Версiя для друку Обговорити в форумi

ШЕВЧЕНКІАНА

Адлер КОРОЛІВ народився 1937 року в м. Києві. У 1960-ті роки навчався у Сімферопольському художньому училищі ім. М. Самокиша, закінчив Київський державний художній інститут (тепер Українська національна академія мистецтв). Художник-графік. Викладач дитячої художньої школи № 3 у м. Києві. Член Національної Спілки художників України та Національної Спілки письменників України. Автор збірок поеми «Страчені храми» та «Княжі лови».
Особливе місце у творчості поета-художника Адлера Короліва посідає Шевченківська тема. Він написав цикл віршів «Шевченкові автопортрети», які справедливо можна назвати творчою удачею поета. Ось як про нього, про цикл «Шевченкові автопортрети» відгукується лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, відомий поет Володимир Базилевський: «Серія автопортретів Т. Г. Шевченка – це й ключ до його особистості. Тому вона завжди буде притягальною до шевченкознавців, письменників, для всіх залюблених у творчість поета.
У цьому зв’язку, пригадується присвячений цій темі цикл Романа Лубківського. Адлер Королів давно і, як мені видається, досить плідно освоює Шевченкові автопортрети. Позаяк він ще й член Національної Спілки художників, його бачення Шевченка має певні ознаки свіжості й новизни. Звичайно ж, мовиться про кращі вірші. Гадаю, вдумливий читач це зауважить».

ДВА ШЛЯХИ
Автопортрет 1840 р.

Два шляхи стелились перед ним...
Дві дороги виділись – дві Долі.
Перша Доля з поглядом палким
шепотіла лагідно: «Доволі,
ну пощо тобі старі часи
з полинялим привидом гетьманським?
Полиши, забудь, живи, як всі –
безтурботно, весело, по-панськи».
Друга доля мовчки підійшла,
хусткою запнута, сивокоса,
строгим зором наче обпекла:
«На тобі, – сказала, – сину, кобзу».

АВТОПОРТРЕТ 1843 р.

Цей повен сили погляд,
 ракурс,
як подих вольності. Однак,
вже двадцять літ
 з чималим гаком...
Та не обтяжливий цей гак.
Якраз орати перелоги,
селюк – не лежень при чинах.
У нас роботи, слава Богу:
зробив і знову починай.
Не заколише дух свободи,
перо гостріше за ножа.
Уже полюблений народом,
тож славу щедро міг би жать.
Та тут не та порода глини,
та й не солодкомовний дар,
тут, мов накручена пружина,
тут кожен штрих -
 не штрих – удар
і гайдамацька непокора!
Того не залякать громам,
хто пам’ятає ріки горя,
а скоро бути ще й морям.

АВТОПОРТРЕТ 1845 р.

Цей образ відверто втіша:
В розкованій простоті
Лінії трепетно-звивисті,
Вільні, як вільна душа.
Що лиш перед небом в одвіті
І скоро, немов з небуття,
Торкнувшися вічності миті,
Воскресне у «Заповіті»,
Наповнить твої почуття.
А поки ще й дідичі-дуки
Не знають, де з’явиться він?
В Ромен завіта чи в Прилуки?
…А може, мана-Яготин,
Ще свіжим теплом зігрітий?
Всюди, де ляже твій путь,
В серце княжни увійдуть
Ці незабутні три літа.
Й чутиметься з роками
В долі твоїй терпкій:
Десь хлюпотить Супій,
Ніби її думками.

ДУМИ
Автопортрет 1847 р.

Молись. Ще буде й слави,
 й глуму
за твій пророчий дар і глас.
О, думи, безутішні думи.
І з вами лихо, і без вас.
Згадав усе. Все передумав,
думки, мов птахи піднялись.
Але чи думалось, що «Думи»
воскреснуть піснею колись?
Терпи та Божої підмоги
не отвергай у мить лиху
в часи тернистої дороги
на нескінченному шляху.

ОГОЛЕНИЙ АВТОПОРТРЕТ
1848 – 1849 рр.

Не замордований капралом
ширя оголений поет
роззутим зором над Аралом
і стрімко квапиться вперед.
Хто зна, коли ще доля клята,
жартма позбавивши від пут,
дозволить голим погуляти
й казармений забути бруд
в самотині хоч на годину.
Тож не кляни юдоль свою,
радій, випростуй дух і спину
бодай в оманливім раю.
В блаженнім літеплі купайся
та добрих ангелів моли
о благодаті, і не кайся,
хіба ж ти каявся коли?
Але в казармі по вечері,
де ґедзь-гризота дістає,
на забороненім папері
ти намалюєш все, як є.
...Й коли життя спливе
за обрій,
урветься плач, урветься сміх,
ще наляка твій голий образ
нікчемних цензорів твоїх.

АВТОПОРТРЕТ 1849 р.

Пригасне погляд,
 посивіють вуса
І допече пустеля… Лиш не та,
Не тут лишився
 давній слід Ісуса –
Ти сам отут,
мов раб невільний мусиш
Роками волочить
 свого хреста.
Від тих думок
з пустельного пророка
Не буде позументів-позолот,
Бо все довкруг
 уперто бачить око
Впосліджене
 гнітючо-одиноке,
Знайоме і близьке…
 Як твій народ.
…Ось так воно невтішно
 по двох літах.
Колись утопиш глибоко
сім лих.
…Чи ж матимеш розрад?
Земних утіх?
Всміхнувся б… Але ж очі!?
 Де їх діти?
Де заховатися від них?

АВТОПОРТРЕТ У МУНДИРІ 1849 р.

Даремні сподівання
невтішного ізгоя,
в безмежному тумані
шлях до Дюрера й Гойї.
Арал та сірість форту,
чень в унісон з думками,
дорога до офортів
загачена пісками.
Піски уздовж і вшир,
сліпуче горнє око.
Погони та мундир,
та... унтер за два кроки.

З-ПІД КОЗИРКА ПРОСТОГО КАРТУЗА
Автопортрет 1849 – 1850 р.

Прощай, Арале.
 Спущено вітрила.
У стосику
остання акварель.
Якась тонка печаль
 заполонила
пустельні береги
 чужих земель.
І сумніви, й думки свої,
 моряче,
вже ладен описати
 й розказать,
немов прозрів.
 Ти так далеко бачиш
з-під козирка
 простого картуза.
І не одні суціль убогі лахи
туркмена чи киргиза,
 чи казаха,
а ще на тлі живих племен і рас
кривавиться
 розтерзаний Кавказ.
Укотре знов наруга і обман,
все’дно, для мусульман чи
християн
там кров людська тече, тече –
не крапа.
І знов багнет
московського сатрапа.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ «СЕРЕД ТОВАРИШІВ» 1851 р.

Минулого не ворушили.
А нині доля – неглуха,
почула й щиро подружила
із гайдамакою ляха.
Всміхнись же й ти їй
 незлобиво,
не докоряй, не засмути,
хай не змовка душевне тріо,
де перша скрипка саме Ти.
Бо іменуєшся поетом
і ще освятиться та путь,
якою йдеш... Лиш не забудь:
отам за юртою-наметом
січе імперська кушпела.
І чи хохли, а чи поляки
ви врешті-решт усі однакі
для двоголового орла.

АВТОПОРТРЕТ 1851 р.

«...Пригорблений,
 подібний до Мойсея
не маєш поруч
 хоч би фарисея...»
Роман Лубківський.

Від примхи долі не втечеш,
вона, як колесо для білки,
лиш часом душу обпече
ковток солдатської горілки.
Але й по нім душі не тепло,
бо він тобі не відповість:
Чи знає шлях до цього пекла
із Петербурга блага вість.
Неначе загнаний у кут,
що поглине чуття високі.
Здається вік ти вже отут,
невільний від душевних смут,
подібний, скажуть,
 до пророка.
...Та образ твій навіє сум:
похмуре тло – немов хуртечі
ще непоборного часу,
утіх тобі не принесуть –
ще ляжуть тягарем на плечі.

ВТРАЧЕНИЙ АВТОПОРТРЕТ 1853 – 1857 рр.
Автопортрет, подарований Якову Кухаренкові, загублений. Збереглася фотографія з портрета, яку свого часу Олена Пчілка передала в інститут літератури.

