Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2736)
З потоку життя (5825)
Душі криниця (3286)
Українці мої... (1425)
Резонанс (1439)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1620)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СОНЦЕ З М╤СЯЦЕМ ЗУСТР╤ЛИСЬ
21 кв╕тня у церквах сх╕дного обряду вшановують Святого Руфа — одного ╕з 70-ти апостол╕в,...


«НАБОЛ╤ЛО У ДУШ╤, НАКРИМИЛОСЬ...»
«Бог у пом╕ч творцям "Кримсько╖ св╕тлиц╕" ╕ ваш╕й газет╕, ус╕м укра╖нським патр╕отам Криму....


╤ван НИЗОВИЙ. «╤ Крим, ╕ Рим, ╕ м╕дн╕ труби…»
Ми й нин╕ щедр╕, Як були, Без м╕ри ╕ без меж: ╤ флот, ╕ море в╕ддали, ╤ Севастополь теж.


МАРТИН╤ВСЬКА ШКОЛЯРКА ЗАЙНЯЛА ПРИЗОВЕ М╤СЦЕ НА ВСЕУКРА╥НСЬКОМУ КОНКУРС╤
В╕длуння «Св╕тличного» конкурсу


СТИМУЛ ДЛЯ ТВОРЧОСТ╤
Зак╕нчилася зустр╕ч обм╕ном традиц╕йних подарунк╕в – книг та фотографуванням на згадку про...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 09.01.2009
В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ

Л╤ТЕРАТУРА
Дорог╕ друз╕! Доброго дня вам ╕ св╕тлого неба! Оце врешт╕-решт, через трет╕ руки, таки д╕йшов до мене ще кв╕тневий номер вашо╖ газети з мо╖м нарисом про В. С. Ро╖к.
А газета ж, як… лялечка! От уже, д╕йсно, з Парижа «Наше слово» надсилають нав╕щось регулярно, а те, що робиться поряд, ╕ не в╕да╓ш.
З Нового року постараюся це поправити.
Передивився поб╕гом сво╖ книжки ╕ в╕д╕брав к╕лька в╕рш╕в, близьких до вашо╖ тематики. Спонтанно ╕ сформувався такий соб╕ «Кримський блок». Над╕юся, що придасться до друку.
Хот╕лося би ╕ще сказати, що, на м╕й погляд, «географ╕ю» тематики вашо╖ газети, а отже ╕ «географ╕ю» ╖╖ розповсюдження треба значно розширити, не замикаючись на сво╓му кв╕тучому п╕востров╕. Зрештою кримська державн╕сть колись простиралася на нин╕шн╕ ╕ще й Микола╖вську, Херсонську, Одеську област╕, на частину сучасного Запор╕жжя, на Кубань… Тобто ╓ й ╕сторична виправдан╕сть такого поступу. Не кажу вже про елементарну потр╕бн╕сть: сьогодн╕, скаж╕мо, Мел╕топольщина («ворота в Крим») практично ╕ фактично заблокована «п’ятою колоною» щодо культуролог╕╖, нац╕онально╖ ╕стор╕╖, етнограф╕╖ тощо. З близько десятка газет, котр╕ видаються тут, - жодно╖ укра╖нсько╖!
Думаю, в такому раз╕, значно додалося б сил ╕ можливостей ╕ у вас, ╕ у нас…
У будь-якому раз╕, принаймн╕ мен╕ б дуже хот╕лося, щоб «Кримська св╕тлиця» стала справжньою мо╓ю газетою.
Щастя вам, наснаги ╕ натхнення!

З повагою -
Олег ГОНЧАРЕНКО.
м. Мел╕тополь.

Гончаренко Олег Миколайович - поет, проза╖к, публ╕цист, член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Автор книг: “Крони дитинства”, “Петрогл╕фи”, “Тяж╕ння сонця”, “Мр╕я ╕ любов”, “Св╕т очей мо╖х”, “Фантастичне купуасу”, “Шесть часов вечера после весны”, “Дорога кр╕зь хату”, “Серцебуття”, “Храм голос╕в”, “Собор одкровень”, “З╕рка В╕тан╕я”, “НАголоси ╕ наголОси”. Лауреат обласно╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Андросова, прем╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни та фонду “Л╕тературна скарбниця”, м╕жнародно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Богдана-Нестора Лепкого.
«Я – Крим ╕ С╕ч. Я – поле ╕ Дн╕про...»

