Версiя для друку Обговорити в форумi

ГЕРОЯМ СЛАВА!

Доброго дня, шановна редакціє газети «Кримська світлиця»!
Я, Віктор Дмитрович Тихенко, надсилаю вам свою нову статтю «ОУН-УПА: три великі заслуги». Писав довгенько – то матеріали підбирав, то здоров’ячко трохи підвело, то ще там щось гальмувало. Власне, писати почав відтоді, як уже вдруге отримав «гарбуза» від місцевої районної газети «Огни маяка», коли намагався спростувати їхній черговий наклеп на ОУН-УПА (більш детально про це йдеться в передмові статті).
Чи вдалося мені впоратись із цією серйозною темою, судіть самі. Звісно, декому з майбутніх читачів ця стаття може й не сподобатись, особливо тим, у кого «пір’ячко на пиці». Але ж загальновідомо, що «Кримська світлиця» ніколи й не збиралася догоджати антиукраїнським силам, бо «світличани» – це ніби одна з патріотичних партій України.
А найголовніше, мабуть, у тому (звісно, якщо надрукуєте без скорочень цю чималеньку статтю), щоб прочитали цей номер відважної «Кримської світлиці» саме ті «київські дядьки та тітки», яким належить за їхніми високими посадами дбати про національні інтереси України, щоб покласти край оцій бардачній демократії вседозволеності, яка в більшості людей уже в печінках сидить.

«…Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!..»

Т. Шевченко тут мав на увазі, звісно, не місто – столицю Вашингтон. Бо чим же кращими для нас можуть бути американські ізраїльтяни від московських чи українських?.. І коли ж воно прийде, нарешті, оте наше «колись»?
Стосовно самої ОУН-УПА, то ця тема стала мені особисто іще цікавішою, відколи уважно прочитав у «Нашій Громаді» отой лихозвісний «Приказ» сталінський. Бо почути зміст по радіо чи побачити на хвильку по телевізору автографи Жукова й Берії – це одне сприйняття, а коли маєш у себе постійно журнал із «Приказом», то це вже значно вагоміше, бо можеш при бажанні його будь-коли і ще раз уважно перечитати, краще осмислити й згадати осінь 1944 року і початок наступної зими. Людина, значно молодша від, скажімо, 70–80-літніх українських громадян, може запитати своїх батьків, дідів-прадідів, де вони були саме в той час і чи вдалося б їм особисто вижити після отого нещастя з Москви…
Як людина старшого віку, я бачу себе в ту осінь у селі на Роменщині (Сумська область) уже восьмирічним хлопцем, який почав ходити до першого класу. Батько й кілька моїх дядьків були тоді або в Червоній армії, або в «остарбайтерах» у Німеччині. Разом із матір’ю і молодшою сестрою ми жили в дідуся й бабусі на хуторі, що уже зрісся з селом. Добре пам’ятаю, що взимку в хаті було тепло, їсти-пити теж було що (мали корову, свиню, чимало курей та 0,7 га городу з садком), але всі ми чомусь були і бідненько вдягнені, і зовсім поганенько взуті, тож навряд чи й доїхали б у сталінських вагонах-товарняках до Сибіру несходимого або ж до Південного берега Північного Льодовитого океану. А якщо якось і доїхали б, то навряд чи перезимували б. А якщо врешті-решт якось і прижилися б там, то, певно, повністю окацапилися б, як це часто-густо трапляється навіть тут, у Криму, з багатьма нашими земляками…
А тому вічна слава Степанові Бандері з Романом Шухевичем разом з їхньою легендарною ОУН-УПА! Як же можна про них не писати?!

