Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗНАЙ НАШИХ!

Наша «світличаночка» Юля – спеціальний «пісенний» кореспондент «Кримської світлиці» – два тижні тому взяла участь у вокальному конкурсі «Сузір’я Тавриди», присвяченому пам’яті співака Юрія Богатикова (отому, що його морально й матеріально спонсорує лідер кримських комуністів, близький товариш співака Леонід Грач), і перемогла – посіла перше місце у своїй віковій групі! Знаючи, що скромність (яка прикрашає, але ж не до самозакопування!) не дозволить Юлі розповідати у «Світлиці» самій про себе і про свою заслужену перемогу (я була присутня на фіналі конкурсу і засвідчую, що це так!), я й вирішила хоч трішки представити юну співачку нашим читачам.
...Її поява у кімнаті завжди стає помітною, хоча Юля жодним чином не намагається привернути до себе уваги. Ніби просто занесли до кабінету букет квітів, а разом з ним – пахощі весни, вітання від барвистого світу. Певне, це тому, що Юля – усміхнена, щира і щедро наділена позитивною енергетикою. А ще – співуча. Іноді пісня супроводжує юну журналістку коридорами редакції, і думаєш: то ще є в житті чисті, не закаламучені джерела радості, саме отак вони і повинні дзюрчати: дзвінко і безтурботно.
Знаю Юлю ще дитиною, особливо запам’яталося, як вони разом з татком виконували у редакції пісні на його слова, музику та в авторському супроводі разом з вірною помічницею – гітарою. Тоді Юля була ще підлітком, не звиклим до прискіпливої публіки. Не звикла й досі, бо слухачі просто не могли бути до неї прискіпливими – адже співачка йшла до них зі своїми щирими почуттями, які цілком співпадали зі словами та музикою таткових авторських пісень, що відповідали кращим українським традиціям, і не тільки українським. Адже поняття людяності ні для кого не чуже, як і те, що душа кожного прагне дотику чогось ніжного, чистого, схожого на перші дитячі мрії.
Юлині батьки завжди товаришували з піснею. Матуся, пані Галина, мріяла займатися музикою, але склалося інакше – стала вчителькою. Втім, потаємна туга за тим, що не відбулося, жила в її серці і тоді, коли носила під ним свою єдину донечку, а як та стала підростати, спробувала подарувати їй найкраще – свою давню мрію, але вже з реально окресленими контурами.
Семирічна Юля почала відвідувати музичну школу – вчитися грати на фортепіано. Але мала вона втілити у життя ще й таткові мрії, який був за покликанням не лише журналістом, але й бардом.
Та справжнє розуміння того, що вона на вірному шляху, прийшло до Юлі з першими успіхами. Їй ніколи не забути конкурс «Юний композитор», де 11-річна дівчинка співала під гітару та домру батькову пісню «Лелеченьки». Не забути, як не забувається все перше, – і ту безсонну ніч, і як вона тремтіла зсередини, виходячи на сцену. За підсумками конкурсу Юля стала переможницею, і це окрилило, здається, перевернуло всю її душу. Юля назавжди залишиться вдячною своїй викладачці сольфеджіо Ніні Юріївні Бакші, яка порекомендувала її для участі в конкурсі і стала автором цього незвичного, але вражаючого дуету – гітари разом з домрою, що звучали так природно і по-народному.
Повертаючись думками до цього конкурсу, Юля зазначає, що вже тоді зрозуміла – їй без пісні не жити.
– Я не знала, чим займатимуся у майбутньому, – пригадує дівчина, – але потяг до пісні, до музики був нестримним. Бо хто ж, як не я, виспіває батькові пісні? Ті події сталися у сімферопольській музичній школі № 1, і в конкурсі брали участь здебільшого її учні. Він був не надто відповідальним, але після цієї перемоги ставлення до мене змінилося. Мене почали помічати, запрошувати на інші конкурси. І практично у всіх співочих змаганнях, де я брала участь, журі не обминало мене призовими місцями, відзнаками та цінними подарунками.
– А які з фестивалів тобі особливо запам’яталися?
– Приємно було, що у 2003 році саме мене відібрали, аби я представляла Крим на фестивалі «Червона рута». Там я виконувала ту ж саму пісню і у такому ж супроводі, як і під час свого першого успіху. На фінальному турі у Києві, куди я вийшла, мені запропонували навчання за моїм покликанням, але... на комерційній основі. Тоді я зрозуміла, що на цьому фестивалі не стільки переймаються пошуками самобутніх талантів і, тим більше, подальшою «розкруткою» їх, скільки використовують творчих людей у комерційних цілях. Дуже шкода, бо раніше цей фестиваль мав зовсім інший імідж.
А ось фестиваль «Молода Галичина» у Новояворівську став справжнім незабутнім святом! У ньому брали участь не тільки наші сусіди по колишньому Радянському Союзу, але й представники далекого зарубіжжя. Я увійшла в десятку кращих і співала у гала-концерті. Ми виступали на відкритій сцені, і, здавалося, слухало нас усе місто. Я тоді теж виконувала таткову пісню «Мамо, вічно будь!». А коли закінчився конкурс, мене оточили розчулені люди, вони дякували за те, що такі пісні взагалі звучать зі сцени. Тож я переконалася, що мій шлях – не хибний, що тільки так я зможу зробити світ хоч трішечки кращим (такі слова є у татковій пісні).
Минулого року побувала на багатьох фестивалях – музичних, вокальних, авторської пісні. Відвідала Київ, Львів, Дніпропетровськ. В Одесі на фестивалі авторської пісні я сама акомпанувала собі на роялі, а оскільки кожен мав представляти себе сам, я сказала зі сцени: «Вас вітає український Крим!». Це присутнім дуже сподобалося, бо то був фестиваль саме української авторської пісні і зібрав він справді українських патріотів.
Ще Одеса запам’яталася знайомством з Олегом Скрипкою. Деякі його поради взяла на озброєння. Наприклад, ось цю: «Щоб стати справжньою артисткою, треба шукати справжніх однодумців». Він, звісно, мав на увазі тих людей, які знають специфіку побудови музичної кар’єри і повірять в мене.
– Юлю, а хто із сучасних співачок тобі найбільше імпонує?
– Я захоплююся Ніною Матвієнко. Мені подобається її манера триматися, і образ, і голос, а головне – щирість, природність, коли пісня ллється вільно, невимушено, не напружує, а очищає душу, дарує справжнє задоволення. Не так, як, скажімо, у Наталії Могилевської, яка під час недавнього концерту у Сімферополі зовсім мене розчарувала. Вона відверто намагалася сподобатися погано вихованим підліткам, у яких ні смаку, ні художнього хисту. Виступає напівоголена, курить на сцені... От тому і дуріла підігріта пивом публіка в залі: про яке там духовне піднесення та очищення можна говорити? На мою думку, такі шоу взагалі не мають жодного стосунку до мистецтва.
– Юлю, а ти вже визначилася, ким би хотіла стати у майбутньому: журналісткою чи співачкою?
– Можливо, журналісткою, яка співає? Адже це подвійне задоволення: брати участь у концертах та ще й увічнювати свої враження про них на сторінках газети.
Втім, я не забороняю собі мріяти і про більше, оскільки найвища мистецька ніша у нас напівпорожня. Та й репертуар не вражає. Здебільшого лунають у сучасному аранжуванні пісні двадцятирічної давнини. Нічого нового, цікавого, по-справжньому популярного, українського не створюється, а якщо й створюється, то до ефіру не допускається. Сумно за цим спостерігати.
Але як би не склалася доля, вважаю, не треба втрачати оптимізму, і, якщо маєш мету, рухатися до неї. Кожна дитина – дзеркало родини, в якій вона виховувалась. І якщо я таки чогось досягну на цій стезі, то обов’язково буду діяти і як продюсер, відшукувати талановиту молодь, що потребує підтримки. Що, до речі, й робить сьогодні конкурс «Сузір’я Тавриди».
На такій обнадійливій ноті ми завершили свій «дует» з п’ятикурсницею факультету української філології Юлею Качулою. Я навмисно вирішила представити її, тепер ще й нашу колегу, не на початку розмови, аби заздалегідь не налаштовувати читачів на якусь суб’єктивну хвилю, адже Юля – донька нашого головного редактора. Та хоч вона і «віддзеркалює» свою родину, але вже достатньо доросла, освічена, самостійно мисляча і здатна незалежно від батьків завойовувати авторитет і будувати своє майбутнє. А ще хочу зауважити, що я на Юлю дуже сподіваюся і вірю в те, що якби усі щиросердні люди впрягалися у спільного плуга, то замість пустелі ми б вже невдовзі жили у квітучій оазі і світ став би не трішечки, а набагато кращим, де кожному хотілося б співати і сміятися.
Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема "Душі криниця"