Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 06.03.2009
ПРОМЕТЕ╥ УКРА╥НСЬКО╥ ГЛИБИНКИ

Дзв╕нки й листи наших читач╕в до льв╕вського корпункту завжди радують. До того ж, вони не дають «збитися з курсу», нагадують про найактуальн╕ш╕ теми, як╕ варто висв╕тлити у газет╕. Так, наш читач ╕з Сосн╕вки Василь Годяк дек╕лька раз╕в нагадував, що варто познайомитися ╕з Володимиром Караташем, активним учасником К╕нг╕рського повстання, автором чудово╖ статт╕ «Прометей Заполяр’я» («КС» в╕д 11 липня 2008 року).
В╕д ц╕╓╖ статт╕ я ╕ сам був у захват╕, але якби не нагадування пана Василя, то м╕г би й забути про сво╓ спонтанне р╕шення познайомитися ╕з колишн╕м пол╕тв’язнем. Адже спокуса кудись по╖хати ╕ в╕дкрити якусь нову ц╕каву особист╕сть (а то й ц╕лу родину!) з’явля╓ться практично щотижня, п╕сля виходу в св╕т кожного св╕жого номера «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Однак наполеглив╕сть Василя Годяка дала сво╖ плоди. Майже одночасно ╕з сосн╕вчанином я отримав «бойовий наказ» ╕ в╕д червоноградця Бориса Троцюка. Борис Олекс╕йович запропонував «Кримськ╕й св╕тлиц╕» свою статтю «Та╓мниця МОНу» («КС» в╕д 4.07.2008). У н╕й ╕шлося про укра╖нську молод╕жну нац╕онал╕стичну орган╕зац╕ю, викриту МГБ у 1951 роц╕. Трохи п╕зн╕ше у «св╕тличц╕» з’явилася стаття Ольги Смольницько╖ «Весна заради Укра╖ни». Це був в╕дгук кримчанки на документальний ф╕льм В╕тал╕я Климчука «Нас весна не там зустр╕ла…».
Борис Олекс╕йович прочитав ╖╖ з великим ╕нтересом ╕ просив мене при нагод╕ розшукати кер╕вника молод╕жно╖ п╕дп╕льно╖ орган╕зац╕╖ «Соколи» Олександра Баховця. Адже вони з ним не лише побратими-однодумц╕, а ще й земляки-волиняни!
Молод╕жна Орган╕зац╕я Нац╕онал╕ст╕в (МОН) д╕яла в Луков╕, а «Соколи» – в Ковел╕. Ось т╕льки викрили «соколят» ран╕ше – у 1946 роц╕. В╕дсид╕вши майже 10 рок╕в у стал╕нських таборах, Олександр Баховець ос╕в у Черкасах – на Зах╕дну Укра╖ну таких не пускали…
Отже, «вимальовувалася» така картина: село Побузьке К╕ровоградсько╖ област╕ ╕ обласний центр Черкащини. Не м╕г не згадати я ╕ про родину Огородн╕х з Новоукра╖нки. Адже саме Галина К╕ндрат╕вна Огородня першою прив╕тала «Св╕тлицю» з круглим, п╕вторатисячним номером. «Знайте, що ваша газета – золотий фонд укра╖нсько╖ нац╕╖!», – сказала вона на прощання. Про Огородн╕х я багато чув в╕д Ольги Степан╕вни Грицини. Зда╓ться, це саме вона ╕ намовила сво╖х знайомих з Новоукра╖нки передплатити нашу газету. Сама ж пан╕ Ольга про «Св╕тлицю» дов╕далася з рад╕опередач╕. Ось так ╕ працю╓ «народна дипломат╕я»… Д╕знавшись про мо╖ плани ╖хати на Сх╕д, Ольга Степан╕вна сказала: «Обов’язково за╖дьте до Огородн╕х – не пошкоду╓те!».
Будь-яка по╖здка у мене почина╓ться з книг. Саме тих, як╕, можливо, п╕дн╕муть бойовий дух «глибинки». Ось ╕ цей веч╕р напередодн╕ по╖здки почався з п╕драхунку «набо╖в». Вир╕шив, що степову Укра╖ну сутт╓во збагатила б така л╕тература:

1. Володимир Король «Укра╖нська голгофа ХХ стол╕ття», автор – кримчанин, с╕мферополець.
2. ╤ван Гасюк (Алушта) «Окупанти в рол╕ визволител╕в» та «Колима – Берлаг. Пережите».
3. Володимир Мармус (Терноп╕льщина) «Юнаки з вогненно╖ печ╕».
4. Олександр Добровольський (Донбас) «Просв╕та п╕д багнетом».
5. Тамара Бойко (Мел╕тополь) «В╕рш╕ нескореного Приазов’я».
6. Леон╕д Муха (Льв╕вщина) «З Австр╕╖ на Колиму».
7. Григор╕й Куценко (Ки╖в) «Дякую тюрм╕».
8. В╕ктор Калиниченко (Донбас) «Повернення».
9. Григор╕й Пономаренко (Донбас) «Укра╖нська доля».
10. П╕сн╕ Юл╕╖ ╕ В╕ктора Качул (С╕мферополь) – 4 диски.
11. Десять плакат╕в-календар╕в Центрально╖ школи бойового гопака (Льв╕в).
Як бачимо, тут з╕брана творч╕сть людей, переважно «св╕тличан», з багатьох рег╕он╕в; серед них чимало вих╕дц╕в з П╕вдня та Сходу. Або ж ╖хн╕ книги будуть подарован╕, або ж переглянут╕ ╕ обговорен╕. Це також одна з форм роботи «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Актуал╕зу╓мо те, що варто актуал╕зувати.
* * *
Вир╕шено було ╖хати спочатку в Новоукра╖нку, а пот╕м на П╕вденний Буг, до Караташа. У дороз╕ перечитував деяк╕ «св╕тличанськ╕» публ╕кац╕╖; у вищезгаданому списку я ╖х не згадав, адже вони займають мало м╕сця, ╕ взяв я ╖х досить багато. Трохи заб╕гаючи наперед, скажу, що деяк╕ з них (скаж╕мо, статтю Бориса Троцюка «Нав╕що вам зброя – читайте Сунь Цзи!») наш╕ читач╕ не лише пом╕тили, але й використовують у сво╖х подальших публ╕кац╕ях. Причому, нав╕ть у центральних газетах! Це зайве св╕дчення того, що р╕вень «св╕тличанських» публ╕кац╕й ╓ досить високим.
* * *
По╖зд мчав засн╕женою р╕вниною на п╕вденний сх╕д, а я пригадував, наск╕льки тепло в╕дгукувалися Геннад╕й ╤ванович ╕ Ольга Степан╕вна Грицини про Огородн╕х. Знали ╖х дуже добре, адже й сам╕ прожили у Новоукра╖нц╕ багато рок╕в.
– Наш╕й дружб╕ скоро 40 рок╕в! – захоплено розпов╕дала мен╕ Ольга Степан╕вна. – Якщо не зраджу╓ пам’ять, ми познайомилися у 1970 роц╕. Я вчила ╖хню старшу доньку ╤рину. Вона вчилася надзвичайно добре! Зак╕нчила школу ╕з золотою медаллю. Причому, старалася не лише заради оц╕нок… В╕дчувалося, що це дуже патр╕отична дитина, любить Укра╖ну. Таких учн╕в тод╕ було мало. Завдяки ╤рин╕ ми познайомилися ╕ з ╖╖ батьками – ╢вгеном Микитовичем ╕ Галиною К╕ндрат╕вною.
Мало того, що це були надзвичайно хорош╕ люди, то ще й дуже св╕дом╕. Може, й не з першого дня, але дуже швидко м╕ж нами виникла повна дов╕ра. Фактично, ми морально п╕дтримували одне одного, бо в т╕ часи не могло бути й мови про якусь активну роботу…
– Але у 1990 роц╕, пригадую, вони учотирьох виходили в центр м╕ста ╕з синьо-жовтими прапорами, – продовжував Геннад╕й ╤ванович. – Це було дуже см╕ливо! Дехто здивовано поглядав на них, мовляв, зв╕дки ж це в Новоукра╖нц╕ взялися… укра╖нц╕? Лише одиниц╕ поставилися до цього кроку позитивно, але реакц╕я б╕льшост╕ була негативною.
…Чомусь я, слухаючи це, пригадував родину Семененк╕в ╕з м╕ста Щорс Черн╕г╕всько╖ област╕. Адже багато зб╕г╕в: у них також було дв╕ патр╕отичн╕ доньки, Павло Дмитрович Семененко був «першою ласт╕вкою» ╕з синьо-жовтим прапором; стояло ╖х тро╓ чи четверо на центральн╕й площ╕ м╕ста, а комун╕сти-фанатики бризкали слиною, проклинаючи «банд╓ровцев»…
╤ ╢вген Микитович Огородн╕й, ╕ Павло Дмитрович Семененко знайшли в соб╕ см╕лив╕сть покласти партквитки на ст╕л у час, коли КДБ ще вс╕ боялися. ╤ одна, й друга родина вже к╕лька рок╕в п╕дтримують передплатою «Кримську св╕тлицю» ╕ вс╕ляко популяризують ╖╖. Слава ж вам, невтомн╕ труд╕вники просв╕тянсько╖ ниви, справжн╕ Промете╖ укра╖нсько╖ глибинки! Кожна зустр╕ч ╕з такою родиною дода╓ сил.
* * *
Новоукра╖нка зустр╕ла мене б╕лим лапатим сн╕гом… ╤ хоч надвор╕ була н╕ч, на перон╕ вже стояв, як вартовий, ╢вген Микитович Огородн╕й.
Подумалося: «св╕тличанськ╕» структури утворюються спонтанно ╕ проростають вони на ╜рунт╕ високого патр╕отизму. Св╕дом╕сть ╕ дисципл╕на тут майже як в ОУН. Сказали, що зустр╕нуть – значить зустр╕нуть! Дарма, що я укл╕нно просив Огородн╕х не переривати св╕й сон ╕ почекати хоча б до ранку.
…Старенький «Москвич» ╢вгена Микитовича чомусь довго не заводився. Може, був ображений, що вноч╕ розбудили, а тому вир╕шив покапризувати? А я в цей час думав: ну чому найкращих, найпорядн╕ших, найжертовн╕ших укра╖нц╕в неминуче супроводжу╓ б╕дн╕сть? Чому патр╕отизм у нас н╕коли не винагороджу╓ться? Може, саме з цього ╕ починати треба комплекс державотворчих заход╕в? Треба зробити так, щоб небайдуж╕ громадяни жили трохи краще, ан╕ж т╕, у кого в╕чно «хата скраю». Передбачити б як╕сь п╕льги для д╕тей, або й для них самих, коли постар╕ють… Бо коли дегенерати-шашлико╖ди роз’╖жджають на ╕номарках, знаходять кошти на побудову зам╕ських котедж╕в, а патр╕оти ледве зводять к╕нц╕ з к╕нцями, то щось тут не так, панове. Жоден новий президент н╕чого в Укра╖н╕ не зм╕нить, поки не переломимо цю згубну тенденц╕ю. Громадськ╕сть повинна сказати сво╓ слово!
Про це ми вже говорили за ранковим ча╓м. Галина К╕ндрат╕вна також п╕двелася досить рано, намагаючись як сл╕д зустр╕ти гостя. Говорили ми ╕ про далеке минуле, ╕ про сьогодення.. Гортали стар╕ альбоми, в╕дтворюючи у сво╖й пам’ят╕ ще не зовс╕м забуту радянську епоху. Я милувався вес╕льною фотограф╕╓ю Огородн╕х, точн╕ше, тод╕ ще ╢вгена Огороднього та Галини Безпалько. Як╕ добр╕ оч╕ у зовс╕м ще юно╖ Гал╕! А яка сила вол╕ в╕дчува╓ться у спок╕йному погляд╕ ╢вгена! Вони нас назвали «золотим фондом» нац╕╖… Це вони – золотий фонд!
Слухаючи розпов╕дь «св╕тличан» ╕з К╕ровоградсько╖ глибинки, я переконувався, що фотограф╕╖ не обманюють, ╕ я, д╕йсно, маю справу з «вершками» укра╖нського сусп╕льства. «Вершками» не в матер╕альному сенс╕, зрозум╕ло…
* * *
Життя ╖х не балувало. Жартома ╢вген Микитович назива╓ себе «ветераном Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, учасником бойових д╕й», хоча на момент визволення Новоукра╖нки мати його ще на руках носила. Але це не врятувало маленького Женю в╕д пол╕цейського свав╕лля. В╕дступаючи п╕д натиском Червоно╖ Арм╕╖, н╕мц╕ забирали все, що можна забрати. Брудну роботу скинули на пол╕ца╖в, а т╕ вже старалися на сов╕сть. Ут╕м, вираз «на сов╕сть», мабуть, неточний, бо яка ж сов╕сть може бути у н╕мецьких холу╖в? Дво╓ таких прислужник╕в зайшли на об╕йстя Огородн╕х. Видно, шукали корову, адже в╕дступаючим воякам Другого Рейху молоко також потр╕бне. Але ╢вгенкова мама передбачливо закрила клуню, а ключ тримала при соб╕. Пол╕ца╖ дарма що були тварюками у людськ╕й подоб╕, але у ж╕ноч╕й психолог╕╖ розбиралися непогано. Зрозум╕ли, що згорьована селянка добров╕льно корови не в╕ддасть ╕ де ключ не скаже…
Тод╕ один нелюд закричав: «Мамаша! Или ты даешь нам ключ, или мы поджарим твоего детёныша…». З цими словами вони видерли хлопчика з рук матер╕ ╕ кинули його на розпечену плиту. Цей стрес запам’ятався дитин╕ на все життя, хоча зазвичай у такому в╕ц╕ другорядн╕ детал╕ не закарбовуються у пам’ят╕. Але розпечене зал╕зо зробило свою справу: людське т╕ло не витриму╓ таких температур… Животик обгор╕в так, що рани пот╕м не заживали дек╕лька рок╕в, н╕жки також були попечен╕, скал╕чен╕ були ╕ пальц╕ на руках…
Рос╕йськомовн╕ пол╕ца╖ корову, все-таки, забрали. Рейх також працював з «русскоязычным населением»; ╕деологи нацистсько╖ Н╕меччини ум╕ли протиставити одних слов’ян ╕ншим. А для маленького ╢вгена це було наукою. Може, цей спогад ╕ зробив з нього укра╖нського патр╕ота, нав╕ть нац╕онал╕ста. «Зайдам не м╕сце на наш╕й земл╕!» – ц╕╓ю установкою керувався пот╕м усе життя. «Шануй гостя, але жени окупанта!». Здавалося б, так╕й любов╕ до Укра╖ни тод╕шн╕х школяр╕в не вчили. Але укра╖нське ╓ство хлопчика виявилося сильн╕шим, ан╕ж багатол╕тн╕ страждання. В╕н перем╕г. Звичайно, здоров’я повн╕стю не повернулося, але дух загартувався. Виходить, що бува╓ ╕ таке…
Розпов╕даючи про геро╖чних «промете╖в» укра╖нсько╖ глибинки, я намагаюся анал╕зувати: зв╕дк╕ля ж вони беруться? Як╕ обставини ╖х виховують?
* * *
До реч╕, не можна сказати, що ╢вген об╕злився тод╕ на увесь б╕лий св╕т. Тод╕ ж, у березн╕ 1944 року, в Огородн╕х деякий час стояли н╕мц╕. Були вони р╕зними, але один оф╕цер запам’ятався сво╓ю людян╕стю.
Спочатку якийсь нетерплячий солдат вир╕шив перекласти попеченого ╕ забинтованого хлопчика з л╕жка на п╕ч. Маленький Женя закричав в╕д одного лише доторку до т╕ла – б╕ль був нестерпним! На дитячий крик до хати вб╕г оф╕цер. Запитав, у чому справа. Мама ╢вгена, як могла, пояснила. Тод╕ оф╕цер Вермахту покликав до себе солдата, який, може, й не бажаючи того, завдав болю хлопчику ╕… з ус╕╓╖ сили дав йому ляпаса!
Пот╕м почав шукати як╕сь л╕ки, бинти… Гуркоче канонада, рос╕яни наступають, а н╕мецький оф╕цер перейма╓ться найактуальн╕шою у даний час проблемою – як вил╕кувати маленького укра╖нця? Щось там потр╕бне п╕дшукали ╕ розпов╕ли ╢вгенов╕й мам╕, як треба використовувати л╕ки. Залишили ще й купу бинт╕в, – так в╕ддячили за пост╕й.
Цей випадок ╢вген Микитович згаду╓, коли мова заходить про ╓вро╕нтеграц╕ю. Не все там, на Заход╕, погано – як це стверджу╓ Натал╕я В╕тренко, антинатовська д╕ячка № 1 ус╕х час╕в ╕ народ╕в. Адже нав╕ть у нацистськ╕й Н╕меччин╕ деяк╕ оф╕цери залишалися людьми ╕ виявляли схильн╕сть до мирного сп╕в╕снування з ╕ншими народами. У п╕сляво╓нн╕й Н╕меччин╕ пройшов процес «денациф╕кац╕╖» (хай би брали приклад сучасн╕ рос╕яни!), тож нин╕шня об’╓днана держава могла б якраз бути прикладом демократ╕╖ ╕ толерантност╕, а не символом натовсько╖ «загрози».
* * *
Зрос╕йщена головно впродовж 1960-1980 рок╕в Новоукра╖нка такою толерантн╕стю похвалитися не могла. Коли 7 листопада 1990 року ╢вген Огородн╕й, Олександр Мамалига та В╕тал╕й Данич вийшли ╕з синьо-жовтим прапором на центральну площу ╕ стали поруч ╕з колоною демонстрант╕в, то в╕дразу в╕дчули на соб╕ «толерантн╕сть» вихованого б╕льшовицькою аг╕тац╕╓ю малороського плебсу: «Как вам не стыдно! Бандеровцы!». Натовп плювався ╕ сичав в╕д лют╕… Але хлопц╕ стояли, бо хот╕ли бодай у такий спос╕б привернути увагу мислячих людей Новоукра╖нки. Нестандартний крок, але як ╕ще можна було засв╕дчити сво╓ бажання залишатися укра╖нцями на р╕дн╕й земл╕?