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ОУН-УПА має чимало великих заслуг перед українським народом, хоча наші сучасні ЗМІ висвітлюють її діяльність по-різному. Якщо, скажімо, газета «Кримська світлиця» та деякі інші видання згадують ОУН-УПА «незлим тихим словом», то цього, на жаль, не скажеш, наприклад, про газету «Огни маяка» із смт. Красногвардійське. Іще 29.08.2008 р. в ній була надрукована невелика, але досить емоційна антидержавницька публікація «Я видел бесчинства УПА». Та розповідь очевидця жахливих подій у батьківській хаті у 1946 році мене вразила особливо тим, що у нас і досі ще є люди, які чи то й справді не знають, чи то просто не хочуть знати величезну принципову різницю між повстанцями – патріотами і псевдоповстанцями – катами («спецгруппы НКВД»), адже ці останні під виглядом ніби справжніх вояків УПА якраз і чинили зумисно оті криваві злочини супроти мирного населення Західної України. Тож я оперативно й відгукнувся своєю статтею–спростуванням «Коли ж нарешті ми всі прозріємо?!», а газета «Огни маяка» її надрукувала, хоча й не відразу і значно скоротивши. Здавалося б, що все гаразд, бо читачі дізналися більше об’єктивної правди про самих повстанців і псевдоповстанців.
Проте в «Огнях маяка» незабаром з’явилася знову антидержавницька стаття про ОУН-УПА вже під назвою «Предатели или герои?» («ОМ», № 46 за 14.11.2008 р.). Автор цієї статті А. Волик злісно паплюжить буквально весь український національно-визвольний рух, починаючи від 1920 р. і закінчуючи нашим сьогоденням (надсилаю вирізку з газети в редакцію «КС» для ознайомлення). Звісно, я мусив відгукнутися і на цей виклик, тому й відповів своєю статтею «І знов за рибу гроші!», де намагався звернути увагу автора-опонента й усіх читачів газети на найбільш компетентну в цьому питанні книжку «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» (до речі, ця книжка друкувалася і в «КС» №№ 8-19 за 2007 р.).
У статті «І знов за рибу гроші!» я писав: «Незважаючи на таку довгу назву, ця книга має всього 70 сторінок, але як продукт спільної творчості багатьох науковців, її можна загалом вважати на сьогодні істиною в найвищій інстанції. Матеріал у книзі подано цілком дохідливо й зручно: є 14 окремих тематичних рубрик (розділів), а в кінці – «Додаток» із поясненнями. Книга має великий тираж, тож мусить бути у кожній бібліотеці, як, скажімо, у нашій селищній бібліотеці є аж три примірники. А тому, перш ніж затуманювати читачам голови неправдою про ОУН-УПА і не давати людям змоги нарешті прозріти, варто, мабуть, спочатку самому уважно прочитати цей «Фаховий висновок робочої групи істориків…», щоб зробити і свій правильний висновок».
На жаль, головний редактор газети «Огни маяка» так і не схотів надрукувати цю статтю. По-моєму, це явно несправедливо, що паплюжити ОУН-УПА дозволяється неодноразово, а ще раз промовити слово захисту – зась! Тоді я значно переопрацював своє спростування і згодом поніс у редакцію вже другий варіант, який назвав «Відкиньмо криве дзеркало!». Але й цю мою роботу теж не стали друкувати, мотивуючи тим, що «редакция решила вообще закрыть тему об ОУН-УПА». Ось такі, виходить, пироги…
А от у своїй патріотичній статті «Чи потрібна газеті «повстанська» тема?» («КС», № 5 за 30.01.2009 р.) вельмишанований мною автор Сергій Лащенко робить такий висновок: «допоки є живі люди, свідки подій, треба писати!». По-моєму, це абсолютно правильно сказано. Але водночас мені хотілося б додати, що, пишучи на «повстанську» тему, варто наголошувати, що ОУН-УПА має перед українським народом не одну чи дві, а більше великих історичних заслуг, які нам треба завжди пам’ятати.

