Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВЕЛА

В Ольги Макицей – замашної і звинної жінки – чоловік хирлявий і некмітливий: за що не візьметься, ніщо до пуття не доведе, все йому з рук валиться. За яку роботу не зачепиться, ніде місця не нагріє, бо раз що запиває, а два – лінивий. Останнім часом сторожує на фермі, тож, як каже Ольга, вночі «гниє» в жолобі, а вдень удома на дивані.
Можна подумати, що жінка помикає ним, як захоче, але ж насправді немає ким: на такого де сядеш, там і злізеш. До того ж, він якийсь недорікуватий, ні до чого не виявляє справжнього інтересу: ні до жінки, ні до господарства, ні до життя.
Ольга народила четверо дітей, і всі від різних чоловіків. Це кожен в селі знає. Найстарша Люся – висока, вродлива, з чіпкими терновими очима, як у матері – від заїжджого атеківського водія, що возив цілу осінь буряки до райцентру; середульша Зеня – пухкенька, повнощока (ніби за щічками ягоди тримає), із зухвалим і гострохолодним поглядом від шаламенного гуцула Юрана, що приїжджав у село з будівельною бригадою зводити на току складські приміщення, а заодно й церкву під спортзал переобладнав; наймолодша Катя – тоненька, як бадилинка, з блідим, ніби пергаментним обличчям, запалими щоками і гострим носиком, хвороблива, з осеневими очима – від райкомівського інструктора, колишнього кадрового офіцера Федора Івановича Обоїстого, що якийсь час наїжджав у колгосп «пить і гулять».
А син Рома – від цигана.
Був час, коли цигани часто таборували за нашим селом, на берегах мальовничої Нетечі. Тоді тільки держись! Все, що погано лежало, тут же опинялося в їх клейких і ненаситних руках.
Циган Калган, мабуть-таки, любив Ольгу, бо коли табір подався у світи, він залишився у колгоспній кузні і ще десь із півроку весело будив дзвоном молота сільські досвітки, лагодячи плуги, борони і різний реманент.
А потім, звісно, теж здимів.
Нині Ромі за двадцять, і він – копія батька: ставний, смаглявий, сухожилий. Має правильне, відкрите і по-своєму вродливе лице, розумні очі, трохи припухлі губи, великий м’ясистий ніс з чітко окресленими окрилками ніздрів, розкошлане чорне волосся, що гарними завитками спадає на плечі й широке чоло.
Роман, як усі діти, ходив до школи, але до випускного ледь дотягнув. Циганська натура рано почала горувати і опиратися їй було годі. Ще в дитинстві він вишнарював по всіх сільських закутках, а відтак і по навколишніх хуторах, щоб підібрати те, що лежить без нагляду.
За ним тягнулися різні історії. Хлопці-ровесники його побоювалися, а старші завбачно обминали. Рома був задерикуватий і нахабний, міцний і в бійках безстрашний. Міг у запалі й ножем пиронути. Його тіло покривали безліч татуювань, близн і шрамів.
Коли приходила весна, не було сили, що могла б його втримати вдома: він зникав у невідомому напрямку і появлявся тільки через два-три місяці. Один Бог знає, де його носило. Хтось бачив його на вокзалі в Золочеві, хтось – на ярмарку у Вижниці, хтось – аж у Криму на золотих пісках. Мати намагалася влаштувати його на роботу, але марно: довше місяця він ніде не затримувався.
У Роми – натура дика і романтична. Тутешні дівчата його обминають, але чужі іноді проявляють інтерес. Однак найбільша його пристрасть – не дівчата (хоч він і не цурається їх), а коні. Ще змалку найчастіше пропадав він на конюшні, об’їжджав молодих лошаків, купав колгоспні табуни в Нетечі й випасав їх ночами на росяних пастівниках. Траплялося, біля нічного вогнища заводив тужливу пісню, може, самим і придуману, і його грудний, з прихрипцем, голос долітав у село, ніби з іншої епохи, хвилюючи і бентежачи наші серця. «Ех, бісова з’ява, як співає, ніби душу виймає!» – дивувалися навіть старші люди, хитаючи головами.
Коли Рома підріс, то в одному, то в іншому селі почали пропадати коні. Міліція здогадувалася, що то його робота, але спіймати на гарячому не могла. Вибити з нього зізнання теж не вдавалося: Рома з неймовірною стійкістю зносив не тільки погрози і залякування, а й допити «з пристрастю», незмигно дивився в очі – і брехав.
Ромі щастить, він – везучий, хитрий і жорстокий. Укравши лошака, він ховає його в лісі, прибиваючи вуха до дерева, і очікує кілька днів, доки вляжеться шура-бура, тоді вночі переганяє коня в заздалегідь домовлене місце. Тепер на коней особливий попит – у фермерів, хазяїв-одноосібників, у молодих бізнесменів, що вправляються у верховій їзді. Рома найчастіше збуває коней в сусідні області й далекі села, тому спіймати його не так просто. Гроші в нього не переводяться, хоча не вони його головна мета, а сам, так би мовити, процес.
Звісно, колись-таки він попадеться і його посадять. Але відбувши термін покарання, він знову промишлятиме конокрадством, бо нічим іншим займатися не може.
Така нездоланна сила натури.
Хто це може зрозуміти і пояснити?
Навіть материнські сльози тут безсилі.
м. Тернопіль.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2009 > Тема "Душі криниця"