Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ
Як відомо, Президент РФ пан Д. А. Медведєв відмовився публічно вшанувати пам’ять жертв Голодомору українського народу. Свою позицію він пояснив у специфічному тексті, що рясніє глибоко образливими щодо гідності українців формулюваннями. Водночас у тексті російського президента є багато сумнівних, з точки зору історичної науки, тверджень. Пан Д. А. Медведєв просто заперечує факт Голодомору. Замість переконливої аргументації пропонуючи політичні ярлики і звинувачення (геть безпідставні) на адресу керівників України.
Звертає на себе увагу та обставина, що, заперечуючи Голодомор українців, який забрав життя мільйонів людей, пан Медведєв Д. А. дотепер називає геноцидом події в Південній Осетії, де за уточненими даними загинуло 162 особи, з яких значну частину становили озброєні осетинські ополченці, вбиті в бою.
Цей факт нещодавно визнав голова Слідчого комітету Російської Федерації пан Бастрикін. Але, розуміючи, що на такому фактичному тлі розмови про геноцид осетинського народу з боку Грузії є безглуздими, він вирішив допомогти Д. А. Медведєву, проте вельми своєрідним чином. Справді, який же геноцид осетинів, якщо людей цієї національності у Тбілісі, Горі та інших грузинських регіонах мешкає набагато більше, ніж у Південній Осетії, і жодного випадку репресій проти них за національною ознакою зафіксовано не було? Напевно, саме тому пан Бастрикін, абсолютно проігнорувавши класичне визначення геноциду, запропоноване американським правником Рафаелем Лемкіним і ухвалене генеральною Асамблеєю ООН, запропонував своє власне.
Воно зводиться до того, щоб нібито геноцидом є будь-яке вбивство двох чи більше осіб за мотивом національної ненависті. Якщо це так, то в Російській Федерації вже давно (про що шеф її Слідчого комітету мав би знати) здійснюється геноцид, адже не дві, а набагато більше осіб “кавказької національності”, таджиків, узбеків та ін. було вбито через національну ненависть російськими фашистами. Але дивно виходить у пана Бастрикіна — загибель 162 осіб у Південній Осетії — це геноцид, а свідоме знищення мільйонів українців совєтським режимом — це не геноцид…
Зрозуміло, що нинішній російській владі ніяк не можна визнавати геноцид українського народу. Це влада потрапила в ідеологічну пастку — коли в Кремлі кажуть, що в ті часи загинули мільйони росіян (мовляв, не лише українці гинули), Кремль ставить себе перед необхідністю говорити про геноцид російського народу з боку комуністичних злочинців на чолі з Леніним, Сталіним та їхнім оточенням. Але говорити про це не можна, бо саме сталінізм є ідейною основою нинішньої російської влади. Тоді їй доведеться визнати Сталіна злочинцем, а на сталінізмі будується вся система сучасної російської ідеології і пропаганди. Тоді доведеться сказати правду про тих, на “героїчних подвигах” котрих сьогодні виховують російську молодь — про ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ-ФСБ. Проте “чекізм” як стиль мислення і поведінки є альфою і омегою всієї “духовності” “пост-Веймарської” Росії. Якщо в Москві кажуть, що російський народ також зазнав великих втрат від комуністичного режиму, то в чому ж полягає проблема? Засудіть цей режим, визнайте його злочини як проти росіян, так і проти інших народів, зокрема українського. Однак це неможливо, бо для російської влади, що є духовною наступницею комуністичної імперії, це означало б самозасудження.
Дивним є також те, що загибель 162 осіб у Південній Осетії пан Бастрикін називає геноцидом, а загибель десятків тисяч людей у Чечні він геноцидом не вважає… До речі, місто Цхінвалі залишилось майже неушкодженим, на відміну від міста Грозного, зруйнованого російськими військами повністю.
Можна скільки завгодно сперечатися з тим, хто за будь-яку ціну не хоче визнавати неприємні й ганебні для себе факти.
Але та обставина, що й пан В. В. Путін, і пан Д. А. Медведєв уперто не бажають застосовувати класичне поняття “геноциду”, багато про що розповідає… Адже творець цього міжнародно визнаного поняття Рафаель Лемкін був переконаний, що трагедія України однозначно має кваліфікуватися як геноцид, про що свідчить його стаття “Совєтський геноцид в Україні”. Напевно, правник Лемкін краще за правників (за освітою) Путіна і Медведєва знав, які факти охоплює створене ним поняття, а які — ні. Ба більше, Рафаель Лемкін вважав геноцидом України не тільки події 1932-1933 рр., а все, що відбувалося на її теренах, починаючи з 1918 року. Отже, нашим читачам (а може, й російським) буде корисно ознайомитися з поглядом творця поняття “геноцид”.
Цікавою є також передмова до статті Лемкіна представника української діаспори професора Романа Сербина. Але тут я мушу дати деякі пояснення. Професор Сербин, говорячи про походження Рафаеля Лемкіна, вживає вислів “польські жиди”. Знаючи, що в нас вистачає напівпритомних суб’єктів, які з будь-якого приводу бігають до суду з дурнуватими позовами, пояснюю: слово “жид” є слов’янською вимовою німецького слова “Jude” — єврей, юдей. У жодній слов’янській мові, крім російської, слово “жид” не має образливого значення. Наприклад, львівський єврей і видатний письменник Станіслав Лем написав польською мовою книгу про Голокост, що називалась “Філософія жидобойства”, себто в перекладі “Філософія євреєвбивства”. А міністр праці в уряді Симона Петлюри Соломон Гольдельман в еміграції написав книгу спогадів “Історія жидівської національно-культурної автономії в Україні”. Отже, шанувальники судових провокацій можуть заспокоїтися і відпочивати.
Ну, а читачі мають можливість самостійно прочитати статтю Рафаеля Лемкіна і порівняти її з поглядами панів Медведєва, Путіна і Бастрикіна.
Ігор ЛОСЄВ, “Флот України”.

