Версiя для друку Обговорити в форумi

Наближається 65-річниця Великої Перемоги, звільнення рідної землі від фашистських нелюдів. У ці дні всі, хто так чи інакше причетний до війни, знову і знову переживають події того суворого часу і повертаються спогадами у свою юність. З кожним роком тих, хто переміг у цій жахливій війні, залишається все менше і менше. І все дорожчими і ціннішими є для мого покоління спогади про ті далекі дні, наповнені ратним трудом і перемогою.
Хтось мудрий сказав, що у війни не жіноче обличчя. Війна – чоловіча робота. І в цьому, мабуть, є доля істини. Але... Війна. Кров. Смерть. Іменники жіночого роду. І Батьківщина теж. Її захисниками в хвилини небезпеки ставали і жінки.
У нашому селі добре знають і поважають Білоус Віру Іванівну. Вона – єдина жінка-ветеран війни, якій нещодавно виповнилося 87 років. У роки війни Віра Іванівна була машиністом паровоза, доставляла на фронт молодих бійців, добровольців, тих, хто життя своє не жалів, боровся з ненависним ворогом.
У шкільному музеї зберігаються спогади Віри Іванівни про війну, а також тих ветеранів, які вже відійшли у вічність.
Ось про що пригадує Віра Іванівна.
Із рідної Знам’янки, що на Кіровоградщині, дев’ятнадцятирічною вона ступила за поріг, за яким гуркотіла війна, свистіли кулі, димилися вирви від мін і снарядів.
1941 рік видався незвичайно щедрим: гілля дерев гнулося під вагою плодів, на полях дозрівав багатий урожай. Такою бачила вона із вікна паровозної будки свою Україну, перетинаючи її із заходу на схід. Її бригада тоді здійснювала ще мирний рейс за маршрутом ст. Помічна – м. Кіровоград. Доставили вантаж до місця призначення, а назад поїзда уже не було. Бригаду Віри Іванівни відправили резервом – одним паровозом, але до станції не доїхали. Станція була захоплена фашистами. Бригада повернулася в місто Кіровоград і чекала особливого розпорядження.
А тим часом ворог наближався до міста. Бригаді дали поїзд з евакуйованими верстатами і обладнанням заводу «Червона зірка». Цей ешелон вона повела через станцію П’ятихатки на Сталінград. З кожною поїздкою дорога ставала коротшою, лінія фронту зміщувалась на захід. На очах юної дівчини у руїни перетворювалися міста і села, горів хліб на полях. Її бригада обслуговувала фронт, доставляла туди бойову техніку, паливо, поповнення для військових частин. А зворотний шлях – в основному санітарні поїзди з пораненими бійцями.
Через деякий час відкрили новий маршрут і Віра Іванівна доставляла вантаж Сталінграда. Це було не просто. Ворогу не вдавалося надовго зупинити рух поїздів. Під безперервним бомбардуванням залізничники відновлювали полотно, ешелони метр за метром рухались до цілі.
Враховуючи специфіку роботи залізничників, із них було сформовано військово-експлуатаційне відділення № 8 (ВЕВ-8). Під час його створення всі члени бригади пройшли атестацію.
В роки війни довелося Вірі Іванівні побувати і в Криму на станції Керч-2. Жахливу картину вона запам’ятала назавжди. Від безперервного обстрілу і бомбардувань горіла земля, не встигали виносити поранених, море було червоне від крові. Беручи участь в евакуації поранених через протоку, була Віра Іванівна і санітаркою, і медсестрою, збирала патрони, різала бинти з білизни. Рятувати поранених, зменшити їхні страждання – нелегке, але благородне завдання.
Групі дівчат-санітарок було наказано переправити поранених на протилежний берег (Тамань). Там вона і знайшла свій штаб, товаришів з ВЕВ-8.
Після визволення Дніпропетровської області Віра Іванівна прибула у В. Токмак, а звідти в 1944 році її направили в Пологи. У Пологах було організовано дорожньо-технічну школу. Віра Іванівна пройшла курси викладачів і готувала спеціалістів. Залізничній галузі необхідне було поповнення. Після закінчення школи її відрекомендували в депо Помічна, а в 1946 році направили в Прибалтику.
З 1973 року Віра Іванівна живе в Криму, в селі Орлівка. Понад 15 років працювала приймальницею комплексно-прийомного пункту. Завжди старалася робити для людей тільки приємне, щоб заслужити від них подяку. І тепер Віра Іванівна вважає, що її робота під час війни не була такою важливою, як у діючій армії чи партизанському загоні. Вона зі своєю бригадою в ті суворі роки була бійцем трудового фронту. Але й понині Віра Іванівна пишається тим, що зробила свій внесок у загальну перемогу над ворогом. Пропахлі паровозним димом, голодні, холодні, не залишали фронт без наказу і жодного разу не зірвали доставку важливого вантажу.
Незважаючи на все пережите, вона дякує долі, що ось уже 64 роки живе під мирним небом. Про ті воєнні роки нагадують Вірі Іванівні орден Червоного прапора, медаль «За мужність» і ще багато нагород.
Глибока шана Вам, Віро Іванівно, і вічна пам’ять тим, хто поліг у ті 1418 днів і ночей, коли над нашим краєм вирувала страшна війна, несучи горе, сльози та кров. Вам – наш доземний уклін і вдячність за те, що ми живемо під мирним небом.
Юрій БАРДІН,
учень 8-го «б» класу Орлівської ЗОШ Роздольненського району АРК.

ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ ЖУРАВЛІ

Був осінній ранок. Світлі промінці пробивались крізь сіру завісу, наближали народження нового дня. Усю ніч тітка Наталка не могла заснути: щось не давало спокою, серце то тривожно стискалось, то билося, мов пташка в клітці. Може, тому, що сьогодні день народження Дмитра. А може, з чоловіком біда? Він з перших днів на фронті... Взяла зі столу сімейну фотографію... Сидить вона, по обидва боки – синочки-близнюки, а він, високий, широкоплечий, стоїть, обнявши їх своїми сильними руками. Всі – усміхнені, веселі, щасливі, одягнені по-святковому... Зібралися на випускний вечір... Самі ще молоді, а сини – дорослі, вже й школу закінчили... Тепер – здобувати освіту...
А на ранок страшна звістка облетіла містечко: війна...
З фронту приходили скупі листи: небагатослівним був її коханий Дмитро... Але в кожному слові тривога за дружину, синів...
Тітка Наталка піднялась з ліжка, одяглась, стала розчісувати волосся... Подивилась у дзеркало: на неї дивилась змарніла жінка із сивиною на скронях. Коли з’явилась сивина, вона навіть не помітила.
У жовтні не одержала від чоловіка жодного листа... Тривожно було... А ще оця ніч... Що вона віщує? Вийшла з хати. Надворі прохолодно. Сьогодні день народження Дмитра... Дні народження в сім’ї завжди перетворювалися на свята. Чоловік раніше приходив з роботи. Вона зустрічала його з синочками. Пам’ятає, як тримала їх на руках, як співала колискових пісень, як почали бігати, як просили батька взяти на роботу в МТС, де він завідував майстернею. Росли, вчились на відмінно, мріяли стати льотчиками, обов’язково військовими...
Сьогодні тітка Наталка приготує картоплю, спече святковий пиріг із білого пшеничного борошна – будуть відзначати день народження чоловіка, батька. Батьку виповнилось 37, а синам незабаром 17.
Надвечір перед хатою зупинилась «полуторка». Із кабіни вийшов військовий. Назустріч йому вилетіли сини. Військовий зупинився. Хлопці, як дві краплі води, були схожі на батька. Незнайомець міцно потиснув руки юнакам, поплескав по плечу і тихо-тихо сказав: «Я такими вас і уявляв... Батько пишався вами...».
Неспокій, тяжке передчуття охопило братів. Чому «пишався»? Чому в минулому часі? Невже щось трапилось? «Тяжко мені, сини, було принести цю трагічну звістку... Немає батька, загинув..., загинув смертю хоробрих... Дмитро залишився вірним присязі... Виконав завдання ціною власного життя...», – закінчив свою розповідь військовий. До пізньої ночі сиділи всі за столом. Мати, зіщулена, принишкла, сиділа мовчки. Жодного слова не промовила.., і тільки сльози лилися з очей...
День народження батька перетворився на поминки...
Рано-вранці всі поїхали на братську могилу, де заснув вічним сном командир танка, старший лейтенант, батько двох синів-близнюків... У цей день осиротіла сім’я: не стало батька, чоловіка, людини. Не дійшов старший лейтенант до рідного містечка всього 50 кілометрів. Упав на півдорозі, упав, стікаючи кров’ю. Мабуть, ідучи в бій, він думав про них, своїх синів-соколів, про свою милу дружину, і, мабуть, проклинав ту страшну війну.
Тітка Наталка, як тінь, ходила по хаті... Сини, як могли, підтримували матір. Їм було боляче дивитись на неї. Фашисти принесли страшне горе в сім’ю. Жага помсти оволоділа їхніми серцями за батька, за тисячі смертей, за спалені міста і села, за передчасну материнську старість, за муки і страждання, за все страхіття...
Одного ранку мати проводжала синів на курси танкістів, а значить – на війну. Ранок похмурий, дощовий. У небі клином летіли у вирій журавлі.
– Синочки, ми зустрінемося... Журавлі повернуться з вирію, принесуть на своїх крилах весну, і ми... обов’язково зустрінемось... Щодня я буду виходити за ворота і дивитимуся – виглядатиму вас із далеких доріг... Повертайтесь!
– Ми повернемося до тебе, наша рідна, єдина ненечко.
Тітка Наталка чекала синів, жила вісточками від них. Через три місяці сини сіли за важелі танків. А мати своєю вечірньою і ранковою молитвою намагалась оберігати дітей.
Війна, війна... Яка це страшна потвора, яка безжальна, несправедлива...
Гинули люди, горіли танки, земля горіла. Справжнє пекло, і в нього попали брати-близнюки: Курська дуга... Прохорівка... Страшний танковий бій... Там загинули сини тітки Наталки...
Осиротіла назавжди її оселя... Здавалося, що горе поселилося в кожному куточку хати, у кожній клітинці її тіла... Розраду знаходила тільки в роботі... На День Перемоги їхала на братську могилу до Дмитра... До синочків їхати не могла, не було здоров’я...
Все життя нестерпний біль пронизував серце матері, коли відлітали у вирій журавлі і коли вони повертались із вирію.
Вони відлітали, і поверталися ранньою весною... А мати все життя чекала й не могла дочекатися найрідніших. Вони відлетіли, щоб ніколи не повернутись до рідного порога, до осиротілої, прибитої горем матері...
Сили покидали стареньку тітку Наталку... Кожного дня її відвідували односельці, доглядала за тіткою її подруга. Увечері стан здоров’я погіршився... Тітка Наталка дістала калиточку, в якій зберігався її немудрий скарб – гроші. «Дорога подружко, ти для мене найрідніша людина, поховай мене, відправ поминальні обіди, пом’яни грішну душу... Я піду до своїх милих синочків і чоловіка... Постав пам’ятничок на могилці, а на надгробній плиті хай виб’ють силуети трьох журавлів. Одного – вожака-журавля, а двох менших, що летять за ним... Хай завжди будуть зі мною, хай летять у безсмертя...», – це були передсмертні слова тітки Наталки.
Спить вічним сном мати Наталка, дружина Наталка. Оберігають її сон ті журавлі, які вибиті на надгробній плиті.
Війна забрала в неї все: чоловіка, її синів, які так і не стали батьками, вона так і не стала бабусею... і до останнього дня не висохли вдовині сльози... війна перетворила її життя на страждання, на муку...
«Хай завжди повертаються журавлі з вирію, хай безхмарним і чистим буде небо. Хай ніколи не старіють передчасно матері. Хай діти народжуються, щоб працювати, творити, дбати про щасливу старість своїх батьків», – з цими думками вмирали герої війни, з цими думками живемо й ми – нащадки славних прадідів.
Юлія МАЗУРОВА,
учениця 11-го «а» класу школи-гімназії № 3 м. Красноперекопська.

ЩОБ ЗНОВ НЕ ПОВТОРИЛОСЯ БІДИ...

Світило сонце,
пташечки співали,
Здавалося, ніщо
 не врочило біди,
Біля будинків молодь
 на гітарі грала,
І мрійно посміхалися діди.
Аж раптом загуділи в небі
Ворожії фашистські літаки.
«Війна, – кричали
 всюди люди, –
Ідуть на нашу землю вороги».
І встав народ
на захист Батьківщини,
І зав’язався
той смертельний бій.
Лиш уперед до самого загину,
А відступать не думай і не смій.
Бо за плечима матері та діти,
Батьківська хата, річка, ліс,
Бо за плечима
 рідна Батьківщина
І та земля, що всю війну
 ти біля серця ніс.
І ось, нарешті,
 сорок п’ятий, травень.
І ворог свою голову схилив
Перед народом,
 що за честь держави
Життя мільйонів положив.
Пройшло немало –
 шістдесят три роки,
Але повинні пам’ятати
 ми завжди
Цей вікопомний подвиг
нашого народу,
Щоб знов не повторилося біди.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Джерельце""