"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2009 > Тема "Душі криниця"
#13 за 27.03.2009
Дарина КАЛИНЯК: «УКРА╥НО КОХАНА, ПОЗБИРАЙ НАС З╤ СВ╤ТУ…»
ПОЕЗ╤Я В╤РШ╤ З ЧУЖИНИ Якось до редакц╕╖ газети «Кримська св╕тлиця» зав╕тала одна з наших читачок ╕ принесла ошатно видану книжечку в╕рш╕в та гуморесок авторки Дарини Калиняк. На обкладинц╕ – кетяг червоно╖ калини, на якому виблискують крапельки роси, чи ╕мм╕грантсько╖ ностальг╕йно╖ сльози. Книжечку видано не в Укра╖н╕, а в ╕тал╕йському м╕ст╕ Салерно 2008 року. Презенту╓ ╖╖ читачам укра╖нсько-╕тал╕йська культурна асоц╕ац╕я «Калина». З╕ вступних статей до книжечки автора проекту Ольги Тарасюк та голови прес-служби асоц╕ац╕╖ «Калина» журнал╕стки Натал╕╖ Згодько, трохи д╕зналися про авторку книги «З ╕тал╕йського зошита» Дарину Калиняк та про життя наших сп╕вв╕тчизник╕в, котр╕ через складну економ╕чну скруту ╕ свою, власну, ╕ нашо╖ молодо╖ незалежно╖ держави Укра╖ни, змушен╕ були податися в чуж╕ кра╖ни на зароб╕тки. Дарина Михайл╕вна Калиняк народилася 1955 року в м. Чортков╕, що на Терноп╕льщин╕. Ще у шк╕льн╕ роки захопилася в╕ршами, брала участь у створенн╕ шк╕льного л╕тературного альманаху. Мр╕яла про журнал╕стику, але склалося так, що зак╕нчила торговельний техн╕кум, вийшла зам╕ж, працювала на пошт╕. Але про в╕рш╕ не забувала: писала, в╕дв╕дувала заняття л╕тературного об’╓днання. Коли ус╕м стало дуже скрутно – ╕ держав╕, ╕ громадянам, тод╕ й зародилася в душ╕ Дарини Калиняк думка про зароб╕тки. Адже ╖╖ друз╕ ╕ знайом╕ та незнайом╕ люди масово ви╖жджали за кордон у пошуках кращо╖ дол╕. Так у житт╕ Дарини Калиняк з’явився ╕ розпочався «╕тал╕йський» пер╕од. Ось як про сво╖ понев╕ряння на чужин╕ вона розпов╕да╓ журнал╕стц╕ Натал╕╖ Згодько: «Звикала важко: мовний бар’╓р, ностальг╕я. Ви ж зна╓те, що тут бувають т╕льки поган╕ ╕ дуже поган╕ роботи. Дуже жаль дивитися, як розумн╕, осв╕чен╕, ╕нтел╕гентн╕ укра╖нц╕ працюють на буд╕вництв╕, прибиральницями, доглядальницями. Звичайно, дуже важко було, особливо спочатку. До року вс╕ плачуть. ╤нод╕, просто вже нема╓ сил, зда╓ться, витерп╕ти. Але ж не можна весь час плакати! Ось тод╕, коли плач переходить у крик душ╕, мене нав╕ду╓ муза – пишу в╕рш╕…». У зб╕рочц╕ Дарини Калиняк майже вс╕ в╕рш╕ перейнят╕ сумом за родиною, котра лишилася вдома, в Укра╖н╕, за друзями, за кв╕тучими вишнями ╕ р╕дною п╕снею, за Укра╖ною. Чимало поетичних рядк╕в написано про нелегку долю зароб╕тчан, про важк╕ пошуки роботи, про стосунки, що по-р╕зному складаються м╕ж земляками, про р╕зне ставлення до роб╕тниць ╖хн╕х роботодавц╕в, про обман та користолюбство «╕ сво╖х, ╕ чужих», про залицяльник╕в, про кохання. У цих творах – чи це сумн╕ л╕ричн╕ в╕рш╕, чи см╕шн╕ ╕стор╕╖, п╕дсилен╕ гротескним переб╕льшенням – усе життя зароб╕тчанське. Доглядаючи стареньку сеньйору, пан╕ Дарина дума╓ про те, що краще могла би доглядати свою онуку. «Хто з нас хоч ╕нколи на чужин╕ не думав про це? В кого з нас не бол╕ла душа, розм╕рковуючи про те, що тут, в ╤тал╕╖, ми вчимося терп╕ти