Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ
Катерина Козицька-Найдьонова, викладачка іноземних мов (а володіє вона п’ятьма мовами) Севастопольського національного технічного університету, свій творчий шлях розпочала на початку дев’яностих. Мені пощастило познайомитися з цією унікальною людиною ще за часів продуктивної діяльності видавництва «Таврія». Катерина Дмитрівна була дуже схвильована, на її очах блищали сльози – так непросто їй було запропонувати суворому редакторові свої вірші, які писала з юності. І, дійсно, поетичне чуття не могло компенсувати недостатнє володіння технічними засобами, відсутність поетичної школи. Мушу зазначити, що вимоги до художньої творчості на той час були значно вищими, ніж тепер, коли зрештою все вирішує наявність у кишені певної кількості «зелених».
Тож вірші мусили відповідати досить високим критеріям, і яким же було моє здивування, коли після ділової розмови Катерина Дмитрівна невдовзі показала вірші вже зовсім іншої якості – виявляється, їй просто бракувало якихось елементарних орієнтирів, бо, народжена творити, вона ніколи цим всерйоз не займалася.
За шістнадцять років К. Козицька видала стільки ж книг поезій і прози. Тепер вона – відома у Севастополі людина, нагороджена срібним знаком «ЖЗЛ – личность Крыма», заохочувальною літературною премією ім. Л. М. Толстого, лауреат міжнародного фестивалю дитячих письменників «Киммерийские музы», має диплом Всеукраїнського літературного конкурсу «Русское слово Украины», її книга «Свет подземных школ» відзначена дипломом лауреата загальноміського форуму м. Севастополя «Общественное мнение» і це ще не всі здобутки талановитої, дуже працездатної жінки.
Що ж до «Русского слова Украины», то, як небагато інших, шанує Катерина Дмитрівна і своє рідне українське слово, а збірки її віршів здебільшого є двомовними, і п’ятдесят років проживання у російськомовному Севастополі (народилася поетеса в с. Ічні на Чернігівщині) не витравили з душі те, що було закладене ще батьком, талановитим журналістом і поетом Дмитром Козицьким. Багато поціновувачів поезії навіть віддають перевагу її україномовним творам, по-особливому щемким та мелодійним, з нетиповими для кримчан суто українськими висловами, бо так колись писав її батько, книгу якого було видано дочкою вже за нинішніх часів.
Хочеться зауважити: про що б не писала Катерина Дмитрівна, якщо замислитися, то всі її твори – про любов: чоловіка до жінки, людини – до своєї годувальниці-землі, воїна – до Батьківщини, яку треба обороняти.
Переді мною – остання книга Катерини Дмитрівни, яка вже давно стала для мене близькою людиною. Книга – двомовна, у першу чергу – лірична, називається «Диво», і відкривають її, звичайно ж, україномовні вірші. Давайте ж доторкнемося до цього дива, дива любові, яка, подібно вину, з часом стає лише більш п’янкою та збагачує свій «букет».
Тамара СОЛОВЕЙ.

КАТЕРИНА КОЗИЦЬКА: «КОХАННЯ – ЦЕ ВСЬОГО ЛИШ МИТЬ...»
*  *  *
Не зійдемось з тобою ніколи:
Подивись –
В небі а ні зорі!..
І не буде вже скирти у полі,
Бо стомились його косарі.
Попрощаємось, друже,
Не бідкайсь,
На прощання дай руки свої.
Загубилася наша лебідка,
Полетіла в минулі краї.
І висить все життя наді мною
Незагоєний спогад тих ран.
Хоч жива я,
Лишилась собою,
Бо орала і сіяла лан.
І у тебе, і в мене садибка,
Друзі, рідні у нашім селі...
А у хаті моїй грає скрипка
На високім, співучім крилі.
Розійдемося. Більш не заплачу,
Хоч і шкода пожовклий той лист.
Приховаю цілунок гарячий
Я під низанку білих намист…

В ПІСЛЯГРОЗЗІ
Стрілось двоє літніх на відкосі.
У долоні руки її взяв.
Серце стрепенулось в післягроззі,
Хоч нічого він не обіцяв.
То приходив,
То зникав, як морок.
Іншу, молодую обіймав.
В тім, не крилася, що їй за сорок.
Що ж її він душу ошукав?
І роки осінні...          
Інше тіло,
Мов налите, біле і туге
Вабило і сяйвом мерехтіло.
Зрештою, лиш тим і дороге.
Знав би він, яка душа натхненна
У ровесниці!       
І молода,
Зорями розшитая, вогненна –
Цілий світ він їй тоді б віддав.
Розлучились. Нині осінь тепла.
Садить жінка грядку із жоржин.
Мила, величава і дотепна.
Починає забуватись він.
Клени навкруги – живим
наметом.
Сонцеплин стікає в
душу медом.

НЕ ПРИРУЧАЙ
Не приручай мене, не приручай
Й не клич в озорені країни.
Хіба не бачиш, що я вкрай
Втомилась, –
А душа в руїнах.
Хіба ж тепер я здатна, аби там
Хатину збудувати білу-білу?
Хіба не чуєш:
Холодно вітрам,
Уже шибки у вікнах посивіли.

У РОЗКВІТТІ
Я не відштовхую тебе,     
Бо ти не бачив ще,
Яка в коханні я, в розквітті.
Та тільки де той
невгамовний щем,
Що підіймає над усім на світі?!
І де отой високий спів,
Який несе за кипень
хмарок білих?
І ти від щастя вже не маєш слів
Від дотику тих губ,
Що позбавляють сили...
О де, о де той невгамовний світ, –
Куди б не йшов,
Співають дзвони всюди,
А на щоках твоїх –
сімнадцять літ.
«Вона щаслива», – кажуть
заздро люди.
Тебе я не відштовхую – ні, ні!
Та не скажу, що я тебе кохаю.
Тим почуттям, що
борються в мені,
Не знаю назви.
Й що робить – не знаю…

СКРУТА
Закута я,
А ти
Розкутий.
Я гребля, 
А ти     
Течія.    
Зірви із серця
Тяжкі пута,
Ту нестерпиму
Вічну скруту, –
І стану
Річенькою я.

ДВА КРИЛА
З ним я знову зустрілась.
Зупинилась.
Нема що сказати.
Так на птаха колись я дивилась,
Що не міг більше крила підняти.
Стоїмо.
Онімілі. Несмілі.
Лише мить нас
з минулим з’єднала,
Але вже не боліло, не мліло
Моє серце, що врази зазнало.
І неначе в захмарені далі
Мої очі в його подивились.
В моїм серці
Уже без печалі
Два крила назавжди обломились.

СНІГОВА БАБА
Твоя душа ще проростає –
Моя вже гине по тобі.
В. Проценко
Підперли стовпчики
моє життя, стійкі.
Я – баба снігова
у сніжному полоні.
Нащо ті дотики
очей твоїх палких
Печуть мої посрібленії скроні?
Не каламуть душі.
І дай очам відбій.
Я – баба снігова, поглянь:
Поземок віє.
Про несумісність
Сплинувших років
Моїх з твоїми –
страх у серці виє.
Мій безнадійно милий!
Ти ще молодий,
Я ж – баба снігова
Посеред твого двору.
Так не дивись
Пронизливо на мене ти,
Струну порви...
Не вернеться
в похміллі любе вчора.

БОЛІСНІ ВИСОТИ
Земна любов –
То виняток, то Бог.
Вона іде своїм
Тернистим шляхом.
Тебе кохаю,
А ти з кимсь удвох.
Ти кличеш –
З іншим я удвох під дахом.
Ото ж ця дисгармонія
Крихка –
Ці болісні висоти й неминучі.
Така любов ніколи не зника,
Вона завжди осонцена,
На кручі!
*  *  *
Немає вічного
Вогню,
Лиш зірочок      
Загаслий пульс.   
Кохання –
Це всього лиш
Мить,
Лиш суму
Зернятко і муки.
Та все життя
Душа щемить,
За ним простягуючи
Руки.

КОХАЙТЕСЯ
Кохайтеся, дівчатоньки,
Милуйтеся зранку,
Коли усі доріженьки
Від вашого ґанку.
Кохайтеся, втішайтеся,
Поки чари в силі,
Поки ваші губоньки,
Як вишеньки спілі.
Поки ваші грудоньки,
Як земні півкулі,
Доки не рахують ще
Вам роки зозулі.
Поки очі карії,
Мов яхонт, блискучі,
А ночі безхмарнії  
Безмежні, співучі.    
Кохайтеся, поки вік ваш –
Цвітіння калини,
Кохайтеся, поки в серці
Жодної тернини.
Кохайтеся, дівчатоньки,
Милуйтеся зранку.
Життя зовсім коротеньке –
До Божого ґанку.

У ЦЕРКВІ
Чом же личко її почорніло?
Зірки дві не горять у очах.
Ружі в росах на щічках згоріли,
Чорний птах наче сів на бровах?

Тільки губи,
Мов яхонт, червоні
Прикусила вона.
То ж бо кров!
У церковному тихому звоні
Відспівали любов...

БІЛА КВІТКА
Мовби серце,
спіткнувшись, упало.
Танцювалось, співалось,
як влітку!
До безтями мене здивувало:
Із-під снігу пробилася квітка.
Біла квітко, і ніжна, і мила,
Від хурделиць нема порятунку!
Йди до мене – тут хуга безсила –
Я в землі тобі вирию лунку.
За вікном хай шугає завія.
Будеш квітнуть в теплі,
біля серця.
І в душі своїй квіточку-мрію
Поливатиму теж із відерця.

РОЗПУКА
Де ж веселі вірші мої сині?
Не струміє радість вже від них.
Чи з роками голос мій знесилів?
Чи живу закута поміж криг?
Наче я змітаю сірий порох,
А в душі розгубленість і страх.
На калині оселився ворон.
Ягоду шматує чорний птах.
А думок веселих дуже мало.
Десь порозлітались в плині літ,
З нелюбов’ю доля повінчала.
Лиш розпука бігла і кричала
На весь світ!
*  *  *
Мовчи, надіє,
Молодість заснула.
Все відгукало,
Хоч і не збулось.
До серця спокій
Тихо пригорнула.
Там пустота,
І паморозь,
І млость.
Хай живить сяйвом
Місяць молодий.
Цей світ,
Де ні натхнення,
Ні надій.
*  *  *
Чарівність –      
Це дарунок неба.
Вона крихкіша
За кришталь.
І недосяжніша для тебе,
Ніж квітка
На горі Тянь-Шань.
На відстані гора
Прекрасна,
А як піднімешся
На пік
І глянеш вниз,
Де сонце ясне
Спочити моститься
На бік,
Оглянеш доли –
То є щастя!
Ти причаруєшся навік.
Та справжня радість –
Не знайти,
А лише прагнути,
Іти!
*  *  *
Буває,
Що зустрінеш погляд.
Він блискавицею
Тебе пройме.
А серце
Підіймає камінь
І заворушиться
Німе.
Колір любові
З усього суцвіття
Людського життя
Я б вибрала
Колір любові,
Щоб мати співала,
Сміялось дитя,
Щоби розквітало
У щасті буття
Без сліз
І без крові.
Опівночі
Не тужи ти, вітре,
Не вій опівночі,
Дай заплющить, милий,
Заплакані очі.
Не тужи, благаю.
Дай мені заснути,
Коханого, зрадливого
Назавжди забути.
Вітер скиглить,
Вітер плаче,
Тяжко завиває
І в душі неначе
Гілочки ламає.
*  *  *
Цілунок перший –
нам довіку з губ не стерти.
З роками
 за любов сприймаєм
хвилювання крові.
Але оновленої
марно прагнемо любові.
О, як пече сльоза
від спогадів нестерпних!
. . . . .
Натхнення крові –
ти не зви коханням,
То зліпок з образу
найпершого незнання.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема "Душі криниця"