Життя спочатку ладилося. Син хл╕бороба ╕з села Солониц╕, що неподал╕к Лубен, Василь Очерет зак╕нчив духовну сем╕нар╕ю, затим Лубенський педагог╕чний техн╕кум ╕ по╖хав учителювати на Донбас, а зв╕дти – на П╕вн╕чний Кавказ. За р╕к до початку Друго╖ св╕тово╖ в╕йни захистив кандидатську дисертац╕ю ╕ почав викладати зах╕дно╓вропейську л╕тературу у Краснодарському ун╕верситет╕. П╕д час в╕йни перебував в ополченн╕, поранений, потрапив у н╕мецький полон, вивезений до Берл╕на. Якийсь час жив у Веймар╕, пот╕м перебував у табор╕ для перем╕щених ос╕б, у 1949 роц╕ пере╖хав до США, працював у нью-йоркському шпитал╕ сан╕таром. Вийшовши на пенс╕ю, наприк╕нц╕ ш╕стдесятих рок╕в оселився в м╕стечку Глен Спей серед ╕нтел╕гентних родин укра╖нц╕в. Л╕тературною д╕яльн╕стю Василь Барка (це головний псевдон╕м Очерета, менш в╕домий ╕нший – ╤ван Вершина) почав займатися ще у двадцят╕ роки, а в 1930-му в Харков╕ побачила св╕т перша зб╕рка його поез╕й п╕д назвою «Шляхи». ╤нш╕й, що була випущена через два роки, автор дав назву «Цехи». ╤ п╕сля цього замовк б╕льш як на десятил╕ття. Вже за межами Укра╖ни, перебуваючи в остарбайтерському табор╕ у Берл╕н╕, в╕н передав у редакц╕ю празького журналу «Пробо╓м» св╕й в╕рш «Земля». Прийнявши християнську ╕деолог╕ю ╕ ставши глибоко в╕руючою людиною, в╕н ╕ на сво╖й творчост╕ це позначив. Ще у Н╕меччин╕ видав л╕ричн╕ зб╕рки «Апостоли» та «Б╕лий св╕т», працював над романом «Рай», який вийшов друком уже у Штатах. В Америц╕ в╕н працював над ╕стор╕╓ю укра╖нсько╖ л╕тератури, виконуючи завдання видавництва «Пролог», а ще був редактором в╕дд╕лу Рад╕о «Свобода». У сво╖х поетичних творах автор осп╕вував свят╕сть душ╕ ╕ гармон╕ю св╕ту, виступав як поет укра╖нського авангарду, майстер контраст╕в та асоц╕ац╕й. Широке визнання д╕стали ╕ романи Василя Барки. Особливо╖ уваги вартий його «Жовтий князь», що був виданий у Мюнхен╕, Нью-Йорку, а пот╕м ╕ в Ки╓в╕. Присвячений в╕н траг╕чному для Укра╖ни 1933 року, «ознаменованому» стал╕нським голодомором. ╤нший роман – «Св╕док для сонця шестикрилих» – був перекладений на французьку та ╕нш╕ мови, у ньому читач простежу╓ ф╕лософське осмислення под╕й XX стол╕ття. Другу св╕тову в╕йну письменник сприйма╓ як вступ до под╕й сучасного ╕ майбутнього. Л╕тературознавчу д╕яльн╕сть, розпочату ще в молод╕ л╕та, Василь Барка продовжив в ем╕грац╕╖. У 1961 роц╕ було видано його досл╕дження «Хл╕боробський Орфей, або Кларнетизм» та «Правда Кобзаря». У творах Тараса Шевченка в╕н вбача╓ не так революц╕йну суть, як утвердження краси, чистоти, щирост╕, злагоди – великих ц╕нностей буття. Василь Барка видав у Мюнхен╕ двотомну антолог╕ю есе╖в ╕ поем «Земля сад╕вничих», в╕н – автор п’╓си «Господар м╕ста», упродовж п’ятдесяти рок╕в писав велику автоб╕ограф╕чну поему «Кавказ», н╕як не наважуючись ╖╖ опубл╕кувати. Як охарактеризувати цю людину, що усам╕тнилася в башт╕ «Верховина», аби займатися щоденною безперервною працею в русл╕ християнського вчення? Ки╖вський учений Дмитро Степовик назвав Барку людиною глибоко╖ самотност╕, пустельником Америки, ченцем л╕тератури, який «св╕домо позбавив себе виг╕д цив╕л╕зац╕╖ ╕ присвятив життя дум╕ про загадковий феномен духу». Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ.
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