Протистояння тривало довго, ╕ за цей час родина Огородн╕х в╕дчула, яким ефективним знаряддям морального терору можуть бути телефонн╕ погрози. Коли тебе погрожують убити, то зосередитись на чомусь позитивному важко…
Та якби ж укра╖нофоби обмежилися одними погрозами! Були й конкретн╕ д╕╖. У тому ж 1990 роц╕ геб╕стськ╕ провокатори намагалися влаштувати автомоб╕льну катастрофу. Не так, як В’ячеславу Чорноволу, трохи прим╕тивн╕ше, але шанси на усп╕х у гебешник╕в були. Уяв╕ть соб╕ картину: ╖де Микитович на сво╓му «Москвич╕», а назустр╕ч на шален╕й швидкост╕ мчить вантаж╕вка. Коли майже пор╕внялися, пасажир вантаж╕вки висунувся з каб╕ни ╕ жбурнув щосили порожню пляшку в╕д шампанського у непок╕рного рух╕вця. Мабуть, зайве пояснювати, що руйн╕вна сила кинуто╖ пляшки була не набагато меншою, н╕ж у снаряда… Необов’язково було й влучати у вод╕я «Москвича», – достатньо лише розбити лобове скло, викликати пан╕ку… К╕лька нев╕рних рух╕в, ви╖зд на зустр╕чну смугу або «зустр╕ч» ╕з придорожн╕м стовпом, деревом тощо… Ймов╕рн╕сть кал╕цтва або смерт╕ була дуже високою. Але ╢вген Микитович не розгубився, не зробив жодного зайвого руху, зум╕в пригальмувати свою машину… Сам вижив, а ось для ╕нвал╕да, якого п╕двозив, зустр╕ч ╕з гебешними «л╕кв╕даторами» виявилася фатальною. В╕д пережитого стресу людину парал╕зувало, ╕, за к╕лька дн╕в, ╕нвал╕да не стало…
Мабуть, зайве говорити, що м╕л╕ц╕я в╕дмовилася порушувати карну справу, видно, був телефонний дзв╕нок з певних ╕нстанц╕й. До реч╕, нав╕ть якби пляшка влучила в Огороднього, то справу, скор╕ш за все, зам’яли б. Мовляв, з ким не бува╓, ну випили хлопц╕ у каб╕н╕, хот╕ли викинути пляшку на узб╕ччя, а випадково постраждав вод╕й «Москвича»… Св╕дк╕в, на жаль, не було, але нег╕дник╕в шука╓мо, моб╕л╕зували всю м╕л╕ц╕ю… ╤ не з таких ситуац╕й викручувалися профес╕йн╕ л╕кв╕датори, як кажуть: «н╓ вп╓рвой»…
* * *
Слухав я розпов╕дь ╢вгена Микитовича ╕ думав: де ж брала сили жити у таких умовах Галина К╕ндрат╕вна? Це ж тривало не р╕к ╕ не два… Мабуть, причина ст╕йкост╕ у тому, що сили ╢вгена Огороднього вистачало на двох. Це вже порода така козацька – ум╕ння бути сильн╕шим в╕д обставин. Звичайно, коли ╓ така пара однодумц╕в, то й д╕тей виховувати укра╖нцями легше. Нав╕ть у радянськ╕ роки ╖хня старша донечка ╤рина ходила у вишиванц╕, для Новоукра╖нки це був прецедент! Адже К╕ровоградщина – це далеко не Галичина ╕ нав╕ть не Ки╖вщина… Це так звана «Новорос╕я», тут шов╕н╕сти ╕ зараз шкварчать на Укра╖ну, а що тод╕ було!
╤, тим не менше, донечки обрали соб╕ фах укра╖нських ф╕лолог╕в. ╤рина зак╕нчила К╕ровоградський пед╕нститут, а Оксана – Одеський державний педун╕верситет. Тепер ╤рина ╢вген╕вна виклада╓ у В╕нницькому державному педун╕верситет╕, серед ╖╖ вихованц╕в, до реч╕, ╕ добре в╕домий нам Юр╕й Сегеда – поет ╕ «св╕тличанин». Його в╕рш╕ друкувалися у наш╕й газет╕ ╕, зда╓ться, вже не раз. Чар╕вна укра╖ночка у вишиванц╕ перетворилася на доктора ф╕лолог╕чних наук, у ╖╖ доробку понад 50 наукових праць. Серед них – монограф╕я «Я був повний Укра╖ною» про Уласа Самчука.
