Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЗЕТА «КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ОГОЛОШУ╢ ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ Л╤ТЕРАТУРНИЙ КОНКУРС «МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ КРИМСЬКОГО УКРА╥НСЬКОГО ПОЕТА ДАНИЛА КОНОНЕНКА
УМОВИ КОНКУРСУ


╤НШ╤
В’╓ться прапор Укра╖ни: Жовте поле, небо син╓. Гордо ма╓ ╕ тр╕поче, Може що пов╕дать хоче?


ДМИТРУ ШУПТ╤ – 80!
«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВ╤ЛЕ╢М!


«ХРИСТОС ХРЕСТИВСЯ Й ВОДУ ОСВЯТИВ...»
Може виникнути слушне запитання: “Чому Богоявленням називають не день народження ╤суса...


«…Я СИЛИ П’Ю В ТАРАСОВОМУ СЛОВ╤»
У т╕ хвилини важко було говорити, сльози заважали, адже почуття щему ╕ радост╕, хвилювання ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 16.01.2009
╥ХНЯ ГОЛУБИНА ЛЮБОВ

ДЖЕРЕЛА

Мен╕ часто спада╓ на думку, чи ма╓мо ми право втручатися в ╕нтимний св╕т видатних людей, як╕ залишили глибокий сл╕д в ╕стор╕╖ та культур╕ р╕дного краю, ╕ чия праця присвячена багатьом покол╕нням?
Коли я перегортав пожовкл╕ листки в╕ково╖ давнини у читальн╕ арх╕ву Академ╕╖ наук Укра╖ни, мен╕ здавалося, що вони ще зберегли тепло рук ╖хн╕х автор╕в ╕ дихають такою н╕жн╕стю ╕ щир╕стю, н╕би ╖х писали мо╖ друз╕, однодумц╕, у яких нема╓ секрет╕в в╕д мене. Усе б╕льше й б╕льше переконуюсь у тому, що лише злочинц╕ бояться заглядати в свою душу, коли лякаються ╕нтимного св╕ту, бо в╕н у них убогий, злочинний ╕ брудний.
Хай простить мен╕ св╕тла т╕нь великого працелюба й патр╕ота Бориса Гр╕нченка ╕ Мар╕╖ Гр╕нченко з роду Гладил╕них, що торкнувся у сво╖й прац╕ ╖хнього ╕нтимного св╕ту ╕ ╖хньо╖ велико╖ любов╕, чисто╖, як джерельна вода, яку не забруднили житт╓в╕ стих╕╖, буреломи й п╕дводн╕ круч╕. Вони мають право на те, щоб ╖хн╕й житт╓вий шлях став прикладом для майбутн╕х покол╕нь, як треба любити р╕дний край, будувати сво╓ особисте
щастя.
Борис ╕ Мар╕я - однол╕тки, як╕ вперше зустр╕лися на початку свого вчителювання, ╖х обох об’╓днували сп╕льн╕ ╕нтереси до осв╕ти, культури, дол╕ р╕дного краю, а ще, кр╕м того, - любов до л╕тератури, слова. Ще до знайомства з Мар╕╓ю Борис Гр╕нченко вже був автором поез╕╖ «До прац╕» (1881), в як╕й висловив мету свого життя - в╕ддати вс╕ сво╖ сили, нав╕ть життя для щастя р╕дного краю. Ц╕й мет╕ в╕н не зрадив до смерт╕. Про таку працю мр╕яла романтична й наполеглива Мар╕я Микола╖вна. ╥х доля звела працювати в одн╕й школ╕ села Нижня Сироватка на Харк╕вщин╕. До цього часу молодий учитель зв╕дав чимало житт╓вих злигодн╕в, пересл╕дувань ╕ нав╕ть тюрми. Але вони ще б╕льше загартували його волю, переконання, як╕ згодом укр╕пилися в його характер╕, зробили його ще б╕льш наполегливим, непримиренним, працьовитим. Незважаючи на вс╕ злигодн╕, митарства, юнак не озлобився, а став ╕ще чутлив╕шим до будь-яко╖ несправедливост╕, кривди. Кр╕м того, в╕н пост╕йно в╕дчува╓ нестачу сво╓╖ осв╕ти ╕ з ще б╕льшою наполеглив╕стю працю╓ над самоосв╕тою. Ця праця стала для нього буденною потребою ╕ нав╕ть характером. Молодий допитливий учитель не пропуска╓ повз себе жодно╖ книги, яку б в╕н не прочитав. Кр╕м рос╕йсько╖, в╕н зачиту╓ться класикою св╕тово╖ л╕тератури. Ревно стежить за появою укра╖нсько╖ книги, яка через перешкоди ╕ пересл╕дування прорива╓ться в Укра╖ну.