ЗАСЛУГА ПЕРША: ОУН-УПА ЯК БОРЕЦЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Тут, мабуть, варто спочатку зауважити, що ОУН (Організація Українських Націоналістів) і УПА (Українська Повстанська Армія) – це дві окремі, хоч і досить пов’язані між собою, структури, які мали різні функції.
ОУН була підпільною партійно-військовою структурою, створеною в 1929 році на основі менш широкої Української Військової Організації (УВО), а сама УВО існувала в Західній Україні з 1920 р. після вимушеного відступу туди розгромленої більшовиками армії Української Народної Республіки. Діяльність Організації Українських Націоналістів – це одна з найкращих сторінок нашої історії. Адже націоналістами є такі люди, які палко люблять свій народ, свою надію, водночас толерантно ставлячись до неворожих представників інших націй, тоді як шовіністи ненавидять усіх підряд, окрім своєї рідної нації.
Членом ОУН міг стати лише повнолітній (21 рік) патріот України, який знав і всією душею сприймав «Декалог» («Десять заповідей українського націоналіста»), де перші й найголовніші з них: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї», «Не дозволиш нікому плямити слави, або честі Твоєї Нації»; хто мав відповідні «12 прикмет характеру…» (завжди напоготові, безкорисливий, чесний, дисциплінований, активний і підприємливий, відважний, рішучий, витривалий, зрівноважений, точний, здоровий, обережний); і хто сумлінно виконував «44 правила життя українського націоналіста», як, наприклад: «Приймай життя як героїчний подвиг», «Здобувай знання…», «Постійно пізнавай, удосконалюй себе…», «Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації», «Не завидуй нікому», «Будь товариський», «Що робиш, роби совісно», «Пам’ятай, що милостиню приймає лише немічний прошак, який не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя», «Шануй жінок, але гидуй розгнузданими», «Цінуй високо материнство…», «Люби і опікуйся дітворою…» і т. д., і т. п. Власне, пройти крізь таке «сито» могла лише справжня еліта української нації. (Побільше б сьогодні в нас таких людей!..).
Що стосується Української Повстанської Армії, то це була партизанська за своїм характером армія, яка сформувалася в умовах німецької окупації, коли окремі відділи Української Національної Самооборони стали під єдине загальне командування. До лав УПА приймали всіх, хто хотів активно боротися за незалежність України від будь-яких агресорів і давав військову присягу на вірність українському народові. Безпосереднім організатором і бойовим учасником УПА була ОУН, тому й маємо загальну повну назву: ОУН-УПА.
ОУН-УПА довелося боротися в надто тяжких історичних умовах, бо їй протистояли два могутніх світових монстри (гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР), які змагалися між собою за світове панування. Що ж, тим величнішою є звитяга повстанців-бандерівців із їхнім стратегічним гаслом: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!». А от сама тактика боротьби часом змінювалась залежно від обставин.
 Спочатку ОУН орієнтувалася на допомогу гітлерівської Німеччини. Але після того, як німці вороже поставилися до проголошеного 30.06.1941 р. у Львові Акта відновлення Української Держави, арештували С. Бандеру та інших лідерів і почали винищувати членів ОУН, тоді націоналісти перейшли на антинімецькі позиції й створили УПА… До речі, той ситуативний союз ОУН із Німеччиною ганьблять ще й досі московські верховоди та їхні українські прислужники, водночас сором’язливо забуваючи, що перших два роки від початку Другої світової війни сам СРСР був у тісному союзі з Гітлером: допомагав громити й ділити Польщу, якій тоді допомагали Франція і Великобританія, проводив показові військові «паради переможців» разом із німцями в Бресті, Гродно й Перемишлі, підписав «Договір про дружбу й державний кордон» і таємний протокол до нього, а потім СРСР допомагав фашистській Німеччині матеріальними ресурсами, аж доки та підкорила собі майже всю Європу. Щоправда, Гітлер тоді перехитрив Сталіна і вдарив першим (22 червня 1941 р.)…
ОУН-УПА всіляко боронила місцеве населення від великих матеріальних поборів та примусового вивозу молоді до Німеччини на каторжні роботи. Сила ОУН-УПА була не так у чисельності, як у широкій народній підтримці та добре замаскованій підпільній мережі, що давало змогу швидко поповнюватись і відновлювати боєздатність після жорстоких боїв. Дислокувалося ОУН-УПА переважно в Західній Україні, хоча окремі загони були і в інших регіонах України, і навіть на Кубані.
Тривалий час повстанці вели активну боротьбу на трьох фронтах: і супроти німецьких фашистів, і проти польських шовіністів (коли ті винищували українські села), і супроти червоної Москви (спочатку проти радянських партизанів, а потім і військ НКВД та армійських частин). Усі свої сили ОУН-УПА не кидала проти німців, бо прекрасно розуміла, що після Гітлера прийде не кращий за нього Сталін.
Про дивні, як на перший погляд, взаємини між бандерівцями і червоними партизанами у книжці «ОУН і УПА. Фаховий висновок робочої групи істориків…» сказано так: «Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм у диверсіях. Причина «захисту» німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали «відплатні акції»: спалювали села і нищили їх мешканців». Безумовно, що запланована Москвою безліч дрібних партизанських диверсій призвела б до масового винищення німцями української людності, що було бажаним для Москви з двох причин: по-перше, суттєво підривалася резервна база для підтримки УПА, а по-друге, значно менше знадобилося б часу й вагонів для здійснення депортації.
Воюючи зі сталінським режимом після відходу гітлерівців, ОУН-УПА деякий час сподівалася на підтримку країн Заходу, але ті спромоглися лише на довготривалу «холодну війну» з СРСР. Тож довелося обходитись лише власними силами, борючись до останнього…
Хоча повстанці й називалися бандерівцями, але С. Бандера безпосередньо УПА не командував, бо аж до вересня 1944 р. знаходився у німецькому концтаборі Заксенхаузен, а опісля мусив і надалі залишатись за кордоном як політичний лідер ОУН (б) і її представник в еміграції (був убитий московським агентом у Мюнхені 15 жовтня 1959 р.).
Політичне керівництво визвольною боротьбою здійснювала УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), якій формально була підпорядкована УПА. Головнокомандувачем УПА спочатку був В. Івахів (загинув у боях із німцями 13 травня 1943 р.), потім його замінив Д. Клячківський (позбавлений цієї посади восени 1943 р.), після нього найдовше командував УПА легендарний Роман Шухевич (загинув 5 березня 1950 р., оточений бригадою оперативників), а останнім головнокомандувачем УПА був Василь Кук, схоплений 23 травня 1954 року.
Після 1954 року повстанський рух уже зовсім згас. Але показово, що СРСР здолав гітлерівців за 4 роки (щоправда, разом із західними союзниками), а з легендарними українськими повстанцями ця наддержава воювала понад десять років, хоча окремі боївки трималися іще довше. Чи не останній бій відбувся 14 квітня 1960 р. на Тернопільщині. А з підпілля вийшов останнім повстанець Ілля Оберишин тільки 2 грудня 1991 року, тобто на другий день після Всеукраїнського референдуму, коли 90,3% наших громадян сказали українській незалежності: «Так!».
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Білі плями" історії"