В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ

«...А судьи кто? За древностию лет,
к свободной жизни их вражда непримирима!
Сужденья черпают из забытых газет
времён очаковских и покоренья Крыма…»
   А. С. Грибоедов

Кажуть: “Давайте Крим в╕ддамо!
А чому б ╕ н╕?”
Ще й хтось назве “апендицитом”,
а хтось ╕ “геморо╓м”...
У Медвед╓ва, Пут╕на, Лужкова
там нема╓ р╕дн╕,
а у мене – плем╕нники ╕з сестрою,
т╕тки, двоюр╕дн╕ вс╕, мати хрещена...
Прад╕д з прабабцею ╕ брат –
на С╕мферопольськ╕м кладовищ╕...
Може, чогось не треба ╕ще нам?
Чого др╕б’язничати? Давайте брати вище –
комусь “на пох╕д” додамо Донбас,
комусь - Буджак ╕ Буковину.
Чому Галичина, Закарпаття,
Слобожанщина у нас?
А Ки╖в же – “мать городов русск╕х”?
Подару╓мо знов Укра╖ну, розтринька╓мо...
Здур╕ли невже?!
Невже знову самих себе зрадимо?!
Усе ж це наше, а не чуже,
повернуте, а не вкрадене!
Може, досить з них Кубан╕ ╕ Придн╕стров’я,
П╕дляшшя, Лемковини, Мазов╕╖, Пол╕сся
аж до Бреста?
За все заплачено потом, сл╕зьми ╕ кров’ю,
панове “манкурти” ╕ “перехрести”!
Не в╕дхрещуймось од свого по праву.
Х╕ба, скаж╕мо, Феодос╕я (Кафа) –
не з нашого болю?
Х╕ба Севастополь – не м╕сто укра╖нсько╖ слави?
Там здеб╕льшого “хохли”
й б╕л╕ють к╕стками у пол╕ –
з Херсона, Одеси, Микола╓ва, Запор╕жжя, Луганська...
Там десь ╕ мо╖ д╕д з прапрад╕дом –
“русск╕х во╕нов павших” пара...
Тепер нам кажуть: “Ви – окупанти, орда поганська!”
Але ж, хто тут ╕ був
(воював ╕ любився!) в╕чно,
то це – ми й татари!
Тож, “господа судь╖”,
не обезсудьте:
якщо треба, ╕ небо “занахалимо” палацами й халабудами.
╤ ви соб╕, як хочте, –
будьте чи не будьте,
а ми були, ╓ ╕ будемо!
 
АБРИКОС

Гай, роки так летять,
наче т╕н╕ тачанок!
А, м╕ж тим, пам’ятаю
усе до сих п╕р...
Травень.
Д╕да нав╕ду╓ однополчанин –
сивий кримський татарин Бек╕р.
Ся╓ ст╕л, як в╕втар, п╕д крилатою вишнею.
╤ чарки, ╕ медал╕ голосять, сумн╕.
Г╕сть говорить:
“Куначе, що пам’яттю в╕чною
п╕сля смерт╕ лишиться тепер по мен╕?!
Поки нам ╕з тобою свинцем рвали душу,
поки йшли ми в кривав╕ негоди в╕йни,
той вусатий шайтан мою саклю порушив...
У чужинах померли дружина й сини...
Ми ж кричали “за нього й В╕тчизну!”, Григор╕ю?!
Краще б там теж в╕д ран, десь у пол╕, помер...
╤ наваживсь нав╕датись у р╕дн╕ гори я
лиш минулого л╕та, м╕й друже-аскер!
Що побачив? Мли вирву –
над р╕дними кручами...
море – чорне... ╕ трави гаряч╕ – без рос...
Р╕дний дв╕р занехаяно п’янню смердючою...
На дувал похилившись вмира абрикос...
А його, щоб уславити племен╕ сп╕лку,
ще прапрад╕д садив, оселяючись там!
Не заходячи, з Тотему зр╕зав я г╕лку,
щоб забрати з собою аж в Узбекистан.
Й не шукав там уже кладовище старе я:
знав, що й предк╕в могили у звалищ – на дн╕!
Т╕льки напис надгробний з плити Крим-Г╕рея
(ясно так!) пригадався чомусь-то мен╕:
“Це життя – тимчасов╕сть. Замислись, людино:
смерть – та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕!”
Час туди ╕ мен╕, де сини ╕ дружина
в райських кущах безкра╖х ╕дуть по рос╕.
Вже мене зачекалася мабуть кохана...
Слухай, брате, скажу тоб╕ св╕й запов╕т!
Я – останн╕й Г╕рей, явна плоть Чинг╕зхана.
На мен╕ м╕й преславний зак╕нчиться р╕д.
Та не хочу, щоб й Тотем загаснув, як св╕чка:
в╕н народу мо╓му ося╓ ще путь!
Бруньку з нього тор╕к прищепив я на “дичку”,
котру вбог╕ дехкани “урюком” зовуть.
Ну, а як ще, скажи, ту гидоту назвати?!
Та не в т╕м р╕ч... При╖хав прощатись, в╕дтак
я св╕й Тотем воскреслий прив╕з тоб╕, брате:
ти – М╕й Друг, Укра╖нець, Козак.
Ми з тобою пройшли ╕ сьорбнули немало...
Та життя наше – крапля того, що – в ╤мл╕!
Наш╕ предки любились тут ╕ воювали.
Ми – брати! Ми – сво╖ на ц╕й древн╕й земл╕!
А чого ж ╕ще треба? Земля ╓. ╢ небо.
Просто – завтра ми трохи примножимо див...
Недарма ж “Садовий” ось – ╕ пр╕звище в тебе?
Наче титул – у доброго Духа Сад╕в!”
╤, обнявшись, заплакали сив╕ солдати!
╤ стояли, неначе Пророки, м╕ж рос!
Повела мене в хату заплакана мати...
А уранц╕ в саду уже був абрикос.
Хтось чомусь його пот╕м назвав “ананасним”.
В╕н, в╕д саду – до саду, д╕йшов таки в Крим.
Я не знаю, куди несе мир цей ╕ нас з ним?
Я не знаю, що сталося з ханом старим.
Ус╕ ми, у св╕й час, зникнем в зл╕й круговерт╕...
Та лишиться Народ ╕ В╕тчизна, ╕ Бог!
На табличц╕ могильн╕й, по д╕дов╕й смерт╕,
“подорожню” тому я ╖м вибив – на двох:
“Сп╕ть, б╕йц╕! Довели, що прекрасне не вмре, ви!
Хай впоко╖ться дух ваш в Небесн╕й Яс╕.”
Шанс на в╕чн╕сть – життя.
Воскрешаймо дерева:
Сад – та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕.

