Версiя для друку Обговорити в форумi

АТАКА НА КУЛЬТУРУ!

ІРПІНЬ – ФОРПОСТ СУБПАСІОНАРІЇВ?
У своїй статті «Козацька ідея сьогодні» («КС» від 26.12. 2008) я прямо не згадував Анатолія Зборовського. Але коли писав фразу «з першими провісниками козацької ідеї я мав честь познайомитися ще двадцять років тому», то мав на увазі саме його. Мало того, твердо вирішив, що як тільки знайду два-три дні вільного часу, то неодмінно розшукаю Анатолія, адже його рідне місто Ірпінь – поруч з Києвом, а сам він – не голка в копиці сіна, і в інтелігентських колах його адресу знатимуть. З координатами й справді проблем не було, допомогли місцеві «світличани» (де тільки немає наших читачів!), але коли я запитав, чим нині займається пан Зборовський, то почув стривожене: «У нього, здається, зараз «темна» смуга… Є всі шанси поповнити лави безробітних, адже його дітище – краєзнавчий музей – хочуть відібрати. Надто вже у зручному місці він знаходиться…».
* * *
Отже, справа в музеї. Йому Анатолій Іванович віддав двадцять років свого життя. І тепер дітище погубить свого творця? Про таку перспективу у 1989 році, звичайно, не думалося. Музей, дійсно, знаходиться у центрі курортного міста, неподалік від вокзалу. Тут завжди багатолюдно. І тому деякі хитромудрі голови (дуже далекі від краєзнавства!) прикинули, що непогано було б заволодіти цією територією, а заклад перепрофілювати у кафе, магазин або в офіс. У епоху рейдерських атак і не такі твердині падали під натиском новітніх чингізханів...
Нехай вас не лякає цей дивний термін – «субпасіонарій». Він і справді вживається рідше, ніж слово «пасіонарій». Під пасіонарністю великий російський історик Лев Гумільов розумів непереборний внутрішній потяг (усвідомлений, або й ні) до діяльності, скерованої на втілення якоїсь мети, нерідко ілюзорної. Ця мета уявляється пасіонарію інколи ціннішою, ніж власне життя. Пасіонарність (стосовно ідеї) породжує фанатиків і мучеників.
Пасіонарії утворили Рим, вони завойовували Персію, підкорювали Сибір і американський Дикий Захід. Саме пасіонарії проголосили Закарпатську Україну у 1938 році і творили українське підпілля на Кубані у 1942-му. Саме пасіонарії зробили у Львові козацьку «чайку» і плавали потім на ній до берегів Франції, Іспанії, Великобританії, Ірландії, навіть Норвегії.
Але в усі часи є люди, які ні до чого не прагнуть, а хочуть тільки смачно їсти й пити, жити у комфортних умовах… Вони вважають це основною метою свого життя. Про таких Лев Гумільов пише зневажливо: «в перший період етногенезу вони майже нікому не потрібні, тому що в системі, яка ставить перед собою велику мету, прагне ідеалу, розуміючи під ним далекий прогноз, – навіщо такі люди? Вони не цінуються, і їх не бережуть…».
Ось це і є субпасіонарії. Проте, їхній час може настати пізніше. Субпасіонарії добре почуваються в «інерційній» фазі. Про це російський історик пише дуже емоційно: «Для них знаходиться місце і вони розмножуються, бо їм робити більше нічого. Дисертацій вони ж не пишуть… Наприкінці інерційної фази етногенезу вони утворюють уже не скромний маленький прошарок у загальному числі членів етносу, а значну більшість. І тоді вони говорять своє слово: «Будь таким, як ми!», тобто не прагни ні до чого такого, чого не можна було б з’їсти й випити. Будь-яке зростання стає явищем одіозним, працелюбність висміюється, інтелектуальні радощі викликають лють. У мистецтві йде зниження стилю, в науці – оригінальні роботи витісняються компіляціями, а в суспільному житті узаконюється корупція…».