А Оксана ╢вген╕вна тепер вчителю╓ у К╕ровоград╕ – вона заступник директора ЗОШ № 23 з виховно╖ роботи. Як бачимо, продовження роду ╓ непогане.
* * *
Сталося так, що коли я гостював у Огородн╕х, то до них за╖хали к╕ровоградськ╕ «свобод╕вц╕». Виявилося, що невтомний ╕ непосидючий ╢вген Микитович допомага╓ ц╕й молод╕й, динам╕чн╕й орган╕зац╕╖. Як ╕ «Руху» в добр╕ стар╕ часи… Хлопц╕ привезли пресу, ╕ я переконався, що сп╕вчуваючих у них тут чимало. Але це не т╕ люди, як╕ при влад╕, а скор╕ше «протестний електорат». Разом ╕з «свобод╕вцями» об’╖хали, подивилися м╕сто. Звичайно, це не Галичина; пам’ятники тотал╕тарного минулого стоять, наче ╕ не було н╕чого. Нав╕ть не браку╓ рос╕йськомовних вив╕сок, – у цьому сенс╕ К╕ровоградщина ╓ нав╕ть проблемн╕шою, н╕ж сус╕дня Черкащина. Та воно й не дивно – там козацький край, батьк╕вщина Кобзаря, а тут… Новорос╕я.
Але поки ╓ ц╕ пас╕онар╕╖ ╕з «Свободи», живе й над╕я на в╕дродження мови, зм╕цнення державност╕. Загалом, яко╖сь активно╖ державницько╖ пол╕тики тут не в╕дчува╓ться. Коли тепло попрощавшись ╕з надзвичайно гостинною родиною Огородн╕х, я брав квиток на електричку до К╕ровограда, то почув, що з динам╕к╕в на зал╕зничному вокзал╕ луна╓ лише… рос╕йська мова. Не знаю, хто ф╕нансу╓ кремл╕вську агентуру – Пут╕н з рос╕йського бюджету чи мо’ якийсь «спонсор» типу Лужкова. Не виключаю, що знахабн╕л╕ представники «п’ято╖ колони» присмокталися саме до укра╖нського бюджету, ╕ ╖м його вистача╓.
Одним словом, робота для Огородн╕х тут ╓. Без них, «промете╖в глибинки», степовий край деградував би швидко, як ╕ в епоху Щербицького. Я тут згадував родину Семененк╕в з╕ Щорса. Пам’ятаю це м╕стечко з початку 1960-х рок╕в. Воно було зрос╕йщене на 80%. Але, тим не менше, оголошення з динам╕к╕в на вокзал╕ тепер виключно укра╖номовн╕! Або пол╕ськ╕ «пас╕онар╕╖» постаралися, або в ╕мпер╕╖ руки до прикордонного м╕стечка не доходять. «Встигнемо, мовляв, тут же Брянськ п╕д боком!».
У Севастопол╕ оголошують укра╖нською ╕ рос╕йською мовами, а в Новоукра╖нц╕, бачте, виключно на «общепонятном»! ╤ це на зал╕зниц╕, де виконавча дисципл╕на повинна бути як в арм╕╖! Невже тепер, в час кризи, коли ╓ ст╕льки укра╖номовних безроб╕тних, не можна знайти п╕дходящу осв╕чену людину? Головне, щоб лояльна до Укра╖ни була, без зобов’язань перед затул╕ними, лужковими, жириновськими тощо.
З цими, не зовс╕м веселими, думками я прощався з Новоукра╖нкою. Та все ж, з╕гр╕вав мене теплий шарф, подарований ╢вгеном Микитовичем, з╕гр╕вало душу й усв╕домлення того, що св╕т не без добрих людей, а степова К╕ровоградщина не без добрих укра╖нц╕в. Кожен ╕з них свою м╕с╕ю викону╓ з честю.
Серг╕й ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6979

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков