Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ
Микола Малахута - відомий український поет, прозаїк, публіцист. Народився в м. Гадячі Полтавської області. Навчався у Луганському педагогічному інституті та Литовському університеті. Живе і працює в Луганську. Автор багатьох збірок віршів, документальних повістей, роману «Материнський хліб», книги повістей та оповідань «До побачення, тишо».
Микола Данилович читає і передплачує «Кримську світлицю» з перших її номерів, виявляє неабиякий інтерес до життя кримських українців, переймається їхніми болями за долю рідної мови, літератури, культури, шкільництва.
Микола Малахута - один з активних і безкорисливих авторів «Кримської світлиці». Читачам, певне, запам’яталися його цікаві і щирі спогади про Василя Стуса, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала... А 23 лютого в Миколи Малахути – ювілей. Йому виповнюється 70 років. Сердечно вітаємо талановитого поета і прозаїка з його високоліттям, бажаємо нових творів, нових книг і, звичайно ж, здоров’я та усіляких життєвих гараздів. Пропонуємо до уваги шанувальників художнього слова добірку віршів ювіляра.

ТИЧИНА
А під кінець тополі повсихали,
І струни з арф, як жили,
позвисали…
У молодості мучивсь, як творити.
А потім ще більш мучився, як жити.
1991.
*     *     *
Все стало хмуре-перехмуре.
Тінь затхла повза по душі.
Не ті Грушевські і Петлюри,
Паньки й Миколи Куліші...
На те, що давнє і недавнє,
Як ми плювали у гурті…
Не ті вже Щорси і Боженки, 
І Коцюбинські вже не ті...
І ще хмурніш мовчить Шевченко –
Посивів на папасі й час:
Не вчіть ви Україну-неньку,
Бо зна сама усе про нас.
1995.
*     *     *
От і все. Вже виросла калина.
Приморозок в рідній стороні.
Ягода гірка, мов Катерина.
Сірі очі – солов’ї смутні.
От і все. Нарвали вдосталь ягід.
Буде чай у тиші. І тепло.
Полетіли й не вернулись птахи.
І калину снігом занесло.
1995.
*     *     *
Вже й місяць зацвів,
бо черемха вся біла
І біла береза підсвічує їй,
І так же душа залюбитись успіла,
Що вік не зістарітись їй, молодій.
Але загорнулась травою вже стежка,
Де трепетно вміли пройти я і ти, -
Згубилася з вушка твого
 там сережка –
Довіку і місяцю вже не знайти.
1999.
*     *     *
Доля й недоля – мов порівну,
Йдуть на свої береги…
Матінко Насте Єгорівно,
Знов прилетіли сніги.
Знов, як у читанці, стелиться
Біла, мов чистий папір,
Вітрові вірна метелиця
Й мамин закутує двір.
Світла, як усмішка, горниця
В сяйві снігів цих стає.
І, мов душа та, пригорнеться
Пам’ять – в ній вічне щось є.
Бо на землі, що святилася
Маминим словом простим,
Віща зоря засвітилася
Піснею в серці моїм.
1999.
*     *     *
Пішов я в світ цей,
 схриплий від остуди,
Та сів мені на руку вірний птах.
Тоді одні сказали правду люди, 
А другі, що збрело їм, просто так.
Одначе вірний птах вже сів на руку.
Мовчить. Смирніє.
 Сивий, наче суть.
Та стільки скрізь у світі цім
 грязюки,
Що страшно:
 як же люди в нім живуть?
Але живуть, і мучаться, і плачуть,
Що смерть є, Бог і доля в них така,
Хоч вір - не вір... А птахові одначе
На старості прийшлась моя рука.
2000.
*     *     *
Такий у нього біль, такий густий –
На шлях чорнозем
 з нього виповз рачки:
Приспали Україну, як жебрачку,
Окраєць їй підсунувши черствий.
Закон - мов жир
 та ще й масний устав,
Ти ж, неню, їх слова
 смокчи намарне,
Як бур’яну м’якуш
 дитя крізь марлю
В голодомор, що реєстровим став.
Неначе ж волхв, чорнозем з бур’яну
На божий світ
 в степу козацькім виповз,
Він так, бідняга,
 геть із сили вибивсь,
Як віл, що вік з біди тяг борозну.
Вже чорне все й вона,
 як стрічка-креп,
Хоч сядь і плач -
 такий чорнозем добрий,
Та шлях пішов,
 немов жебрак, за обрій,
Лишивши нені, наче Бога, степ.
2000.                                 
*     *     *
Вже переїхали Сиваш...
Солоний світ… Солона даль…
Іще цей поїзд буде наш    
І наша буде ще печаль.
Ти усміхнись і притулись:
Солоні і м’які вуста
Й така щемка любові близь, -
Як стики, стукотять літа…
Крим пах, як спечений лаваш;
Світивсь, мов персиковий сад, -
Ми переїхали Сиваш –
Туди, а думали - назад...
Ми переїхала туди,
Де грало серце, як скрипаль, -
А нам - сюди, а нам - сюди:
В солону даль, як у печаль...
2000.
*     *     *
У душу ятриця прорвалась.
Зима. І шибка в світ сліпа.
Давай помовчимо про старість,
Яка на п’яти наступа.
Мороз на вікна насідає,
Карбує щось на них своє,
А мо’, то в кригу наші дати
Буття вбира, таке, як є.
Давай помовчимо. А слово
Прибережім, бо в нім тепло,
Яке воскресло із любові
І все з любові зберегло.
Зігрію диханням подушку,
Під яська руку поклади
Й свою охоронімо душу
Від ще старішої біди.
2000.
*     *     *
Шмагали голубими батогами
Вітри дощів з ранкової імли
В тім січні. Я скучав же за снігами,
Блакитні щоб, як проліски, були.
У січні тім ще й грім
 під небом хруснув,
Мов руку блискавки зламав навпіл.
І вже шляхи всі так були розгрузли,
Що не дійти до міст, ані до сіл.
Шуміла вишня, мов старе знамено,
Що в травні ще кохала солов’я…
І ти була далеко так від мене,
Як молодість від старості моя.
Шуміла вишня під вікном у січні,
Куди – хто зна? –
несла планета сад, -
Моя ж любов летіла так у вічність,
Що не вернуть ніколи вже назад.
2000.
*     *     *
Неначе в книгах праарійських
Підкова, човен і стріла.
(Богдан-Ігор Антонич)

Згадав ще плуг, вже сонця повен,
Що попрощавсь навік з ним ліс
І як одновесельний човен
Його в степ річкою одніс.
Плуг був легкий, бо дерев’яний,
А човен був, як час, прудкий,
А там, де ковила не в’яне,
Його ждав арій молодий.
Ще сонце не хотіло пити –
Роса оббризкала його.
І, мов підкову, чув копитом
Кінь землю арія того.
Й чужинця, вчувши запах жита,
Летіла здобична стріла,
Й не вміла Лада ще тужити,
Бо ще вдовою не була.
Ще й грім не вимолотив хмари
Над ордами неситих бід:
Чув на чепігах сонце арій,
Яке кропив з надбрів’я піт.
Десь тільки й дзенькали вериги,
Що в нього мова ще жива,
Тому що в праарійських книгах
Її божественні слова.
2000.
м. Луганськ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2009 > Тема "Душі криниця"