До речі, це місце в книзі Л. Гумільова «Кінець і знову початок» мій знайомий професор підкреслив, а на полях написав: «Україно, впізнаю тебе!». Якщо вже старий філософ зробив такий висновок, то я додав би й від себе: столицею, форпостом субпасіонаріїв є саме Ірпінь. Тут їх найбільше і вони нічого не бояться! Що їм якийсь краєзнавчий музей! Вони без будь-яких вагань вгризаються у соснові бори, які були окрасою Ірпеня. У часи Київської Русі наші князі тут полювали на оленів та зубрів, а в радянську епоху сюди делікатно «вписували» лише піонерські табори і будинки відпочинку. Тепер вже новоявлені нувориші правдами і неправдами отримують ділянки під забудову і зводять котеджі, які правильніше було б назвати палацами і замками. Землі є достатньо і на вільних від лісу площах, але ці виродки прагнуть дихати саме лісовим озоном! То якби ж дихали! А то «вгризаються» в соснові насадження, а потім, звівши палац, починають зрізати старезні сосни і садити вишні. Або ж яблуні. Ніби плодові дерева не можна виростити на пустирях!
Лев Гумільов у Ірпені не бував, але діагноз нашому суспільству поставив точний, хай навіть і заочно. Він писав: «Звичка до злочинів призводить до перенесення «права на неподобства» з людей на ландшафти. Рівень моральності етносу – таке ж явище природного процесу етногенезу, як і хижацьке винищення живої природи».

КОМУ ЗАВАЖАЮТЬ ПАСІОНАРІЇ?
Я недаремно згадав про найгострішу ірпінську проблему. Була б моя воля, я б зробив обов’язковими екскурсії екологів у зелену зону Ірпеня. Сюди возив би і просвітян, і студентів-істориків, і козаків, і майбутніх юристів. Фахівцям, які вивчають корупцію як явище, не треба далеко їхати. Адже Ірпінь поряд з Києвом! Деградацію української нації в «інерційній» фазі (принаймні, її видимі ознаки) найкраще спостерігати і досліджувати саме тут.
Кожному відразу стає зрозумілим, що в Україні ще немає таких зарплат, за які можна будувати палаци, до того ж «крадучи» ліс у простих людей. Як усе це можна повернути народу – я, чесно кажучи, не знаю. Хоча деякі ідеї, звісно, є. Скажімо, обкладати великим податком новоявлених рейдерів – губителів природи. Зобов’язати їх допомагати лісгоспам, узявши абсолютно всіх на громадський облік. Скерувати до них бомжів, жебраків, циган з дітьми, заборонивши останнім просити серед бідніших мас населення. Знайшли гроші на палаци, то знайдуть пару гривень і для жебраків! Віруючих усіх конфесій зобов’язати провести стільки-то проповідей у кожному з нових «маєтків», які з’явилися на території зеленої зони.
Але це лише початок. Надзвичайно важливо, щоб суспільство узяло під свій захист «пасіонаріїв». А саме до них, як ви, мабуть, уже зрозуміли, можна віднести і Анатолія Зборовського – людину, закохану в рідний край. Було б таких більше – ніхто б не посмів нищити ірпінські сосни! Зборовські лише створюють підґрунтя для національного відродження, але охопити все не можуть. Народ повинен підставити плече.
Не буду стверджувати, що Зборовському не допомагають. Коли дев’ять років тому була перша спроба ліквідувати музей, люди запротестували. Газета «Ірпінський вісник», редактором якої тоді була Тамара Рябчун, охоче надавала місце своїм читачам – і вони писали, підтримуючи позицію директора музею. Не стоять осторонь «Київська правда», «Народна газета», газети «Громадянське суспільство» і «День». Процитую дещо з останньої:
«Дев’ять років тому місцева влада хотіла перенести музей у дві кімнати на другому поверсі Будинку культури на околиці міста – ніби на час ремонту. Це був би початок ліквідації музею. Директор музею Анатолій Зборовський почав писати в газети. Обурилася громадськість.
І тодішній міський голова Володимир Скаржинський відмовився ліквідовувати музей. Правда, пожежники оштрафували Зборовського – з його на той час 100-гривневої зарплати вирахували 40 гривень. Директор музею спробував знайти справедливість у суді. Але й Ірпінський міський, і обласний, і Верховний суди підтвердили рішення про накладання штрафу на директора музею. У міськвиконкомі таке рішення нікого не налякало, і гроші для музею на ремонт пожежної сигналізації не виділили.
Отже, суди у нас продовжують захищати не державу і заклади культури, а чиновників, які ці заклади руйнують.
Але все-таки Ірпінський музей залишився у центрі міста. Його директор А. Зборовський працює на цій посаді 21 рік, реорганізував шкільний музей у міський, довів музей до звання народного, написав підручник для ірпінських шкіл – «Історія рідного краю. Приірпіння», часто виступає у пресі з краєзнавчими розвідками…».
Так описав ситуацію у «Дні» Юрій Климович, інспектор Українського товариства пам’яток історії та культури. Здавалося б, люди, причетні до культури, повинні одностайно і однозначно підтримувати Анатолія Івановича. Бо на кого ж робити ставку як не на подвижників? У час недофінансування культури тільки подвижники і можуть ще деякий час протриматись, затягнувши пояси…
Але й тут триває наступ «субпасіонаріїв», за справу взялася депутат Ірпінської міськради, секретар комісії з питань охорони культурно-історичної спадщини Людмила Янкова. Вона влаштувала ремонт музейного приміщення коштом спонсорів. Ремонт ще тільки розпочався, а сусід Зборовського вже ненароком проговорився: «Кажуть, що вас звільняють…».
Не дуже й помилився сусід, бо коли ремонт наближався до завершення, пані Янкова почала вимагати звільнення Зборовського. Був би задум, а причина для звільнення завжди знайдеться! Для певності Людмила Янкова звеліла начальнику відділу культури і туризму міськвиконкому Людмилі Сичук викинути… рослинний покрив макетної частини діорами. А Людмила Михайлівна боїться не послухати Людмилу Григорівну. Адже дуже хоче допрацювати до пенсії державного службовця.
А задум Янкової був простим: хто ж відкриє музей з обідраною діорамою? Потім вона наказала провести інвентаризацію. Під час ремонту хтось зіпсував освітлення в одному з приміщень. Можна було б почекати з інвентаризацією поки ремонтники пришлють електрика. Але на вимогу начальника відділу економіки Любові Кадубовської, яка проводила інвентаризацію, довелося в темряві витягувати великогабаритні меблі та інші експонати.
Отже, вирішено було піти шляхом «продукування» проблем. Може, вони змусять непоступливого директора бути зговірливішим? Не допомогло. Козакофіл Зборовський довів, що козацький дух у директорському серці – це ще одна лінія оборони, яку важко подолати. Тоді Любов Кадубовська відверто заявила: «Ми на сьогодні повинні вирішити питання – чи потрібен нам музей?». Ну, що ж… Це вже відвертіше. Тим паче, що вона оприлюднила деякі цифри: «Орендна плата за дане приміщення розміром 300 кв. м складає одну гривню на рік. Якби ми здавали це приміщення за гроші, то в середньому метр квадратний на сьогодні коштує 100 гривень»…
Ну що, пояснення потрібні?

«КУБАНЦІ НАС ДУЖЕ ТЕПЛО ЗУСТРІЧАЛИ…»
Не думав я, що наша зустріч з Анатолієм пройде у такій тривожній атмосфері. Думав, що пригадаємо нашу давню зустріч і розмови про відродження козацтва. А довелося зануритись у газетні публікації та налаштуватись на нескінченну судову тяганину. Невже субпасіонарії цього разу переможуть козака-характерника? Як допомогти побратиму?
Щоб розвіяти мої невеселі думки, Анатолій Іванович таки погодився поговорити про ті благословенні дні, коли омріяна Незалежність здавалася невідворотною і життєдайною, як весняне сонце над степом.
– У 1990 році я їздив на святкування 500-річчя утворення Запорозького козацтва. Там пощастило зустрітися з багатьма однодумцями. На той час уже утворилися деякі козацькі осередки, тож і ми вирішили долучитися до святої справи. Зібрали людей, близьких нам за духом і… утворили Ірпінський курінь. Установчу Раду провели 4 квітня 1991 року у цьому ж музейному приміщенні. І це вже історія! У 1992 році ми вже брали участь у кінному поході Українського козацтва на Кубань.
– Сподобалося?
– Ще б пак! Кубанці нас дуже тепло зустрічали… Та це й зрозуміло, адже генетично вони також українці.
– А чи є резонанс від вашої діяльності? Музей допомагає утверджувати козацьку ідею?
– Думаю, що так. Адже до нас постійно приходять діти, і я намагаюся у них виховувати почуття любові до Батьківщини. До речі, наші козаки побували не лише на Кубані, але й ходили у водні походи по Дніпру, Дністру і Сейму – притоці Десни. Бували і в Карпатах. У пресі були розповіді про наші походи. Тому й підлітки до нас приходили, цікавилися…
А ще я написав підручник з історії рідного краю. За ним діти навчаються не лише в Ірпені, але і в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Коцюбинському. Відчуваю, що можу зробити й більше, але багато часу і здоров’я забирає боротьба за музей. Так не хочеться відступати! Дуже сподіваюся, що люди доброї волі підтримають мене. Не всі ж стали рабами «золотого тільця»…
* * *
Ось такий він, Анатолій Зборовський. Мудрий і аскетичний, як козацький писар. Такий, – якщо Батьківщина покличе, і шаблюку до рук візьме. Та чи не забуде народ про свого вірного сина у важку для нього хвилину? До речі, Анатолій Іванович пише і до «Кримської світлиці». За останні півроку бачив декілька його публікацій, скажімо, замітку «Мамаї» кримського художника із Нью-Йорка» від 16.01.2008 року.
На жаль, невисока зарплата директора музею не дозволяє Анатолію Івановичу передплатити «Кримську світлицю», але він регулярно читає її у бібліотеці імені Вернадського – як тільки з’являється можливість вирватися у Київ.
Саме ця обставина і підштовхнула мене до рішення: хоч ми і не всесильні, але якось висловити свою солідарність із козаком духовної Приірпінської Січі варто. Адже «Кримська світлиця» будь-що намагається підтримати своїх читачів. Особливо у тих випадках, коли вони займають активну життєву позицію.
Невже у випадку з музеєм зло виявиться сильнішим? Невже не втрутиться у ситуацію вічний символ України – козак Мамай, козак-змієборець? Пригадав чомусь роботу київського художника Олександра Мельника, створену ним ще у 1978 році. Понад 30 років тому юнак вірив у перемогу добра над злом, то невже тепер, коли незалежна Україна стала реальністю, ми віддамо на розтерзання субпасіонаріям козака-характерника? І що ж нас чекатиме у такому випадку? Читайте Гумільова.

«ВАША РОБОТА ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ…»
Про те, як підтримати Зборовського хоча б морально, ми говорили у Львівській школі бойового гопака. Гопаківці вирішили зробити символічний подарунок. Нехай би у робочому кабінеті пана Анатолія висів настінний календар на 2009 рік. Причому, календар особливий – козацький, гопаківський. Там багато кольорових фотографій, а угорі напис: «Знімаю шапку лише перед Богом, та й то за власною охотою. Іван Богун».
Я узяв на себе завдання – зібрати якомога більше підписів на зворотному боці календаря. Адже попереду була поїздка на Кіровоградщину, Черкащину, Київщину… Ось розповідатиму всім про бої на культурницькому фронті і… збиратиму підписи.
Виявилося, що небайдужих людей у нас багато. Та це й не дивно, адже звертався я, перш за все, до передплатників «Кримської світлиці»! І ось що у мене вийшло:
«Подвижнику козацької ідеї Анаталію Зборовському від патріотів Львова. Воскреснемо з бойовим гопаком і українською піснею! Гопаківці».
«Бажаю Анатолію Зборовському міцного козацького духу і козацької звитяги! «Свободівець» Євген Огородній, м. Новоукраїнка».
«Козацький край з Вами! Мирослав Ніколенко, «свободівець» з Долинської, Кіровоградська область».
«Дорогий друже, Анатолію! Виховуйте молодь, щоб були мужніми людьми і справжніми патріотами України. Не дозволяйте нікому заволодіти Вашим дітищем – Музеєм! Ми з Вами! Активні учасники Кінгірського повстання – Анна Людкевич та Володимир Караташ, у минулому – повстанець сотні «Сталевого» (УПА – «Південь», Кіровоградщина), с. Побузьке Голованівського р-ну. Кіровоградська область».
«Щиро підтримую Вас! Григорій Куценко, колишній політв’язень, голова Київського товариства політв’язнів і жертв репресій. м. Київ».
«Шановний Анатолію Івановичу! Ваш внесок в утвердження української державності, піднесення і зміцнення духовності суспільства незаперечний. Цим Ви відомі, здобули багатьох шанувальників, які зараз вас одностайно підтримують! Професор Слов’янського університету В. Горбачук».
«Побратими з Таращанщини з Вами! Анатолій Щербенко, м. Тараща, Київська область».
«Шановний п. Анатолію! Краєзнавство – це на все життя. Ваша робота лише починається. З великим інтересом і надалі буду шукати в газетах Ваші публікації, що неодноразово робив і раніше. Бажаю здоров’я і оптимізму! Колишній директор Таращанського краєзнавчого музею Л. Лащенко».
«У кого гени козацькі – той завжди з Вами! Лідія Нечай, м. Ірпінь».
На цій оптимістичній ноті і завершу свою розповідь про Анатолія Зборовського – людину, яка 20 років тому вперше заговорила про необхідність відродження козацтва і дотепер залишається вірною цій ідеї.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2009 > Тема "З потоку життя"