Версiя для друку Обговорити в форумi

Пригадується, рік тому у зв'язку з військовими діями в Афганістані журналісти телеканалу "Інтер" підготували репортаж з прикордонного Пакистану, яскравими фарбами розписуючи жалюгідне становище жінок в ісламському суспільстві. Дійсно, погляди на роль жінки в родині й суспільстві завжди були відмінними у різні часи у різних народів. Пропоную придивитися уважніше до того, що вважається щасливою жіночою долею на Сході та Заході.

Типова канадська мама
Канада - процвітаюча західна країна з розвиненою економікою. За етнічним складом суспільства - одна з найбільш багатонаціональних країн світу, ельдорадо для тих, хто шукає гарних заробітків і стабільного життя. Має розвинену систему соціального захисту. Та попри всі ці плюси канадські жінки мають підстави скаржитися. Чого ж їм ще не вистачає? "Допомоги чоловіків у домашньому господарстві", - пише  канадська газета "Торонто Стар".
За результатами опитування, яке провели експерти з Управління статистики Канади, останніми роками заробітки жінок зростають у порівнянні із заробітками чоловіків, тоді як тягар домашньої роботи та виховання дітей так і залишається на їхніх тендітних плечах. Виходить така собі обурлива експлуатація жінок! Представниці чарівної статі свого часу стільки волали про емансипацію, що нарешті звільнилися від чоловічої опіки настільки, що тепер вимушені працювати більше них. Якщо раніше у західних суспільствах жінки зароб-ляли значно менше від чоловіків, то тепер ситуація змінюється. Та дома все залишається без змін. "Молоді жінки працюють вдома набагато більше від чоловіків. Після виснажливого робочого дня вони стають до домашнього "верстата", тоді як їхні чо-ловіки, як правило, йдуть до своїх приятелів, або ж грати в хокей, залишаючи на жінку всю домашню роботу та дітей", - вважають канадські статисти. У 1998 році в канадських родинах з подвійним прибутком жінки віком від 20 до 44 років витрачали на дітей приблизно 147 хвилин на день, тоді як чоловіки цієї ж вікової групи - лише 85 хвилин.
Та найбільше проблем виникає у канадських матерів. Вік материнства набагато "постарів", у середньому жінки воліють мати дітей, коли їм далеко за 30. Чому ж матері, які так само завантажені роботою поза домом, повинні робити майже всю  хатню роботу та виховувати дітей, нібито чоловіки тут взагалі ні до чого? Таке питання поставив собі популярний канадський журнал для жінок "Шатлен". Журнал провів опитування серед 350 матерів та 350 батьків з усіх провінцій англомовної Канади. 96% матерів сказали, що в родинах, де жінка працює повний робочий день поза домом, її чоловік повинен взяти на себе половину домашньої роботи. Та насправді, якщо чоловіки ще якось допомагають їм у вихованні дітей, то приготування їжі, покупки та прибирання помешкання залишаються жіночим обов'язком (64% опитаних). Найбільше, що може зробити тато в домі, це виконати дрібний ремонт. При цьому більшість опитаних матерів не мають оплачуваної прислуги або няні, або прибиральниці.
З вихованням дітей справи кращі - 60% матерів сказали, що виховні бесіди та ігри з дітьми - це обов'язок батьків. Але що стосується інших занять, від купання до виконання домашньої роботи, догляду за хворою дитиною та відвідання уроків з фортепіано, все це лежить на матері. Сучасні матері вважають, що така ситуація повинна змінитися, але продовжують добровільно брати на себе більший тягар. Часткову відповідь на цю загадку дає 36-річна Ребекка Бентам, мати двох дітей. Як і її чоловік Брент (35 років), вона працює юристом. Обидва мають гарно оплачувану роботу. Але Ребекка працює в муніципалітеті, а Брент - у сфері криміналістики.
"Багато людей можуть виконувати мою роботу, - каже Ребекка, - проте тільки я можу бути матір'ю для своїх дітей". Тому коли вона повертається щодня о шостій вечора додому, відразу приступає до роботи: готує вечерю, планує сімейний бюджет, йде за покупками та займається дітьми. Вона визнає, що робить вдома більше ніж Брент, але не відчуває через це ніякої образи. "Брент щотижня проводить в офісі принаймні на сім годин більше, ніж я, а коли в нього процес, ми його взагалі ледве бачимо". Але коли він вдома, то може приготувати обід та покласти дітей спати. Ребекка з дитинства засвоїла традиційні уявлення канадського суспільства - мати має більшу відповідальність перед дітьми, тому вона повинна віддати їм весь свій вільний час, забувши про кар'єрні амбіції.