...Дарунок для побратима.
Сепія – не офорт.
...Згубився, а чи загинув
потому вже, як покинув
Новопетровський форт?
...Мислилось непересічно.
Творилось напівсекретно.
Ніби є щось містичне
в долі цього портрета?!
Вкотре зануришся в час
той якомога глибше.
Фото дійшло до нас –
образ ледь трохи інший.
Не по-солдатському простий
(приятелі – офіцери)
є щось від панського лоску.
Догідливість ретушера
вислужиться охоче
там, де блаженства нема.
Та вкотре поглянеш на очі –
туга у них німа.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ «КАЗАРМА»
1856 – 1857 р.

Надворі спека, тут жура
перетекла у плач гітарний.
…Притулок дикий ця діра,
що називається: казарма.
…А хто це тут? О думи голі.
Химерний сон? Обман?
 Та ні –
Це ж ти в кутку своєї долі
сидиш один... На самім дні.
І тих десятки за спиною -
не волоцюги-гультяї,
це шаленіють од «гіркої»
сп’янілі «братчики» твої.
Заклякнеш тихо
 в цім закутку,
де з лихом шкіриться біда.
Невтішний слід
 гіркого смутку
накреслить сепія руда.

АВТОПОРТРЕТ 1857 р.
Подарований Михайлові Щепкіну

Тому, хто надміру звідав
грубість солдатських тенет,
від себе сховатися ніде –
каже цей автопортрет.
Від Мангишлака
 до Нижнього
стукотом серця лови
усе, що жаданими
тижнями
тобі – безнадійному
грішнику
стане шляхом до Москви.
Доле, в дорогу рушай,
хоч і неквапним возом,
чень від московських
морозів
скоро відтане душа?!
З думами вже обігрітими,
без пишномовних одеж,
янголам-охоронителям
щиру подяку складеш.
За пломінь незгаслого
світла,
що й там Тебе
не полишив.
І вдячна та щира молитва
визріє в серці й душі.

АВТОПОРТРЕТ 1858 р.
Т. ЗВ. «КАТОРЖНИЙ»

А може, це тобі лиш сниться?
Хоч снів таких
 вже вдосталь є:
по-царськи земляки
 в столиці
справляють звільнення твоє.
Й сльоза твоя,
 вже вільна й щира.
Хто їй посміє докорять?
Навіть москаль їй ніби вірить
той, що на сльози не вдаря.
І ти до образу свого
вже звик: і лисина Сократа,
і сивина... Того всього
хіба тобі ще не багато?
Застільна дружба –
 хай їй чорт
Доки надламано-незламний
берись за мідяний офорт
від фарби чорними руками.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ «КАЗАХСЬКІ ДІТИ-БАЙГУШІ»
1855 – 1856 рр.

Прийшли...
Печалями двома,
де матюки й хмільні погрози.
Прийшли, немов нужда сама
прийшла із ними обома
і вклякла на порозі.
А далі зась. Поріг – межа,
його не всім переступити.
За ним і сито, і багато,
а перед ним мала душа
(хіба вона тобі чужа?)
стоїть, простерши рученята.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ
«КАЗАХСЬКИЙ ХЛОПЧИК БАВИТЬСЯ З КІШКОЮ» 1856 – 1857 рр.

Нелукаве дитинство
спогадаєш, бува...
Скаче, грається кицька,
і душа спочива...
Заспівай мені, хлопче,
Пісня ж нас не лиша,
хай стежинку протопче
від душі байгуша.
...Малюкове полине –
чуєш ніби своє,
земляка ж бува стрінеш –
лиш сумніше стає.
Та знайома ж порада:
і гнучкі, і верткі, 
де посій там і вродить –
земляки-земляки...
Краще глянемо, хлопче,
на паради планет
в тиші ясної ночі
під «строжайший запрет».
Бо назавтра «потішить»
на плацу землячок:
«Ей, Шевченка! Повише
і прямєє носок!»

АВТОПОРТРЕТ У ШАПЦІ ТА КОЖУСІ 1860 р.

Насуплені брови,
опущені вуса...
На вигляд: такий собі
 дядько в кожусі,
колишній кріпак,
 учорашній солдат –
не пан, хоч за пана
 багатший стократ.
...А думи і погляд -
 однаково гострі,
укотре лишають
 Васильєвський острів
і світу того,
 що до всього оглух,
розламує рамки
селянський кожух.
І кров гайдамацька
 не заголубіла,
і кістка не панська -
 не біла, не біла,
його не змінив ні сюртук,
 ані фрак,
не замінив його
 панський піджак –
все’дно воскресає
 нескорений дух –
розламує рамки
 селянський кожух.

АВТОПОРТРЕТ 1860 р.

Сьогодні ти
 молитимешся вранці,
аби не притомилася душа,
й живлющий дух
 Великого голландця
в цім образі тебе не полишав.
І не полишить – розчахне оту
пітьму позаминулого
 сторіччя,
й здолавши сьогодення
 глухоту
невтішно воскресить
 твоє обличчя.
Не буде в ньому
 тої пишноти,
що вдовольняє
 лиш холодне серце –
тут не парсунним
 спокоєм озветься
невідболілий смуток самоти.
Крізь парубоцький
 потемнілий стрій,
неголосними барвами
 зігрітий,
очей прогляне
 погляд сумовитий,
притаєний у тіняві густій...
Але не прихова душі запал,
що суголосний
із найвищим злетом.
…Чи стримає
 напружений овал
цієї рами всі думки поета?

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ 1860 р.

Наче старе полотно,
небо сіріє тьмяне.
Що то? Весняний ранок?
Сонний мовчить Петербург.
На висоті дахів
щось за вікном шепоче.
Може, то літні ночі?
Сонний мовчить Петербург.
Шелест академічний
весь проковтнула тиша.
Може, то осінь дише?
Сонний мовчить Петербург.
Знов налягає сіре,
вимерзлий день зачах.
Що то? Зимова свіча?
Сонний мовчить Петербург.

АВТОПОРТРЕТ У СВІТЛОМУ 1860 р.

Очі заплющиш: перед очима
ранок зелений недільний.
Канів побачиш… Дніпро.
 Як спочинок,
запах духмяного зілля.
Все пригадаєш –
 поринеш у світле
і дня сіризна посвітліша,
пітьма робітні немовби
 розквітне
в лоні офортної тиші.
Довго судилось до неї іти
колами Данте.
Та відшукає
 душа теплоти –
світла Рембрандта.

АВТОПОРТРЕТ У ТЕМНОМУ 1860 р.

Оте, що в образі олійнім,
чи акварельнім
не відбить
тут закарбується
 надійно –
не підведуть різець і мідь.
Як не крути, -
 а вийде скорбно,
суціль приглушений
 акорд.
Самотина…
Чи може скорбут
перенаповнять
 твій офорт?
Осмута, ляже на півтон,
зітнеться лінія з журбою.
…Невже то
унтер-солдафон
бреде ще слідом
за тобою?
Він спокою тобі не дасть,
і в гру, котра життям
 зоветься,
іще підкине чорну масть.
Коли ж вистава ця урветься?

АВТОПОРТРЕТ З БОРОДОЮ 1860 р.

Твій академік…
 трошки п’яний,
колядка сіла на язик
і загубилась неслухняна,
а поруч славить ніч Різдвяну
північний вітер-колядник.
Та ти не голий на вітрах
і ситий – з’їв два пуди солі,
є хата метена, котра
не на горбах поки Дніпра,
а на столичних антресолях.
Вже б оженитись, може, треба,
бо в самоті так і помреш!?
Хоч збоку глянути б на себе.
...Чи вже накрило снігом небо
ті дивні помисли? Авжеж.
Терпи, козаче...
 Звісно тяжко,
до болю стиснеш кулаки.
...Розрада ж -
 кобза он на цвяшку
і натюрморт -
 козацька пляшка
та вже наповнені чарки.

ОСТАННІЙ АВТОПОРТРЕТ 1861 р.

Рембрандт любив недарма
теплий, м’який портрет.
Дивна олійна фарба,
ніби застиглий мед.
Ляже прозоро, не грубо,
мов розтечеться в тіні.
Стишений вогник груби
світиться вглибині.
Стомленість силуета
на білизні полотна,
тьмяний овал портрета,
зимний овал вікна.
Небо, як темна ніша,
лютий мороз не вщух.
…Знов одягай затишний
теплий сільський кожух.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2009 > Тема "Українці мої..."