СИВАШ

Сиваш не скинеться: вод╕ у “чеках”* л╕ньки…
Аж до Аскан╕╖ – гарячий степ ковильний!
Це – Строган╕вка… Це уже – Чаплинка…
А дал╕ ╕ – ╤ван╕вна “фам╕льна”!
Там п╕всела – р╕дня.
╤, в╕рте чи не в╕рте,
вс╕ люблять “всесв╕т” цей – такий г╕ркий,
як схлип.
Оск╕льки там метають с╕ль у скирти,
то й за столом бажають: “С╕ль та хл╕б!”
Але туди до╖хати ще треба…
А я – н╕як, (хоч “д╕ло – за малим”!):
“Сиваш горить, ╕скриться до крайнеба!”
Хто ж море це обмовив так – “гнилим”?..
Сиваш припрошу╓:
“А перл╕в митих ось – кому?!”
Сиваш погойду╓ ц╕лющу пр╕рву роп*…
Мен╕ б ╕знов, на конику махновському,
(хай – п╕д вогнем!) “махнуть” на Перекоп…
за Перекоп… Та можна по ц╕й глад╕
(не першим!) – аж на край, за край душ╕!
Чув: плем’я ╕нд╕анське, у Канад╕,
отак соб╕ ╕ зветься – “Сиваш╕”…
Не в╕рите? То – “артефакт”, я знаю.
Про те й згадав “для красного сл╕вця”:
далеко так сво╖х не в╕дпуска╓
солоно-сива В╕чна Даль оця.

*Чек – загата для випарювання сол╕ (спец.).
** Ропа – насичений розчин сол╕ (спец.).

