Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ СИВОЇ ДАВНИНИ

Степан Пушик – відомий поет, драматург, фольклорист, перекладач, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, був обраний народним депутатом Верховної Ради України першого скликання.
Автор понад 50 книжкових видань, серед яких поетичні «Молоді громи», «Золотий Тік», «Писаний Камінь» та ін., романи «Страж-гора», «Галицька брама», повісті, оповідання, новели, публіцистичні та краєзнавчі видання, п’єси шести моновистав, збірки віршів для дітей, казки, збірки пісень (спільно з композиторами О. Білашем, А. Кос-Анатольським, В. Івасюком та ін.) «Любисток», «Над горою місяць повен»…
Степан Пушик – автор двотомного дослідження з української міфології «Бусова книга», багатьох наукових праць з давньої української літератури, історії, краєзнавства, фольклористики, етнографії. Нещодавно Степан Григорович запропонував для «Кримської світлиці» своє нове дослідження «Князь Ростислав і княгиня Ланка». Це – про князя Ростислава Тмутороканського, який правив Кримом і Кубанню, про його дружину та дітей, котрі стали князями в Галичині, тобто про засновника династії Ростиславичів.

СТЕПАН ПУШИК
КНЯЗЬ РОСТИСЛАВ І КНЯГИНЯ ЛАНКА
Столиця Галицького і Галицько-Волинського князівства таїть більше таємниць, ніж те, що ми вже знаємо про її літописний і долітописний періоди. Невідомо, чи справді Галич був центром Білохорватської держави, хоч хроніка «Діяння угрів», яку створив анонімний автор, досить яскраво описує «гостювання» мадярів, що переселялися на Дунай, у галицького князя-володаря. Колишні жителі Західного Сибіру живилися в Галичі зо три тижні, взяли заручниками дітей князя і знаті, немалу контрибуцію худобою і золотом та сріблом, а натомість залишили поблизу стольного міста свої могили, які засвідчують, що угри були не лише у столиці, але й на території всієї Галичини перед тим, як долати гори Карпати. Ймовірно, що принесли вони до Галича і чуму чи холеру, якщо й сьогодні живе пам’ять про мадярські могили. І ці могили збереглися. Невідомо скільки правди в хроніці угорського аноніма, але цілком імовірно те, що галицький князь зустрічав велетенську орду (260 тисяч переселенців) босоніж, щоб підкреслити миролюбність, але вороги йому не довіряли. Вони взяли заручником його одного-єдиного сина й синів бояр, боячись, щоб галичани не вдарили їм у спину, 10 скакунів, 300 коней з сідлами й вуздами, три тисячі марок срібла й 200 марок золота.
Були угорці в Галичі 896 року, але 1100-річчя першої згадки про місто відзначали ми 1998 року, щоб мати більше часу на підготовку до ювілею. Ніхто не зважав на те, що дату переселення мадярів давно уточнено, що Угорщина на два роки раніше відсвяткувала появу угрів у Паннонії на Дунаї, а ми все відсували дату першої згадки про Галич.
Але угри прийшли і пішли, а ось великий князь Володимир Святославович Київський, коли ходив на білих хорватів і завойовував чи відвойовував «червенські городи», над галицьким та іншими князями, над місцевою знаттю вчинив, з усього видно, жорстоку розправу. Він їх винищив до ноги. Літописці, мабуть, боялися місцевого сепаратизму, бо жодного імені володарів не згадали, і не тільки галицьких, за винятком хіба що деревлянського князя Мала, який, здається, був батьком Малуші й Добрині, котра від Святослава народила Володимира, хоч літописець назвав її батька любечанином, а не деревлянином. Зрештою, Мальдіта Ніскиню, як його назвав М. Стрийковський, деревляни могли запросити на стіл і з Любеча. Жодного імені інших володарів Сіверщини, Переяславщини, Волині, Галичини Рюриковичі в історії не залишили. У «Повісті врем’яних літ» нема і Галича. Про нього згадали в «Патерику Печерському» тільки тоді, коли до Києва сіль не привезли з Карпат та й тут автор-чернець помилився: «…и не пустиша гостей изъ Галича, ни лодей зъ Перемишля, и не бысть соли во всей Руской земли…». З Перемишля до Києва лодії не плили, а з Галича, що на Дністрі, а тому гостії мали бути з Перемишля. Вони дали назву шляхам – гостинці. Купців теж називали гостями.
