Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОПРОЩАЛИСЯ З ЛЕВКОМ ЛУК’ЯНЕНКОМ…
Левкo Лук’яненко був сп╕взасновником Укра╖нсько╖ гельс╕нсько╖ групи ╕ автором Акта...


СП╤ВЧУВА╢МО…
Нехай п╕дтримка р╕дних, друз╕в, колег по письменницькому ╕ журнал╕стському цеху розд╕лить г╕ркоту...


А НА РУСАН╤ВСЬКОМУ ОСТРОВ╤ ЗАБУЯЛИ КВ╤ТИ
В альбомах, що ╖х дбайливо збира╓ киянин В╕ктор Гострий, чого лишень нема╓.


НЕ СТАЛО ╤ВАНА ДРАЧА…
╤ван Драч був поетом, перекладачем, к╕носценаристом, драматургом, державним та громадським д╕ячем.


«РАТАЙ УКРА╥НСЬКОГО ЕФ╤РУ»
У Нац╕ональн╕й сп╕лц╕ журнал╕ст╕в Укра╖ни в╕дбулась презентац╕я книги спогад╕в про видатного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 23.01.2009
ПОВСТАНЕЦЬ, БРАТ, ДУША УКРА╥НСЬКА…

ДОЛ╤ ЛЮДСЬК╤...

«В його голос╕, в його ч╕тк╕й укра╖нськ╕й мов╕ я чув рад╕сть людини, яка п’ятдесят л╕т змушена була приховувати не лише правду про сво╓ геро╖чне отроцтво, а й про людей, як╕ визволили його з фашистсько╖ невол╕, любили Укра╖ну ╕ в╕ддали сво╓ життя за ╖╖ свободу…».
Дмитро Павличко («Рос╕янин Володимир Чермошенцев – во╖н УПА». «Л╕т. Укра╖на» 7.02.2008).

Поштовхом до знайомства ╕з Володимиром Чермошенцевим була книга Миколи Поровського «╤ бурею битва грим╕ла». Вперше побачив ╖╖ на Форум╕ видавц╕в у Львов╕, та й то лише тому, що рекламою зайнявся сам автор. А з колоритним р╕вненчанином мен╕ довелося сп╕лкуватися ще на зор╕ Незалежност╕, п╕д ст╕нами Верховно╖ Ради.
Ця книга була чи не ╓диною покупкою за весь час Форуму, зате якою! Я дякував дол╕, що не розминувся з Миколою Поровським ╕ книга – його д╕тище – потрапила мен╕ до рук.
Про Володимира Чермошенцева я дещо чув ╕ ран╕ше, проте в пам’ят╕ зас╕ло т╕льки те, що в╕н — рос╕янин, а рос╕янин в УПА, зв╕сно, тема маловивчена…
Звичайно, цього було мало. аби розпочати пошук Чермошенцева; ╕нша справа – книга ╕ ╜рунтовна розмова з ╖╖ автором. Тут уже багато що прояснилося. Зокрема те, що вона ╓ сп╕льним твор╕нням повстанця ╕ депутата.
А починалося все так: у лютому 1992 року до Верховно╖ Ради над╕йшов лист ╕з дивною адресою: «депутату ╕з Р╕вного». У Верховн╕й Рад╕ першого скликання було тод╕ десять депутат╕в-р╕вненчан, ╕ лист дек╕лька раз╕в переходив ╕з рук в руки. Нарешт╕, опинився у Миколи Поровського, адже це саме в╕н виступав ╕з закликом визнати УПА воюючою стороною, саме цей виступ схвилював кримчанина.
Через дек╕лька м╕сяц╕в Микола Поровський розшукав колишнього повстанця, хоча на вищезгаданому конверт╕ була зазначена, м’яко кажучи, неповна адреса: «Крим. Бахчисарай».