В╕н намагався жити серед укра╖нського селянства, вдосконалював сво╓ знання р╕дно╖ мови. Цей факт обурив сироватського попа-чорносотенця, який писав на нього доноси. Стукача обурило те, що вчитель говорить ╕з селянами «на малороссийском наречии», як р╕вний ╕з р╕вними. Але под╕бн╕ наклепи ╕ провокац╕╖ не могли вбити його переконань, як╕ ще в дитинств╕ зародилися п╕д впливом оточення та «╢вангел╕╖» укра╖нського народу - «Кобзаря». Батько, хоча й був укра╖нського походження, нав╕ть ╕з роду Григор╕я Кв╕тки-Основ’яненка, старався вислужитися перед владою, нав╕ть вдома намагався викоренити «малорос╕йський дух». Мати – рос╕янка, щира, чутлива та ласкава. Не т╕льки не перечила справ╕ сина, а п╕зн╕ше нав╕ть писала листи до нього укра╖нською мовою. Автор першо╖ багатотомно╖ ╕стор╕╖ укра╖нсько╖ л╕тератури Омелян Огоновський пом╕стив уривки з автоб╕ограф╕╖ Гр╕нченка (Василя Чайченка), написан╕ для прац╕ ╕сторика: «Я народився 1863 р. у Харк╕вщин╕ в панськ╕й с╕м’╖, я змалку завс╕ди балакав по-московському, бо ╕накше в нас у с╕м’╖ не балакано ╕ нав╕ть не дозволювано балакати... Отже, середовище, серед якого був я, я зустр╕в ╕ од старших, ╕ од товариш╕в за того саме ворогування до мого «хахлачества», ╕ тим мен╕ довелося зазнати чимало г╕рких хвилин». (Омелян Огоновський «История литературы русской», Льв╕в, 1893 р., ст. 1152-1153).
У с╕м’╖ Гладил╕них Мар╕я не зазнала мовного примусу, якого зазнав у дитинств╕ Борис. Правдопод╕бно, там вважалося природним знати мову народу, серед якого живеш. Мар╕я з дитинства виростала в укра╖нському середовищ╕. Любила змалку задушевн╕ укра╖нськ╕ п╕сн╕, звича╖, побут, мову. Хоч укра╖нська мова була поза законом, зазнавала пересл╕дувань ╕ нав╕ть глузувань з боку урядовц╕в, як╕ здеб╕льшого в с╕мейному кол╕ називали себе малоросами. Отже, рос╕йська мова в Богодухов╕, як ╕ в ус╕й Катеринославщин╕, була пан╕вною лише серед чиновник╕в, урядовц╕в, школи. Таке саме становище було у пер╕од пере╖зду с╕м’╖ Гр╕нченк╕в на Донбас у село Олекс╕╖вку.
Але поверн╕мося знову у св╕т ╖хньо╖ молодост╕. Вза╓мн╕ ╕нтереси наст╕льки зблизили Мар╕ю ╕ Бориса, що в одному з лист╕в Борис Дмитрович пише: «У мене тепер ╓ т╕льки два кохання - Укра╖на ╕ ти... Кохав я Укра╖ну ╕ кохатиму до в╕ку, бо х╕ба ж ╓ така сила, щоб примусила мене тепер ╖╖ не кохати, коли т╕льки для не╖ живу. Кохав ╖╖, але н╕! Я чув серцем ╕ якось невиразно розум╕в головою, що не зовс╕м я ще людина. Що чогось ще не ста╓ великого. Тепер я зрозум╕в – не ставало мен╕ кохати так, як кохаю тебе. Це не кохання до р╕дного краю - н╕, воно не таке, зовс╕м не таке, зовс╕м не таке це кохання, але воно для мене таке ж святе.
╤ тепер, коли я знаю, чого мен╕ тод╕ не ставало ╕ коли ти, моя свята, дала мен╕ щастя, тепер несила мен╕ зректися цього кохання, бо стало частиною мо╓╖ власно╖ ╕стоти.
Так, руку ж, кохана, дай, дай руку ╕ вкуп╕ ми йтимем ╕ йтимем до краю, туди, де заховане щастя нашо╖ р╕дно╖ Вкра╖ни, а вкуп╕ з ╖м ╕ наше, коли ми:

Для роботи на св╕т народились,
Ми для борн╕ живемо.
Руку, кохана, - оддаймо життя за свою Укра╖ну. Потопа╓ вона у мор╕ сл╕з ╕ кров╕.
Руку, кохана, до прац╕ - в т╕й прац╕ наше щастя!» (Харк╕в, 20.08.1883).

«Борисе, голубчик, - пише Мар╕я 24.08.1883 р., - вчора т╕льки-но я од╕слала на почту св╕й лист до тебе, як почтальон прин╕с тв╕й лист. Серце мо╓, той почтальон здався мен╕ янголом з неба, бо я не ждала од тебе так скоро н╕яко╖ в╕стки, а найб╕льше тим, що тод╕, як в╕н прийшов, я думала, як та д╕вчина:
«Полет╕ла я б до тебе, та крилець не маю», - а прочитала тв╕й лист, я наче з тобою побалакала. Серце мо╓, ти кажеш, що мо╓ кохання осв╕тило тебе, благословля╓ш мене за його. Коханий м╕й! Увесь св╕й в╕к я прожила у глибок╕й темряв╕... У ц╕й темряв╕ блищала одна з╕рочка... Тут я зустр╕лась з тобою, ╕ мене раптом ос╕яв якийсь чудний св╕т, я ус╕╓ю душею ╕ серцем почула, що ти й ╓сть той, котрого так бажала душа моя, ╕ що т╕льки укуп╕ з тобою я можу йти до т╕╓╖ з╕рочки. Як я могла не полюбити тебе?!»
Така ж безмежна рад╕сть охопила всю ╕стоту Бориса:
«╤ щастя, що од╕брав дорогу зв╕стку, ╕ журба, що нема коло мене т╕╓╖ розумно╖ гол╕воньки, що схилилася над тим листом, - усе це обхопило душу одним якимсь нев╕домим рад╕сно-п’янким почуванням. ╤ я читав, читав ╕ впивався тим листом так, як впиваються р╕дною п╕снею, але н╕! Далеко б╕льш: тут вся ╕стота розум╕ла кожне слово у т╕м лист╕, розум╕ла ╕ плакала, то рад╕ла кожному слову.

Прощай, моя кохана,
моя голубко!
Ц╕лую тебе, тво╖ люб╕,
люб╕ рученьки. Тв╕й Борис».

У багатьох листах до сво╓╖ кохано╖ Марус╕ в Бориса Дмитровича прозов╕ речення переходять у поетичн╕ рядки:

Голубонько, душ╕ мо╓╖ кв╕т!
По╖хала, ╕ сам зостався я...
╤ сонечко мен╕ тепер не св╕те.
Ти, сонечко мо╓, зоря моя!
Але тво╖ ласкав╕ добр╕ оч╕
Зорять мен╕ ╕ вдень,
╕ серед ноч╕.