примхи людей, б╕ля яких працю╓мо, ╕ чого не вм╕ли, можливо, ран╕ше, доглядаючи наших нем╕чних бабусь чи матер╕в?» - розпов╕да╓ Дарина Михайл╕вна журнал╕стц╕ Ольз╕ Тарасюк. Дарина Калиняк знаходить у соб╕ сили ще й записувати в╕рш╕, як╕ народжуються в ╖╖ душ╕. Але ж для в╕рш╕в потр╕бн╕ читач╕ чи, бодай, слухач╕? Виявля╓ться, з останн╕ми проблем менше. Дарина Михайл╕вна приходить до м╕ського парку, де збираються наш╕ укра╖нськ╕ зароб╕тчани, чита╓ ╖м сво╖ в╕рш╕ та гуморески. Одних розвеселить, п╕дн╕ме настр╕й, ╕нших змусить знов линути подумки в Укра╖ну… Дарина Калиняк не лише захоплю╓ться поетичною творч╕стю. Вона, як ╕ належить ж╕нц╕-укра╖нц╕, вишива╓ рушники та серветки, в’яже, любить вирощувати городину. На балкон╕ в ╕тал╕йськ╕й квартир╕ зробила ц╕лий город, де ростуть ╕ петрушка, ╕ кр╕п, ╕ хр╕н, перець… А поряд з укра╖нським з╕ллям – п╕вденний теплолюбивий лимон, розмарин, апельсин. Ум╕╓ пречудово засолювати ог╕рки, пом╕дори, квасити капусту… ╤ як би не складалося життя Дарини Калиняк – вона мр╕╓ про той день, коли повернеться додому в Укра╖ну, побачить свою внучку, походить р╕дними стежинами… Та х╕ба ж вона така одна з╕ сво╖ми мр╕ями ╕ спод╕ваннями? ╥х, на жаль, не десятки, а сотн╕ тисяч! Укра╖но-ненько, коли ж ти станеш такою, якою вони, оц╕ люди, котр╕ вимушен╕ були ╖хати на чужину в пошуках кращо╖ дол╕, вимр╕яли тебе, якою хочуть тебе бачити, любити, вибудовувати ╕ в╕дроджувати?! Всели ж у них в╕ру та над╕ю, а любов╕ ╖м не позичати – вона у них н╕коли не в╕дцв╕тала у душ╕. Люб╕ читач╕! Почитайте ц╕ в╕рш╕ з чужини Дарини Калиняк, як╕ вам багато на що в╕дкриють оч╕, про багато чого розкажуть. Вони - щир╕, вони до болю щемк╕ ╕ бентежн╕, ╖х не можна читати без болю в душ╕. А людям, як╕ допомогли Дарин╕ Михайл╕вн╕ в ╤тал╕╖ видати цю книжечку, хочеться сказати сердечне спасиб╕. Спасиб╕, що п╕дтриму╓те одне одного там, на чужин╕, що призна╓тесь, не цура╓тесь, що орган╕зували укра╖нсько-╕тал╕йську культурну асоц╕ац╕ю «Калина», що випуска╓те книги, не забува╓те р╕дну мову, культуру. Наше слово, наша п╕сня, як писав наш великий духовний пророк Тарас Шевченко, справд╕ н╕коли не вмре, не загине! А отже буде в╕чним ╕ наш терплячий роботящий талановитий укра╖нський народ, який рано чи п╕зно збереться до купи на сво╖й земл╕, у сво╖й Укра╖н╕ – в╕льн╕й ╕ незалежн╕й. Дай, Боже! Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури ╕ мистецтва «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Дарина КАЛИНЯК: «УКРА╥НО КОХАНА, ПОЗБИРАЙ НАС З╤ СВ╤ТУ…»
ЩО СКАЗАТИ МЕН╤ ПРО СЕБЕ? Що сказати мен╕ про себе? П’ятдесят - п╕д блакитним небом. Не оглянулася - прожила. Працювала, кудись сп╕шила. Все було на житт╓в╕й нив╕. Були друз╕: ╕ в╕рн╕, й фальшив╕. Були злети, ╕ були пад╕ння, та на все вистачало терп╕ння. Бог давав його, ск╕льки треба. Що мен╕ ще сказати про себе? * * * Винна держава у тому, Що ми далеко в╕д дому На чужин╕ працю╓м, Мову нер╕дну чу╓м, Перем, прибира╓м, ши╓м, В╕кна, п╕длоги ми╓м, Хворих людей догляда╓м... На чужин╕ стражда╓м.
ПОЧАТОК
Зупинка на Анан╕н╕. З автобуса - перший крок. В╕тер холодний ос╕нн╕й Пронизу╓ до к╕сток. П’ята година ранку. Дощ. За ком╕р тече. Тягар зароб╕тчанки Кладу на ж╕ноче плече. В╕тер, немов п╕р’╖нку, Зрива╓ намоклий берет. Згадую д╕м, Укра╖ну Й з вал╕зою йду вперед. На роздор╕жж╕ спиняюсь: Куди повернути, йти? Боже! До Тебе звертаюсь, Дорогу мен╕ просв╕ти!
КАЛИНА
Привез╕ть мен╕, хлопц╕, калину ╕з р╕дного краю. Хай вона б╕ля дому мо╓╖ сеньйори росте. Я п╕длию ╖╖ так, як рож╕ щодня п╕дливаю, ╤ вона приживеться. Весною вона зацв╕те. Я присяду п╕д нею послухать п╕сн╕ солов’╖н╕: Захмел╕ю в╕д сп╕ву ╕ буде здаватись мен╕, Що не в Рим╕ я - вдома, на р╕дн╕й мо╖й Укра╖н╕. Буде легше терп╕ти розлуку мен╕ в чужин╕.
ЖУРАВЛ╤
В╕зьм╕ть мене з собою, журавл╕! Хоча земля ця, наче справжн╕й рай, Мен╕ ночами сниться р╕дний край: Калина, хата, вишня у сел╕... Нес╕ть мене з собою, журавл╕, До дому р╕дного хоча б на мить! За р╕дним домом серце так болить На тепл╕й, щедр╕й та чуж╕й земл╕.
ЯК ПТАШКА БЕЗКРИЛА
В╕д╕йти не можу в╕д не╖ Нав╕ть на хвилину. ╥╖ кличу сеньйора Нелля, Думками ж додому лину. Я сп╕ваю ╖й колискову, Бо вона ж, як мала дитина. Так стараюсь вивчити мову, А вона ревну╓ до сина. Подаю ╖й до л╕жка ╖сти, Як л╕ну╓ться з нього вставати. Вона любить смачно по╖сти Й п╕сля того мене ображати. В хат╕ я, наче пташка безкрила, Що не може в небо злет╕ти. Боже, дай здоров’я й сили, Щоби хвору сеньйору терп╕ти.
НОСТАЛЬГ╤Я
Цв╕туть на терас╕ розк╕шн╕ кущ╕ – Червон╕ ╕ б╕л╕ рож╕, Хоч ╖х купають не часто дощ╕ ╤ св╕танков╕ роси. Коли св╕танок, як добрий сус╕д, Стука╓ тихо в в╕конце, Я ╖х п╕дливаю й дивлюся на сх╕д – Туди, зв╕дки сходить сонце. Далеко там, - Укра╖на моя. Додому чека╓ родина. Не р╕дна мен╕ ╕тал╕йська земля, Хоч тепла вона ╕ гостинна.
У НАЙВАЖЧ╤ ХВИЛИНИ
У найважч╕ хвилини до тебе звертаюся, прошу: Поможи мен╕, мамо, достойно нести мою ношу. Р╕дна мамо, до мене з╕йди ╕з небес на хвилину ╤ п╕дтримай мене в чужин╕, свою гр╕шну дитину. Мен╕ дуже потр╕бн╕ порада твоя й допомога, Я до тебе звертаюсь в б╕д╕ ╕ до Господа Бога. Знаю я, що мен╕ ще до тебе збиратися рано. Ти посидь б╕ля л╕жка мого, поки гояться рани. Т╕льки ти одна, мамо, зум╕╓ш мене зрозум╕ти, Як нелегко мен╕ в чужин╕, як я мушу терп╕ти. Бачиш ти, що мене не щадять тут н╕ бур╕, н╕ грози. Я покажу тоб╕ лиш одн╕й сво╖ сльози. Бачиш ти, як нелегко до мене приходять тут грош╕, Поможи мен╕, мамо, достойно нести мою ношу. * * * Бувають хвилини так╕, Що хочеться вовком вити. Бувають хвилини так╕, Коли не зна╓ш, як жити. Бувають хвилини так╕, Що п╕шки п╕шов би додому. Бувають хвилини так╕ В ╤тал╕╖, в дом╕ чужому.
ТАК ХОЧЕТЬСЯ ДОДОМУ
Так хочеться додому, так болить душа, Що п╕шки б я п╕шла вже до сво╓╖ хати. Але коли в кишен╕ пусто, н╕ гроша. То ж треба ще терп╕ти й працювати. Йду на П╕рам╕ди до церкви в вих╕дний, Щоби зустр╕ти укра╖нц╕в в дружн╕м кол╕. Той вих╕дний чомусь такий малий, Що ╕ незчу╓шся, як в╕н мина╓ скоро. Без мене внуки у Тернопол╕ ростуть, Грядки на дач╕ бур’янами заростають. Без мене знову вишн╕ в╕дцв╕туть, Але вони мене з ╤тал╕╖ чекають.
НАД╤Я
На газ, на воду, на св╕тло Ц╕ни угору йдуть. Осирот╕л╕ д╕ти Без матер╕в ростуть. Заводи збанкротували, У бур’янах поля. Чому така б╕дна держава, Коли багата земля? Над╕я, що нов╕ м╕н╕стри Скерують все на добро. Ж╕нки повернуться в м╕сто, Повернуться в р╕дне село. Над╕я, що економ╕ка П╕дн╕меться, оживе. Над╕я на нову владу В ж╕нок укра╖нських живе.
Я ПОЛЮБИЛА ОСТ╤Ю
Я полюбила Ост╕ю за те, Що бачу тут людей з усього св╕ту, Що тут м╕моза в лютому цв╕те, А в пальми увесь р╕к зелен╕ в╕ти. Я полюбила Ост╕ю за те, Що не страждаю тут в╕д крику моди, Коли над╕ну платтячко просте ╤ ходжу в ньому в будь-яку погоду. Я полюбила Ост╕ю за те, Що море тут мен╕ шумить щоднини. Я полюбила Ост╕ю, проте Мо╖ думки летять на Укра╖ну.
ЧАС ЗУПИНИВСЯ
Час зупинився для мене в╕днин╕ В Рим╕ далекому на чужин╕. Я доглядаю в сеньйори д╕ти, Хоча могла би внук╕в гляд╕ти. Сеньйора вчасно платить зарплату, А я - докупки - дочц╕ на хату. Терплю, як можу, долаю втому. Ночами сниться дорога додому.