СОВЄТСЬКИЙ ГЕНОЦИД В УКРАЇНІ

Рафаель Лемкін народився у 1900 році в селі Безвабне, біля Волковиська, тепер Гродненська область, Білорусь, у родині польських жидів, які займалися хліборобством. На початку 20-х років вивчав філологію, опісля — право в Львівському університеті.
У 1921 р. убивство Талаата Паші вірменським студентом зацікавило його кримінальністю винищування цілих масивів людей, і він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання та покарання за такі злочини, які він тоді називав “варварством”. Згодом працював помічником прокурора у Бережанах, опісля — у Варшаві.
У 1939 р. втік з Польщі до Швеції і врешті перебрався до Америки, де викладав право в університеті. У 1944 р. видав працю “Влада Осі в Європі”, в якій створено термін і пояснено поняття “Геноцид” і задокументовано нищення нацистською Німеччиною європейських країн. Лемкін був головним промоутером міжнародного закону, який врешті Генеральна Асамблея ООН прийняла як Конвенцію про запобігання злочину Геноциду та покарання за нього 1948 р. Лемкін підтримував дружні зв’язки з українцями, особливо з головою УККА Л. Добрянським. Помер у бідноті, в Нью-Йорку, в 1953 р.
Важливість ідей Лемкіна для української історії полягала в тому, що він визнав злочинства сталінського режиму проти української нації як Геноцид. Лемкін наголошував, що Геноцид був саме проти української нації, тоді як Конвенція ООН не визнає соціальні групи можливими жертвами Геноциду — отже не визнає голоду проти селян як Геноцид.
Український Геноцид Лемкін складає з чотирьох заходів:
1. Нищення української інтелігенції — мозку чи розуму нації. 2. Ліквідації Української Православної Автокефальної Церкви — душі України. 3. Голодомору українського селянства — причому наголошує на його ролі як зберігача української культури, мови тощо. 4. Заселення України чужим елементом.
Своїм широкомасштабним підходом до українського Геноциду Лемкін вказує нам, як треба представляти цю трагедію перед світом, щоб світ її зрозумів і прийняв.
“Совєтський геноцид в Україні” — це, мабуть, доповідь, яку Лемкін виголосив 1953 р. у Нью-Йорку, на поминальних відзначеннях Великого Голоду українською громадою. Машинопис знаходиться в архівному фонді New York Public Liburary, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії Геноциду”, яку писав автор, але яка ніколи не була опублікована.

Роман СЕРБИН.

Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Совєтського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто для того, щоб створити однорідність з відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Замість того це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі “з’єднання”, що, як гаряче сподіваються совєтські вожді, створить “совєтську людину”, “совєтську націю”. Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації і культури, які здавна заселювали Східну Європу.
Те, про що я хочу говорити, це, мабуть, класичний приклад совєтського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме — винищення української нації. Як я сказав раніше, це тільки логічний наступник таких царських злочинів, як потоплення 10 000 кримських татар на наказ Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного при допомозі “відділів СС” — Опричнини, винищення царем Миколою І польських лідерів і українських католиків, і ряд єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Совєтського Союзу — нищення інгерманландців (Ingerian nation), донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку це – вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усування вибраних частин суспільства.
Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії, і має населення приблизно 30 мільйонів. Будучи російською житницею, із-за свого географічного положення, вона стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього “Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія — все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.
Українське населення є дуже вразливим на расове вбивство його вибраних частин, отже комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти жидів. Українська нація є надто багатолюдною, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак, її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Саме тому совєтська сокира з повною силою впала на ці групи за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації і примусової праці, заслання і голоду.
Ця атака виявила систематичний шаблон — увесь процес повторювано знову і знову, щоб протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямовано на інтелігенцію — мозок нації, щоб паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і знову в 1930-1933 рр. вчителі, письменники, мистці, мислителі і політичні провідники були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал “Ukrainian Quartely” (Український квартальник) за осінь 1948 року, тільки в одному 1931 році були заслані на Сибір 51 713 інтелектуалів. Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців — найвидатніших культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, принаймні 75% українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами. (“Ukrainian Quartely”, літо 1949 р.).
Поряд з атакою на інтелігенцію йшов наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію — “душу” України. Між 1926-1932 рр. було ліквідовано Українську Православну Автокефальну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 000 священиків. У 1945 р., коли совєтська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву. Факт, що перед ліквідацією цієї Церкви їй запропоновано можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві — політичного знаряддя Кремля — вказує на те, що єдиною ціллю тієї акції була русифікація.
Тільки два тижні перед конференцією в Сан-Франциско 11 квітня 1945 р. загін військ НКВД оточив катедру Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Усіх студентів міської богословської семінарії було вигнано зі школи, а професорам подано до відома, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, що її митрополит арештований, і що його місце посяде єпископ, призначений совєтською владою. Такі акції були повторені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі. Принаймні сім єпископів були арештовані або пропали безвісти. Не стало жодного вільного єпископа Української Католицької Церкви на тій території. 500 священиків, які зібралися, щоб протестувати проти совєтської акції, були розстріляні, або арештовані. По всьому краю було вбито сотні священиків і мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були обезлюднені. Під час депортації родини було навмисне розділювано: батьків — на Сибір, матерів — до цегельних заводів у Туркестан, а дітей — до комуністичних домів на “виховання”. За злочин бути українською Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту совєтської держави, а її членів записано в совєтських поліційних досьє як потенційних “ворогів народу”. Фактично, за винятком 150 000 членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, її духовенство розігнано і депортовано.
Ці атаки на “душу народу” мали і матимуть серйозні наслідки для “мозку” України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були провідниками в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернецькі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.
Третя вістря совєтської атаки було спрямовано проти фермерів — великої маси незалежних селян — зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх — виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 рр. 5 000 000 українців померли від голоду, жорстокості, що 28 травня 1934 року 73-й Конгрес (США) засудив як нелюдяну. Була спроба схарактеризувати цю кульмінацію совєтської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, і, отже, потребою для того ліквідації куркулів — незалежних фермерів. Але насправді великомасштабних фермерів в Україні було дуже мало. Совєтський письменник Косіор заявив у газеті “Ізвестія” за 2 грудня 1933 р.: “Український націоналізм – це для нас головна небезпека”, і щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність совєтської держави, принесено в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний у цій частині пляну, не обмежувався якоюсь окремою групою. Всі потерпіли — чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, щоб нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року, правдоподібно у великій мірі спричинений боротьбою за колективізацію. Однак, голод був потрібний совєтам, отже вони створили його “на замовлення”, накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Більш того, на тисячах акрів пшеницю ніколи не було зібрано — врожай залишено гнити на полях. Решту збіжжя звезено до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортовано за кордон, щоб дістати кредити.
Зіткнувшись з голодом на фермах, тисячі людей покинули сільські околиці і подалися до міст жебрати за їжею. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоча б вони зможуть вижити. Таким чином, тільки в Харкові залишено 18 000 дітей. У селах з тисячним населенням виживала сотня, в інших — половина людей зникала. В місцевостях кожного дня гинуло 20 — 30 людей. Людоїдство стало звичайним явищем.
Московський кореспондент газети “Christian Science Monitor”, К. Генрі Чемберлин писав у 1933 році:
“У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але в недостатній мірі і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим аргументом за вступ до колгоспів”.
Четвертим кроком у тому процесі була фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1926 і 1939 рр. частка українців в населенні України змінилася з 80% до лише 73%. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 000 річно, то можна легко побачити, що російська політика досягнула свого.
Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою совєтською нацією. Звертає увагу факт, що не було спроб цілковитого знищення, подібного до німецького методу атаки на жидів. Все-таки, якщо совєтська програма буде цілком успішна, якщо інтелігенція, священики і селяни можуть бути еліміновані, Україна загинула б так само, як би було вбито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробила її нацією, радше, ніж масою людей.
Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств — вони просто не були складовою частиною пляну, тільки випадковістю. Тисячі були страчені, а незліченні тисячі було запроторено на певну смерть до сибірських таборів праці.
Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9432 жертв совєтської тиранії, розстріляних НКВД у 1937 або 1938 рр. Тіла лежали приблизно з 1937 року на справжніх кладовищах поміж надгробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не відкрили німці у 1943 році. Про велику кількість тих жертв совєтська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.
Україна має також своє Лідіце — село Завадка (Морохівська), знищене польськими прибічниками Кремля у 1946 році. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи господарську худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям: “Така сама доля зустріне кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Отже, я наказую, щоб до трьох днів село було залишене, інакше я вб’ю кожного з вас”. (Володимир Душник “Смерть і спустошення по Лінії Керзона”).
Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, було тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року два інші українські села були заатаковані тим самим червоним загоном, і з ними повелися більш-менш так само.
Те, що ми тут бачили, не стосується виключно України. Плян, що його совєти там використовували, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина совєтської програми експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які складають совєтську імперію. Те, що цей метод несе із собою невимовні страждання мільйонам людей, не завернуло совєтів з їхнього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти знищення культур і націй без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю, — споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв — становить один з найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. Це правда, що нації зливаються і утворюють нові нації (ми маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним в совєтських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав? Злочинне марнування цивілізації і культури. Бо совєтська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї — совєтської.

Рафаель ЛЕМКІН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2009 > Тема ""Білі плями" історії"