Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЗЕТА «КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ОГОЛОШУ╢ ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ Л╤ТЕРАТУРНИЙ КОНКУРС «МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ КРИМСЬКОГО УКРА╥НСЬКОГО ПОЕТА ДАНИЛА КОНОНЕНКА
УМОВИ КОНКУРСУ


╤НШ╤
В’╓ться прапор Укра╖ни: Жовте поле, небо син╓. Гордо ма╓ ╕ тр╕поче, Може що пов╕дать хоче?


ДМИТРУ ШУПТ╤ – 80!
«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВ╤ЛЕ╢М!


«ХРИСТОС ХРЕСТИВСЯ Й ВОДУ ОСВЯТИВ...»
Може виникнути слушне запитання: “Чому Богоявленням називають не день народження ╤суса...


«…Я СИЛИ П’Ю В ТАРАСОВОМУ СЛОВ╤»
У т╕ хвилини важко було говорити, сльози заважали, адже почуття щему ╕ радост╕, хвилювання ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 16.01.2009
СВЯТО СОЛОДКО╥ ЛОБОДИ
ЛЕСЯ СТЕПОВИЧКА

Л╤ТЕРАТУРА
Новела

Леся Степовичка, автор блискучого роману ╓вропейського р╕вня «Шлюб з кухлем п╕льзенського пива», працю╓ над циклом новел про минуле й сьогоденне життя степового села в Укра╖н╕. Одну з цих новел, у як╕й д╕я в╕дбува╓ться по в╕йн╕, виносимо на суд читача.
Анатол╕й Д╤МАРОВ.

Мокрин╕ Коноводис╕ принесли пов╕стку: з’явитися завтра на восьму ранку до с╕льради. Покрутила той с╕ренький пап╕рець перед очима, спасиб╕, що листоноша Л╕дуся, добра душа, прочитала ╖й чорнильний рядочок л╕тер, написаний в╕д руки.
- ╤ чого ╖м треба! - стривожилася ж╕нка. - Батьку, ти як дума╓ш, - звернулася до Данила.
- А хто ╖х зна╓, ╖м щось заманеться, а ти суши голову, що та до чого... - подав слабкий голос чолов╕к.
- А може, щось ╕з хлопцями, Ванька у ту Манчжур╕ю як перекинули, та й не знати, що з ним, а мо’, що з Ан╕стратом, не доведи Господи...
- Та не должно, тод╕ б похоронку прислали.
- У людей он сини повертаються, а наших нема, не чути...
Усю н╕ч Мокрина не стуляла очей. Удосв╕та п╕двелася, умилася, помолилася Богу, д╕стала ╕з спорожн╕ло╖ скрин╕ жакет тонко╖ цупко╖ вовни, св╕тло-коричневий, у вузеньку, ледь пом╕тну смужку. Давн╕й, Данило купив ╖й у город╕ у двадцять дев’ятому, коли Варку народила. ╢дина ц╕нна р╕ч з ╖╖ одягу, що вц╕л╕ла п╕сля голод╕вки тридцять третього. Решта вся п╕шла на обм╕н, за килим вим╕няла тод╕ у Кам’янському на базар╕ хл╕бину, а батистов╕ вишиван╕ сорочки ╕ кожушок п╕шли за к╕ло сала.
Протерла вогкою ганч╕ркою ношен╕-переношен╕, дротом ╕зшит╕ докупи чув’яки, запнулася б╕лою празниковою хусткою. Вийшла на прич╕лок, смикнула у жменю листк╕в з╕ старо╖ груш╕, пожувала, запила водою, ╕ подибала до с╕льради. Пухл╕ ноги тремт╕ли. Давалася взнаки голод╕вка, вже ск╕льки дн╕в р╕ски у рот╕ не мала. ╤ сьогодн╕ не було в хат╕ н╕ крихтини хл╕ба, щоб душу збудити.
