друзі,
А вже нові чигають вороги.
Мене дарма чекає сива мати:
Лихі вітри женуть мене, мов лист.
Але я - скіф: я й на чужому святі
Іще богам чужинським не моливсь.
Що не купився на причастя й притчі
Лиш хтось гукне по-рідному мене —
Слід вогнища заграє на обличчі,
Й тінь табуна в очах моїх майне.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Душі криниця"