Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ТВІР, ЯКИЙ СПОВНЮЄ ДУШУ КРАСОЮ

Мені вже не раз доводилося висловлювати свої враження про нові книги-щоденники, або як їх називає сам автор Петро Сорока з Тернополя, денники, і завжди я захоплювався і його манерою письма – стислою, густою, образною, – і лексичним багатством його ліричних та психологічних міні-новел, і вмінням помічати та виокремлювати багато такого, чого не кожен простий смертний може помітити.
Спогад про його книги-денники – «Застиглий вогонь», «Перед незримим вівтарем», які мені надіслав автор і котрими я насолоджувався, перечитуючи їх з олівцем у руках, залишив у моїй душі помітний, глибокий слід. Чимало міні-новел з цих видань було видрукувано на сторінках «Кримської світлиці», і вдячні читачі не раз телефонували мені, редактору відділу літератури, який готував їх до друку, дякуючи за цікаві, глибоко психологічні твори про нелегкі, часом драматичні людські долі, про наше далеко не світле сьогодення, в якому ми живемо, переступивши рубіж ХХІ століття. За точною оцінкою знаного прозаїка, лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка, який і сам написав і видав не одну книжку своїх щоденників, більшість щоденних записів Петра Сороки – це «мініатюрна проза граничної сповідальности, надзвичайної філігранности й густини з ліричними, філософськими ходами. Реагую на ці мініатюри, як на диво», – щиро зізнається автор. Під цими словами відомого прозаїка, гадаю, підписався б не я один. Вони дуже точно характеризують письмо Петра Сороки. А нещодавно у видавництві «Астон» (м. Тернопіль, 2009 р.) побачила світ нова книга денників Петра Сороки «Знак серця». Складається вона, як зазначено в анотації, з кількох частин: інтроверсійного денника (сповідь душі, розповіді про найпомітніші події минулого року, роздуми про віру, сенс життя, краса світу…), літературних нотаток, психологічних міні-новел і ліричної повісті, що має біографічну основу, «Мій ліс». Щоб написати цей твір, письменник прожив у закинутій лісничівці Петриківського лісу кілька місяців.
Найбільше мені запала в душу повість «Мій ліс». Це – гімн лісу, велична ода тій первісній природі, до якої ще не торкнувся своїми пробензиненими пазурами технічний прогрес, котра дарує людині хоч якусь коротеньку віддушину в колотнечі наших неспокійних буднів.
Читати повість про ліс Петра Сороки – одна насолода. Кожен абзац цього насиченого барвами письма хвилює серце, вводить тебе у справдешній храм природи, в якому і сам стаєш якимсь просвітленим душею, чистим помислами, одухотвореним.
«Ліс п’янить, ошелешує мене навалою зелені. Вона усебіч: зліва і справа, над головою і під ногами, б’є у вічі й зазирає в душу. Зелене царство, зелений шум, зелені пахощі… І здається, що з неба ллється зелене сяйливе проміння. Око і душа не можуть надивуватися. Ошелешений і заворожений невичерпною силою і фантазією природи, бачиш, що найгеніальніший художник може тільки з більшим чи меншим успіхом копіювати те, що створив Господь, але не змагатися, не костричитися…
Усе частіше ловлю себе на думці, що мене по-справжньому хвилюють лісові пейзажі тільки тому, що вони рідні мені, що це моя земля. Чужа краса не спроможна так хвилювати і дивувати, як та, до якої відчуваєш кровну прив’язаність. Тільки батьківщина здатна викликати сльозу розчулення, підняти в душі теплу хвилю неперебутнього захоплення і тільки любов допомагає щодня відкривати щось нове».
Так щиро, з такою любов’ю до рідної природи, до рідного лісу, отецького краю може писати справжній син своєї землі, палко залюблений у її обшири, у її мальовничі пейзажі та краєвиди.
Письмо Петра Сороки навдивовижу свіже, барвисте, як сама природа, про яку він так трепетно оповідає, викликає бажання читати й перечитувати. Бо то не просто пейзажні замальовки, то – неповторні акварелі художника слова, глибокодумного, розумного і надзвичайно щедрого на філософські роздуми.