Галич під пером літописця оживає, ставши столицею Галицької, Перемиської, Звенигородської та Теребовельської земель, тобто удільних князівств, що злилися в єдине Галицьке. Перед переїздом Володимира до Галича тут сидів князем Іван, син Василька Темного (Теребовлянського). І співправителькою його могла бути рідна бабуся-угорка Ланка (Олена) Белеївна.
З термінами «Галичина» і «галичани» так багато зрозумілого й незрозумілого, що мимоволі напрошується висновок: галичани з’являються в літописах тоді, коли губляться уличі, які могли називатися угличами (від слова кут-угол, як ось Углече Поле в Ростово-Суздальській землі, нині це м. Углич). Те, що галичани кути називали вуглами, засвідчує і теперішня говірка, як-от: «хата у вуглах». Вуглева, колишні Угольники є між Галичем і Бовшевом. Дехто вважає, що було містечко Угольники. При такому тлумаченні залишається допустити, що або літописець Нестор, або переписувачі «Повісті врем’яних літ» переплутали Дністер із Дніпром. Читаємо: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і родимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія». Сполучник «й» та числівник «другому» додав перекладач цього тексту Л. Махновець, треба би додати й «південному», бо ж ідеться про Південний Буг і Західний Буг. Але кожен бачить, що в цьому тексті «Дністер» явно мав стояти на місці Дніпра: «Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі («й» забираємо) тиверці сиділи по Бугу («другому» теж забираємо) і по Дніпру (ставимо «Дністру»); сиділи вони також поблизу Дунаю». Що стосується Південного Бугу, то тут сиділи тиверці, а уличі (думаю, що то угличі) не могли сидіти аж у трьох місцях: по Дніпру, Бугу й Дунаю, перескочивши Дністер і з притоками, а також Прут.
Якщо виправити в Несторівському літопису «по Дніпру» на «по Дністру», то тоді зразу побачимо, що колишні уличі (угличі) легко стають пізнішими галичанами, коли утворюється Галичина, і покутянами. Покуття з’являється в польського історика Яна Длугоша під 1417 роком, тобто після битви під Грюнвальдом. Яків Головацький у передмові до збірки «Песни Галицкой и Угорськой Руси» пише: «В ширшем значении Покутьемъ называлась вся заднестровская страна между р. р. Чечвой (він має на оці Лімницю, яка була Чва, а її притока Ще Чва, тобто Чечва) и Днестромъ и Карпатскими горами». Длугош зауважив, що 1417 р. Ягайло віддав під заклад молдавському воєводі Олександру на 25 років область Покуття, яке той повернув.
Цей текст засвідчує, що Галич розташований на території Покуття, західні межі якого дехто переносить на річку Стрий, що збігається з кордонами Галицького й Перемиського князівств. Звідси випливає, що Перемишль справді міг бути столицею білих хорватів, що інакше слід дивитися на закарпатських українців, лемків, «червенські городи», на Малий Галич на Дунаї і на Новий Галич, заснований на території села Заболоття в межиріччі Золотої і Чорної Бистриць, який дістає назву Станиславів, а від 1962 року він — Івано-Франківськ. Алоїд Шарловський в історичній монографії «Станислав і повіт Станиславський (подаю в українському перекладі з польської) пише: «В різні часи по-різному визначали границі Покуття. Станислав і його теперішній повіт, за винятком задністрянської частини, лежить переважно в західних границях Покуття». Якщо зважити на те, що кордон між Молдовою, яка певний час була в складі Османської імперії, Румунією і Річчю Посполитою проходив по Черемошу й від устя прямував до Дністра, то слід заглянути в глиб століть, аби побачити, що приблизно 1185 року автор «Слова о полку Ігоревім» написав, що галицький князь Ярослав Осмомисл закриває Дунаю ворота й виряджає судна до Дунаю чи суди чинить, себто в той час Покуття могло сягати Дунаю і Чорного моря. Зрештою, річки Прут і Тиса — ліві притоки Дунаю. Читаємо в «Слові...»

Галичкы Осмомысле Ярославе!
Высоко съдиши на своемъ
златокованномъ столе,
подперь горы угорскыи
своими железными плъки,
заступивъ королеви путь,
затворивъ Дунаю ворота,
меча времены чрезъ облакы,
суды рядя до Дуная.
Грозы твоя
по землях текутъ,
отворяеши Киеву врата,
стреляешы съ отня злата
стола салтани за землями.

Цей текст, за моєю версією, належить теж князю — синові Ярослава Володимировича Осмомисла Володимиру Галицькому, як і «Слово-моління Даниїла Заточеника», адресоване все тому ж цареві-князю Ярославу Володимировичу з Боголюбова, Лачого й Білого озер Ростово-Суздальської землі, де поневірявся син-вигнанець із Галича на Дністрі. Він міг створити й «Слово о погибелі землі Руської», міг укласти так званий «київський літопис». Нас не повинно бентежити, що Володимир назвав батька Ярослава і осмомислом, і царем. Літописці називали царями і Ярослава Мудрого, і Романа Мстиславича, який двічі сідав у Галичі на стіл, об’єднавши Галицьке і Волинське князівства. Зрозуміло, що син «молить» прощення в батька й не шкодує для цього високопарних висловів, і з позиції автора художнього твору він має право так чинити, бо ж не називає себе Володимиром-сином, а Даниїлом Заточеником, який у «Святому письмі» діє як пророк, тлумачачи сни царя Навуходоносора, відчитуючи таємничий напис, що з’явився в палаці царя Валтасара. Оздоблення стін соборів у місті Володимирі, де перебував князенко Володимир з матір’ю й не шлюбною дружиною, що народила йому синів, знайшовши прихисток у вуя, маминого брата Всеволода Велике Гніздо, сина Юрія Довгорукого, перенеслося на пергамент. Незрозуміло тільки, чому наші літературознавці таке зрозуміле галицьке слово «Заточеник» подають як Затворник і Заточник? Написано ж «Слово Даниїла Заточеника», а не Данила Заточника. Данило — це язичницьке ім’я наших предків, якого називали Данком, а Даниїл — біблійний персонаж. Християнське ім’я Данила Галицького — Іван, бо ж він споруджував Іванівські храми, зокрема в Холмі.
Румунські джерела подають Мале Покуття й Велике Покуття. Очевидно, що Велике Покуття сягало Дністра, Дунаю й Чорного моря, бо ж над морем були землі Буджацької орди, а буджак – кут. Виходить, що Буджацька орда – Покутська.
Якщо піти цим шляхом, то стає зрозумілою втеча Івана Берладника до уличів (?) у пониззя Дунаю після поразки в Галичі, куди його привели місцеві бояри, коли Володимирко-князь поїхав на лови в тисменицькі ліси — туди, де розрісся теперішній Івано-Франківськ або де село Марківці. Боровся за галицький стіл син його Ростислав, названий на честь предка князя Ростислава — Михайла Тмутороканського, якого отруїв грек-катепан 1067 року. 29-річний небіжчик-князь залишив удовою дочку угорського короля Бели I, який теж помер у 47 років — за чотири роки перед кончиною зятя. Молода угорка-княгиня на ім’я Ілона (Олена), котру кликали Ланка, з далекої Тамані, де була столиця князівства Тмуторокань, до якого входила частина Криму й Кубані, повертається на Покуття. А що повертається вона саме сюди, засвідчують назви села Княждвір і колишнього райцентру Ланчин. Безперечно, що тут, на Пруті, було її село, згодом містечко Ланчин, сусіднім населеним пунктом володів її перекладач (воно досі називається Товмачик), а сама Ланка сиділа за Прутом у тисовому лісі, який іменується нині Княждвірським тисовим заказником. Адже поруч село Княждвір, яке називали ще Князь-двором, бо в цьому дворі сиділи й інші князі, яких годувала «коломийська» сіль. Згодом, коли поляки вбили князя Бориса-Романа Мстиславича, й сини та внук дочки Ярослава Осмомисла — Єфросини та Ігоря Святославича – героя «Слова», пробують утвердитися на столах у Галичині, — саме тут вокняжився боярин Доброслав, якому, напевно, належало сусіднє село Добротів. Село Княждвір, що на Запрутті, розташоване дуже близенько від Коломиї і Печеніжина. Замок, у якому Ланка Белеївна виховувала своїх малолітніх синів-князенків Ростиславичів-Михайловичів — Рюрика, Володара й Василька, стояв у тисовому лісі над Прутом, в урочищах, які називають нині Замчище і «Сповзи», де Звиняче за крок від Ланчина, котрий розкинувся на обох берегах Пруту. Місцина настільки мальовнича, що в радянську добу компартійна еліта любила тут відпочивати, як і згодом «нові українці», бо й сама хвоя та деревина тису — негний-дерева використовуються в народній медицині. На це звернув увагу відомий етнограф і фольклорист Володимир Шухевич, опублікувавши в своїй п’ятитомній «Гуцульщині» повір’я, яке зафіксувала в Космачі Климентина Лисинецька. Стверджувати, що тис ягідний завезла сюди Ланка Белеївна, коли з двором переїжджала на Прикарпаття, не випадає, бо ж є ріка Тиса. А на Кавказі і в Криму справді вже століттями росте негний-дерево. У берлінському музеї зберігається виготовлена з тисини статуетка дружини одного єгипетського фараона. Тис росте не тільки в Княждвірському лісі на Гуцульщині, а й на Буковині, Закарпатті, Львівщині. До наших днів дійшла пісня, в якій співається, що чумаки свої вози-мажі робили з тисини. Безперечно, що тільки міцні тисові вози могли перевезти з Тамані на Покуття княжий двір (охоронців, конюших, стольників, кухарів, кормильців, ключників, мечників, золотарів з їхніми сім’ями). Ланка прощалася з Тмутороканським князівством назавжди і лише 1185 року дочка Ярослава Осмомисла Єфросина-Ярославна з братом Володимиром підмовлять чоловіка й швагра — князя Ігоря Святославича піти «поіскати города Тмутороканя» для ізгоя Володимира, що виступив у змові на боці матері Ольги проти Насті Чагрівни, батькової коханки, яка народила сина Олега. Батько Ярослав Настю з незаконним сином та її батьком Чагром узяв до Галича. Олег, безперечно, успадкує княжий стіл, бо князь Ярослав свого байстрюка любить, а шлюбну дружину, дочку Юрія Довгорукого, не любить. Володимир з матір’ю утікав до Польщі, плів ниті змови, Настасю бояри спалили, її батька Чагра вбили, Ярослава мирили з Ольгою в церкві, але нічого з того не вийшло. Володимир утікав від батька, батько повертав його до Галича й проганяв. З матір’ю князенко Володимир пішов аж до Суздаля, Володимира, Боголюбова. Померла чи була покинута ним жона Болеслава, дочка київського князя Святослава Грізного, а Володимир жив на віру з попадею, яка народила йому двох синів. Не міг князь Ігор признатися київському князю, що йде відбирати у половців Тмуторокань для його зятя, Володимира Ярославича, який не живе з його дочкою, а своєю шлюбною жінкою. Очевидно, що в тому поході брав участь і Володимир Ярославович, який пізніше напише про Ігорів похід «Слово». Чомусь Ігор вів один полк, Всеволод — один полк, Святослав — один полк, чернігівець Ольстин Олексич — один полк, а 15-річний син Ігорів Володимир два полки вів. Безперечно, що з ним був вихователь вуй, мамин брат Володимир, якому Ігор вирішив зробити подарунок — відвоювати Тмутороканське князівство, де на столі два роки сидів засновник династії галицьких князів Ростислав-Михайло, син Володимира Ярославича, внук Ярослава Мудрого, прапрадід Володимира Ярославича, який прожив усього 29 років, а його батько — 32. Ще живий був Ярослав Мудрий, коли втратив найстаршого сина Володимира, який ходив походом на греків. Він був посадником у Новгороді, мав стати великим київським князем, що відповідало титулові короля (то як же Володимир у «Слові Даниїла Заточеника» міг не назвати Ярослава Осмомисла, теж Володимировича, царем?).

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема ""Білі плями" історії"