Ось так, з чималими складнощами, ╕ просувалася справа. На написання ╕ видання книги п╕шло майже 15 рок╕в, адже кожну, описану Чермошенцевим под╕ю, Микола Поровський намагався зв╕рити з арх╕вними документами. А де знайти час для роботи в арх╕вах? Для депутата це надто складно…
* * *
Зрештою, книга написана, видана, уважно прочитана мною, та ще й пом╕тно потовщала в╕д закладок – майже на кожному еп╕зод╕ ╓ що запитати у ветерана визвольних змагань. Стою перед квартирою Чермошенцева ╕ хвилююся так, як хвилювався Микола Поровський ш╕стнадцять рок╕в тому…
Однак повстанець не розчарував. В╕дразу я пом╕тив у ньому щось р╕дне, братерське, сво╓… З таким ╕ зиму в кри╖вц╕ провести можна, ╕ в б╕й п╕ти навесн╕. «Слизьких» людей УПА в сво╓ лоно не приймала, та й за останн╕ ш╕стдесят рок╕в Чермошенцев не зм╕нився у г╕рший б╕к. Як був б╕йцем за волю Укра╖ни, так ╕ лишився ним.
Отже, прийняли мене добре. Дружина Володимира Олекс╕йовича в╕дразу в╕дправилася на кухню, а ми з ним деякий час визначалися з напрямком розмови. Будемо розмовляти про бо╖? Але вони непогано описан╕ у книз╕ Миколи Поровського. Очевидно, краще зробити акцент на тому, що не знайшло повного в╕дображення у книз╕. Керуючись цим принципом, ми й розпочали свою розмову.
— Про те, як ви, пане Володимире, опинилися в УПА, я знаю з книги. Але хот╕в би б╕льше почути про ваш р╕д. Ви з д╕да-прад╕да кримчани?
— Н╕, у мене поволзьке кор╕ння. Жили ми в сел╕ Лихоман╕вка Саратовсько╖ област╕. А в тих краях, як ви зна╓те, був голод у 1921 роц╕, а пот╕м ще й у 1933-му. Не оминуло лихо й нашу Лихоман╕вку. З голоду вимерла майже вся родина. А батька вбили б╕льшовики за те, що пробував захищати сво╓ майно.
— Лихоман╕вка – це було укра╖нське село?
— Там було багато укра╖нц╕в. Але жили й рос╕яни, н╕мц╕, зда╓ться, нав╕ть греки… Голод н╕кого не щадив. Нас б╕льшовики грабували так, як ╕ укра╖нц╕в. Добре пам’ятаю, як в╕дбирали сухар╕, виливали ╖жу з казанка… Батька вбили за спротив, а пот╕м ще й хату спалили. Не було куди д╕ватися, ╕ я п╕шки ще з одним хлопцем вирушив в Укра╖ну. Йшли степами, ховалися в ярах, балках, харчувалися чим Бог дасть. До людей не п╕дходили — боялися, не в╕рили н╕кому. Адже вбили батька, то х╕ба пожал╕ли б нас, малих? ╥сти доводилося мишей, ящ╕рок, ╕нколи нав╕ть ховрах╕в…
Але Укра╖на виявилася зовс╕м не такою багатою ╕ ситою, як ми спод╕валися. Голод був ╕ тут, причому значно жахлив╕ший! Скр╕зь валялися об’╖ден╕ людськ╕ трупи. А в одному м╕сц╕ нас загнала в озеро зграя вовк╕в… Мабуть, вода нас ╕ врятувала, а ще те, що було л╕то ╕ вовки не дуже голодували. ╥м вистачало ╕ людських труп╕в. Пам’ятаю, як зайшли в одну хату, а там лежала мертва молода ж╕нка з в╕др╕заною груддю ╕ з ножем у руц╕… По н╕й повзало худюще дитя, ще живе… Очевидно, мати хот╕ла нагодувати дитину сво╓ю груддю, але стекла кров’ю, або ж втратила останн╕ сили. Ця жахлива картина запам’яталася на все життя.
Все-таки ми д╕йшли до Криму, а згодом туди пере╖хала ╕ мама з мо╖м братом.
— А як вас забрали до Н╕меччини?
— Я тод╕ по╖хав до С╕мферополя ╕ якраз переходив Салгир. А н╕мц╕ гнали на вокзал колону молод╕. Пом╕тили мене ╕… впихнули у ту ж колону. Так ╕ вивезли до Н╕меччини.
— А як ви опинилися в Дубно? Т╕кали? У книз╕ про це майже н╕чого не сказано.
— Поровський вимушений був дещо викинути, щоб зосередитись власне на мо╓му перебуванн╕ в УПА. А про втечу з табору ╕ понев╕ряння можна б ще одну книгу написати… Я працював у табор╕ в Ватенштедт╕, ╕ сталося так, що мен╕ на ногу впала грудка розпеченого вуг╕лля… В╕дправили на л╕кування у 24-й таб╕р. А вже зв╕дти я вир╕шив т╕кати, бо кращо╖ нагоди не було б!
Т╕кало нас дек╕лька чолов╕к, б╕гли кожен сво╓ю дорогою, ╕ це полегшило втечу. Можливо, отой дитячий п╕ший перех╕д в Укра╖ну ╕ став у пригод╕, адже тод╕ я склав св╕й перший екзамен на виживання… У Н╕меччин╕ також довелося харчуватися ягодами, грибами, ящ╕рками… ╥в нав╕ть очерет, кор╕ння рослин. Намагався пересуватися л╕сами ╕ весь час тримав напрямок на сх╕д.
Допомагала й ╕нту╖ц╕я. Може, мене ╕ зловили б в╕дразу, але я здогадався зал╕зти… у собачу будку. Там були цуценята, але будка була великою, мама-в╕вчарка гарчала, але не гавкала, видно розум╕ла, в якому кепському становищ╕ я опинився… Н╕мц╕ регулярно годували в╕вчарку хл╕бом ╕ непоганою юшкою. З ╖╖ мовчазно╖ згоди я частину з’╖дав. У табор╕ нас годували г╕рше, а в будц╕ я швидко зм╕цн╕в ╕ набрався сил для майбутньо╖ подорож╕. Жив би ╕з собачою родиною ╕ дал╕, але ж в╕йну там не перебудеш, хот╕лося додому… Десь на четвертий день я вирушив у путь, подякувавши в╕вчарц╕ за теплий прийом ╕ людяне ставлення.
На другий день вона наздогнала мене, видно розшукала по сл╕дах, лягла поруч з╕
мною, лизала руки, лащилася, н╕би просила, щоб я повернувся…
Я був зворушений, звичайно, — ст╕льки зла натерп╕вся в╕д людей, а тут тварина мене пожал╕ла!
— А звернутися до людей ви не пробували?
— Н╕, не хот╕в ризикувати. Укра╖нц╕, може, й не видали б, а поляки видали б точно! До реч╕, через В╕слу я пере╖хав у товарняку, а пот╕м знову йшов… Уже десь на територ╕╖ Волин╕ я п╕дстер╕г, як пол╕цай з якоюсь дамою купались в озер╕… Тод╕ мен╕ вдалося поцупити одяг пол╕цая, а головне – п╕столет. Зразу в╕дчув себе над╕йн╕ше. Пробував нав╕ть полювати в л╕с╕. Але п╕столет — не рушниця, одного разу стр╕ляв у козулю, але т╕льки злегка поранив ╖╖, ╕ вона втекла. А взяли мене б╕ля Дубно; я тод╕ ховався в очеретах, тому п╕столет кинув у воду, але про одяг мене запитували. Розпов╕в ╕ про втечу з табору, ╕ про сво╖ понев╕ряння, промовчав т╕льки про те, що останн╕м часом був ╕з збро╓ю. Знову мене кинули до пересильного табору на околиц╕ Дубно, а зв╕дти вже мене визволила УПА… Про це ви зна╓те з книги.
— Так, з книги я знаю про бо╖ ╕ сутички з поляками, н╕мцями… Ця ╕нформац╕я ╓ дуже ц╕нною; не зашкодило б кожну главу розбирати з фах╕вцями: ╕сториками, психологами, пол╕тологами. Один ╕ той самий б╕й кожна людина описала б по-сво╓му… Нам ц╕кава правда про УПА. Саме завдяки вашим спогадам ми тепер зна╓мо, якою людиною був ╕нспектор збройних сил УПА в╕йськово╖ округи «Богун» Георг╕й (Юр╕й) Чуйковський на псевдо «Юрко». Нав╕ть зовн╕шн╕сть командира детально описана: «Його обличчя було добродушне ╕ водночас мужн╓. Високе чоло, н╕с прямий ╕ великий, оч╕ велик╕ ╕ спок╕йн╕. Волосся на голов╕ було ледь с╕ре, точн╕ше з сивиною, ╕ так╕ ж с╕р╕ вуса прикривали виразний рот. На його великому п╕дбор╕дд╕ ч╕тко було видно ямку, ╕ вся зовн╕шн╕сть цього чолов╕ка св╕дчила про сильну волю ╕ ц╕льну натуру…».
Зовс╕м не схоже на класичний радянський опис «бандьори», «бандита». Зрештою, син священика ╕ мав би виглядати ╕мпозантно. А головне те, що в╕н добре розбирався в людях ╕ ризикнув узяти рос╕янина соб╕ в ординарц╕.
— В╕н ╕ заговорив до мене спочатку рос╕йською: — «Мне сказали, что ты очень набожный, а ты даже не перекрестился, войдя в дом…». Я на це в╕дпов╕в, що хрестяться на ╕кони, а ви тут п╕д ними з╕ збро╓ю…
— Пригадав я ╕ другий еп╕зод з вашого повстанського життя. Коли ви випадково убили селянина, який н╕с охорону села Рудки…
— Тод╕ вийшло непорозум╕ння: ми з╕бралися на вечорниц╕ в одн╕й ╕з с╕льських хат, а через деякий час ув╕йшла господиня ╕ з тривогою сказала, що хтось ╕де з рушницею. Я в╕дтягнув затвор автомата ╕ вискочив на дв╕р. Чолов╕к той голосно скомандував: «Ст╕й! Руки вгору!», а я, тримаючи автомат б╕ля пояса, натиснув на спусковий гачок…
— Знаю, що тод╕ у вас в╕д╕брали зброю ╕ кинули до льоху… А на другий день при╖хав сл╕дчий з СБ на псевдо «Блакитний». Здавалося б, у таких випадках при╖зд сл╕дчого Служби Безпеки не в╕щу╓ н╕чого доброго… До того ж, малов╕домий рос╕янин убив укра╖нського дядька ╕ не будь-кого, а б╕йця самооборони… Однак сл╕дчий вир╕шив, що ви д╕яли не зумисно, а тому виправдав вас. Отже, укра╖нськ╕ повстанц╕ не д╕лили сво╖х б╕йц╕в на «сорти» за нац╕ональн╕стю. ╤ укра╖нц╕, ╕ рос╕яни, ╕ грузини – вс╕ були р╕вними. А кращим був той, хто… краще вою╓ з ворогом.
— Укра╖нськ╕ повстанц╕ не були нацистами, вони просто воювали за р╕дну землю. Я знав багатьох повстанських командир╕в: «Саблюка», «Черника», «Енея», нав╕ть самого «Савура» знав. Не раз возив ╖м пов╕домлення в╕д «Юрка». ╤ вони вс╕ знали, що я — рос╕янин; я ╕ розмовляв з ними рос╕йською… ╤ н╕чого, дов╕ряли. Я ж присягу прийняв, то чому мали не дов╕ряти? До реч╕, я дуже легко м╕г би опинитися серед партизан Медвед╓ва. Два кроки до них було! Але я бачив, що т╕льки УПА воювала за св╕й народ, а вс╕ ╕нш╕ арм╕╖ були окупантами на ц╕й земл╕… ╤ н╕мц╕, ╕ поляки були зайдами. Ми ╕ «медвед╕вц╕в» не ч╕пали, поки вони не почали грабувати м╕сцеве населення. Зараз вони люблять казати, що УПА стр╕ляла ╖м у спину. А куди ж ╖м було стр╕ляти – вони ж т╕кали в╕д нас! До реч╕, якби я перейшов до них, то не певен, що дожив би до цього дня. Вони були дуже недов╕рливими ╕ могли б мене л╕кв╕дувати т╕льки тому, що не дов╕ряли повн╕стю. «Про всяк випадок»… Укра╖нц╕ були дов╕рлив╕шими, однак, нових людей перев╕ряли в бою.
У нас були ╕ грузини-м╕нометники, як╕ добре воювали, ╕ рос╕яни, колишн╕ червоноарм╕йц╕, ╕ л╕кар╕-╓вре╖, ╕ нав╕ть «фольксдойч╕» були. Хоча останн╕х були одиниц╕.
Зараз показують ф╕льм «Штрафбат», я його дивлюся з великим ╕нтересом, бо там показано усю правду в╕йни. От╕ неймов╕рн╕, на перший погляд, обставини – все ж це було! Я розум╕ю людей, як╕ перебували у безвиход╕… ось ╕ в нас дехто воював з рос╕ян-власовц╕в; ╖м пов╕рили — ╕ вони воювали добре. Адже це так важливо, щоб тоб╕ в╕рили!
— Мен╕ зда╓ться, що ваш командир «Юрко» був ╕ мужн╕м, ╕ справедливим, ╕ добрим саме тому, що був сином священика. Може, й н╕коли зброю до рук не взяв би, якби не ця страшна в╕йна…
— В╕йна, д╕йсно, була страшною. Одного разу ми зайшли до хатини л╕сника ╕ побачили там жахливу картину: доросл╕ були по-зв╕рячому закатован╕, а д╕ти лежали з розбитими головами та вивернутими н╕жками… На ст╕нц╕ – шматки м╕зк╕в… А вище польською мовою було написано: «╢ще Польска не з╜╕нела». Так поляки розчищали житт╓вий прост╕р для себе. Вони винищували укра╖нц╕в, але н╕коли не воювали з н╕мцями. Може, десь Арм╕я Крайова ╕ била н╕мчуру, але не у нас… Це я знаю точно!
А щодо «Юрка», то в╕н був справжн╕м командиром, ╕ я його просто боготворив. В╕н ╕ помер, прошитий кулями, у мене на руках, а останн╕ми його словами були: «Слава Укра╖н╕!». В╕н був мен╕ як батько, а п╕сля його смерт╕ я н╕би осирот╕в…
— Я розум╕ю б╕ль ц╕╓╖ втрати, бо книжка написана так, що у «Юрка» просто закоху╓шся… Не було б вас — не було б ╕ ц╕╓╖ книги. А ще кожен укра╖нський патр╕от м╕г би подякувати вам за те, що могили багатьох повстанц╕в тепер впорядкован╕ – ╕ саме завдяки вам!
— Це був м╕й обов’язок ╕, може, сво╓р╕дна подяка укра╖нському народов╕: ╕ за його мужн╕сть, ╕ за щир╕сть, ╕ за доброту… Я дякував через п╕встол╕ття за виявлену мен╕ дов╕ру. Шкодую т╕льки, що не встиг переговорити з Василем Куком. Якось в╕н попросив, щоб я за╖хав до нього у Ки╖в. Але у мене якраз «прихопило» серце, ╕ я вир╕шив перенести цю по╖здку на п╕зн╕ше. А через деякий час дов╕дався, що генерал-хорунжого не стало… Про що в╕н хот╕в з╕ мною поговорити – цього вже н╕хто ╕ н╕коли не скаже.
