Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Його літературний шлях, як і мій, як і багатьох тодішніх школяриків, починався в далекі повоєнні роки на сторінках популярної дитячої газети «Зірка» і не менш знаного журналу «Піонерія». Тож при зустрічах і в листах називаємо одне одного «зірківцями». Це – як пароль, жартуємо, завдяки якому бодай у спогадах вертаємось у чарівне дитинство. Гай-гай, чимало, як-то мовиться, води утекло з ріки часу! Давненько вже немає улюблениці дітвори «Зірки»: погасла через фінансову скруту і байдужість чиновників, що не захотіли допомогти їй вижити. «Піонерія», щоправда, продовжує тішити підлітків, змінивши назву – «Однокласник». Нам, дітям села, не випадало в ті нелегкі літа стрічатись. Окрім переповнених поїздів, не ходили тоді ні маршрутки, ні автобуси та й відстань між нашими областями чималенька: він – з Миколаївщини, я – з Черкащини. Побачились ми вже посивілими і статечними на одному із зібрань у Сімферополі. Нині таке нечасто буває, чомусь керівники нашої «оновленої» письменницької організації не кличуть нас на зібрання…
Не віриться, але ж незаперечний факт: Федорові Федоровичу Степанову, талановитому й працьовитому, з когорти «зірківців» теж уже… 70! Його життєпис, так би мовити, типовий для того покоління, яке нині називають «дітьми війни». За походженням він із селянства, бо вперше глянув на цей кольоровий світ у селі Казанка на Миколаївщині, і з робітництва, бо сім’я переїхала до Кривого Рогу, коли 1944 року гітлерівці бомбардуванням знищили їхнє село. Зі срібною медаллю попрощався зі школою і любов до літератури привела на філологічний факультет Кримського педінституту, котрий успішно закінчив 1962 року. І – навічно «пустив коріння» на кримській землі. Віддав належне військовій службі, вчителюванню в сільських школах. А потім – редакційні неспокійні будні в газетах «Кримська правда», «Кримська світлиця».
Коли збираєшся говорити про його літературну творчість, то починаєш вагатися, хто він передовсім: поет чи критик? Адже критика й літературознавство забирали в нього чимало сил і часу. Його рецензії, критичні статті публікувалися на сторінках авторитетних часописів – «Слово і час», «Вітчизна», «Дніпро», «Дзвін», «Літературна Україна» та інших. У критичному цеху його вважають «своїм». Для прикладу: відомий письменник Михайло Слабошпицький у нещодавно виданій книзі про поета Олексу Влизька «Веньямін літературної сім’ї» кілька разів посилається на ґрунтовну пошукову статтю нашого ювіляра «Олекса Влизько: трагедія віри».
Одначе останнім часом, як на мене, поезія полонила Степанова цілком. Одна за одною виходять збірки «Нетрі», «Буяння», «Орнаменти». Міцніє його інтелектуальний і мистецький потенціал, що засвідчує остання за часом виходу збірка «Орнаменти». Багата ця книжка темами-мотивами. На її сторінках – радощі і сум, розпачі й надії, інтимні почуття до коханої, гімн жінці…. Пейзажі, фрагменти вітчизняної історії, думи про рідну землю, ім’я якій – Україна. А ще – ненависть до споконвічного гноблення її чужинцями. Нехай ці вірші й поеми з традиційними розмірами, ритмами, тобто з усталеною поетичною технікою, в них – спресованість думки, заклик до мислення. Ось мініатюра «Етюд»:
Торішня прозелень і сніг –
Прозорий натяк на весну.
І цей природний оберіг
І нас пробуджує від сну.
І хоч подекуди мороз
Калюжі в кригу закував,
Прийшов кінець зимових гроз
І дихає весною став.
І серце вже несамохіть
Благально проситься у ліс,
Де забрунькує кожна віть
Й ридма заплаче морем сліз.
На рахунку нашого ювіляра близько десяти поем, здебільшого на історичну тематику. Три з них – «Батіг», «Фернейський патріарх», «Асандр» – оприлюднені у збірці «Орнаменти». Зрештою, все це – зовсім окрема тема, яка вимагає докладного аналізу. Тут же досить сказати, що поеми Ф. Степанова, як і його поезії, частенько публікує всеукраїнський журнал «Бористен». Цей часопис пошанував його як активного талановитого автора премією імені О. Гончара. Можна іще навести й такі істотні подробиці. Не цурається ювіляр і публіцистики, розвінчуючи у своїх статтях липових патріотів. Деякі з його віршів композитори перетворили на пісні. Старшокласники пишуть про нього, скромного трудівника нашої літератури, реферати-дослідження…
Вирушайте впевнено й бадьоро у восьме десятиліття, любий друже! Хай щастить і в цьому, і в наступних десятиліттях!
Василь ЛАТАНСЬКИЙ.

ФЕДОРУ ФЕДОРОВИЧУ СТЕПАНОВУ В ДЕНЬ ПЕРШОГО 70-РІЧЧЯ
Із давніх-давен і понині
Є звичай хороший один:
Добра побажати людині
У днину її народин.
Сьогодні велике
в Вас свято,
З яким привітать кожен рад.