У розлуц╕ Борис Дмитрович д╕литься думками про громадськ╕, л╕тературно-мистецьк╕ справи. В╕н тривожиться, що укра╖нська культура руйну╓ться, ╕ нема╓ захисту в╕д руйнац╕╖: «Зараз я прочитав у газет╕, як стр╕вають Турген╓ва ╕ як╕ процес╕╖ мають зробити при його похорон╕... Мене зл╕сть бере, мен╕ тяжко читати це все. Тяжко, бо перед мною сто╖ть могила нашого народного поета, мученика ╕де╖, сина народу. Там, над Дн╕пром сто╖ть вона, боки ╖й пообвалювалися, хрест, згори до низу написаний пр╕звищами тих, хто був на ц╕й велик╕й могил╕, п╕д╕гнив ╕ впав. ╤ не можна оправити могилу, не можна нового хреста поставити, пом╕няти, маючи наказ «свише», не дають ╕ п╕дходити до могили. Це вже б╕льше не велика могила великого поета, до котро╖ сходилися поклонитися укра╖нц╕, - це вже тепер шпильок, потоптаний пол╕цейськими ногами. Ти писала колись, що я помиляюся в сво╓му погляд╕ на Турген╓ва, що я недбалим зостався до всього, що не укра╖нське. Що ж мен╕ дорожче - Турген╓в чи Шевченко? Про кого ж я буду плакати: про Турген╓ва, котрому царський похорон воздають, чи про Шевченка, на могил╕ котрого свин╕ пасуться: що мен╕ р╕дн╕ше, що для мене важлив╕ше: твори Турген╓ва чи Шевченков╕ твори, котрих не те що друкувати, а й читати не дають. Н╕, я плачу, та т╕льки плачу за сво╖х, бо у нас, укра╖нц╕в, ст╕льки того горя й муки, що нема змоги плакати по чужому горю. Ось де причина того, що так приняв смерть Турген╓ва».
З цього листа могла б скластися думка, що Борис Гр╕нченко упереджено ставився до рос╕йсько╖ л╕тератури, але нам добре в╕домо, що ще у дитинств╕ в╕н зачитувався, кр╕м св╕тових письменник╕в, ╕ рос╕йськими. Таку школу пройшла ╕ Мар╕я Микола╖вна. Вони багато перекладали твор╕в рос╕йських письменник╕в укра╖нською мовою. Хоч ставлення Бориса Дмитровича до окремих рос╕йських письменник╕в було неоднозначним. Мар╕я Микола╖вна деколи намагалася Бориса Дмитровича примирити з ц╕╓ю суперечн╕стю, що в╕н «недбало ставиться до всього, що не укра╖нське». П╕зн╕ше ╖й сам╕й доводилося неодноразово виступати проти «обмосковлення», коли Гр╕нченко з 1894 до 1900 року у Черн╕гов╕ заходився видавати науково-популярн╕ книжечки укра╖нською мовою. Тод╕ цензура раз у раз не допускала до друку найневинн╕ших публ╕кац╕й, в яких ╕шлося про Укра╖ну, ╖╖ народ, ╕стор╕ю. ╤з 230 рукопис╕в укра╖нською мовою було допущено т╕льки 80. Часто дозв╕л залежав т╕льки в╕д примхи цензора або Земського з╕брання. Коли, наприклад, член губернсько╖ управи Полтавщини П. Бровко доводив з╕бранню, що «книги на малороссийском языке гораздо лучше усваиваются населением и способствуют более быстрому развитию крестьянина» (Полт. губ., Земск собр., ХХХ соч. соз. 1894 р., ст. 167). Але Земське з╕брання п╕шло не за членом губернсько╖ управи Бровком, а за управителем Кард╕вського ма╓тку Шейдемоном, який вважав «в настоящее время вносить ходатайство о допущении на малорусском языке неуместным». Б. Гр╕нченко був змушений часто переробляти текст, зм╕нювати назву, щоб укра╖нське слово доходило до читача. Це добре зрозум╕ла Мар╕я Микола╖вна, яка сама була змушена проходити через цю «чистку».
«Розкрив, - пише в одному з лист╕в Б. Гр╕нченко до Мар╕╖, - ╕ напав на «Русские женщины» Некрасова. Я ╕ перше читав не раз, але тепер вони зробили на мене такий вплив, як н╕коли. Правду я тоб╕ казав, що н╕хто не зможе так любити, як ж╕нка, з такою силою почування, з таким безповоротним великим коханням, що робить з них в ╕нших випадках геро╖нь».
У сво╖х листах Мар╕я ╕ Борис н╕коли не зач╕пали свого матер╕ального становища. Вони були занадто романтичними й н╕жними ╕деал╕стами. Як у народн╕й п╕сн╕: «Сухар╕ з водою, щоб лиш, серце, ╕з тобою». Та реальна буденна д╕йсн╕сть заглядала в оч╕ на кожному кроц╕. Платня за вчительську роботу була такою м╕зерною, що ледве вистачало на прожиток. Готуючись до одруження, Борис Гр╕нченко п╕знього ос╕ннього вечора 1883 року робить рахунок для майбутн╕х с╕мейних витрат. Сво╖ми думками в╕н д╕литься з╕ сво╓ю нареченою Марусею: «Ми трохи недоладн╕ люди. Думали все про духовний б╕к свого життя, а матер╕альний зовс╕м закинули. А в╕н, як сама добре зна╓ш, зовс╕м не такий неважливий, що його треба закидати. Так ось я дещо розрахував: я плачу за харч╕ п’ять рубл╕в 50 коп. На чай йде 3 рубл╕. Значить, 8.50, останн╓ - потреб у нас багато не буде, ╕ я думаю, що 2.50 ╖х можна вдовольнити. Значить, на двох 20 рубл╕в. Та треба додати 1 р. 37 1/2 виплатити Данилов╕. Значить, на одежу ╕ всяк╕ друг╕ потреби зоста╓ться 6 рубл╕в, не багато, але жити можна. Коли завестися сво╖м хазяйством, а це можна з цього л╕та, то життя буде трохи дешевше». Але ╕ ця проза життя не злякала ╕ не засмутила ╖х. На сво╖х батьк╕в вони не розраховували, бо ще були брати ╕ сестри, як╕ потребували допомоги. П╕сля р╕здвяних свят вони одружилися. Про т╕ щаслив╕ дн╕ молодого подружжя залишилося мало згадок. Вес╕лля, гада╓мо було скромним, ╕з найближчими р╕дними та друзями. Зате щастя переповнило ╖хн╕ серця. У найкоротшу розлуку продовжу╓ться листова розмова: «Я дивуюся, гадаю, - пише Мар╕я Микола╖вна, - ╕ н╕як не можу зрозум╕ти, за що ти полюбив мене ╕ полюбив мене так щиро ╕ дав мен╕ ст╕льки щастя, що нема йому краю. Правда, колись дуже давно я марила про щастя, я хот╕ла, дуже хот╕ла бути щасливою. Але пот╕м, коли я почала оглядатися на сво╓ життя, почала роздивлятися на саму себе ╕ побачила сво╓ моральне кал╕цтво (особлива риса характеру Мар╕╖ Микола╖вни - недооц╕нка сво╓╖ особистост╕. - Б. П.), тод╕ т╕льки зрозум╕ла, що я не заробила свого щастя... Я тепер щаслива, дуже щаслива, але одна думка не йде в мою голову ╕ ста╓ поперек дороги щастя. Ти ╖╖ зна╓ш, ту думку. Я боюся, що ти не будеш з╕ мною щасливий, що я не зможу зробити тебе щасливим. Я не кажу те, що тепер ╓, але про те, що може бути дал╕. Мен╕ зда╓ться, що ти любиш мене не таку, яка я ╓сть тепер, ╕ полюбити так щиро, як ти мене любиш, - не можна. Серце мо╓, коханий м╕й, як можна так, я половину свого життя оддала за те, щоб зробитися такою, якою я повинна бути, для того, щоб зробити тебе щасливим, ╕ щасливим не на хвилинку, а на весь в╕к. Ти зводиш мене на якийсь п’╓дестал, але я боюся, що настане той час, коли ти скинеш з того п’╓десталу ╕ в╕двернешся в╕д мене. Не дай, Господи, н╕ мен╕, н╕ тоб╕ дожити до того часу. Ти преклоня╓шся перед мо╖м коханням. Що ж можу я дати тоб╕, опр╕ч кохання... Тепер ти зна╓ш мо╖ захован╕ думки, ╕ я ще раз прошу тебе, Борисе, голубчик, прости мене. Зда╓ться, що я сьогодн╕ так написала, що не дуже можна роз╕братися, що я хот╕ла писати, та, власне, така дурна голова п╕сля тих по╖здок, та п╕сля сл╕з, що й двох сл╕в не зладжу до купи. Прощай, серденько, зараз ляжу спати, завтра ще напишу». А «завтра» 24 серпня 1883 року, в лист╕ пише: «Господи, як г╕рко стане ╕нод╕, що на сво╖й р╕дн╕й мов╕ не в╕льно сказати того, що хочеться, ╕нод╕ так бува╓... не думаю, що надовго заборонили друкувати укра╖нськ╕ книжки, це, мабуть, на когось брик напав ╕ мен╕ зда╓ться, що в╕н скоро пройде».
13 грудня 1884 року в сел╕ Нижня Сироватка в с╕м’╖ Бориса ╕ Мар╕╖ Гр╕нченк╕в сталася рад╕сна под╕я - народилася у них донечка, яку охрестили Настею.

Борис ПАСТУХ.
м. Луганськ.
(«Слово Просв╕ти»).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6785

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков