|
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2009 > Тема "Українці мої..."
#6 за 06.02.2009
«НЕ МОЖУ УЯВИТИ СЕБЕ БЕЗ ЗЕМЛ╤...»
На мо╓му уже не такому й короткому житт╓вому шляху, доля щедро дарувала мен╕ зустр╕ч╕ ╕ сп╕лкування з багатьма людьми, однак не про вс╕х я можу сказати, що вони були мо╖ми друзями. Слово «друг», у мо╓му розум╕нн╕, близьке до слова «брат». Бува╓ друг, як брат, а бува╓ й навпаки – брат, як друг. В╕н, Василь Гулеватий, про якого я хочу розпов╕сти, був мен╕ справжн╕м другом, а отже, майже братом.
Ми познайомилися з ним у серпнев╕ дн╕ 1964 року, коли я, тод╕ ще не демоб╕л╕зований солдат, рядовий окремого ╕нженерно-саперного батальйону, що дислокувався у С╕мферопол╕, прийшов складати вступн╕ ╕спити до Кримського державного педагог╕чного ╕нституту на ф╕лолог╕чний факультет (в╕дд╕лення «Укра╖нська мова та л╕тература»). Ув╕йшовши до аудитор╕╖, де мала в╕дбутися перша консультац╕я перед першим екзаменом – написання твору, у невеличк╕й аудитор╕╖, вщерть переповнен╕й д╕вчатами, я углед╕в десь на задн╕х рядах в╕йськовослужбовця з погонами старшини. Туди й почав проштовхуватися, де мен╕, добре пот╕снившись, д╕сталось м╕сце.
- С╕дай, служивий, - весело мовив старшина. Давай знайомитись, – ╕ м╕цно потиснувши мою правицю, сказав: - Василь. Василь Михайлович Гулеватий, старшина надстроково╖ служби, щойно вступив на заочне в╕дд╕лення, а це прийшов поубол╕вати за свою землячку… Ось зв╕дтод╕ й розпочалося наше перше знайомство, яке згодом, коли ╕ я за с╕мейними обставинами перев╕вся на заочне в╕дд╕лення, переросло у м╕цну чолов╕чу, до того ж ще й земляцьку, бо ж були ми обидва з Черкащини, дружбу. За роки нашого сп╕льного навчання було у нас разом з╕ студентськими клопотами, немало й ц╕кавих розмов, спогад╕в про свою маленьку батьк╕вщину – Черкащину, де минуло наше дитинство та доарм╕йська юн╕сть, так╕ дуже схож╕ – ╕ в нього, ╕ в мене.
Я народився у Кам’янському район╕ 1942 року, а Василь далекого передво╓нного 1939-го - в сел╕ з такою поетичною назвою Долинка Монастирищенського району, в родин╕ Михайла Д╕йоновича та ╢пистим╕╖ Сил╕вни Гулеватих. Василько був другою дитиною, у нього була вже старша сестричка Люся. Як ╕ ус╕ ми, д╕ти пово╓нно╖ пори, виростав у нестатках та злигоднях. Батько повернувся з фронту скал╕ченим ╕ в 9-р╕чному в╕ц╕ хлопець лишився нап╕всиротою. Нелегко жилося матер╕ з двома д╕тьми: з ранку до вечора - тяжка праця у колгосп╕, а ще ж треба ╕ д╕тей доглянути, город обробити. Б╕гав малий босоногий Василько стежинами, порослими споришем, у поле, приносив матер╕ сякий-такий б╕дний об╕д. А згодом п╕шов до с╕льсько╖ семир╕чно╖ школи. Р╕с Василько зд╕бним хлопчиком, завжди був прикладом ╕ в навчанн╕, ╕ в повед╕нц╕. Десь уже з четвертого класу п╕д час л╕тн╕х кан╕кул випасав аж три чуж╕ корови (сво╓╖ солдатська вдова не мала змоги тримати). Пастушка по черз╕ годували господар╕ корови, а восени приносив мам╕ зароблен╕ грош╕, котрих вистачало, аби купити для школи новеньку сорочечку, штанц╕, черевики…
Мама плекала над╕╖: «Скоро Василь зак╕нчить с╕м клас╕в, буде або ╖здовим у колгосп╕, або п╕де на курси вод╕╖в автомашин, ╕ буде допомога…». Але Василька тягнуло до знань. ╤ п╕шов хлопець за с╕м к╕лометр╕в у сус╕дн╓ село Лукаш╕вку до восьмого класу. П╕шки вранц╕ - туди, увечер╕ - назад. В замет╕ль, у дощ, по грязюц╕… Над╕йними за будь-яко╖ погоди були гумов╕ чоботи та куфайка… Пам’ятаю, ╕ у мене ж були так╕ сам╕ взуванка ╕ вдяганка, та ще й жартували у в╕дкритому пол╕, щоб не дай Боже, н╕хто не почув: «Спасиб╕ Стал╕ну-грузину, що обув нас у резину». Це так ми говорили про т╕ гумов╕ чоботи, де н╕коли не знали тепла наш╕ ноги, хоч як ╖х не обмотуй онучами…
А харчами нашими, д╕тей-селюк╕в пово╓нного села, був шматочок чорного черствого хл╕ба та печений солодкий (цукровий!) буряк…
Василь, будучи учнем середньо╖ школи, брав участь у художн╕й самод╕яльност╕, захоплювався спортом. Та найб╕льше вабила до себе музика. Приходив до с╕льського клубу ╕ просив у завклубом дядька Володимира повчитися грати на гармошц╕. ╤ вивчився, ╕ грав. А згодом, ск╕нчивши середню школу, став зав╕дувачем с╕льського клубу. Готував концерти разом з аматорами сп╕в╕в, ставили вистави… До клубу потяглася не т╕льки молодь, а й л╕тн╕ люди. Запрошували при╖хати з концертною програмою мешканц╕ сус╕дн╕х с╕л.
До реч╕, так само складалася й моя шк╕льна та доарм╕йська юн╕сть. Спочатку гра на гармошц╕, пот╕м на баян╕, кер╕вник клубно╖ самод╕яльност╕, потяг до художнього й гумористичного слова… Читання з╕ сцени гуморесок Степана Ол╕йника, Володимира ╤вановича, Остапа Вишн╕… Часто згадували ми з мо╖м другом роки нашого дитинства, тако╖ схожо╖ ╕ под╕бно╖ юност╕…
Згодом Василя за рекомендац╕╓ю районного в╕дд╕лу культури направили до Ки╖вського культосв╕тнього техн╕куму. Аж не м╕г пов╕рити - в╕н, с╕льський юнак, ╕ навча╓ться у Ки╓в╕… Швидко промайнули два з половиною роки навчання. ╤ ма╓ диплом з в╕дзнакою. А ще – направлення на роботу не в якесь глухе далеке в╕д цив╕л╕зац╕╖ село, а в… санатор╕й «Алушта» в Криму. До самого призову в арм╕ю працював у «Алушт╕» - готував концертн╕ програми, проводив культмасов╕ заходи… Служити випало також у Криму - у селищ╕ Шк╕льному, в косм╕чних в╕йськах. Сержантська школа, старший х╕м╕нструктор… А в останн╕й р╕к служби у ш╕стдесят╕ роки нам дозволяли в╕дв╕дувати при гарн╕зон╕ п╕дготовч╕ курси для вступу у вищий навчальний заклад. Готувався я, готувався ╕ сержант Василь Гулеватий стати 1964 року студентом стац╕онару Кримського пед╕нституту. Але послухався поради старшого командира про те, що стац╕онарне навчання вимага╓ добро╖ батьк╕всько╖ матер╕ально╖ допомоги, а одн╕й матер╕ чи буде це п╕д силу? Чи не краще вступити на заочне в╕дд╕лення ╕ залишитись на надстрокову службу? ╤ понин╕ вдячний Василь за добру пораду, бо й навчався, ╕ роботу мав, ще й матер╕ допомагав.
Двадцять п’ять рок╕в в╕дслужив Василь Гулеватий прапорщиком. За цей час зак╕нчив ╕нститут, обзав╕вся с╕м’╓ю. П╕сля арм╕йсько╖ служби майже 20 рок╕в працював на завод╕ «Ф╕олент» ╕нструктором з якост╕, ╕нженером, завскладом. Став ветераном заводу. Був активним учасником ус╕х культмасових заход╕в п╕дпри╓мства. Незм╕нний новор╕чний Д╕д Мороз. Любитель риболовл╕.
╤ лише у 2006 роц╕ Василь Михайлович п╕шов на заслужений в╕дпочинок. Живе нин╕ в сел╕ Укромному С╕мферопольського району. «Не можу уявити себе без земл╕, - каже в╕н. - Маю ж селянське кор╕ння». Василь Михайлович клопочеться б╕ля птах╕в, тварин, на город╕… Усе щось майстру╓, вигаду╓, удосконалю╓, бо ж недаремно мав ще й посаду ╕нженера… Вважа╓ себе щасливим. ╢ кохана дружина Галина ╤ван╕вна, ма╓ трьох син╕в, дв╕ нев╕стки, тро╓ онук╕в… Мр╕╓ дочекатися правнук╕в, бо у сво╖ с╕мдесят, як╕ йому виповнюються 8 лютого, в╕дчува╓ себе ╕ здоровим, ╕ щасливим. Отакий в╕н м╕й друг, Василь Михайлович Гулеватий, людина щира серцем, в╕дкрита душею, чесна ╕, що найголовн╕ше, працьовита. Бо н╕коли не бачив його знудьгованим, безд╕яльним, украй песим╕стичним. В╕н завжди при д╕л╕, в робот╕, в рус╕. А рух – це основа життя. ╤ хоч ми тепер з ним зустр╕ча╓мося не так часто, як ран╕ше, але зустр╕вшись, ма╓мо про що поговорити: ╕ згадати сво╓ с╕льське життя, й арм╕йське, й навчання в ╕нститут╕, ╕ розпов╕сти один одному про сво╖х д╕тей, онук╕в, згадати наших вчител╕в – Олександра ╤вановича Губаря, Петра Максимовича Киричка, Мар╕ю Андр╕╖вну Литвин, Волю Микола╖вну Заханевич, до яко╖ по к╕лька раз╕в ходили складати старослов’янську мову, сво╖х однокурсник╕в. Господи, чого т╕льки не згаду╓мо, адже прожито чимало.
Я в╕д щирого серця бажаю сво╓му незрадливому другу козацького здоров’я, завжди гарного настрою, саду кв╕тучого, хл╕ба пахучого, чисто╖ води ╕ н╕яко╖ б╕ди. Довгол╕ття тоб╕, друже! Ще рок╕в с╕мдесят! З роси та води, як кажуть добрим людям у наш╕й Укра╖н╕! Шануймося, бо ми ж таки укра╖нц╕, як╕ пам’ятають ╕ р╕д св╕й, ╕ свою батьк╕вщину.
Данило КОНОНЕНКО.
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2009 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6870
|
БОРИВ╤ТЕР
МИКИТА ШАПОВАЛ – УКРА╥НСЬКИЙ КНИГОЛЮБ-РЕВОЛЮЦ╤ОНЕР
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