— Оце ╕ ╓ сувора правда життя… Обов’язково щось важливе зробити не встигнеш. Але я повн╕стю згоден з╕ словами Дмитра Павличка, коли в╕н пише про вас: «Чермошенцев – щаслива ╕ велика людина. Велика, бо не злякалася сказати правду про УПА, а щаслива, бо ця правда не пропала. Вона зворушила Миколу Поровського, вона обернулася на добру книжку, а книжки добр╕ не вмирають…». Говорячи про книжку, можна пошкодувати т╕льки, що у не╖ невеликий тираж, а ще дуже прикро, що наш незалежний укра╖нський к╕нематограф н╕як не «розродиться» багатосер╕йним ф╕льмом на цю тему….
Це ж ск╕льки колоритних образ╕в могло б бути! От, скаж╕мо, циган Мирон, який в УПА прийшов п╕сля того, як н╕мц╕ знищили увесь ╖хн╕й таб╕р. Процитую за книгою: «Повстанц╕ любили його за те, що не було у нього слова «не хочу», а на будь-яке прохання в╕н в╕дгукувався т╕льки: «Зараз, зараз…». Дуже любив Мирон, як ╕ належить цигану, коней ╕ прост╕р пол╕в. В╕н м╕г годинами дивитися у далеч╕нь, посм╕хаючись…».
А дехто ╕ зараз стверджу╓, що УПА вбивала ╓вре╖в — за те, що ╓вре╖, циган – за те, що цигани…
— Комусь правда про УПА ╕ зараз оч╕ муля╓. Зам╕сть того, щоб говорити про толерантн╕сть укра╖нц╕в – говорять про ╖хн╕ «зв╕рства». У зв’язку з цим я завжди пригадую еп╕зод з нашого повстанського життя. Якось нам вдалося знешкодити вартових ╕ в╕д╕брати всю зброю у мадярсько╖ роти. Вони купалися у р╕чц╕ ╕, видно, не чекали на наш в╕зит. Могли б ми ╕ перестр╕ляти окупант╕в, але задовольнилися тим, що забрали всю ╖хню зброю ╕ в╕йськову форму. Застрелився тод╕ т╕льки ╖хн╕й оф╕цер, не забувши перед цим застрелити свого коня…
Так ось, укра╖нськ╕ повстанц╕ залишили життя ворогам, зате через деякий час ╖х ус╕х перестр╕ляли н╕мц╕. Вони стр╕ляли в союзник╕в! Наш╕ розв╕дники пот╕м казали, що у р╕чц╕ вся вода була червоною в╕д кров╕…
Ось так н╕мц╕ утверджували «дисципл╕ну» у сво╖х лавах ╕ в лавах союзник╕в, ╕ н╕коли н╕чого под╕бного не допускали укра╖нц╕ в УПА. Тому я ╕ не м╕г бути осторонь, коли прозвучали перш╕ голоси про реаб╕л╕тац╕ю УПА. Вважав, що люди мають право знати усю правду про арм╕ю, створену народом…
— А як зак╕нчилася ваша в╕йна?
