Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЗЕТА «КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ОГОЛОШУ╢ ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ Л╤ТЕРАТУРНИЙ КОНКУРС «МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ КРИМСЬКОГО УКРА╥НСЬКОГО ПОЕТА ДАНИЛА КОНОНЕНКА
УМОВИ КОНКУРСУ


╤НШ╤
В’╓ться прапор Укра╖ни: Жовте поле, небо син╓. Гордо ма╓ ╕ тр╕поче, Може що пов╕дать хоче?


ДМИТРУ ШУПТ╤ – 80!
«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВ╤ЛЕ╢М!


«ХРИСТОС ХРЕСТИВСЯ Й ВОДУ ОСВЯТИВ...»
Може виникнути слушне запитання: “Чому Богоявленням називають не день народження ╤суса...


«…Я СИЛИ П’Ю В ТАРАСОВОМУ СЛОВ╤»
У т╕ хвилини важко було говорити, сльози заважали, адже почуття щему ╕ радост╕, хвилювання ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 16.01.2009
ПРО ЗЕМЛЯК╤В З ЛЮБОВ’Ю

Перефразовуючи слова в╕домого л╕тературного персонажа про сенс життя на земл╕, про нього, Юхима Васильовича Крикуна, в недавньому минулому прац╕вника проектного ╕нституту КримНД╤проект, заслуженого арх╕тектора Автономно╖ Республ╕ки Крим, почесного члена Укра╖нсько╖ Академ╕╖ арх╕тектури, члена Нац╕онально╖ сп╕лки арх╕тектор╕в Укра╖ни можна сказати: н╕, недаремно в╕н прожив сво╖ ось уже, п╕д час нелегких, але сповнених улюблено╖ прац╕ 85 рок╕в, бо сл╕д в╕д не╖ у прямому ╕ переносному смислах в╕н таки залишив на земл╕.
╤ далеко ходити не треба, аби побачити той сл╕д неозбро╓ним оком. Пройд╕ться столицею Криму – С╕мферополем ╕ ви пом╕тите плоди його прац╕ – споруди громадського, житлового та культурно-побутового призначення. ╤ з-пом╕ж них – Дитячий та Гагар╕нський парки, житлов╕ масиви по Феодос╕йському (нин╕ проспект Перемоги) та Микола╖вському шосе, висотна забудова по вулиц╕ Ки╖вськ╕й, м╕ська стоматолог╕чна пол╕кл╕н╕ка… У вс╕х цих м╕стобуд╕вних проектах – плоди його творчо╖ прац╕, адже в╕н ╓ автором цих численних проект╕в.
Юхим Васильович Крикун - знана людина не т╕льки в арх╕тектурних колах, а й у л╕тературних. Ще змалечку, ще учнем Котюржинсько╖ школи Красил╕вського району Хмельницько╖ област╕ у нього пробудився талант ╕ до малювання ол╕вцем та пензлем, ╕ до живописання художн╕м словом. Перш╕ малюнки ╕ перш╕ в╕рш╕ з’явилися в шк╕льн╕й ст╕нгазет╕. А дал╕ було навчання на арх╕тектурному факультет╕ Ки╖вського державного художнього ╕нституту, участь у бойових д╕ях Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни…
Любов до малювання, до арх╕тектурних проект╕в йшла паралельно з любов’ю до художнього слова, до л╕тератури. З-п╕д його пера вийшли до читача книги кра╓знавчого жанру: «А что за горизонтом?», «Крымскими дорогами», «Архитектура южнобережья», «Архитектурные памятники Крыма», «Пам’ятки кримськотатарсько╖ арх╕тектури», «13 крымских архитекторов», «Воздушный город Джуфт Кале». А нещодавно у видавництв╕ «Доля» побачила св╕т надзвичайно ц╕кава за задумом ╕ гарно оформлена авторськими малюнками книга - «Село Котюржинц╕ та його мешканц╕». Нагада╓мо, що Котюржинц╕ – це р╕дне село на Хмельниччин╕, де у с╕чн╕ 1924 року з’явився на св╕т Юхим Крикун. Автор з ╕нтересом розпов╕да╓ про ╕стор╕ю виникнення села, з любов’ю згаду╓ ╕ пише про сво╖х земляк╕в-однос╕льчан, серед яких виростав, набирався житт╓вого досв╕ду, мудрост╕, учився любити землю ╕ тих людей, котр╕ на н╕й жили, працювали, захищали в╕д ворога у лиху годину в╕йни. З теплотою виписан╕ образи вчител╕в, котр╕ були другими батьками ╕ матерями у нелегкому дитинств╕, в роки голодомору. Це, насамперед, Антон Юхимович ╕ ╢вген╕я ╤ван╕вна Корчемн╕. «Другою ненькою» назива╓ автор ╢вген╕ю ╤ван╕вну в однойменн╕й опов╕дц╕. Антону Юхимовичу Корчемному присвячено документальну опов╕дку «Пан учитель». Запам’ятовуються образи д╕йових ос╕б багатьох розпов╕дей ╕, насамперед, Матв╕я Кифлика, в якого було 9 дочок ╕ який дуже хот╕в мати сина, а його Бог не давав («Десять ╕ один»), одного на все село фельдшера Степана Андр╕йовича Смоляка, який сам-один виконував роботу, посильну ц╕л╕й районн╕й л╕карн╕ («С╕мейний л╕кар»), д╕вчини Над╕, яку батьки вигнали з дому за нагуляну ваг╕тн╕сть («Найдя»), образи с╕льських д╕вчат, як╕ загинули, але не стали полонянками нападник╕в («Д╕воч╕ могили»), односельц╕в, загиблих у страшн╕ роки в╕йни («В╕ночок») та чимало ╕нших.
Юхим Крикун н╕чого не вигадував, а лише правдиво передав те, що закарбувала пам’ять. ╤ за це йому сердечне спасиб╕ скажуть його земляки-котюржинц╕, яким присвячено цю книгу, скажемо спасиб╕ ╕ ми, читач╕, за можлив╕сть познайомитися з ц╕кавими людьми, ╖хн╕м укладом життя, ╕стор╕╓ю давнього под╕льського села – частинкою нашо╖ велико╖ ╕стор╕╖, ╕стор╕╖ Укра╖ни.
Письмо Юхима Крикуна – ц╕каве, якщо не сказати захоплююче, пересипане народними присл╕в’ями та приказками, майстерно побудованими д╕алогами. Часом ╕з зажурою на очах, часом веселе, а подекуди й з нашим укра╖нським гумором, як от «Веселе к╕но», «Сатана», «Хочу бути президентом» та ╕н. Книга щедро ╕люстрована авторськими малюнками, документальними фотозн╕мками, що робить ╖╖ духовно ц╕нн╕шою, правдив╕шою, вразлив╕шою. А окремий ╖╖ розд╕л ма╓ назву «Верн╕саж», в якому з╕брано фото, замальовки, картини, виконан╕ автором у р╕зн╕ часи ╕ за р╕зних обставин. Добрий сл╕д на земл╕ залишить для майбутн╕х покол╕нь талановитий арх╕тектор ╕ самобутн╕й письменник Юхим Васильович Крикун, який цими днями святку╓ сво╓ 85-р╕ччя. Жив╕ть ╕ твор╕ть ще довго, дорогий друже, ваша праця ц╕кава ╕ потр╕бна багатьом людям!
А нашим читачам пропону╓мо опов╕дки з книги Юхима Крикуна «Село Котюржинц╕ та його мешканц╕».
Данило КОНОНЕНКО,
редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
 
Своячениця Мар╕йка попросила маму, щоб я побавив ╖╖ дитину, двор╕чну Н╕ночку. Бо ╖й конче треба в╕длучитись на п╕вдня з дому. Мама погодилася. Мар╕йка принесла д╕вчинку й посадила на печ╕ б╕ля мене.
- Оставте дитин╕ що по╖сти, бо в мене дома нема н╕чог╕с╕нько, - сказала мама.
- Та й в мене нема. Ось т╕льки сухарик в кишен╕ завалявся. Хай розмочить у вод╕, пожу╓ ╕ дасть, - сказала Мар╕йка, подаючи мен╕ на п╕ч зморщеного сухаря розм╕ром менше скрюченого ог╕рочка.
Мама ╕ Мар╕йка п╕шли з хати у сво╖х дорослих справах. Я лишився в╕ч-на-в╕ч з дитиною. Як ╖╖ забавляти, щоб не плакала за мамою? ╤грашок нема, зуб╕в теж нема, жувати не вм╕╓, т╕льки вм╕╓ плакати й см╕ятися. Показав ╖й язика - скривилася. Збира╓ться плакати. Не годиться. Поклав ╖й на голову сухарика - см╕╓ться. Сухарик упав - теж см╕╓ться. Пров╕в сухариком по щ╕чц╕ - теж см╕шно. По н╕жц╕ проведу, н╕би мишка л╕зе, по одн╕й ручц╕, по друг╕й - лоскотно ╕ см╕шно. От ╕ добре: знайшов забавку дитин╕. Гралися так довго. Пора дитину годувати. Розмочив сухарика, розжував ╕ мало не проковтнув. Бо у самого в живот╕ щось смокче ╕ корчиться: голод. Не можна ковтати дитяче - десь там у печ╕ мама лишила мою дольку п╕джареного картопляного лушпиння, що дала вчителька, хоч ╕ сама голоду╓. Пот╕м по╖м.
Я в╕дкусив другий шматочок сухарика ╕ в╕дчув такий в рот╕ смак хл╕ба, що аж в голов╕ загуло: а що, як на цей раз взяти ╕ проковтнути хоч половину жуйки? Глянув - дитя в╕дкрило широко ротика, жде. Я виплюнув жуйку, поклав на язичок - проковтнуло з жадн╕стю. О, як хот╕лося бути на його м╕сц╕! Глянув на сухарик - в╕н пом╕тно поменшав.
- Ам╕, - просило дитя, широко розкривши рот по-пташиному. Ще три мал╕ жуйки я скормив швидко, аби не було спокуси проковтнути хоч одну самому. Сухарик ск╕нчився. А дитя в╕дкрива╓ рот: - Ам╕. - Не на╖лося.
- Зажди, - кажу я не ст╕льки дитин╕, ск╕льки соб╕, ╕ зл╕заю з печ╕. - Зараз на╖мося смажених лушпайок.
Я заглядаю в п╕ч, витягаю сковороду ╕ жахаюсь: пательня пуста. Брат ╤ван з’╖в свою ╕ мою пайки. Заповзаю на п╕ч. Дитина см╕╓ться, в╕дкрива╓ рота:
- Ам╕...
- Нима, - кажу я, широко розставивши руки ╕ показуючи порожн╕ долон╕. Х╕ба я знав тод╕, що треба казати нема, через е? Казав, як ╕ вс╕ в сел╕ нима, через и.
- Нима, Н╕нцю, нима, - повторював, показуючи руки.
- Ки-ма, - сказала Н╕на, теж розводячи, як ╕ я, рученята. Вона зрад╕ла, що оволод╕ла новими словами ╕, забувши про ╖жу, повторювала:
- Ки-ма, ки-ма...
- А тепер, - кажу дитин╕, - давай спатки. Люл╕! - ╤ показую на подушку. Бачу - др╕ма╓. Заплющила оч╕, засинаючи щасливо повторю╓:
- Кима, ки-ма...     
Я зл╕з з печ╕. В хат╕ диха╓ холодом в╕тер. Т╕льки на печ╕ тепло. Жаль, що нема нашого котика. Давно по╖в мишей ╕ сам пропав, мабуть, з’╖ли голодуюч╕. Я продув у замерзлому в╕кн╕ круглу латочку, а зв╕дти глянув у хату сн╕г ╕ мороз. Голод ╕ холод.
Ув╕йшла Мар╕йка ╕ з порога спитала:
- Чого ти на лавц╕, а не на печ╕? Що там не бачив у в╕кн╕? Змерз, аж посин╕в. П╕ч набридла, чи що? А де моя Н╕на?
- На печ╕ спить.
- ╥ла?
- Всього сухарика жованого з’╖ла.
- То й добре.
Забрала сонне дитя, загорнула в теплу хустку, понесла додому. Я гр╕юсь на печ╕ ╕ чекаю маму. Мама прийшла ╕ сказала:
- Злазь з печ╕, вдягайся, взувайся ╕ йди до Мазур╕в, позичиш сол╕. Вони об╕цяли.
У Мазур╕в ще в с╕нях пахло хл╕бом. Я в╕дчинив хатн╕ двер╕ ╕ аж заточився в╕д запашного хл╕бного духу. Ц╕ле печиво - буханц╕в з десять - гарячого, т╕льки що з печ╕ житнього хл╕ба парували, охолоджуючись. Д╕да ╤вана в хат╕ не було. Т╕льки обидв╕ його дочки - Юстина ╕ Ганя.
- Мама казали позичити сол╕, - почав я.
- Зна╓м, зна╓м, - сказала Юстина, - пожди трохи, погр╕йся з морозу.
Я дивився на хл╕б ╕ думав: н╕чого соб╕, голодують... А д╕вчата дивились на мене.
- Таке б╕ле, аж св╕титься, - тихо сказала Юстина, - Вр╕ж, Ганю, скибку хл╕ба, дай хлопцев╕.
- Спасиб╕, - сказав я, приймаючи окрайчик, як ╕кону.
╥в, смакуючи кожну крихту. А коли ск╕нчив, Ганя тихо спитала сестру:
- Може, ще?
- Н╕, не треба. Може бути заворот кишок. Хл╕б дуже св╕жий, тяжкий, - сказала Юстина тихо сестр╕, а до мене голосно:
- На ось, в╕днеси мам╕ цей вузлик, тут с╕ль ╕ до сол╕...
Я йшов додому, не скажу, що ситий, але погодований. Рад╕в ╕ гордився собою: як я добре зробив, що не з’╖в сухарика. Кажуть, Бога нема, а в╕н-таки, мабуть, ╓. То хто ж, як не в╕н, п╕дгодував мене хл╕бом за те, що не проковтнув дитячого сухарика.

12.08.2007.

С╤МЕЙНИЙ Л╤КАР

- Степа-а-ню, роби мен╕ що, бо не можу н╕ жити, н╕ вмерти, - жал╕бно б╕дка╓ться фельдшеров╕ Смоляку, що ув╕йшов до хати, хвора баба Ганна. - Якась боляка вперлася мен╕ осюди-о, п╕д ребро ╕ як забере зв╕дси-о в криж╕ ╕ п╕д дихавку, що н╕ дихнути, н╕ з╕пнути. ╤ в голов╕ - бам, бам, як с╕м дзвон╕в...
Фельдшер с╕да╓ поряд з хворою, бере ╖╖ руку, раху╓ пульс, пот╕м, не повертаючи голови, кида╓ позад себе д╕вчин╕, що теребить б╕ля печ╕ кукурудзу, доньц╕ Ганни:
- Н╕нко, дай-но ножа.
- Нащо?
- Дор╕жу маму. Бо вмерти не можуть, а жити не хотять. Дор╕жу - ╕ капець.
- А бодай тоб╕ добро було! Як же ти гарно шутку╓ш, - вже зовс╕м бадьоро говорить хвора. - Н╕би зразу й полегшало. А все ж порошка б мен╕ якого, чи укольчика дай.
- ╤ дам, а як же ви думали? - каже Степан, м╕ряючи тиск. - О, так ╕ знав - за дв╕ст╕. Держ╕ться, бабо, бо як уколю, то на ст╕ну будете дертись. Н╕нко!
- Га.
- Приготуй мам╕ гр╕лку, приклади ╖м до бедра, щоб не пекло ╕ не бол╕ло.
- Добре.
- А ще заховай, Н╕но, всю самогонку, щоб мама не знайшли й не напивалися, що аж пульса не чути. Бо й уколи не поможуть. А вам, бабо, скажу: н╕ крапл╕ б╕льше сивухи! Бо доп’╓тесь до того, що чорти з рогами до вас ц╕луватись пол╕зуть.
Степан робить укола. Н╕на приклада╓ гр╕лку. Баба Ганна заплющила оч╕, слуха╓, як д╕ють л╕ки. Розплющивши оч╕, каже:
- Комар, Степаню, дошкуля╓ б╕льше, як тво╖ уколи. Вм╕╓ш колоти - вс╕ знають.
Фельдшер ще раз пом╕ряв тиск, послухав серце й леген╕, дав розпорядження усн╕ й письмов╕ про догляд за хворою ╕ попрощався.
Степан Андр╕йович Смоляк народився в с. Котюржинцях у 1921 р. Зак╕нчив м╕сцеву семир╕чку, вступив до Проскур╕вського (нин╕ м. Хмельницький) фельдшерського в╕йськового училища. Зак╕нчивши навчання, працював за фахом при в╕йськов╕й частин╕, де його застала Велика В╕тчизняна в╕йна. Брав участь у бойових д╕ях. Частина потрапила в оточення, з якого виходила з боями. Степан Андр╕йович рятував поранених, поки й сам не був тяжко поранений в ногу. Знепритомн╕лого, його п╕д╕брали добр╕ люди, п╕дл╕кували в умовах окупац╕╖, що в основному пройшла для нього в р╕дних Котюржинцях. Село визволили радянськ╕ в╕йська. Степан Андр╕йович, як оточенець, потрапив до штрафно╖ роти, з якою пройшов весь шлях до зак╕нчення в╕йни. У 1946 роц╕, демоб╕л╕зувавшись ╕нвал╕дом в╕йни, очолив у р╕дному сел╕ фельдшерсько-акушерський пункт. Пропрацював на ц╕й посад╕ до виходу на пенс╕ю за в╕ком ╕ за станом здоров’я.
Медик у невеликому неперспективному сел╕ - постать надто прим╕тна, а з врахуванням особистих якостей Степана Андр╕йовича - почуттям грубуватого гумору, чуйност╕, небайдужост╕, фахового росту - ф╕гура яскрава й колоритна. В його особ╕ по╓днувались дек╕лька медичних спец╕альностей: сьогодн╕ в╕н терапевт, завтра - травматолог, п╕слязавтра - «швидка допомога», при потреб╕ - акушер, невропатолог, психолог, часто-густо все протягом одного дня. В╕дпрацювавши повний робочий день у медпункт╕, н╕коли не в╕дмовлявся в╕д виклик╕в до хворих додому. Н╕коли не посилався на хвору ногу, на власне нездужання, йшов на село за будь-яко╖ погоди. Н╕ дощ, н╕ злива, н╕ багнюка с╕льських вулиць, н╕ мороз, зав╕рюха, замети, н╕ в╕дстань не спиняли його. Хтось потребу╓ допомоги - в╕н уже з паличкою ╕ вал╕зкою з ╕нструментами ╕ медикаментами пряму╓, покульгуючи, до хворого. За цю безв╕дмовн╕сть ╕ щире бажання допомогти, його поважали односельц╕. Кожна с╕м’я в сел╕ вважала його сво╖м с╕мейним л╕карем. Його пам’ять тримала ╕стор╕╖ хвороб вс╕х без винятку мешканц╕в села р╕зних покол╕нь, у тому числ╕ пок╕йних д╕дус╕в ╕ бабусь. Хвороби полюбляють ламати людську долю, вкорочувати життя, насм╕хаючись з л╕каря. В╕н це важко носив в соб╕ мовчки, загнавши св╕й гумор у глухий кут, ╕ тягар в серц╕ топив у склянц╕ гор╕лки.
Ось в╕н ╕де, п╕днявши ком╕р пальта, п╕дставивши обличчя назустр╕ч обложн╕й мряц╕, високий, понурий, у глибок╕й задум╕. Щойно вислухав серце вельми л╕тнього любимого вчителя ╕ зрозум╕в: не вряту╓. Хвороба святку╓ перемогу над л╕карем. Н╕чим вт╕шити н╕ хворого, н╕ себе. Клубок запл╕шив горло, бадьоре слово безнад╕йно застрягло, запекло в очах. В╕двернувся. Вимовити не зм╕г н╕чого. Т╕льки пробурчав соб╕ п╕д н╕с давн╓ молоде повчальне вчителеве правило: «На занурене в р╕дину т╕ло д╕╓...». А що д╕╓ - не зм╕г ск╕нчити.
Мряку з обличчя не стирав - хай омива╓ студеною вологою палаюч╕ щоки. Ось зараз прийде додому, задурманить голову хмелем ╕ ляже на л╕жко. П╕д╕йде дружина Зося, всезнаюча розумниця, потрима╓ його руку, а в╕н в╕двернеться до ст╕ни ╕ т╕льки скаже: «Втомився, Зосю». ╤ чекатиме, поки сон скле╖ть йому пов╕ки.
А завтра зранку, покульгуючи, в╕дв╕да╓ ще дво╓ хворих ╕ вчителя.
Таким ╕ пам’ятатиме р╕дне село свого с╕мейного л╕каря Степана Андр╕йовича Смоляка.
У мо╖й власн╕й пам’ят╕ в╕н завжди житиме ╕нший - красивий двадцятидвор╕чний. Такий, якого я замальовував у св╕й альбом. Позуючи, в╕н розказував про собаче вес╕лля на його вулиц╕. До тонкощ╕в спостережливий, прекумедно характеризував кожного ╕з десятка д╕йових чотириногих учасник╕в весело╖ под╕╖. А ск╕льки захоплюючих ╕стор╕й ╕ ц╕кавих спостережень з життя односельц╕в накопичив за св╕й довгий в╕к Степан Андр╕йович, можна т╕льки здогадуватись.
Замальовок його проф╕лю вийшов тод╕ вдалим. Та ба! Не збер╕гся.

Вересень 2007.

Юхим КРИКУН.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6788

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков