Версiя для друку Обговорити в форумi

МІЙ МЕЧ
Д. Кононенку

В Україні за змовою змова,
А за валами – вали брехні.
Мій ти меч –
моє праведне слово,
Будь зі мною
завжди при мені!
В кузні серця гартоване слово,
Нас чекає важка боротьба.
То грими і пали тих грозово,
Що не вбили в собі страх раба!
Нехай Правда
брехню переможе!
Йду щоденно за нею у бій.
Дай нам чесності,
мудрості, Боже,
На землі Українській Святій!

ЛИСТИ ЗАПІЗНІЛІ

Як ввечері явір гілками
Постукав із вітром в вікно, –
Згадав, що до рідної мами
Листів не писав вже давно.
Син шле все листи за листами...
– Чом, мамо, не пишеш? – пита.
Та тільки із дому, від мами
Нема ні одного листа.
В порожнім дворі яворина
Схилилась без мами сумна.
Листи запізнілі від сина
Не вміє читати вона.
Уранці з листків яворини
Притихлих та дуже сумних,
Здається: не просто росини,
А капають сльози із них.

 Я ПРАГНУ

В Котовську – місті вечорами
У вихідні, бувало, дні
Зворушливо співала мама
Народу рідного пісні.
Лице її було натхненне...
А пісня линула, як птах...
Тоді самі собою в мене
З’являлись сльози на очах.
Давно нема моєї мами.
Та досі чується мені
Те, як співала вечорами
Вона зворушливо пісні.

ВИЙДУ НА ЛУКИ

Вийду із сонцем на луки,
Гляну у даль, де гаї:
Білі тумани, як руки,
Руки, кохана, твої.
Гляну, а небо – як очі
Дивні в задумі твої.
Серце обнять моє хоче
Луки і даль, і гаї...
Бачу, як ніжно-рум’яна
Сяє зоря з висоти,
Наче до мене, кохана,
Це усміхаєшся ти.
Знаю, не буде розлуки:
Вічні ці луки, гаї,
Білі тумани, як руки,
Небо – як очі твої.

ТВОЄ ІМ’Я

В твоїх очах, як і колись
Відбилась краса неба.
То ти, кохана, не журись.
Та й спогадів не треба.
Хай за літами йдуть літа,
Нові кують зозулі, –
Для мене все ти – молода,
Як і в роки минулі.
Для мене все ти – молода.
Дивлюсь – не надивлюся.
То дай мені свої вуста, –
Хай чарів з них нап’юся.
Я весь в любовному вогні.
А ти ж така – весняна...
Як музика звучить мені
Твоє ім’я, кохана.

КРИНИЦЯ КОХАННЯ

Дивлюсь на джерельце
У ярі крутім:
Пульсує, як серце,
Вода так у нім
Холодна іскриться.
Солодка на смак.
Все пив і напиться
Не зміг я ніяк.
Кохання криниця –
Душа – це твоя.
Із неї напиться
Не можу все я.

ЗЕМЛЯ МОЯ

Пройшла уранці
свіжа злива...
Щебечуть
радісно пташки...
Мов дівчина,
сміється нива,
Підвівши вії-колоски.
До сонця тягнуться волошки
В сльозинах чистої роси.
В очах веселих смутку трошки,
То квіти плачуть від краси.
Веселка вербам над водою
У коси самоцвіт впліта...
Не налюбуюся тобою,
Моя ти земле золота!
* * *
Дитинством пахне материнка,
Подвір’ям рідним – деревій.
Бо кожна квітка і травинка, –
Це ти, коханий краю мій.

ДЛЯ УСІХ

Іду весною у діброву
Послухать птахів голоси
Та квітів, листя мрійну мову
У срібних спалахах роси.
Я тут шукаю гарне слово
Та не для себе – для усіх,
Щоб радісно і веселково
Дзвеніло, як дівочий сміх.
Тут із любов’ю серця свого
Свій вимрію, зігрію вірш,
Щоб кожному було від нього
В житті нерадіснім тепліш.

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ЕТЮД

В покинутім будинку тиша.
Та мовчки зазира зоря,
Де у кутку кімнати миша
Одна читає букваря.
Вночі на груші здичавілій
Кричить і плаче все сова.
А двір без стежки опустілий
Лиш стереже одна трава.

ЛЮБОВ МОЯ

Любов моя навік незмінна.
В душі моїй вона одна:
Завжди чутлива і глибинна
Така, як моря глибина.
Вона – на кольори багата.
Така – як сонця промені.
Як край мій, юна і крилата,
Не тліє, а горить в мені!
То хай цвітуть і в’януть квіти,
За осінню іде зима, –
Любов не може постаріти,
Бо в неї старості нема.

ЛЮБИ

Дивлюсь в твої очі відкриті:
В них бачу світ білий, себе.
Ні жодна мені замінити
Ніколи не зможе тебе.
Ніколи ні з ким не зрівняна,
Життя в нас з тобою – одне.
Як люблю тебе я, кохана,
Отак ти люби
і мене!

НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Соловей України – Сосюра
Понад все
Україну любив
Та поезію гнівну Шевченка,
А з дерев –
це незламність дубів.
Він приїхав у Канів під вечір,
Що за зорями зорі світив...
На Чернечій горі, на Чернечій,
Молодого дубка посадив.
Чи світанок, чи день, а чи вечір,
Чи у зорях небесна блакить, –
На Тараса горі, на Чернечій,
Дуб Сосюри шумить і шумить…
Він не просто шумить щохвилини,
А до нас промовля кожну мить:
– Як Шевченко любив Україну,
Так її всі сьогодні любіть!

СТЕПЕ МІЙ

О, степовий мій рідний краю,
Я в тебе до пісень узяв:
Замріяність зелену гаю,
Пахучу загадковість трав.
Стежину, що в квітках,
в євшані,
Як у дівочому вінку,
Біжить послухать до Ятрані
Її мелодію дзвінку.
Взяв ніжність
в степовички-мами,
Її любов до мови я,
В саду – у травні вечорами
Пісенні чари солов’я.
Я взяв від краю степового:
Правдивість, вірність, доброту,
Навік від предка – скіфа свого –
Це до землі любов святу!
О, степе,
мій ти скіфський краю,
В якій не був би стороні,
Від тебе кращого не знаю, –
Твій непокірний дух в мені!

ЯК МАТІР СВОЮ

В державі – нас націй одна
Не зла – тільки добра родина.
Всім рідна, як мати вона, –
Моя і твоя Україна!
То так всі, як матір свою
На світі одну, неповторну,
Любіть і свою, і мою –
Велику Вкраїну Соборну!

смт. Глеваха на Київщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2009 > Тема "Душі криниця"