ПРОЩЕННЯ

Шул╕ки закурлюкали на вежах,
в╕дчувши страх “аллахових син╕в”:
Ми охопили м╕сто, як пожежа,
як пов╕нь, нас ╕ мур не зупинив.
Сполохано кричали п╕вн╕ трет╕,
в╕щуючи розплату по боргах.
Волали муедзини з м╕нарет╕в...
Та св╕т розчарувався у богах:
з очей смирення скинувши полуду
(де там “не вбий”, “до ближнього любов”?!),
стинались у жорсток╕м герц╕ люди –
без торгу, воздавали кров – за кров.
Багрян╕ли ╕ м╕шаниця й вершник!
Лиш чувся ятаган╕в хижий сп╕в...
╤ я не “пас там задн╕х” серед перших –
рубав, як м╕г, проклятих “мамлюк╕в”.
Ненавист╕ молився, як востанн╓, –
в душ╕ неначе хтось роздмухав жар!
М╕й н╕ж свячений там, на т╕м майдан╕,
снаги упився ╕з горлянок яничар.
╥х тумани поглинули, як вир, ми:
нам зв╕дти шлях був – лиш на суд Небес.
╤ зрадивши не право “правов╕рних”,
у гори вт╕к Г╕рей од наших лез.
А нам ╕ще ординський чувся туп╕т
на попелищах р╕дно╖ земл╕!
Вхлюпнулись ми в палаци ╕ халупи,
незг╕рш вовк╕в оскажен╕лих, зл╕.
Укрився й день кривавою ╕ржею!
Могли й кат╕в ми “викликать на змаг”...
Вв╕рвався я в гарем якогось бея,
поклавши ╓внух╕в рядком на килимах.
Порубан╕, штовхнув ногою двер╕.
Пахнули в н╕здр╕ мускус ╕ амбра...
Осатан╕лий, перш╕й-л╕пш╕й “пер╕”
з╕дер чадру ╕ он╕м╕в: “Сестра?!”
Так ось де стр╕в свою “калиноньку”, яку я
горючо так оплакував колись...
“Смердюча покритко, падлюко, замордую!” –
знов люто вихопив ╕з п╕хов смерт╕ блиск.
Вже до гр╕ха лишалося п╕вкроку,
вже зойкнуло пов╕тря мов струна,
але зв╕дк╕льсь хлопча м╕сяцеоке,
мов проросло, й заплакало: “Ана-а!”
А пот╕м раптом, щебетнуло: “Нене-е!”
Та й ну – хрестити лобика, дурне...
Неначе сонце зринуло на мене
╕ спопелило, дикого, мене!
Сестра сяйнула поглядом матус╕...
Я опритомн╕в, шабл╕ згас ошк╕р...
“Оце тв╕й любий дядечко, Петрусю!” –
сказала сину. А в очах – док╕р!
╤ я не знав, куди себе под╕ти:
так оч╕ т╕ засмучен╕ пекли...
Стояли ми ╕ плакали, мов д╕ти,
що загубили “цяцю” ╕... знайшли.
Вона мен╕ ячала, як пелюстка,
як бусол ╕ як море голубе:
“Це, братику, по-божому й по-людськи.
ус╕х прощай, хто пригада себе...”
 * * *
Без рук мо╖х не станеться н╕чого:
Я цьому степу – дар ╕ благов╕ст.
Я – грудка, кура╖на ╕ дорога.
Я – дощ сл╕пий, що зринув ╕... завис:
Куди ╕ти, нав╕що йти? Я вдома.
Не зайдеш дал╕ себе все одно.
Я – см╕х ╕ плач, жадана т╕нь ╕ втома.
Я – в╕л ╕ в╕з. Я – крила ╕ жорно.
Я – Крим ╕ С╕ч. Я – поле ╕ Дн╕про.
Я – зло й ненависть. Я – любов й добро.
Я – хл╕б ╕ с╕ль. Я – рима ╕ руда.
М╕й степ... Уже в╕ки я в╕ч-на-в╕ч з ним!
М╕й степ... Мен╕ у ньому бути в╕чним:
Без мене не освятиться й вода.


М. Лиход╕ду
* * *
Я - ск╕ф, ╕ все!
З тривогою у серц╕
Я пролюбив, як пролет╕в, в╕ки.
Я з ким - Усе, а з ким лише у герц╕
Готов ╕з лез народжувать з╕рки.
Я так течу, неначе кров у жилах.
Я так ячу, як оч╕ до весни.
Мо╖ вогн╕ ╕ще горять на схилах,
╤ в маревах гр╕мкочуть табуни.
Аж ген там-там, вв╕ сн╕ мо╖м полинн╕м,
╤ще бринить непройдена верста,
Де я дзв╕нким закоханим рабиням
В шатр╕ небес вустами рвав вуста.
...Я пас гурти й не одбивавсь од гурту.
Я був ан╕ найкращим ╕з син╕в.
Але вноч╕, у непог╕дь, до юрти
Прибивсь акин ╕ в св╕т мене зманив.
Навчив на струнах м╕сячних гойдатись,
Л╕чить з╕рки ╕ п╕сн╕ пить вино.
╤ я вже шлях зворотний пригадати
Не можу... Й повертатись — не дано!
Я став сво╖м «у пол╕ ╕ у луз╕»,
Не визнаю кордони й береги.
Мене давно стар╕ забули друз╕,
А вже нов╕ чигають вороги.
Мене дарма чека╓ сива мати:
Лих╕ в╕три женуть мене, мов лист.
Але я - ск╕ф: я й на чужому свят╕
╤ще богам чужинським не моливсь.
Що не купився на причастя й притч╕
Лиш хтось гукне по-р╕дному мене —
Сл╕д вогнища загра╓ на обличч╕,
Й т╕нь табуна в очах мо╖х майне.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6762

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков