Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОРЯТУЙМО МАЙБУТНЄ
«Згідно з опитуванням, майже всі українські діти, які вивчають «Християнську етику», вважають її одним із найважливіших і найцікавіших предметів», – так відповів на моє тривіальне запитання декан гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія», професор, доктор педагогічних наук, керівник творчої групи з підготовки серії відповідних підручників Василь Миколайович Жуковський. Цим самим він опосередковано визначився і щодо вічного філософського: якою, доброю чи злою, приходить людина до цього світу і яке співвідношення складає надбане у процесі життя і дароване первинно Богом.
Те, що основи християнської моралі (християнська етика) легко знаходять шлях до дитячого серця, означає співзвучність виголошених там чеснот з природними людськими устремліннями, які відповідають Божим заповідям.
Сьогодні вже в переважній більшості шкіл в тій чи іншій формах вивчається релігія, та не завжди достатньо фахово, бо такими є і регіональні недосконалі підручники без грифу Міністерства освіти і науки України. «Основи християнської етики» для 5-го класу (а саме цей комплект, що містить підручник, хрестоматію і спеціальний зошит) репрезентував Василь Миколайович за тиждень до Великодня в деяких навчальних закладах Сімферополя: в українській гімназії, школі № 33 та україно-американському коледжі, тобто там, де шанується українська мова, якою послуговуються автори навчальних посібників.
Ось як Василь Жуковський мені пояснив важливість вивчення школярами цього предмета:
– Взагалі існує ціла низка інституцій, завдяки яким формується особистість дитини. Це – родина, школа, церква і громада. Але практично всі вони не виконують належним чином свої функції. Маємо багато неповних сімей, де матері ледь вистачає сил і часу на те, аби забезпечити дітям фізичне існування. Ще гірше, коли батьки ведуть аморальний спосіб життя. Суспільство (в образі наших чільників) здійснює відвертий геноцид майбутнього покоління. Аби це зрозуміти, варто ввімкнути телевізор, що пропагує бездуховність, жорстокість, насильство, розпусту. Комп’ютерні ігри теж не обходяться без стрілянини. Реклама заохочує до спиртних напоїв та куріння, і все це пробуджує жадобу до грошей, якими треба оволодіти за будь-яку ціну, аби жити «красиво». Лише незначна кількість дітей відчуває на собі вплив церкви. Отже, – всі сподівання на школу, якій, у свою чергу, необхідна кваліфікована допомога.
 Про те, як ставляться батьки школярів до цього предмета, що вивчається зараз приблизно в кожній п’ятій школі України, Василь Миколайович пояснив: батьки не проти, за умови, що християнська етика не буде зіштовхувати православ’я з протестантськими християнськими церквами (на традиційно православній Рівненщині протестантів близько 20%), тож має наголошувати лише на спільних позиціях для усіх церков. Він також підкреслив:
 – Навіть кримський татарин зауважив, що не заперечує, аби його дитина вивчала християнську етику, бо він знає, в якій живе державі і що нічому поганому християнство доньку не навчить.
 Тож вчитель цього предмета мусить виправдати кредит довіри наших громадян і стати водночас, як висловився мій співрозмовник, і батьком, і священиком, і педагогом, і психологом. А допомогти йому в цьому має досконалий підручник і, аби в ньому були враховані особливості релігійних традицій різних куточків держави, до авторського колективу увійшло 8 фахівців із чотирьох регіонів України.
 Та давайте зазирнемо в підручник і хрестоматію з християнської етики для 5-го класу. У «Слові до читача» зазначається: «До хрестоматії ввійшли твори таких авторів, які сповідують християнські духовно-моральні цінності. Саме через свою поезію і прозу вони зможуть поділитися з юними читачами власним досвідом, думками, поглядами, міркуваннями на духовно-моральні теми». А прізвища цих авторів досить відомі: Вадим Крищенко, Василь Скуратівський, Степан Руданський, Олена Пчілка та інші. І в багатьох з творів взагалі не згадується про релігію. Але, читаючи про Попелюшку, жорстоких діток, що збирали журавлині яйця і були покарані, та убогу дівчинку, яка вкрала в школі шматок хліба у багатої сусідки, навіть дорослому важко стримати сльози, бо ці твори навертають до тих вчинків, яких прагне душа, але які відхиляє життєва практика. Деякі з них, особливо вірші, ближчі до суто релігійної тематики, але доступні для дитини, а запитання, якими вони супроводжуються, дають змогу їх глибоко осмислити. Правду казав татарин: нічому поганому така книга дитину не навчить.

МІСТО ОСТРОГ СХВАЛИВ САМ БОГ
 Історія цього міста на Рівненщині має глибоке коріння. І відоме місто перш за все своєю слов’яно-греко-латинською академією, що була заснована князем Василем Костянтином Острозьким (1526-1608) у 1576 році. Освіта в ній прирівнювалася до тієї, яку можна було здобути в університетах Західної Європи. Окрім граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії й музики, тут вивчали також філософію і богослов’я. Академія мала фахівців, які володіли трьома мовами Святого письма: староєврейською, старогрецькою і арамейською. Саме тут у 1581 році і було здійснено перший переклад Біблії церковнослов’янською мовою, який надрукував Іван Федоров (до речі, на надгробку його могили вибито прізвище не Федоров, а Федорович). Приблизно у той же час силами академії було підготовлено буквар, а син першого ректора академії Герасима Смотрицького Мелетій уклав першу граматику давньоукраїнською мовою, за якою свого часу навчався Михайло Ломоносов і назвав її «вратами мудрості». Випускниками академії стало чимало відомих людей: це Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Борецький та Єлисей Плетенецький, відомі церковні діячі. А другий ректор академії Кирило Лукаріс навіть був призначений патріархом Олександрійським і Константинопольським. Слід зауважити, що переклад Біблії з мови оригіналу в академії було здійснено раніше, ніж відповідні аналоги, якими пишається Європа.
 Василь Костянтин Острозький, який разом з племінницею Гальшею Іллівною перерахували величезні гроші на Острозьку академію, взагалі був відомим українським меценатом, котрий спорудив на своїх землях багато храмів і монастирів, спонсоруючи будівництво духовних святинь і у Києві, Тернополі та Львові.
 Проіснувала Острозька академія 60 років і у 1636 році була закрита. Відродження її розпочалося уже за часів здобуття Україною незалежності. І, як колись її працівники сприяли відкриттю Києво-Могилянської академії, так більш як через триста п’ятдесят років Києво-Могилянська академія почала сприяти відновленню Острозької. У 1994 році наукове життя в Острозі зажевріло знову. Але це був поки що всього лиш колегіум. Значною мірою до цього доклали зусиль відомі уродженці Рівненщини – тодішній президент Леонід Кравчук та Микола Жулинський.
 Василь Миколайович Жуковський, який і розповів усю цю історію, прибув до Острога одним із перших, полишивши Рівненський педагогічний інститут, де працював раніше. Першим його кроком до нового життя стало проведення в педінституті двотижневого семінару з теорії і практики християнського виховання. Саме виховання юного покоління на християнських засадах і стало основою проекту щодо подальшого розвитку відродженого навчального закладу. Його успіхи були неймовірними – вже за два роки Острозький колегіум було перейменовано на Острозьку академію, а ще через кілька місяців «Острозька академія» отримала звання національного університету. З 2003 року Національний університет «Острозька академія» працює під патронатом Президента і Кабінету Міністрів України. Все це інакше, як Божим провидінням, Василь Миколайович назвати не може. За відстежений період в Острозі було проведено 14 науково-практичних конференцій, що пропагували ідею виховання молоді на християнських цінностях.
 Сьогодні в академії готують зокрема і викладачів «Християнської етики». А взагалі тут діють факультети політико-інформаційного менеджменту, романо-германських мов, гуманітарний (до нього входять культурологія, українська філологія, релігієзнавство, літературна творчість, яку викладає, зокрема, син Василя Стуса, письменник Дмитро Стус). Є економічний, правничий та інші факультети. Практикується співпраця з різними країнами і щонайперше – з Канадою, ці контакти передбачають «обмін» учнями. Сьогодні Національний університет «Острозька академія» посідає шосте місце за рейтингом серед трьохсот університетів України, а кількість студентів (три тисячі) становить близько десятої частини мешканців Острога. Серед цих студентів є і кримчани. Особливо Василь Жуковський виділив кримську татарочку, відмінницю Асіє, що навчається на факультеті української філології. Очолює академію доктор психологічних наук Ігор Пасічник, з яким пліч-о-пліч працює багато високоосвічених науковців.
 Але, певне, щоб змальована картина не здавалася напівфантастичною, Василь Миколайович зауважує, що лише 71% представників адміністрації академії активно підтримує запровадження в життя «Християнської етики» як предмета (до речі, тут вже підготовлено відповідний комплект посібників для найменших). Решта відповідальних людей не горить цією ідеєю. Адже і в школах світська етика є обов’язковим предметом, а християнська – лише факультативом.

ВТРАЧЕНЕ ПОКОЛІННЯ
 Олексій. 36 років, добре розумівся на світській етиці. Він був вихованим, ввічливим, міг навіть поцілувати жінці руку. А ще дуже любив тварин, за що і мав прізвисько «Кінолог». Та більш за все шанував Олексій оковиту, і це змушувало його обманювати, красти, аби лише налили йому в сусідньому ларку заповітну одноразову чарочку. Все, що було в нашому дворі металевого, він потайки перетаскав на металобрухт, а коли я «застукала» його з панцерною сіткою від нашого ліжка і дозволила собі з цього приводу підвищити голос, почав поширювати чутки серед свого контингенту, мовляв, тітка «не дружить з головою». Та я на Олексія не ображалася, особливо засмучувало те, як за короткий термін, на моїх очах, він перетворився зі стрункого, гнучкого, білолицього хлопця на загальний стандарт – людину з великим животом (через хворобу печінки) та коричневою шкірою обличчя.
 Того вечора ми довго розмовляли з ним про його здоров’я, споночіло, але він все стояв біля наших воріт. Нарешті сказав: «Ну, я відійшов…». Чомусь це слово викликало у мене асоціацію з висловом «відійшов у інший світ» і я заперечила Олексієві: «Не відійшов, а просто пішов до ларка». Він повторив ці слова за мною.
 Ледь світало, коли біля того ж ларка його знайшли мертвим. Прийшли батьки Олексія та його брат-гомосексуаліст, який вичитував над покійником: «Нарешті ми позбулися цього сорому нашої родини». Олексія я більше не бачила, лише на місці, де він помер, довго стояли його капці…
 Андрій. Син моєї подруги, у свої 37 років так ніколи ніде і не працював. Горілка, дівчата, крадіжки, нарешті туберкульоз і смерть. Він років зо два усіх запрошував до себе на похорони, але попрощатися з ним так і не вдалося – поховали прямо з моргу.
 Ще один Олексій. Років 30-32-х. Жив у підвалах та на дахах, доки благополучні жителі не замурували свої під’їзди. Пиячив. Помер без медичної допомоги після того, як у бійці йому проломили череп.
 Оксана. З 15 років «сидить на голці». Зараз – 28. Віл-інфікована, хвора на туберкульоз. Майбутнє – невизначене.
 Павло. 28 років. Бездомний, хворий на туберкульоз і падучу, пиячить. Якийсь час жив у храмі, але знову вирвався «на волю». Востаннє сказав, що збирається повіситися. Більше я його не бачила.
 Це лише ті приклади людських доль, які ще не відболіли у моєму серці.
 – Чим можна допомогти таким людям? – запитую у Василя Миколайовича Жуковського.
 – Тільки молитися за них, – відповідає він. – Це покоління, що увійшло в активне життя на стику формацій, можна вважати втраченим. Ось чому і необхідно вже змалечку виховувати дітей на християнських засадах. Бо перш ніж хвороба знівечить тіло, вона вражає душу. А вилікувати її можливо лише з Божою поміччю.

«ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА» ПРО ІСУСА ХРИСТА
 Він народився в глухому селі, був дитиною простої селянки. Виріс в іншому поселенні, де працював у майстерні теслі, доки йому не виповнилося тридцять років. Потім, упродовж трьох років, був мандрівним учителем. Він не написав жодної книги, не обіймав ніяких посад. У нього не було ні сім’ї, ані навіть власної домівки. Він ніколи не ходив до школи. Не бував у жодному великому місті. Ніколи не мандрував далі, ніж за триста кілометрів від місця, де народився. Він не зробив нічого, що б асоціювалося в уяві людей із величчю. У Нього не було нічого, окрім Нього Самого.
 Йому було лише тридцять три, коли потік людської жорстокості нахлинув на Нього. Усі, на кого Він покладав надію, залишили Його. А один із друзів навіть зрікся. Його віддали на знущання і суд ворогів та розп’яли на Хресті поміж двома злочинцями.
 Коли Він помирав, кати поділили між собою Його одяг – єдине майно, яке він мав на землі. А коли помер, Його поховали в могилі, яка дісталася Йому лише через співчуття товариша. Двадцять століть пройшло, але й нині Він є найважливішою постаттю історії людства.
 Усі армії світу, які будь-коли проходили маршем по землі, всі військові флотилії, що будь-коли борознили моря, всі царі, які будь-коли царювали, всі парламенти, що будь-коли засідали, не вплинули на життя людей так, як це одне життя.

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Душі криниця"