Інша жінка, 41-річна домашня господиня Джой Палма, не тільки не скаржиться на непосильну домашню роботу, якій, як-то кажуть, кінця-краю не буває, але вона просто щаслива, що може проводити весь час зі своїми трьома дітьми: Реньє - 10 років,
Брайєн - 8, Джоанні - 3 роки. "У багатьох друзів моїх дітей працюють і мати, і батько, - каже вона. - І вони мають більший прибуток. Але у мене зате є досить часу для дітей". Як і більшість домашніх господарок, Джой вважає, що ніяка найпрестижніша робота не компенсує дітям відірваність від матері у ранньому дитинстві. Джой та її чоловік, Раймундо, прибули до міста Скарборо, провінція Онтаріо, з Філіппін у 1987 році. Раймундо працює анналістом у бюро винаходів при федеральному уряді Онтаріо. Це традиційна родина: чоловік заробляє, щовечора всі сідають за вечерю, щонеділі відвідують службу у римо-католицькій церкві. "Я така щаслива, що я мати, - посміхається Джой. - Щаслива, що можу весь день проводити з дітьми, водити їх до школи, споглядати, як вони ростуть".
А що канадські матері вважають найважливішим для своїх дітей і чого вони найбільше побоюються? Найголовніше для дитини - це не забезпечення її гарного фінансового стану у майбутньому, не здобуття престижної освіти, як можна було очікувати, а  виховання в ній поваги до себе, відчуття власної гідності. Це найбільше стане дитині у пригоді в нашому суспільстві, - вважають канадські мами. А найбільше вони побоюються викрадання дітей (25%), а також ображення дівчаток (24%). Ані бідність, ані безробіття, ані хвороби не викликають такого занепокоєння, як ці явища. Здається, видовищні бойовики на відеоплівках вже зробили свою справу.

Від паризької офіціантки - до саудівської принцеси
Одна з найбагатших жінок світу, мільярдерка Муна Айюб (на фото зліва), зробила блискучу ділову кар'єру, здійснивши мрію багатьох мусульманок. Та, на думку ліванських журналістів, досягти цього їй вдалося шляхом обкрадання свого чоловіка, який після розлучення у 1996 році добровільно віддав колишній дружині кругленькі мільйони.
Муна народилась в 1957 році в Кувейті, дитинство провела в Лівані, тодішньому шикарному діловому центрі Близького Сходу. У Бейруті, у французькій школі Сен-Кер (Святих сердець), вона прийняла перше причастя, бо сповідувала католицьку віру. Потім поїхала на навчання до Парижа, де працювала офіціанткою в ресторані "Бейрут" для того, щоб оплатити курси в університеті. Там 21-річна дівчина і познайомилась з Нас-сером Рашідом, тоді ще скромним інженером з Саудівської Аравії, а тепер десятим в списку найбагатших людей планети, радником саудівської королівської родини. "Він очарував мене з першого погляду, - розповідала Муна журналісту французького журналу "Парі Матч". - Нассер був на двадцять років старший від мене і втілював у собі всі чоловічі чесноти, на мою думку: діловий, дбайливий, справжній сім'янин, на якого можна було покластися. Головне, він був несхожий на мого голлівудського красеня батька". Справа в тому, що її батько Еліас, високий і стрункий шатен, покоритель жіночих сердець, кинув свою жінку Лоріс та трьох дочок. Тож Муну привабили у майбутньому чоловікові не зовнішні дані, а душевні якості.
Після одруження і переїзду до Ер-Ріяда для Муни почалася казка з "Тисячі і однієї ночі". Палац подружжя Рашід розкинувся на площі 30 000 кв. м у столиці Саудівської Аравії. Сама господиня ходила вкрита золотом і діамантами з голови до ніг, як справжня саудівська принцеса. Маленька деталь - розкішний палац виявився своєрідною золотою в'язницею з величезним муром 5 метрів заввишки, принаймні для Муни, яка за десятиліття вільного європейського життя дещо забула, що таке права і обов'язки мусульманської жінки. Чомусь прозріння прийшло після весілля, а не до.
"Я ніколи не уявляла, що Саудівська Аравія така консервативна країна: жінки можуть виходити на вулицю тільки повністю вкриті "абайа", чадрою, не повинні сміятися, ані голосно говорити на людях, ані водити машину. Навіть бігом і гімнастикою я могла займатися лише в межах свого маєтку". Той факт, що Муніна "абайа" була геть розшита смарагдами та рубінами, так що очі сліпило, аж ніяк її не втішав.
Виникає питання: як же там бідолашні жінки працюють, якщо навіть голосно говорити заборонено? Виявляється, для східного чоловіка немає більшої образи, ніж звинувачення в тому, що він не здатен забезпечити свою родину і його жінка вимушена працювати задля заробітку. Однак працювати задля задоволення дозволяється, що і зробила Муна, влаштувавшись вчителькою в американську школу, аби не загинути від нудьги у своїй золотій в'язниці. А взагалі ж, за першим її словом виконувалися всі найдрібніші бажання - мала від останніх моделей від славетних кутюр'є до розкішних автомобілів і реактивних літаків. Влітку вся родина здійснювала круїз по Середземному морю на особистому кораблі "Леді Мура", що нараховував сім палуб, нічний клуб, басейн і площадку для гелікоптерів.
Все було б добре, і з в'язницею можна було б змиритися, якби чоловік був поруч. А він, вільний вітер в полі, забезпечив жінку і п'ятьох дітей золотим палацом, а сам їздив куди хотів і жив, як європеєць. "Я навіть не мала права спитати його, куди він їде. А у разі необхідності могла зв'язатися з ним лише через його секретаря". Муні стало здаватися, що закони шаріату існують тільки для жінок. І від нудьги вирішила зайнятися бізнесом. "На щастя, пророк Мухаммед дозволив жінкам займатися комерцією, керувати державою і навіть ставати на чолі війська! Але все це можна робити тільки закрившись чадрою!" - посміхається Муна. Дійсно, мусульманським жінкам дозволено абсолютно все за умови, що вони не будуть виходити за межі шаріату, ісламського права. Марокканська письменниця Фатіма Мернісі провела дослідження і виявила, що найбільше жінок-правительок було саме в країнах ісламу.
Аби вбити час, пані Рашід почала масово перепродавати аудіо-та відеотехніку, спортивне устаткування, яке для неї купував чоловік. З його дозволу, звичайно. Проявила неабиякий діловий талант і незабаром заробила перший мільйон доларів. Та чоловіка їй все одне бракувало. "Я кохала його до безтями, хотіла побудувати справжнє сімейне щастя. А він на сьому річницю нашого весілля приготував мені подарунок: оголосив, що бере другу жінку, молодшу від мене. У мене вже було три дитини, це був справжній шок. Незабаром після цього ми вперше розлучилися, потім знову одружилися. Я сподівалась, що все влаштується". Вони ще декілька разів розлучалися і намагалися знову відновити сімейне життя. Нарешті Муна, якій вже набридла роль саудівської принцеси, вирішила покласти цьому край. Чоловік не заперечував, а навіть пообіцяв, що залишить їй і золотий палац, і всі її коштовності, і дітей, і на додаток купу грошей. "Я роблю це для того, щоб захистити твою гідність і забезпечити твоє становище як ма-тері моїх дітей", - сказав він дружині. Ніяких судів і виплат аліментів. Дружину треба забезпечувати все життя, хоча б і після розлучення. Але розлучення означає для ісламських жінок найстрашніше - втрату дітей. Діти незаперечно залишаються з батьком. Нассер озолотив колишню дружину, та дітей з палацом таки відібрав. Вона купила собі маєток поменше поблизу, забирала дітей на цілий день до себе, відводила до школи, допомагала робити домашні завдання, а ввечері повертала батькові. Влітку, коли він не дозволяв їй брати дітей на канікули, вона слідувала за їхнім кораблем на власному судні, яке спеціально для цього придбала.
Згодом діти підросли. Муна переїхала до Парижа. Старші сини стали на бік батька, вони навіть не хочуть з нею бачитись і приїздять до матері лише тоді, коли їм батько наказує. На їхню думку, вона зганьбила себе як мати і дружина. Молодші дочка і син щодня розмовляють з матусею по телефону і кажуть, що обожнюють її. "Яка у мене мрія? - сумно зітхає саудівська принцеса. - Жити в оточенні своїх дітей, а згодом онуків, якщо це коли-небудь  здійсниться".