Дозвольте й мені Вас вітати
Із першим в житті – 70!
Сказати б хотілось багато
Хороших і добрих Вам слів.
Цього зобов’язує свято
І звичай народний звелів.
Хоч прожита вже краща
 частина,
Та не в тім головна,
 мабуть, суть,
А у тім, що Ви та є людина,
Яку люблять, шанують
 і ждуть.
Скажу Вам сьогодні
 я чесно –
До всього Ви маєте хист:
Ви і людина чудесна,
І критик, поет, журналіст.
Велику радість,
 що в душі бринить,
Словами дуже важко
 передати.
Сьогодні в цю святкову,
 світлу мить,
Від всього серця
 хочу побажати
Хай кожен день здається
 дивним сном,
Який зробив би Вас
 ще щасливішим,
Щоб Ви були оточені
 теплом
Найближчих, найдорожчих,
 найрідніших.
Добра, здоров’я,
 успіхів бажаю
У дні прийдешні,
 світлі й золоті,
І хай Вам Бог у всьому
 помагає,
Що Ви задумали в житті,
Щоб не тупилося перо,
Щоб слава досягла сузір’я, 
На мир і щастя, на добро 
Віта колега Вас з Міжгір’я. 
Хай світить для Вас
 зоря золота 
На многії, на благії літа!
З повагою до Вас і щиро
знайома Вам –
Віра ФЕСЕНКО.
12.03.2009 р.
смт. Міжгір’я
Закарпатської обл.

ФЕДІР СТЕПАНОВ: «РІДНИЙ КРИМСЬКИЙ МІЙ ОБЕРІГ…»
* * *
Я чимало країв відвідав,
Наче той перелітний птах.
Та завжди – під крильми
 Тавріди,
З її іменем на вустах.
Спотикався, бува, і падав
В захаращеностях доріг.
Та мене піднімала відрада –
Рідний кримський мій
 оберіг.
Будуть ще на шляху морози,
А можливо, і чорна лють.
Та ніякі метаморфози
З пантелику уже не зіб’ють.
* * *
Уже весна крокує по горах.
Та на душі все ті ж
 колючі терни.
Бо вже вона нам молодість
 не верне,
Розвіє лиш старі надії в прах.
Чекаєш лиш
 травиночку живу,
Аби до лона враз її припасти,
Аби послати геть усі напасті,
Коли впадеш
 в духмяну ту траву.
Під звуки музики
увечері лиш ти
Зумієш розігнать
тягар печалі
І, може, краплю щастя
 принести,
Не дай живим загинути
 на палі.
* * *
Весна. Весна напередодні
 травня
Така вертка, така тремтлива
 здавня.
Уже метелик крильцями
 тріпоче
І сонцесяйна світить
 днина в очі.
А вітер-легіт колива дерева
І гріє душу хвиля полуднева.
І вабить хтиво юнка
 стрункостанна,
І вся земля весняним
 трунком п’яна.
А я іду, замріяний весною,
Умиротворений
 після зими застою.
Іду, наповнений
 поезії красою,
Весь закосичений
 чарівною весною.
* * *
Торішня прозелень і сніг, –
Прозорий натяк на весну.
І цей природний оберіг
І нас пробуджує від сну.
І хоч подекуди мороз
Калюжі в кригу закував,
Прийшов кінець
 зимових гроз
І дихає весною став.
І серце вже несамохіть
Благально проситься у ліс,
Де забрунькує кожна віть
Й ридма заплаче морем сліз.
* * *
Чи чули ви, як ліс шумить?
В Криму таке буває рідко.
Лиш по голівках верховіть
Гуляє вітерець-сирітка.
Пташина пісню заведе –
Стоять безмовні сірі гори.
І тільки раптом де-не-де
Луна тремтливо заговорить.
* * *
Поглянь довкіл: красуні-скелі
І моря білопінний шал.
А ти сидиш в своїй оселі,
Як у мушлі, твоя душа.
Ген ліс так звабно зеленіє,
А простір жаром спаленів.
Стрімкий струмок
 холодним змієм
Зигзаги пише між кущів.
Поринь в ці нетрі дивосвіту,
Очима землю обніми,
І ти злетиш назустріч вітру
Своїми власними крильми.
* * *
Я знов вернусь до тебе,
 любе місто,
Що потопаєш серед пасем гір,
Де пахнуть зорі,
 як разки намиста,
І жебонить задумливий
 Салгір.
Де молодість моя,
як пуп’янок духмяний,
Розкрила очі
 в дивовижний світ,
Де радощі цвіли,
 бували й рани,
Але буяв життя мого політ.
Ніколи не прийму
 я нагло схиму,
Не скрутиш, доле,
 ти мене у ріг.
Ви стрінете колись,
 ворота Криму,
У лоно сина блудного з доріг.
* * *
Життя – це гра,
 прекрасна і трагічна,
З диктаторством і рабством
впереміш.
Одним дає страждання
 пути вічні,
А іншим – насолоди
 пишний книш.
Природи витвір
 і найкраща мрія,
В одних горить,
палахкотить вогнем.
А в інших, як свіча,
 заледве тліє.
Життя – кордон
між вічністю і днем.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2009 > Тема "Українці мої..."