Нев╕дом╕сть гризла ╖й душу - невже щось ╕з синами? В╕д Ванька був лист, хоч ╕ давненько вже, Ан╕страт: «пропав безв╕сти».
К╕лька ж╕нок стишено сид╕ли у темному незатишному прох╕дному коридорчику с╕льради.
- ╤ вас, т╕тко Мокрино, викликали? Чого б це?
Двер╕ в╕дчинилися ╕ рожевощокий писарчук Федотко гукнув у темряву:
- Коновод Мокрина Васил╕вна ╓? Заходьте!
Звелася на непевн╕ ноги, оч╕ св╕тилися сухим блиском. Ступила до владного каб╕нету.
- Проходьте, Мокрино Васил╕вно, с╕дайте! - приязно вказав на ст╕лець Мус╕й ╤ванович.
Прис╕ла на кра╓чок табуретки.
- Ми чого вас викликали, Мокрино Васил╕вно, - розпочав голова.
- Скажете, то й знатиму, - поштиво в╕дгукнулася Мокрина.
- Як ви пожива╓те?
- Потроху. Як ус╕. Н╕ хл╕ба, н╕ до хл╕ба...
З портрета над головою Мус╕я ╤вановича на не╖ суворо зиркнув Стал╕н.
«Хтось гарно придумав, - подумала Мокрина. – Н╕ корови, н╕ свин╕, т╕льки Стал╕н на ст╕н╕».
- Гм-гм, - насупився голова. - От ви одразу про негаразди, а я до вас з доброю новиною.
- Щось про мо╖х синочк╕в? Про Ванька, чи про Ан╕страта? - зача╖ла подих.
- Н╕, про це нам н╕чого нев╕домо.
Мокрина видихнула:
- А яка ж новина?
- Нагорода вам причита╓ться, - голос його звучав урочисто. - Медаль для вас ╕з само╖ Москви прийшла.
- Мен╕? ╤з Москви? Та я й не була у н╕й н╕коли. Хто ж мене там зна╓! - не втямила ж╕нка.
Н╕коли не було ╖й н╕яких нагород, та й за що ╖╖ нагороджувати. Вона ж, як ус╕, ходила на роботу, н╕чим таким в╕д ╕нших односельц╕в не вир╕знялася.
- Ми на вас документа подавали, як на багатод╕тну мат╕р. А батько Стал╕н дума╓ за вс╕х матер╕в ╕ вд╕в. Ось тримайте!
Голова п╕дв╕вся, простягнув ж╕нц╕ щось округле, блискуче.
- Медаль за материнство! Ви в нас тепер - мати-геро╖ня! - прив╕тно сказав, прилагоджуючи медаль до Мокрининого св╕тлого жакета.
- Спасиб╕, - розгублено мовила ж╕нка.
- От ви чудна! То вам спасиб╕! Ви ж син╕в на фронт виряджали?
- Виряджала. Двох синочк╕в.
- А ск╕льки у вас усього? Тут написано – «многодетная мать». Зараз глянемо! - запорпався в паперах молодий писарчук.
Не знайшовши запису, махнув рукою, нахилився до лантуха, що стояв поруч ╕з столом, витяг ╕з нього тугий, ╕з с╕рого паперу кульок, простягнув ж╕нц╕:
- Ось вам, нате подарок! Пшоно. Розпиш╕ться отут у в╕домост╕.
Мокрина схилилася над зошитом, л╕тери розповзалися перед очима, немов чорн╕ павуки.
Писарчук ткнув начорниленим пальцем у порожн╕й рядок:
- Ось тут.
Мокрина старанно вивела л╕теру М, ╓дину, яку вона знала.
- Спасиб╕, люди добр╕... Можна йти?
- ╤д╕ть, ми вас б╕льше не задержу╓мо.
П╕двелася з табуретки, ноги не слухалися.
«Додому, скор╕ш додому, - т╕шилась думкою: д╕тки прийдуть ╕з школи, а я ╖м пш╕нця зварю. От зрад╕ють».