— П╕сля загибел╕ «Юрка» сотник Г╕рняк вив╕в пор╕д╕лий у боях кур╕нь з оточення, ╕ нам вдалося переправитися через р╕чку Стир. Деякий час я перебував у загон╕, яким командував двадцятитрир╕чний Павло Пасевич (псевдо «Максим»). Пост╕йно доводилося вступати у бо╖ з в╕йськами НКВС, наш╕ сили танули… Деякий час я перебував у бо╖вц╕ референта СБ «Курая». В одному з бо╖в «Курай» загинув, ╕ ми утворили невеликий заг╕н, який очолив пров╕дник ОУН «Бойко». Незабаром ╕ цей пров╕дник загинув…
— Якщо поглянути на карту, то в╕дразу ста╓ зрозум╕ло, що у цих невеликих л╕сах важко зата╖тися, в╕д╕рватися в╕д ворога, вирватися з оточення…
— Звичайно, у Карпатах нам було б набагато легше! Але вибору на ц╕й в╕йн╕ у нас не було… В одному з бо╖в мене взяли у полон. Прив’язали до ствола танково╖ гармати ╕ так повезли до найближчого села для оп╕знання. Але селяни не дали проти мене н╕яких св╕дчень. Тод╕ мене довго катували в управл╕нн╕ НКВС, поламали ребра, вибили зуби, вирвали обценьками н╕гт╕ на двох пальцях… Пот╕м нап╕вживого привезли на хут╕р б╕ля л╕су ╕ викинули надвор╕. Деякий час я лежав непорушно, а пот╕м з╕брав ус╕ сили ╕ спробував утекти. Наздогнали мене вже на краю л╕су…
Знову допити ╕ катування. Щоб отримати шанс на втечу, я погодився показати кри╖вку, знаючи, що там давно н╕кого нема╓. Супроводжували мене тро╓ червонопогонник╕в. Коли дво╓ з них пол╕зли у кри╖вку, а трет╕й переговорювався з ними, заглядаючи в отв╕р, я тихо зробив дек╕лька крок╕в уб╕к, а пот╕м щосили дременув у гущавину. Цього разу вдалося втекти!
Проте зв’язк╕в з п╕дп╕ллям я не мав, а тому вир╕шив л╕сами пробиратися до Сх╕дно╖ Укра╖ни. Одного разу в л╕с╕ надибав на такого ж вт╕кача, як ╕ я, т╕льки озбро╓ного. Проте, в╕н не був з УПА. Зв╕дки у нього взявся автомат, я не знаю… З цим чолов╕ком ми д╕йшли майже до Дн╕пра. Сталося так, що й тут нарвалися на червонопогонник╕в. М╕й супутник ще довго в╕дстр╕лювався з автомата, прикриваючи мою втечу… Б╕льше ми не бачились, дал╕ я йшов один.
Знову довелося пригадати м╕й дитячий перех╕д ╕з Поволжя в Укра╖ну… Звичайно, не об╕йшлося без пригод: ╕ жебраком довелося побути, ╕ божев╕лля симулювати… За дезертирами тод╕ активно полювали «органи», але мен╕ якось вдалося благополучно д╕йти до Криму. Ох, ╕ зрад╕ла ж моя мати, коли побачила мене!
Але довго жити без документ╕в, у нелегальному становищ╕ мен╕ не вдалося. Звинуватили в ухилянн╕ в╕д служби в арм╕╖, у бродяжництв╕. Добре, що н╕чого не знали про мо╓ перебування в УПА…
╤ все-таки, я отримав «сво╖» 10 рок╕в ╕ працював на л╕соповал╕ у К╕ровськ╕й област╕ аж доки не помер «вождь народ╕в…».
— Ви — людина дивовижно╖ дол╕, пане Володимире! А вт╕м, так╕ дол╕ були у багатьох… Проте, лише одиниц╕ змогли зробити так, щоб пережите ╕ побачене вилилось у як╕сь спогади, статт╕, зам╕тки. А у вас ╕з Поровським вийшла ц╕ла книга! Ви заповнили велику н╕шу в ╕стор╕╖ УПА, ╕ за це велика вам подяка.
╤, зна╓те, все-таки, при╓мно усв╕домлювати, що живе у Бахчисара╖ рос╕янин, якого так хочеться назвати братом!

Серг╕й ЛАЩЕНКО.
Бахчисарай – Льв╕в.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6808

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков