Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! 21 лютого  людство щороку відзначає Міжнародний день рідної мови. Це прекрасна нагода згадати мужнього і послідовного захисника рідної культури від кремлівських і доморощених руйнівників, будівничого собору наших душ – видатного українського письменника Олеся Гончара. Надсилаю вам висловлювання про мову, виписані з трьохтомного видання «Щоденників» автора «Собору», які вийшли мізерним накладом у видавництві «Веселка» протягом  2002-2004 рр. Напередодні Міжнародного дня рідної мови  читачам часопису  «Кримська світлиця», до яких і я належу, було б цікаво з ними ознайомитися.
Перша цифра у дужках означає номер тому, друга цифра – номер сторінки. «Щоденники»  вже називають найвищим творчим досягненням славетного письменника.
Юрій Кишакевич (Дрогобицький педуніверситет).

Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро (І, 341).
Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради (І, 352).
17.08.1965 був мордований на найвищому засіданні… Говорив і про шкільний закон з тим ганебним параграфом, що дозволяє дитині не вивчати рідну мову. Чому ж математику не голосуємо? Чому іноземна обов’язкова, а рідна – ні? (І, 359).
Нації потрібна творчість не тільки на рівні гопака. Нормальне становище – це коли все суспільство живить свою мову і культуру (І, 369).
Зостатися без почуття до свого рідного, до своєї мови, культури – це означало б зостатись з пустою душею            (І, 408).
По ставленню до рідної мови можна судити про моральний і інтелектуальний рівень людини.
„Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її – означає посягати на корінь життя людини” (Думка Дістервега) (І, 409).
У нашій мові є все, чим уславились інші мови: і мелодійність італійської, і міць латинської та німецької, і багатство російської…Тільки треба вміти її повністю відкрити для себе. А як рідко це кому вдається! (ІІ, 201).
Тікають (молоді люди – упор.) до міста, щоб роками тиснутися на 8 кв. метрах. Загроза селу – це загроза й культурі, мові, її найчистішим джерелам. Я певен, що ця співуча, музикальна мова творилася на левадах, серед гармонії людини і природи. Цьому народові мова його була наспівана солов’ями     (ІІ, 256).
Факти нехтування рідної мови не минають безслідно. Завдають шкоди літературі й самому суспільству. Перехід на суржик означає здрібніння душі, її зубожіння і зрештою може призвести до спустошення молоді. Перекотиполе – то вже неповна людина! (ІІ, 353).
Людина, яка зреклася мови і вірувань батьків, у принципі готова на все. Чи не тому газети рясніють фактами диких, аморальних виявів?       (ІІ, 360).
Мова кожна – джерело творчої духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим (ІІ, 437).
Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово «мова» було рівнозначне ще й поняттю «народ». Збереглось це значення й пізніше: „нашествие двунадесяти языков”.
Отже, мова – народ!(ІІ, 542).
Однак ось – знову ж у зв’язку з ювілеєм Достоєвського – скільки ґвалту в пресі „о всечеловечности как о сущности нашего национального (читай – великоруського) самосознания”, скільки пихи, чванства, розбалакувань „о вселенской миссии”, „о превосходстве русской культуры над всеми другими” і т. д ...     І пишуть це ті, котрі називають себе інтернаціоналістами... Позатикали носи й не чують, як смердить від їхніх розглагольствувань звичайним шовінізмом, пошлим, тупим, допотопним...
Втративши сором, товчуть і товчуть про свою винятковість, вищість, перевагу над всіма іншими, хто поза межами небесної Імперії... Не бачите навіть тих, хто поруч, не здатні відчути, чим живуть ваші ж брати єдинокровні, до їхньої мови й пісні глухі, а товчете про „всечеловечность”, про місію винятковості... А чи не краще б замість цієї інтелігентської базіканини, від якої так і тхне расистською маячнею, і китайською, і всякою іншою, – та більше б справжньої уваги й поваги до тих, хто з вами зв’язав свою долю, хто й справді дорожить почуттям братерства, котре, до речі, завжди означало і взаємність, і рівність (ІІ, 493).
У статті „Поезія прози” Паустовський писав: „По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, а й про її громадянську цінність. Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, – дикун...”
Жаль, що цих слів не чують ті, кому вони адресуються.
Мова для нас, українців, – це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова – це й пам’ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова – це саме життя.
Мова – основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві. Школа, учитель, письменник – найперші і найвірніші зберігачі.             (III, 112)
24.09.88
Сталінщина страшніша за Сталіна. Вона живучіша. Вона войовнича, агресивна й сьогодні. Бюрократи ? а їх легіони! ? саботують новий курс, саботують цинічно, відверто. Ось чому не вдається нічого зробити у вирішенні національних проблем, поліпшити становище з мовою… Трагедія України триває                (ІІІ, 201).
Більше б усім нам треба знати про Потебню. Він обґрунтував те, що й нині хвилює багатьох: „Дві порівнювані мови можуть мати однаковий ступінь досконалості при глибокій відмінності своєї будови”.
Або:
„Як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мови чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і найменша, здатна до безконечного розвитку”.
Так мислить справжній інтернаціоналіст – інтернаціоналіст не на словах, а на ділі (ІІІ, 72).
Відкрився XXVII з’їзд Компартії України. Цілий день балаканини і жодного слова українською мовою (хоча в складі делегатів 65% українців). Тон задав Щербицький. Говорив як великий заготовач, про культуру майже нічого. Та й що він може про неї сказати?
Як нищить мову протягом років і років! Після валуєвських указів чорніших часів для мови українського народу не було ж! І перший нищитель мови – він, Щербицький. З садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, вузів, із радіо; в школі за русифікацію встановив учителям надбавку в 15 крб., чи то пак 30 срібляників. Як я в ньому помилявся! Як уся наша інтеліґенція співчувала йому, коли, потовчений Хрущовим, він у вишитій сорочечці скаржився нам, який він нещасний... Оце ж і відплатив – і письменникам, і всій нації, і матері рідній (ІІІ, 81).
01.12.1986
Розповідають, що на зборах комуністів-драматургів у Спілці дуже гостро виступив Яків Майстренко, ветеран партії. Серед письменників він користується повагою як людина мужнього й нелегкого життя. Не раз Майстренко й раніше виступав на зборах, критикуючи колишнього керівника СПУ за грубощі, а цього разу старий спрямував свій вогонь на секретаря ЦК по пропаганді, назвавши його „просто бандитом” за відступи від ленінської національної політики, за те, що доповідь до 69-ї річниці Жовтня була зроблена російською мовою (доповідачем якраз і виступав цей секретар ЦК). Дехто вже відхрещується від старого комуніста, а, певне, годилось би по суті вдуматись в причини цього обурення. Адже фактів грубої, тупої русифікації зараз хоч відбавляй... Забуто те, що для України російська мова – це не лише мова Пушкіна і Толстого, а й мова утисків, валуєвських указів, жорстоких вікових принижень. Хіба на це можна не зважати?             (ІІІ, 124).
10.02.1987
Засідання президії Спілки. Знову постали в усій гостроті мовні проблеми. Виступав і я, розповів, як ми з Малишком, бувши депутатами української Верховної Ради, виступили з протестом проти хрущовського закону, який був явно спрямований на дискримінацію української мови в школі. Розповів, як тоді Корнійчук, головуючи на сесії, відмовився оголосити наше писемне подання (ми на цьому наполягали) і як Червоненко, тодішній секретар ЦК КПУ, довго й нудно мурижив нас, вимагаючи забрати подання назад (звісно, ми цього не зробили). А той брутальний лицемірний („на розсуд батьків”) закон діє сьогодні з ще більшою силою, хоч усім ясна його фальш, його шовіністична суть. Змушений був про все це сказати, бо душа горить від обурення й постійних принижень. Перехвилювався, а зараз зовсім хворий... Але ж як не виступати, як змиритись? Адже все найкраще, все найдорожче, що я чув у житті, було сказано мені українською мовою, такою прекрасною і такою нещасною            (ІІІ, 132).
27.02.[19]87
Загальні збори гуманітарних інститутів Академії. Звичайно, знову йшлося про мову (в зв’язку з шкільною реформою і новим статутом). Довелось виступати. Підтримка була одностайна, бурхлива.
Але почуваюся, що міг би отам, на трибуні, і вмерти.
І, може, то був би найкращий кінець?
Така ж нестерпна мука бачити, як щодень принижується й гине мова твого народу. Наші відчайдушні зусилля, чи вони щось дадуть? (ІІІ, 134).
16.06.1987
Пленум СПУ.
Битва за мову, за національну культуру. Єдність, цілеспрямованість – це порадувало найбільше. Старші й молодші, люди різних поколінь поєднались, щоб захистити духовність народу. Роман Лубківський, Степан Пушик, Дмитро Павличко – скільки у слові кожного розуму, гідності, синівської мужності. Спілка письменницька виростає в народних очах. Україна може пишатись своїми синами (ІІІ, 151).
23.06.[19]87
Приїхав у Москву на Пленум ЦК. Передав через експедицію „Собор” і лист Генеральному [Горбачову М. С.]. Прошу допомогти в захисті української мови від чиновницької сваволі. Пояснюю, що мова наша сьогодні потребує конституційного, державного захисту. Не можна допустити, щоб загинула мова, бо то б загинув народ: на цілий народ поменшало б людство і його культура!
А якщо не стало б його – навіщо ми?
Випадки самогубств серед молодих найкращих наших письменників (Тютюнник, Близнець), без сумніву, мають зв’язок з гнітючою задушливою атмосферою, що її створено було в Україні за останні 15-20 років.
Чорна ватченківська мафія заганяла ножа народові в саме серце. І хіба ж не лютують нищителі ще й сьогодні?.. Нам потрібна підтримка (ІІІ, 152).
21.09.[19]89
Полетів Щербицький! Маскуючись все життя під українця, був найжорстокішим катом української культури. Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича. Меншиков по коліна бродив в українській крові, влаштувавши різанину в Батурині, а цей усю Україну душив напівпотай, з блудливою усмішечкою всевладного садиста. Подивимось, хто прийде на зміну. Але сьогодні Україна зітхнула з полегкістю (ІІІ, 256).
26.04.1994
Де ж та молода Україна, що відгукнеться і прийде на поміч, щоб боронити святе, захищати наше найдорожче. Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література – це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла. Звідки вони? Чи з молодечої глупоти, з бажання – хоч у такий спосіб – прославитись, чи їх хто нацьковує – ідіть, трощіть, щоб нікого, крім вас? Чи, може, це, як чума, перейде – і знову Україна постане в духовнім здоров’ї, озветься до світу голосами молодих, красивих і людяних талантів? (ІІІ, 524).
12.06.[19]94
Вигубити мову – це не так просто, як декому здається. Старогрецька і латинська, і санскрит збереглись у житті людства завдяки безсмертним творінням поетів, мислителів, учених... І житимуть ці мови, доки житиме й саме людство. А деякі „мертві”, нібито забуті, безнадійно втрачені, раптом через віки відроджуються, як ось іврит, і знову стають живою мовою цілої нації. Містраль обезсмертив провансальську мову своїми поемами, і хто назове її зараз такою, що безслідно зникла?
Шовіністи, українофоби (типу Солженицина) стараються з усіх сил ставити хрест на українській мові. Не спішіть, панове асимілятори й колонізатори! Мова Шевченкова перебуде, переживе усіх вас і не тільки своєю довговічною літературою, багатством красного письменства; переживе ваше каркання навіть звичайна коломийка, яка так весело й дотепно дзвенить нині над Карпатами!.. Звичайно, небезпека для мови існує. Суржикування, чиновницьке оказенення, збіднення образної системи, примітивізація понять... Але ж для чого ми – інтелігенція? Бути постійно на варті чистоти мови, збагачувати її всебічно, повертати їй первісну естетичну красу, мудрість, милозвучність – ось наше національне надзавдання (ІІІ, 531).
19.07.1994
Від кого треба захищати російську мову? Хто й де її дискримінував? І яка ж тоді роль відводиться мові т. зв. „державній”? Яке лицемірство!         І як швидко забуто, що свідома Україна прокляла Щербицького саме за його безсоромну русифікацію. Курс на русифікацію народів – хіба не він був однією з причин розвалу Союзу? І коли кажемо про незалежність України, то це ж найперше мова, мова! Без неї незалежність – пусті слова...
Отже, все доведеться починати з початку. І якщо Президент клянеться стояти за національну злагоду, консолідувати східні регіони й західні, то нащо ж кидаються іскри розбрату навіть у цей святий день прийняття присяги на вірність нації?             (ІІІ, 538).
02.08.1994
О, слово рідне! Стань мечем!
Ні, сонцем стань!
Вгорі спинися.
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!
О. Олесь (ІІІ, 539).
11.08.1994
А ось Ігор Юхновський у зверненні до Президента від імені справжніх вчених пише: „Проголошення російської мови як офіційної в Україні означатиме для Вас, пане Президенте, в кінцевому результаті стати васальним президентoм”.
Отак! Логічно і ясно (ІІІ, 541).
21.08.1994
Правду кажуть: яке коріння – таке й насіння... Син [мовознавця] Білодіда, „теоретика” двомовності, нині університетський професор, вчора, виступаючи по телевізії, розпатякував на тему, що в двомовності для України немає „нічого страшного”... Манірний, самозакоханий тип. Він нас повчає! (ІІІ,  540).
01.10.1994
У родині Коцюбинських панувала російська мова, тож українську майбутній письменник чув тільки з народного довкілля. На дев’ятому році хлопчик тяжко захворів і в гарячці, в маренні раптом заговорив... по-українському! Батьки здивувалися: звідки? А то устами дитини заговорило Поділля! (ІІІ, 546).
20.03.[19]95
Відбувся вечір Максима Рильського в Оперному театрі (100-річчя). Добре виступали польський посол Казакевич, поет з Ізраїлю і Євгенія Кузьмівна Дейч із Москви. Наші в основному теж були на рівні, чимало було сказано гострих слів на захист української мови, і це було дружно підтримано в присутності Президента переповненим залом. Вельми доречно це було зараз, коли озвірілі шовіністи домагаються в Україні другої офіційної мови (ІІІ, 562).

РІДНЕ СЛОВО

Як білих журавлів,
Як первоцвіт
ранковий,
Як старовинний спів,
Рятуймо рідне слово.
Воно ж одкрило світ
Од віку птахом
 вільним,
Умиване в росі,
Колисане у зіллі.
Плекали осіянно,
Побожно, обрядово,
Громадою всією
Мале, дитинне слово.
Його ж оберегли
Від ситих канчуків
Арканної орди,
Дукованих панів.
Ховали під вогнем,
Його тяжкий талан,
Невже не вбережем
Від зверхності міщан?
Від лячних запинал
І окриків темнотних,
Від рясноти: «діал»,
А то ж – із уст народних.
Лариса КАШИРІНА.

*    *    *
Така пора.
Хисткий рубіж
Знеможена
займає мова.
І святотатство, і грабіж
В соборі слова.
Чи заплює
нас білий світ,
Чи прокляне,
 брати слов’яни,
Якщо Шевченків
 «Заповіт»
В непам’ять кане?..
Анатолій ГЛУЩАК.

ПОРА НАМ ПОВЕРНУТИСЯ ДО БОГА

Чи ми такі дурні, чи зовсім безтолкові? –
Ніяк не можу зрозуміти я, -
Що всі загрузли вже в московській мові,
А де ж вкраїнська? Наша? Де своя?
Її в Донбасі щось ніде не чути –
Хіба що в закутку, в глухім селі.
Начальнички тут мову зневажають люто,
Тому й спілкуються й дорослі, і малі
Лише російською. А далі слід сказати:
- Ми стали забувати навіть те,
Що нас родила українка-мати…
Це ж ми зневажили її ім’я святе.
Вперед, вперед, в майбуть веде дорога.
Я невдоволення скрізь бачу між людьми.
Чи ми ж таки повернемось до Бога?
Чи так в перевертнях й залишимося ми?
Григорій ПОНОМАРЕНКО,
ветеран праці, відмінник народної освіти
України, інвалід війни.
м. Донецьк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2009 > Тема "Урок української"