В дитинстві найбільше я любив чотирирічну сестричку Лізу. Як тільки що, вона шукала захисту в мене. "Коціку, мама не дає піліжечка". Я заступався. Померла Ліза - немов сонце для мене зайшло. З того часу в сім'ї постійна тривога і біда. В конюшні завелась пошесть, здохли два коня. Поміняли нову хату на стару, врослу в землю. Розвалив її батько, Мочульський Василь Яремович, а з деревини побудував меншу хату, конюшню і кузню-землянку. Був він і ковалем, і чоботарем, і на всі руки майстром. За це поважали його люди, казали: "Цей заробити не дасть". В нашому селі Полянецьке на Одещині це була вища похвала - значить, сам все зробить. А в конюшні, як з роси, ріс в доброго коня лошак. Любив, плекав його батько. Та не прийшлось йому привернути свої здібності на добробут сім'ї. Приспіла колективізація, спочатку "СОЗ" появився, потім колгосп, а суть - одна. Спочатку провели розкуркулення селян по рознарядці райкому партії. Маєш пару коней - багач, один кінь - заможник, нема коня - незаможник. Розкуркулили двоюрідного діда Сергія, хоч хата в нього невеличка, на дві кімнати трамвайчиком, але мав пару коней і не вступив у колгосп. Побіг я подивитись на розкуркулення. Таємно під'їхали до його дому дві підводи з комбедом під командою Шарандака, вигнали діда з бабою з хати, не дозволивши одіти добротну одежу, і стали виносити з обійстя різне майно, вивели коней. Плачуть старі, збіглись люди, теж плачуть, побивається їх дочка, в якої аж четверо своїх дітей. Арештували діда з бабою. Побачив таке лихо мій рідний дід Ярема і відвів своїх коней в колгосп. Почалась сварка в моєму домі: мати за колгосп, батько - проти. Та натякнули батькові: "Дивись, а то згадаємо, що ти служив з біноклем у війську Української Народної Республіки..." Здався батько, заплакав, обняв за шию гнідого коня і повів в колгосп. Було це в 1931 році. Тяжко дивитись синові, коли плаче батько! Вісім років тоді було мені. Взялись за роботу батьки, щоб заробити більше трудоднів. Добрий урожай був в 1932 році. В жнива вивели людей "на штурм", цілодобово були в полі. Якось батько тихенько промовив до матері: - Слухай, а зерно все вивезли на станцію, сіменного не оставили. Треба шукати десь заробітку... Підрядившись з товаришем, взяли пилку і поїхали в Крим пиляти стовбури на дошки.. Заробили трохи грошей, і привіз він мішок суржику - помісь жита і пшениці. Приховали його під штандарти. Та доніс хтось - прийшов "актив" з металевими шпичками, знайшли і відібрали той суржик. Бідкався, недоїдав батько і восени 1932-го помер. Осталась мати з однорічною Люсею та з сином, одна, без хліба. Ми, діти, вибігали на колгоспну стерню збирати колоски (дорослих за збирання колосків судили по Указу). За дітьми кінні об'їждчики ганялись, не один арапник стьобав по спині. Проте зібрав я кілограмів з 10 зерна. На цей раз дід Ярема зсипав його в ящик і закопав під грушею. Прийшли і до діда комбідівці з шпичками, знайшли і забрали моє зерно. Стерню поспіхом заорали "собаки на сіні" - ні собі, ні людям. Одного разу отримали ми від бабусі по матері, яка проживала у сина - військового, посилку - кирпичик хліба. Діду з бабусею третину віддали, решту самі з'їли. Вже зима була. Ввалились в хату п'ять чоловіків - бандити з комбеда, з ними уповноважений райкому партії: - Де хліб сховала? - Який хліб? Поле - в колгоспі, кінь - також. - Посилки ж отримуєш! Шукайте! Почали штрикати шпичками, ламати глиняну долівку ломом. Мати - за дитину і пішла за 7 кілометрів в райком партії жалітись. Свята наївність! З волі райкому того самого Шарандака потім політруком призначили. Тим часом я остався з тою бандою в хаті один, до стіни притиснувся. Підходить один до мене з сокирою, замахнувся, вдарив обухом в стіну коло моєї голови: - Скажи, гадьониш, де мама хліб сховала? Нічого вони не знайшли, розрили на подвір'ї яму, де було закопано зо два мішки кормових буряків, викинули їх на сніг. Сусіди прийшли - знову закопали їх, щоб не померзли... Єдина наша їжа була - ці буряки і п'ять кабаків, та скінчилися вони серед зими 1933 року. З голоду померла сестричка Люся. У мами опухли ноги, не було сил ямку викопати. Дядько Гаврило допоміг. Загорнули в тряпку Люсю і поховали. Прийшли додому, лягли в ту ж постіль, де Люся лежала. Їсти немає чого. В ліс би, та страшно - там недавно вчительку зарізали. По селу пішли чутки, що в одній сім'ї живого хлопчика з'їли батьки. Став я боятися матері. Плачу. Розпитала вона, чого плачу. - Ти мене не з'їсиш? Заплакала вона, заспокоїла. Деякі батьки, щоб спасти, відвозили дітей на залізничну станцію, покидали там в надії, що підберуть в дитбудинок. Я попросив маму відвезти мене і покинути. - Не дійду я. Бач - опухла. Може б, знайшли нас мертвими, та, на щастя, здохла в колгоспі коняка. Потяглись люди-тіні до неї, і ми з мамою відрубали кусок здохлятини. Цілий день варили, щоб не отруїтися. Все життя згадую ту жовту піну. Але то була їжа. А в той час через Одесу відправляли зерно на експорт... В одному домі недалеко померла 12-річна дівчинка, яку я знав. Її мати порубала труп, склала в діжку і їла. Донесли про це міліції. Заарештували жінку, а люди позавидували: "Хоч дадуть їсти в допрі" (тюрму так іменували). Одного разу з нори щурів я вигріб жменю линти, то зварили суп. Видно, зрозуміли сталінські людомори, що діти до весни не доживуть. В школі стали варити з ячмінної муки тюрю, то потяглись діти туди. Прийшла весна 1933 року. Діти стали викопувати цибульку, підсніжники-брендуші, петрів батіг, рвати молочай, калачики. А знесилені дорослі - помирати. Мій дід Ярема помер, наївшись лободи - спресувалась в стравоході. Прийшов я до них - бачу дід лежить на лавці, а бабуся Феодосія на канапці. Крикнув - вона відкрила очі. Їхній син Гаврило поховав батька, а невдовзі й сам помер. Помирали сім'ями від отруєння мідним купоросом, яким пересипали посівне зерно, щоб люди не їли. Така гірка правда. В нашій сім'ї в селі Полянецькому Одеської області з голоду померло чотири чоловіки: Мочульський Ярема Ксенофонтович, Мочульський Василь Яремович, Мочульський Гаврило Яремович, Мочульська Люся Василівна.
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