Замість епілогу
З розповідей бабусі Софії знаю, що вона, молода справна дівчина з полтавського краю одразу після закінчення медичного інституту була направлена на роботу до Таджикистану. У невеличкому місті Куляб у передгір'ї Паміру її повідомили, що місце педіатра вже зайняте і запропонували перекваліфікуватись і попрацювати судовим медичним експертом. Вона погодилась. Життя в Кулябі їй сподобалось, та робота, хоча і деякою мірою цікава, все ж була важка і небезпечна. За викликом доводилося їздити верхи з оперативною групою до високогірних аулів. Особливо запам'ятався один епізод. В одному з аулів померла молода жінка, яка незадовго до цього вийшла заміж. Її родичі жили в сусідньому селі і підозрювали недобре. Треба було зробити ексгумацію і встановити причину смерті. ("Виявили потім крупозне запалення легенів", - згадувала бабуся). Їхали день і ніч гірськими переходами, вкритими кригою і снігом. Перевал так і називався - "Чортів міст". "Не бійтеся, лікарю, - заспокоювали Софію Лукацьку провідники, - ми стримаємо вашого коня, нічого не станеться". Але кінь поніс, Софія випала з сідла, знепритомніла, тільки, на щастя, каблуком за стремено зачепилася.  Врятував чабан, який помітив коня, що, як в легенді, ніс непритомну дівчину над безоднею. В аулі їй надали допомогу, пригостили, зручно влаштували в домі голови. Господиня була дуже молодою, гарненькою таджичкою, набагато молодшою від чоловіка. "Чому ж ви погодились за нього вийти?" - дивувалася Софія. "А що? Він порядний, любить моїх дітей, всім нас забезпечує", - невимушено відповіла та.
І справді, хіба можна суворо судити неосвічену темну жінку з гірського аулу? Що вона знала про життя або права жінок? На мою бабусю в майбутньому чекали широкі горизонти - дисертація, гарна робота і активна діяльність. Та, здається, якийсь сум читався в її очах, коли згадувала вона ті далекі простори Паміру, де люди жили за зовсім іншими законами.

"Менше слів! Більше прав!"

Напередодні міжнародного жіночого свята Українська Асоціація Міжнародної Амністії на знак солідарності й на захист прав жінок-жертв провела перед Посольством Російської Федерації в Україні акцію "Менше слів! Більше прав!".
Акція відбулася в рамках всесвітньої кампанії Міжнародної Амністії за права людини в Російській Федерації "Права для кожного!". Російська влада офіційно визнає, що кожного року в країні тільки від проявів домашнього насильства гине 14 тис. жінок. Про кількість жінок, які страждають від прихованої дискримінації, стають жертвами військового конфлікту в Чечні, потерпають від торгівлі "живим товаром" і тортур, залишається лише здогадуватися. Жінки-жертви не можуть розраховувати на справедливість. Навіть коли жертви намагаються притягнути до відповідальності винних, вони стикаються з численними перепонами, залякуванням та упередженим ставленням як з боку близьких, так і з боку посадових осіб. Їхнім супротивником стає система, яка ігнорує та відкидає їхні страждання, а іноді навіть толерує на державному рівні насильство щодо жінок.
На початку ХХІ століття порушення прав жінок, різні форми насильства та дискримінація, торгівля жінками, тортури та зґвалтування жінок у міліцейських відділках і в'язницях набули в Росії, як повідомляє Міжнародна Амністія, загрозливих масштабів, в той же час, винні залишаються непокараними.
У своїх Рекомендаціях Міжнародна Амністія вимагає від уряду Росії:
передбачити кримінальну відповідальність за насильство в сім'ї, як за окремий злочин, започаткувати навчання для співробітників правоохоронних органів з питань виявлення та розслідування випадків насильства в родині, притягнення до відповідальності  винних у даних злочинах, включаючи торгівлю жінками з метою секс-індустрії;
ратифікувати Факультативний протокол до Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації, надавши цим можливість Комітету з ліквідації дискримінації стосовно жінок (КЛДЖ) повноваження розглядати індивідуальні та колективні звернення жертв;
забезпечити присутність жіночого персоналу при проведені допитів затриманих жінок, а також покласти виключно на жіночий персонал відповідальність за проведення особистого обшуку затриманих жінок, а також виключити будь-які контакти між охоронцями-чоловіками та засудженими жінками у разі відсутності співробітника охорони жіночої статі.
* * *
Чи шанують більше, ніж у сусідній державі, права жінки в Україні? З огляду на те, скільки українок вимушені подаватися у пошуках кращої долі на чужину, у нас представницям прекрасної половини людства живеться не ліпше. І наведені вище публікації - ще одне цьому свідчення...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2003 > Тема "З потоку життя"