ЩЕ НЕ ЗИМА
Гуля╓ м╕стом ос╕нь п╕зня, Кружля╓ з в╕тром листопад. Л╕та летять, як з клена листя, ╤ не вертаються назад. Л╕та летять на зароб╕тках. Ох, як╕ довг╕ ноч╕ й дн╕! Тут друз╕ ╓, тут - дв╕ сус╕дки! Т╕льки усе це - в чужин╕. Чужа земля. Вона не гр╕╓. Так само, як чуж╕ слова. Тривога, сум ╕ ностальг╕я... В╕д них кружля╓ голова. Ср╕бн╕ нитки уже в волосс╕ На голов╕ кругом чола. Ще не зима, а п╕зня ос╕нь У д╕м непрошена зайшла.
УКРА╥НО КОХАНА!
Боже, дай нам здоров’я, Щоб стерп╕ти вс╕ муки. Повернутись додому До д╕тей, до онук╕в. Т╕й земл╕ поклонитись, Де батьк╕вськ╕ могили. Боже, дай нам здоров’я, Дай велико╖ сили! Ми, як в╕вц╕ без стада, Розбрелися по св╕ту. Укра╖но кохана, Ми ус╕ тво╖ д╕ти. На чужин╕ нам сняться Вишн╕ в б╕лому цв╕т╕. Укра╖но кохана, Ти - ╓дина на св╕т╕. Боже, дай нам дожити До т╕╓╖ години, Щоб нужда вже не гнала Укра╖нок в чужину. Щоби с╕м’╖ з’╓днались, Щоби д╕ти маленьк╕ ╤з далекого краю Дочекалися неньки. Чолов╕к зм╕г обняти Свою любу дружину, Щоби не покидали Б╕льше ми Укра╖ну. Укра╖но кохана, Позбирай нас з╕ св╕ту. Укра╖но кохана, Ми ус╕ тво╖ д╕ти.
ЧУЖИНА
╢ у тебе лани ╕ поля, ╢ кв╕туча ╕ щедра земля, Т╕льки люди чуж╕ ╕ мова не та, Тому ╕м’я тво╓ – чужина. Чужина, чужина, чужина… В н╕й лиш сльози, печаль ╕ журба. О мат╕нко мила, Господи м╕й, Як тяжко в чужин╕ одн╕й. Кругом гори лише височать, ╤ пташки тут сп╕вають не так. Тому плаче-рида╓ душа, В чужин╕ я – немов сирота. Нав╕ть плакать не можна мен╕ У далек╕й оц╕й сторон╕, Щоб не чули люди чуж╕, Бо в них серце й душа кам’ян╕. Вже на скронях густа сивина. Постар╕ла я тут не з добра. У вс╕х б╕дах ти винна одна – Чужина, чужина, чужина. Прошу, Боже, Тебе, поможи ╤ з╕ мною м╕й жаль розд╕ли, Дай терп╕ння ╕ мужност╕ дай, Щоб у р╕дний вернутися край. Там, де д╕ти, де р╕дн╕ мо╖, Де сп╕вають п╕сн╕ солов’╖, Де земля моя р╕дна, свята, Де не буду я б╕льше одна. Прошу, Боже, Тебе я щодня, Щоб здоровою була с╕м’я. Бережи ╖╖ вдень ╕ вноч╕, Щоб зрад╕ли ми зустр╕ч╕ вс╕.
НЕД╤ЛЯ
Знову нед╕ля, я дзвоню додому - ╤ стиска╓ться серце мо╓. Чую близько тв╕й голос, дитино, Та не бачу обличчя тво╓. Забуто про в╕дчай ╕ втому. Р╕дний голос дитячий дзвенить. В ц╕ хвилини я хочу додому ╤ серце ще б╕льше болить. Забула про все, що хот╕ла спитати, Т╕льки слухаю мил╕ слова. Хоч би встигла ти, доню, усе розказати, Хоч би довшою кожна хвилина була. Муки тако╖ не зичу н╕кому, Коли плаче далеко дитина твоя. Як можна словами св╕й б╕ль передати? Це, донечко, доля моя ╕ твоя.
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7066
|