Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! 14 березня виповнюється 90 років одному з Ваших читачів – палкому патріоту України, Борису Миколайовичу Магалясу. Народився він у с. Рахни Вінницької області 14 березня 1919 року в сім’ї коваля Миколи Овксентійовича та Ганни Омелянівни.
Поки революція кривим крилом не накрила Рахни, жили добре. Сім’я мала кузню, 1 га саду, 2 га орної землі (бабусиної), хату на 3 кімнати, корову, пару коней, овець, гусей, курей, свиней, працьовиті руки. Батько ковалював, справлявся за худобою і в полі. Мама і бабуся Агафія пряли, ткали, прали та прасували, поралися по господарству. Рано вставали і пізно лягали. У неділю – до церкви, дітей вчили Слову Божому, так і жили.
У 1927 році в селі почалась колективізація. Коли забрали кузню і відібрали землю, батьки на сімейній раді вирішили: не буде толку в тім колгоспі, бо ж уже справжніх господарів розстріляно, а п’яниці й розбишаки, що подались до активістів і «збільшовичились» – непутящі – це скаже кожний селянин.
Тож зібрали дітей, речі і подались на великі будови індустріалізації – в Краматорськ. Там починали споруджувати один з найбільших машинобудівних заводів.
До Донбасу їхали люди звідусіль, було багато селян, що тікали від колективізації.
Батько влаштувався ковалем на залізничній станції. Сім’ї виділили дві кімнати.
Бабуся залишилась у селі. Ніяк не хотіла вірити, що буде гірше.
Бабусю Агафію, як одноосібницю, обклали продподатками, яких старенька, звісно, виконати не могла, тож восени за «недоїмку» забрали хату (добре, що переїхала до дітей у Краматорськ).
Всі шестеро діток зростали у донбаському середовищі: бачили «блатних» і чемних.
А потім настав чорний 1933 рік. З сіл якось ще доповзали людоньки до Краматорська, а тут вони лежали і конали на вулицях, на вокзалі. Мерців забирали не відразу. Люди, як тіні, йшли повз них чи то осліплі, чи то самі як мерці.
Батьку давали хлібні картки, та того хліба не вистачало і на один раз поїсти. Мати ходила на бійню, просила кишки, мила їх, варила затірку, але в місті все ж було легше прожити. А село рідне – майже все вимерло…
Борис закінчив семирічку, вступив до Слов’янського медичного технікуму, став фельдшером. У 1939 році був призваний до лав Червоної армії. Вже закінчувався термін строкової служби, як розпочалася війна…
Воював у 19-й армії під командуванням Конєва. В районі Гжатська потрапив у полон. Сидячи на цементній підлозі німецького концтабору на Брянщині, думав: «Ось і все…».
Та дивом вдалося утекти. Через ворожий тил вперто йшов до своїх декілька місяців лісами, заходячи у крайні хати, просив їсти…
Дійшов… Перше, що запитали на слідстві: «Чому не застрелився, як потрапив у полон?». Відправили у табір спецперевірки. Перевірили… Відправили в штрафбат «смывать кровью позор плена». Був тяжко поранений, зостався живим. Воював у 10-й Повітрянодесантній дивізії. Брав участь в Яссько-Кишинівській операції. Визволяв Румунію, Болгарію, Угорщину.
Нагороджений орденами і медаллю «За відвагу». Був воєнфельдшером. Скільки життів врятував – не рахував. Каже: «Не я рятував, я Бога просив рятувати».
Я ніколи не бачила його роздратованим чи сердитим. Коли кажуть, що старі люди вередливі, – не вірю. У свої 90 років мій батько – стриманий, виважений, розумний. Багато читає. Найулюбленіша книга – «Творіння Іоанна Златоуста». Жодного дня не обходиться без газет «Голос України» й «Кримська світлиця». Слідкує за всіма засіданнями Верховної Ради, любить дивитися
«5-й канал». Слухає закордонні радіопередачі, зіставляє, переживає за долю країни. І всупереч всьому вірить: «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Коли всім давали по 1 тисячі гривень, йому з його двох – не дали, не дісталось. Він сказав: «Аби кризу подолали…». Я часто міркую: «Як так сталось, що людина, витримавши стільки лиха: Голодомор 1932-1933, війну, полон, репресії, війну, голод 1947-го, так довго прожила, маючи, до речі, змалку хворе серце. Так, не пиячив, не палив, дотримувався посту, але ж це не панацея?». І даю тільки таку відповідь: «Духовність є тим чинником, що дає життя. Свідомість обумовлює буття. Віра, надія, любов – ніколи не покидали серце Батька. Вони і є життєдайною силою».
З Днем народження Вас, Тату!
Низький уклін Вам за все зроблене для доньок, зятів, онуків. Хай Бог Вам дає здоров’я і сил ще на довгії літа!

За дорученням сім’ї –
Олена КИЯНИЦЯ.
с. Мирнівка
Джанкойського району.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2009 > Тема "Українці мої..."