Жоден малюнок лісу, жоден абзац повісті не повторює попередній, навпаки, відкриває читачеві щось нове, хоч здавалося б, що там, у тому лісі, знайомому нам з дитинства, можна побачити нового – дерева, трави, птахи… Усе бачене тобою десятки разів. Але то так тільки здається. Для справжнього ж художника слова – там невідкриті картини. І він, письменник, нам їх відкриває, малює, опоетизовує словом, змушує по-новому глянути й доторкнутися серцем до цієї Божої краси – до кожної деревинки, до кожного листочка, до кожної травинки, ніби розмовляє з ними. З таким диво-письмом не хочеться розлучатися, повість «Мій ліс» хочеться читати ще й ще…
У цьому, певне, й полягає те, що ми звемо талантом. Написати так, щоб словом зачарувати читача, не дати йому на півсторінці згорнути книгу. Гадаю, що такі твори треба читати, бо вони сповнюють душу красою, до якої через наше нестабільне життя стаємо байдужими. Не дайте оніміти, скам’яніти нашим душам, друже Петре! Пишіть і даруйте нам свої денники, в них не тільки Ваші думки, роздуми, вони й співзвучні нашим, які ми не завжди можемо так красиво і так логічно передати.
Усім, хто захоче ознайомитися з книгами-денниками Петра Сороки, радимо звернутися за адресою: 46018, м. Тернопіль-18, а/с 438, Сорока Петро Іванович. Ціна книги – 15 гривень. Пересилка за рахунок автора.
Напишіть, придбайте і не пошкодуєте!

Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

ПЕТРО СОРОКА
МІЙ ЛІС

Якщо зранку пишеться, то сідаю край вікна за дощатим столом або на сходах під лісничівкою і чаклую над чистим аркушем паперу, що теж шумить мені лісом, а після обіду вибираюся на гриби і ягоди.
Едіпові теж вистачає роботи – полює на лісових гризунів. Він дістає їх навіть з глибоких нір.
Грибів у цій місцині небагато, і здебільшого я повертаюся в лісничівку з напівпорожнім кошиком, але не вони – головна мета моїх щоденних мандрів, бо в мене достатньо харчів, а ті враження і спостереження, що лягають у записник.
Я сподівався, що водою мене забезпечать дощі, але надовго запала літня спека, і це змушує мене вибиратися на хутори. До того ж, треба роздобути косу і покосити галявину, бо високі густі трави жбухнули майже до пояса.
Прихопивши з собою мисливський ніж і черезплічник, набитий порожніми пластиковими пляшками, вийшов на ранньому досвітку, щоб завидна повернутися назад.
Та не пройшло й півгодини як ліс розступився – і я побачив гладінь лісового озера.
Три дні я блукав зовсім поруч, але не помітив цього задолиння і не почув запаху вологи та мокречі за густими кущаками.
Тепла хвиля подиву і радости переповнила серце.
Справжнє озеро! І всього за кілька кілометрів од лісничівки.
Скинувши наплічник, нахиляюся до води, розгортаю буйні зарості трав, і бачу, що вода під ними свіжа і чиста. Через кілька десятків метрів натикаюся на жебонливе джерельце. Тепер у мене буде чиста і свіжа вода, треба тільки звільнити джерело від трав’яної рістні, опалого листя і гілля.
Іду далі високою береговою травою і помічаю, що з протилежного боку жебонливими струмками вода витікає у неглибоку розпадину, створюючи на ній чималі опливини. Отже, вода тут не стояча.
Роздягаюся і входжу у воду. Вона прохолодна і свіжа. Під ногами мулисте дно, а на поверхні гострі корчаки. Ступаю остережно, намацуючи пальцями дно, щоб не поранитися. Хапаю на обмілині найгрубіше хабаззя і викидаю на берег. Його тут немало, але якщо добре піднатужитися, то за кілька днів можна почистити озеро.
Радісно шумить сосновий ліс, ніби заохочує мене до роботи.
Щасливий, залишаюся тут до вечора.
На ранньому досвітку, як тільки засизіють небеса, я вже на озері. Оскільки зранку вода особливо холодна, то я звільняю берег від мокрого гілля та вирубаної за минулий день осоки.
Тепер у мене є джерельна вода і можна тут-таки на березі згаламачити сяку-таку грибну юшку, кашу і закип’ятити чай.
До обіду я буваю зашлапаний, зачучверений намулом і баговинням, ніби якийсь водяник чи Той, що у греблі сидить. І якби хто побачив мене в такому вигляді, то, мабуть, перелякався б не на жарт. Навіть Едіп іноді витріщається на мене й гавкає.
Але здебільше він зайнятий полюванням. Мудрий пес знає, що я можу працювати до очамріння і від голоду йому треба рятуватися самому.
За три дні озеро ожило, засвітилося синявою і заграло сонячними іскрами; весело віддзеркалюються тепер у ньому високі дерева і білі хмари. Вода світить і дихає під радісне чиргикання очеретянок.
Без сонця цей озерний пейзаж ніби огортається в присмуток: трави видаються мерхлими, дерева осамотілими і чахлими, ніби глибоко-осіннєвими, заполошеними, а небеса – спримиреними і сутемними, неначе саме
в цій глушині, в цій застояній воді лісових нутрощів, виночовує туга і виброджує смуток.
Коли ж спадає згори злива сонячного світла, ця мальовнича лісова закутина несподівано оживає і засвічується. Усе до найменшого листочка і травинки дихає любов’ю і ніжністю. Здається, чути як повноросто випрямляються дерева, як пошелестує і дзвенить незайманий праліс, як тихо джеркотить вода і кущовинням пробігає трепетна свіжість ранку. В міжлисті крадеться низовий вітер-борвій, а мерхла трава стає бархатистою і колихкою.
Перед внутрішнім зором постає річка мого дитинства, де вода була така тиха і чиста, що здавалося ніби небо опустилося на землю. А дід Сидір, що помер, коли мені й десяти не було, часто повторював з жалем: «Яка світла і чиста була колись вода, не те що нині».
І думається мені: то якою вона була тоді, в пору його юности, якою була тисячу і дві тисячі років тому? Якою була в дні створення світу? Чи спроможні ми хоча б уявити собі це?                  
Планував провести кілька днів і навіть ночей біля озера, звівши поблизу невеличкий курінь, але сірява мжичка, що перейшла в зливний дощ, перебила мої плани. Недарма вчора так метушилася пищуха.
Лило весь день і ніч, до того ж так страшенно гриміло і блискало, що вибило мене зі сну, і вперше за весь час перебування в лісі я відчув під серцем мулький і холодний страшок, потерпаючи, аби блискавиці, які раз по раз освітлювали ліс феєричними спалахами, не вразили лісничівку. Ще перед заходом сонця знявся вітер і заносилося на дощ, а потім до опівночі, як нечистий, гзився вітер, стугонів, барабанив дощем і ганяв протяги від дверей до вікон. Було тривожно і лячно. Навіть коли дощ нарешті прищух, вода ще довго капотіла з даху. А вранці вітер несподівано стих – і запала така глибока тиша, як після потопу. Ліс принишк, закляк, ніби налякана скоєною шкодою дитина, і я заснув міцним, здоровим сном.
Який похмурий, насурмлений цей ліс після зливного дощу, скільки туги в кожному дереві, а проллється на нього золотий потік сонячного світла – і все нараз оживе та задзвенить, заусміхається кожним листочком.
І засвітиться душа, і захоче зберегти, закарбувати в серці кожну мить, знаючи, що вона минуща.
Птахи на вечірньому прузі – хвилюють душу, на нічному – тривожать. Вранці птахи аж захлинаються радісним співом і цей спів летить мені навстріч, як весела хвиля води. Все цвірінькає, посвистує, розливає лункі й мелодійні трелі, – радіє життю. «Фіу-фіу... люлі-люлі», – виводить вивільга. «Зінь-зі-вер, зінь-зі-вер», – намагається підспівувати їй синичка. Які тільки птахи не розсипають тут свій щебіт: сойки, чижі, шпаки, щиглики, гаїчки, горішанки, пищухи, шишкарі...
І перекричати всіх намагається завзятий дрозд.
Преображені дерева весело простягають вгору зелене гілля, ніби хочуть видихнути якомога більше кисню зі своїх зелених грудей.
Дивна ця невдержима сила природи, це постійне відродження. І ще солодшим стає мені моє осамотнення.
Кажу собі: дивися на природу, вчися в неї, наслідуй її – і будеш щасливим, допоки життя.
Досить кілька годин провести на озері, щоб цілком розчинитися в природі: бджоли і метелики сідають на тебе, комахи заповзають у ніс і вуха, – ще трохи і ти станеш землею, крізь тебе почне проростати трава. У такі хвилини душевного спокою і втишення ніби не існує смерти, навіть солодко і радісно віддати землі своє отяжіле тіло. Аби тільки без болю, без важкої фізичної муки.
Є в людини земне начало, тіло співкревне землі.
Усі прогалини між тінявими деревами заповнив, залив наринаючий самшит зелені. Досить пройти кілька кроків – і ти вже цілком належиш цій стихії. П’янієш до солодкого і млосного очамріння. Це як пірнання строчголовою у запахущу хмільну водь, в зелену хуртовину, що б’є в очі й душу.
У лісі на кожному кроці очікуєш чогось незвичного та несподіваного, за кожним деревом і кущем на тебе чекає таємниця.
Тому в гущавині не буває сумно і нецікаво.
Здається, жодне інше слово так не хвилює мене, як це – полини. Досить вимовити його, щоб в пам’яті ожили хвилюючі картини та образи й прожите життя постало перед унутрішнім зором, як на екрані.
Мені так назвати б свою книжку про дитинство, про маму і батька, нашу стару саманну хату під стріхою, що згоріла якоїсь осені, ще коли я був зовсім малою дитиною.
Мої пастуші літа, незліченні дитячі вичуди пропахли полинами. Але найстійкіші враження пов’язані з читанням. Корови розбредалися пасовищем, а я лежав у сивих кущах, ушнипившись в книжку. Вся світова література тепер мені пахне тими полинами.
Нову хату ми побудували на пустирищі й навколо неї теж іще довго тирлувалися гурми високих кущів, що від весни до глибокої осені розпросторювали гіркі запахи. Вони особливо загострювалися перед дощем і грозою. Як я любив ці полинові вітри! Як вдихав повними грудьми, пив і не міг напитися! Як я люблю їх сьогодні!
У хаті, коморі, стайні й особливо в стодолі теж пахло полинами, навіть на горищі, що правило за склад, вистоювалися пригусклі терпкі запахи.
Наше село годилося б назвати Полиновим. Бо полини росли усюди: коло річки, край дороги, на городах і межах, на шавлієвих луках, у високих ялинниках за озером, на згірку, де добували дике каміння. Гілочки полину визирали з лелечих і воронячих гнізд.
Десь-інде вони так не пахли, як у нас, навіть в поблизьких сусідніх селах. За якихось два-три кілометри вже було не те. Не те.
Траплялося, що корови наїдалися молодого полину і ним гірчило вечірнє молоко, але, звиклі до нього, ми пили його так само спрагло, як і завжди.
Коли мою маму, шістнадцятирічною дівчинкою, силоміць вивозили в Німеччину, вона нічого не встигла прихопити із собою (спіймана під скиртою глупої ночі) тільки пучечок крадькома зірваного полину. Там, у неволі, два довгі роки той полин пахнув їй батьківщиною.
Батько упав восени в полинові кущі, підкошений підступною недугою, як кулею. Коли піднімали його із землі, то полин чіплявся за руки і ноги, ніби не хотів відпускати.
І рання юність моя настояна на тих полинах. І пізня молодість.
Любив у полинах, прощався у полинах.
З дівочих губ і кіс спивав полинову смагу.
І в далекі, чужі казахські степи прихопив із собою засушене в книжці полинове стебельце. Безсонними ночами воно повертало мене на рідну землю, в милу отчу хату, в глибокий яр за селом, де найчастіше ховався з милою серцю книжкою.
Тепер, коли осенію, в очах моїх сивіє полинове деревце, зроджує спогади, піднімає в душі приховані жалощі, ментрожить душу. Ще хотів би як батько упасти в рідні полини, щоб без мук і страждань відлетіти у недовідомі засвіти й там загубитися на віки-вічні.
Вранці визирнув у вікно – і ахнув: півнеба у палевому вогні. Гарячий жар, який можна побачити хіба що у ковальському горні, роздмухував бог Гермес.
Якби художник спробував передати ці кольори і йому вдалося добитися повної адекватности, то така картина видалася б неправдоподібною і нереальною.
Пливке рожеве куриво світанку виповзло з лісовини, окрило ліс і сторожівку.
Добре бродити лісом і нікого при тому не лякати, не полохати.
Кажу собі: втішно обходитися без рушниці, приносити радість, а не біду, прихилятися до дерев, як до друзів. І страшно в таку хвилину зламати гілку, збити голову красивій квітці, розсердити доброго лісового духа.
Птахи цнотливо і боязко ховають свою ніжність од людських очей. Може, тільки голуби є винятком, а щоб горобці, галки чи ворони тулилися одне до одного, – того світ не видів. Але мені поталанило – я це підстеріг. Він і Вона – гайворон і ворона. Удвох скубли якусь добичину, ніби гралися, торкалися одне одного дзьобиками. Потім довго сиділи мовчки, красномовно обмінюючись поглядами, а відтак злетіли понад крони дерев і купалися в небі, виробляючи грайливі, гарні піруети, і теж черкалися в польоті крильми…
Броджу лісом – і все милує око, розчулює і зворушує серце.
Але я знаю, що якби в цю мить міг охопити внутрішнім зором усю ту смертельну боротьбу, що точиться між різними видами тваринного і комашиного світу, то душа моя вжахнулася б і очі відвернулися б від цієї зеленої краси навіки.                  
Якась особливо глибока тиша стоїть у лісі, оповита непорушним спокоєм і лігідною благодаттю. Замовкли птахи, ніби заснули, принишк вітер, наче сховався під листя папороті й тільки іноді ворушиться там, як сонний їжак.                          
Лише зрідка десь із глибини недалеких нетрощів озивається тоненьким голосочком одинока синичка, і видається вона мені вартовим, що стоїть на сторожі цієї краси і тиші.               
Живу в зеленому шумі, в зелених пахощах, у зелених голосах птахів і звірів. Навколо – одна зелень і сни та мрії у мене зелені, й здається, що в цьому зеленому царстві навіть душа стає зелена-зелена.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Душі криниця"