Версiя для друку Обговорити в форумi

(В передрукованому «Кримською світлицею» уривку з повісті Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина» розповідається про останні дні життя знаменитого українського композитора Володимира Івасюка та про ті поневіряння, яких зазнали батьки, домагаючись у комуно-міліцейської системи правди про долю сина...)

(Продовження. Поч. у № 10, 11).

Володя повернувся додому вранці 24 квітня. Він був у доброму настрої, але нічого не розповідав матері про фестиваль, про зустрічі з людьми. Він чомусь квапився. Помився, поголився, переодягнувся в чисту білизну, взяв свій портфель, з яким майже не розлучався, і близько першої години дня сказав матері:
— Я йду, мамо, до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години. — І Володя вийшов.
Минуло кілька годин, а він не приходив. Мати чекала на нього ввечері. Була певна, що він з кимось затримався і от-от з’явиться. Та він і увечері не повернувся, наступного дня його також не було. Мати обдзвонила всіх його львівських та івано-франківських друзів, але його ніхто з них не бачив. 26 квітня мати повідомила міліцію про загадкове зникнення сина. Там їй сказали, що розпочнуть розшуки.
Я негайно виїхав до Львова, дружина розповіла мені докладно все про Володю, і ми подалися разом до районного відділення міліції, що розміщалася на вулиці Зеленій. Там ми зустрілися з слідчим Миколою Миколайовичем, прізвище його ми не знали — він його нам не назвав. Ми провели з ним коротеньку розмову. Просили його, щоб міліція звернулася по радіо до населення, але він відповів, що у нас не прийнято цього робити.
Минуло ще кілька днів. Про Володю ніхто з слідчих органів не запитував нас нічого. Ніхто не цікавився ним, не намагався дізнатися від нас якісь подробиці, щоб знайти ту ниточку, що веде до істини. Ми знову пішли до того ж слідчого і спитали, чому ніхто не розшукує композитора. Микола Миколайович відповів нам, що це справа важка, і вимагав терпеливості. У нас зароджувалася думка про те, що тут ніхто не зацікавлений, щоб його знайти. Коли ми, непрохані, прийшли вже вкотре до міліції, то у невеличкій кімнаті застали п’ять-шість студентів консерваторії. Всі вони були в прекрасному настрої, зі сміхом говорили про щось веселе. У нас склалася думка, що там розповідали дотепні анекдоти.
Той сміх вразив нас неприємно. З кожним днем у мене й дружини визрівала думка, що Володею ніхто в слідчих органах не турбується. Нам залишається тільки одне: звести руки до небес і благати в бога якогось співчуття і допомоги. Ми тільки тоді збагнули, що у нашій країні людина страшенно самотня.
Від слідчого Миколи Миколайовича, веселого і вельми балакучого, ми довідалися, нарешті, що незабаром розпочне розслідування причин зникнення і пошуки Володі Іван Петрович Сорока, дуже досвідчений фахівець. Це піднесло наш занепалий дух. Ми вперше за багато днів зраділи, що хтось розумний візьметься за ту справу. Та перебігло багато днів, а ми про досвідченого Шерлока Холмса нічого не чули. Це була якась міфічна особа, плід фантазії балакучого Миколи Миколайовича.
Ми зв’язувалися з багатьма містами України та з Москвою, де бував Володя і мав друзів та знайомих. Усіх розпитували. І всі нам відповідали, що Володі у них немає.
Байдужість і цілковита пасивність львівського керівництва і слідчих органів нас обурювали. Ми подалися до прокурора Львівської області Б. Антоненка. Секретарка пішла до його кабінету, затрималася там на кілька хвилин, потім вийшла і сказала нам, що прокурор області не має зараз часу, але у другій половині дня або наступного дня він нас прийме. Ми прийшли в призначений час, але секретарка сказала, що прокурора немає, поїхав кудись залагоджувати справи.
Кабінет прокурора Б. Антоненка треба було штурмом брати, та ми з дружиною були у відчаї і не мали вже сили вдертися силоміць до того «державного діяча». В один із наступних днів секретарка сказала чітко і категорично, що Б. Антоненко не прийме нас, бо він зайнятий невідкладними справами.
Поведінка прокурора Б. Антоненка видалася нам підозрілою і викликала різні думки і припущення. Ми були певні, що він не хоче прийняти нас. Він сидить у кабінеті і панічно боїться вести з нами розмову про зникнення Володі і про те, чому слідчі органи байдужі до того факту. Ми відчули не лише байдужість, але й боягузливість Б. Антоненка. Він став для нас сірим чиновником, від якого не можна сподіватися найменшої допомоги у горі. Ми перевели свою увагу на його заступника Г. І. Кравця й подалися до нього. Він був у прокуратурі, а відвідувачів у нього якраз не було. Нам сказали зачекати — він нас прийме. Ми вийшли в коридор і чекали там довго, мабуть, цілих дві години. У той час до нього заходили тільки працівники прокуратури, які не затримувалися довго.
Нас, нарешті, втомлених і ще більше пригнічених, покликали до кабінету заступника прокурора області. Він сказав нам викласти коротко історію нашого сина і висловити наші вимоги. Ми з дружиною розповіли йому все, що мучило нас, і просили, аби відповідні органи розпочали розшуки сина. Заступник прокурора області щось записав на аркуші паперу і сказав:
— Зробимо все залежне від нас…
Після тієї зустрічі минуло ще кілька днів. Ми, покинуті всіма на волю випадку, металися по Львову, сподіваючись, що натрапимо на якісь сліди Володі. Були готові заплатити досить значну суму тим, хто б нам приніс хоч малесеньку інформацію про місцеперебування нашого сина. Ми ж не бачили ніяких спроб органів розшукати Володю. Вони ніби не існували в місті Львові. Через кілька днів я зателефонував т. Кравцю, щоб дізнатися, чи щось робиться для виявлення місцеперебування сина. Та відповідь його була коротка:
— Ви мнє больше нє звонітє, дєло вашего сина мєня нє касаєтся… — і поклав телефонну слухавку.
Ми зрозуміли, що заступник прокурора області теж боїться мати справу з нами. Ми були боляче вражені тим ставленням. Ніби ми — не громадяни Радянського Союзу і не маємо права розраховувати на те, щоб наші закони захищали нас і наших дітей. Ми відчували, що ті законники чинять сваволю, бо усвідомлюють, мабуть, що ніхто їх не покарає за те, що вони не виконують своїх функцій.
Ми з дружиною втратили будь-яку орієнтацію. Перебуваючи в розпачливому стані, ми розповідали своїм знайомим про те, як від нас сахаються ті, які повинні стояти на сторожі законів і мирної праці громадян. Розповідали про те, що т. Антоненко і Кравець навіть не хочуть розмовляти з нами. Нам казали у відповідь, що прокурор області та його заступник – боягузи. Вони бояться вищого обласного керівництва. Якщо старатимуться занадто запопадливо виявити причини зникнення Володі, то вони будуть змушені шукати іншу роботу, обком партії їм не простить. Тому вони ставали в позу неприхильних до нас людей, щоб не зіпсувати собі кар’єру.
Софія Іванівна, мати композитора, була членом компартії з 1942 року. Вступила в ряди комуністів у самий розпал війни. Вона сподівалася, що її партія втрутиться в цю сумну історію і якось допоможе знайти її сина. Вона подалася до Львівського обкому КПУ, до секретаря з питань ідеології Д. А. Яремчука. Розповіла йому з усіма подробицями про все, що трапилося з її сином, і попросила, щоб обком втрутився, вплинув, аби компетентні органи розшукали його. Д. А. Яремчук вислухав її з байдужістю, сльози товариша по партії не справили на нього ніякого враження, бо він не обіцяв нічого і не зробив нічого. Обкомові начебто не було ніякого діла до того, що стосувалося рядових членів партії. Після тієї зустрічі у матері виникла думка, ніби Д. Яремчук радів, що так сталося.
Поріг нашої квартири вже майже ніхто не переступав, ми залишилися самотніми у тій страхітливій ситуації. Нашою моральною опорою були тільки подружжя Братунів та Казімірських. Ростислав Андрійович Братунь та його дружина Неоніла Миколаївна співчутливо ставилися до нас. Щодня турбувалися нами, розраджували і всіляко підтримували нас у біді. Родина відомого українського математика Петра Степановича Казімірського також щиро перейнялася нашим горем.
У нас виникла думка, що Володю схопила якась банда злочинців, схожих на тих, що напали на нього кілька тижнів тому, і тримала його десь у темній хаті, чекаючи, аби його викупили. Кожного ранку ми перевіряли балкон, чи немає там якоїсь записки з вимогою і умовами… Я й сам звертався до напівкримінальних елементів, майже вуличних жінок, обіцяючи їм золоті гори за відомості про сина. Я працював тоді в Чернівецькому університеті доцентом кафедри української літератури і треба було читати лекції. Тому постійно їздив зі Львова до Чернівців і навпаки.
Мені дуже боляче було дивитися в очі своїм студентам, а своїм чернівецьким знайомим я нічого не розповідав, бо у нас із великою радістю чи з пекучим болем не можна йти до людей, вони ж хлюпнуть бруду в твої радощі і сльози.
17 травня 1979 року я поїхав до Чернівців, щоб прочитати своїм студентам кілька лекцій. Треба було завершувати навчальний рік, готувати їх до заліків та іспитів з предметів, які я викладав. До Львова я повернувся 19 травня у другій половині дня. Дружину я не застав удома — її викликала прокуратура на опізнання сина.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема ""Білі плями" історії"