- ╤д╕ть додому, паруйтеся, розмножайтеся, - реготнув писарчук.
Мокрина на мить заклякла, н╕би замислилася, чи варто на те в╕дпов╕дати.
- Стара я вже, юноша, для таких жарт╕в.
- А ви постарайтеся, страна у кадрах нужда╓цця, он в╕йна ск╕льки люду покосила, - гнув демограф╕чну л╕н╕ю секретар.
- Я вже сво╖х народила.
- Следующ╕й! - сказав Мус╕й ╤ванович, не п╕дн╕маючи голови в╕д папер╕в.
А Мокрина нер╕шуче топталася на пороз╕, усе не виходила з каб╕нету.
- Вам чого ще? З вами вопрос ми вже зда╓цця вир╕шили, - трохи роздратовано мовив голова.
- Маю до вас просьбу, товаришу начальник.
- Яку? Каж╕ть скор╕ше, бо люди он чекають. Якщо пшона ще, то в нас ╕з цим строго: к╕ло на голову, б╕льше не положено.
- Та н╕, я про ╕нше. Дозвольте мен╕, товаришу начальник, вийти завтра на роботу у соз. Мус╕йочку ╤вановичу, Христом-Богом вас молю. Якийсь трудодень зароблю, чолов╕к м╕й нездужа╓, за зиму спух, може померти, а д╕точки - школяр╕, хоч ╕ переростки, а все ж д╕ти.
- ╤ знову чудна ви, Мокрино Васил╕вно! Ми вас в╕дправили на заслужений в╕дпочинок, а ви - на роботу? Сид╕ть удома!
- А що мен╕ вдома робити?
- Хазяйнуйте, вправляйтеся коло скотини.
- Коло яко╖? Усе ж забрано! - вихопилося у Мокрини.
- Розговорчики! - гр╕зно крикнув голова. - Ви що, гасло не читали - все для фронту, все для перемоги. То й забрано було не у вас одних.
- Ну це тепер для хронту. Так уже й хронт зак╕нчився. А у двадцять друг╕м? А у двадцять дев’ят╕м? П╕д в╕йну це вже третю коровку забрано.
- Л╕чно я у двадцять дев’ят╕м у вас н╕чого не забирав, я тод╕ ще у школу ходив.
- Так батько тв╕й приходив ╕з тими, як ╖х, комезамами...
- ╤ правильно приходив. Розкуркулювать вас ус╕х треба було...
- Так д╕точок же малих - повна п╕ч ╕ в зап╕чку, ╖м молочко було нужне, а годувальницю нашу ваш╕ потягли за налигач ╕з двору. Вже як Маня наша упиралася, як плакала, а таки витягали ╖╖ на дорогу. Прив’язали до п╕дводи, та й потягли силою до контори.
У голови нервово с╕пнулося в╕ко правого червоного ока:
- Ой, т╕тко Мокрино, замовкли б ви краще, ╕ не доводили мене до гр╕ха. Я, зна╓те, кантужений, т╕льки з фронту вернувся. Як з╕рвуся, то вже за себе не отв╕чаю. Можу й пристрелить.
- За що ж мене стр╕ляти?
- За вашу контру. За все, що ви тут набалакали. Вам, наск╕льки я пам’ятаю, теличку оставили.
- Оставили, та ми ╖╖ на козу вим╕няли, а пот╕м ╕ козу продали. Д╕точок же повна хата.
- Так ото ж! Про╖ли теличку, про╖ли козу, сам╕ й винуват╕. ╤д╕ть вже, т╕тко, ╕д╕ть... Не доводьте до гр╕ха!.. ╥й богу, якби не медаля...
- Так я ж не милостин╕ у вас прошу, дозвольте на роботу вийти.
- Та х╕ба ж я шо? То в голови колгоспу питайте. А в╕н сказав - н╕! Он Дз╕ргунка Оляна учора зомл╕ла на пол╕, водою в╕дливали, а вона за вас год╕в на десять молодша. То куди вже вам?
Мокрина попрямувала на вих╕д.
- Хоча... ст╕йте!
Ж╕нка обернулася, стримуючи у горл╕ тугий клубок невиплаканих сл╕з.
- Нате ось вам ще... подарок! Пов╕сите на ст╕н╕! Для поддержан╕я настро╓н╕я, так сказать!
Простягнув шматок картону у рамц╕. На Мокрину глянув з картону суворий вусань - кремл╕вський вождь, маленький, коп╕я отого гр╕зного, що на ст╕н╕.
- Спасиб╕, - вв╕чливо промовила ж╕нка. – Як ви такий вже добрий товаришу голово, можна у вас спитати?
- Яке ще запитання, - ледь не зарев╕в Мус╕й. - Ну давайте, т╕льки скоренько!
- Ви мен╕ можете пояснити, товаришу голова, за що мен╕ така обида, що ви мене на роботу не пуска╓те? Х╕ба я не робила у соз╕, х╕ба я коли ледачкувала? Дозвольте вийти в поле. Там би серед людей була, якусь коп╕йку заробила. Я вам в╕дроблю, товаришу голово, - благала сл╕зно.
- Н╕, я сказав. З вами щось трапиться, а ми за вас отв╕чай. Виходять квол╕, а тод╕ падають посеред ниви…
Дибала дорогою, нахилялася до лободи, що стелилася край дороги. Зривала бадилля тремтливими пальцями. Медаль легенько дзенькала на впалих, колись пружних грудях.
Он ск╕льки ╖╖, лободи: пощастило Мокрин╕, бо у сво╖м двор╕ уже всю ╕ повиривали.
Прийшла додому. Данило лежав на полу ╕з закритими очима, важко дихав. ╥сти, щось дати по╖сти, спершу чолов╕ков╕, пот╕м д╕точки прийдуть ╕з школи, д╕точок нагодувати.
Зняла жакета, почепила на гв╕здок. Вийшла у дв╕р, озирнулася. Чим би його розтопити кабицю, щоб акац╕йки легше зайнялися? Повернулась до хати, д╕стала ╕з кишен╕ жакета портрет вусатого вождя, поглянула на нього. Вуса, мов таргани, розб╕гаються по обличчю, ураженому в╕спою. Може, в╕н ╕ харош чолов╕к, а т╕льки люди даремне не будуть казати. Идол, идол, свого сина не пожал╕в, оддав н╕мцям, а шо вже про нас казати. Та Бог з ним, це ж не в╕н, а т╕льки шмат паперу, який ╖й так потр╕бен. Озирнулася сторожко навкруги, чи нема н╕кого. Воно й сус╕ди, наче вс╕ сво╖, а береженого Бог береже. Перехрестилася - прости мене, Господи, - пом’яла спухлими пучками цупкий картон, п╕днесла с╕рник, кинула на др╕вця. Слава Богу, зайнялося! Д╕стала казанок, принесла св╕жо╖ водиц╕ з колодязя, налила, поставила гр╕ти. Вогонь жад╕бно облизував темн╕ округл╕ боки м╕дного казанка.
У голов╕ у Мокрини паморочилося, у скрон╕ гупало наче молотом, але ясн╕ла думка - пш╕нце! Пш╕нце маю! Водою гарячою облила лободу у мисц╕, щоб г╕ркота з╕йшла. Трохи згодом кинула листя до казанка, побожно роз╕рвала пакет ╕з пшоном, в╕дм╕ряла склянку ╕ додала до киплячо╖ води, кинула др╕бку сол╕, темне цибуляне лушпиння. Якби ще лаврового листочка, та вже вийшов увесь. Кульок ╕з рештою пшона в╕днесла до чулану, поклала на дно порожнього кош╕ля. Подал╕ в╕д очей тримати таку спокусу. Якщо не балуватися, а потерп╕ти, придержатися, пш╕нця надовго вистачить.
А сьогодн╕ в них у хат╕ буде добре вариво. Борщ не борщ, а кандьор буде. Якби ж хоч крихтину сальця, чи ол╕йки ложку додати. Нема. Ол╕я ск╕нчилася. ╤ позичити н╕ в кого, Мар╕я Чернетиха до мене ходить позичати, а я до Дз╕ргун╕в. Кругова позика. А в Дз╕ргун╕в у самих п’ятеро школярик╕в. Де в с╕рка оч╕ брати, не п╕ду позичатися. Год╕ вже. Об╕йдемося й так.
Приб╕гли Федько ╕ Варька ╕з школи.
- Мамо, так ми поб╕гли на буряки!
- Ст╕йте, не ход╕ть сьогодн╕, д╕тки, н╕куди! Будемо дома об╕дати!
- Ой, мамочко, щось пахне так смачненько! - принюхувалася Варька до казанка.
- ╤ди, доню, в хату, зн╕май миски з намисника, зн╕май ус╕, витри пиляку, ╕ став на стол╕.
- Ус╕ зн╕мати? Тут ╖х оно ск╕льки! А нас же т╕льки четверо! Чи ви гостей чека╓те?
- Роби, що сказала!
Мокрина внесла казанок ╕з паруючою стравою, поставила на ст╕л. Пахощ╕, не знати в╕д чого, поплили хатою.
- Вставай, батьку, об╕дати будемо.
Данило важко п╕дв╕вся на ноги, прис╕в на лав╕.
- Мамо, - вигукнула ц╕кава Варька. - А що то у вас на жакет╕ блищить? Медаль? Зв╕дки?
- У с╕льрад╕ дали. Он там ╕ пап╕рець до не╖.
- «Медаль за материнство - Мокрин╕ Васил╕вн╕ Коновод, матер╕-геро╖н╕», - прочитала Варька голосно. - Ненечко, так у нас сьогодн╕ свято!
- За д╕точок дали, а де ж вони т╕ д╕точки? - схлипнув Данило.
Мокрина розливала кандьор у миски:
- Оце Мар╕йц╕!
Д╕ти переглянулися:
- Мамо, так вона ж померла!
- Оце Гришун╕.
- Так його ж нема вже!
- Оце Шур╕!
- Так вона ж у колодяз╕ втопилася. Коли кавунчика видивлялася у цеберц╕!
- Оце Олекс╕╓чков╕!
- Так в╕н же отру╖вся у три рочки, на╖вся курячо╖ сл╕поти. Мамо ви ж його ще одягли на смерть у мо╓ платтячко.
- А оце Гал╕!
- Мамо, так Галя ж померла ще крих╕ткою у тридцять трет╕м!
- А оце Соф╕йц╕!
- Матусю, так ╖╖ ж собака сус╕дський загриз!
- А оце Гал╕ друг╕й!
- ╥╖ ж давно нема╓! Мамочко, ╖╖ ж п╕двода забрала, чи ви забулися?
- Ус╕х семеро чорна п╕двода забрала, - глухо мовила мати.
Запало тяжке мовчання.
- Отака ваша мати-геро╖ня, що не вберегла сво╓╖ кровиночки. Ой, лихо мен╕, лишенько! - вихопилося ридання в Коноводихи. - Лучче б ти був мене забрав до себе, Господи, як до такого дожити, сво╖х д╕точок на п╕дводу виносити й виносити.
- Не плач, ж╕нко, не просися на той св╕т, не твоя в т╕м провина, таке лихо не нас лише сп╕ткало. Он у Орлику, прости Господи, б╕дна ж╕нка тяму згубила ╕ сво╖х д╕тей поварила й по╖ла, - перехрестився Данило. - ╤ сус╕д╕в п╕шла пригощати. А т╕ хапали шматки ╕ пхали до рота несамовито.
Мокрина запалила огарочок восково╖ св╕чки перед образами, перехрестилася. Данило п╕дв╕в оч╕ до покуття з ╕конами Спасителя та його Матер╕.
- Отче наш, що ╓си на небесах, - розпочав молитву слабким голосом батько колись велико╖ родини. - Нехай святиться ╕м’я тво╓, нехай прийде Царство тво╓, як на неб╕, так ╕ на земл╕.
- Хл╕ба нашого щоденного дай нас днесь, - шепот╕ла за чолов╕ком Мокрина. - ╤ прости нам провини наш╕, як ╕ ми проща╓мо должникам нашим.
П╕онер Федько скривився, не любив то╖ «поп╕вщини», то ж чекав нетерпляче, коли устромить ложку у варево.
- ╤ не введи нас у спокусу, але визволи нас в╕д лукавого, - додавала Варька до батьк╕вських голос╕в ╕ св╕й.
- Во ╕м’я Отця, ╕ Сина, ╕ Святого Духа, ам╕нь, - завершив щоденну молитву Данило ╕ перший розпочав трапезу.
- Царство небесне нашим д╕точкам! Хай вони хоч там не будуть голодн╕! - прошепот╕ла Мокрина.
- Яка лобода сьогодн╕ смачна, зовс╕м не г╕рка, - промовила замр╕яно Варька.
- Якщо ╖сти, не дослухатися, так вона аж солодка, - додав Федько.
- ╥жте, д╕тки, ╖жте, на╖дайтеся! В нас ще багато пшона, кожен день буде свято, - сказала мати.
- ╤нтересне д╕ло з ц╕╓ю медаллю, - спробував пожартувати господар дому. - Мати, значить, геро╖ня, а батько так н╕би й не при чому.
Жарт не вдався, н╕хто нав╕ть не засм╕явся.
Натом╕сть Мокрина завела тоненьким високим голоском старовинну п╕сню:
- Ой зелене жито, зелене,
Хорош╕╖ гост╕ у мене!
Зелене╓ жито ще й овес,
Тут з╕брався р╕д наш увесь.
«Хоч би умом не тронулась», - стривожився Данило.
- А от ╕ не весь р╕д тут, - промовила Варька. - Ще Ванька ╕ Ан╕страта нема╓.
- Вони скоро повернуться з в╕йни, побачиш, може, й з трофеями, як геро╖. ╤ буде нам весел╕ше, - промовив Федько.
- Боже милостивий, Боже праведний, аби ж т╕льки повернулися живими, я б усе в╕ддала, аби мо╖х синочк╕в об╕йняти, - затужила мати. - Хай без ноги, хай без руки, аби т╕льки живими.
- А ще Оляни з нами сьогодн╕ нема, - згадала Варька про найстаршу, вже зам╕жню сестру.
- Оляна - в╕др╕зана скибка, - сказала мати. - Вона з чолов╕ком у город╕, там вони не пропадуть. Хто на завод╕ робе, дякувати Богу, мають ╕ хл╕б, ╕ до хл╕ба. ╤ морозиво д╕тям купують, ╕ с╕тро. Нам халви привозили, ╕ льодяник╕в.
- Мамо, як зак╕нчу школу, в╕дпустите мене у город, буду на завод╕ працювати, ╕ привезу вам халви багато-багато, - весело тр╕пнула косичками Варька.
Пшоно ск╕нчилося через тиждень. Родина трохи п╕дкр╕пила сили та ненадовго.
╤ знову б╕дували Коноводи. Б╕дували ╖хн╕ сус╕ди Дз╕ргуни ╕ Тертишн╕, Остренки ╕ Сиро ти, Паливоди ╕ Чернети, уся Б╕ловодка злидарювала. Боялися заснути ╕ не прокинутися.
Спека над степом, як у печ╕, задуха ╕ голод душили за горло.
Зовс╕м мал╕ д╕тки ╖ли калачики. Трава така, як в╕дцв╕теться, то з’являються, плоск╕ньк╕ як ╜удзики, товстеньк╕ бубочки, зав’язь майбутнього плоду. М’яли у пальчиках ╕ несли до рота. Паслися, як мал╕ тварини, на трав╕, шукали усе, що можна з’╖сти, що знайшли, тим ╕ харчувалися. Слава Богу, у школ╕ учням з найб╕дн╕ших родин, у кого нема корови, ╕нколи давали баланду - супець з мукички чи крупички. Р╕денько заварений. Щоб не сама прозора водичка, а щось таки було в ньому.
- Гр╕х про смерть думати, - казала соб╕ мати Мокрина, - коли д╕точок дв╕йко ще п╕дняти треба. Тих не вберегла, а ц╕, так╕ худ╕, дарма що весел╕, як дзв╕ночки, а шк╕ра синя, аж жилочки св╕тяться.
Варька з Федьком б╕гали на колгоспну ниву, де соз╕вц╕ працювали. Помагали ╖м, щоб заробити на тар╕лку баланди. Д╕тську роботу, звичайно, робили, тор╕шн╕ буряки ╕з земл╕ виривали, с╕но скиртували. Думали, що б в╕днести мам╕ й татов╕ з того об╕ду на пол╕.
Як╕ добр╕ д╕ти, Федько ╕ Варька, - не могла нахвалитися на сво╖х наймолодшеньких Мокрина, - приб╕жать ╕з школи, книжечки кинуть вдома ╕ мерщ╕й у поле, до колгоспник╕в, щоб не проз╕вати ту баландичку в об╕д. ╤ люди, дякувати Богу, милосердн╕, куховарки, дають д╕тям то╖ р╕денько╖ зат╕рки.
Коли у двор╕ вже всю траву обскубли, то здирали кору з вишень, обривали ягоди глоду, заварювали чай. Просили в Бога дощу. Л╕то стояло жарке як н╕коли. Спалило усе на городах - ╕ картопляний цв╕т, ╕ ог╕ркову зав’язь. Об╕рвали всю лободу - у двор╕, й за хатою, й на городах. Тор╕шн╕ жолуд╕ збирали у л╕с╕.
- Варько, гайда на Сирот╕вку, на болота! - казав Федько до молодшо╖ сестри.
Ходили у берег. Нарвуть кор╕нц╕в ╕з шелюга. А Мокрина нами╓, насушить, натре, та й напече оладк╕в. Д╕ти ╖ли, вже звикли до болотного харчу. А песик Дружко здох.
╤ котик Мурчик захляв. Не м╕г таке ╖сти.
- Н╕чого, д╕тки, якось воно буде, - п╕дбадьорювала родину Мокрина. - Господь милостивий, не дасть пропасти.
Головне - дочекатися врожаю, дожити до Петр╕вки, - марили в голодних снах. У Петр╕вку ячм╕нь, дасть Бог, посп╕╓. В╕н перший посп╕ва╓, ран╕ше за пшеничку й за жито. Тод╕ можна буде рвати колосочки, бо в╕н ще молодий, щоб молотити. У руках пом’яти, остюки в╕дкинути, а зернечко м’якеньке, молоденьке, таке солодесеньке. Дожить до врожаю. Колоск╕в з колгоспного поля нести не можна, крим╕нал, а от ковтнути непом╕тненько можна, п╕сля в╕йни вже не так строго, як ран╕ше було.
Пережили тридцять трет╕й, то сорок сьомий не такий, може, й лихий буде. Т╕льки б дощик п╕шов. А визр╕╓ зерно, можна змолоти борошна.
╤ спекти книш, ╕ паляницю, ╕ пирог╕в напекти... ╤ на╖стися досхочу хл╕ба!
Довг╕ дн╕ ╕ ноч╕ ослаблених, знекровлених б╕ловодц╕в обернулися на суц╕льне безконечне марення...

Липень-серпень 2008.
м. Дн╕пропетровськ.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6787

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков