Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

Вкотре «Кримська світлиця» повертається до «берестейської» теми. І це невипадково, адже берестейські українці також нас читають. Дехто — інтернет-версію, а дехто справно передплачує «світличку» вже багато-багато років…
Не дає забути про Берестейщину і львівський часопис «Post Поступ». Дедалі частіше зустрічаюся на його шпальтах із білоруською письменницею Наталкою Бабіною. Під час своєї останньої поїздки в Білорусь я не встиг зустрітися з нею. А от по телефону ми все-таки поговорили, тож її приємний голос пам’ятаю. Вона народилася на Берестейщині, володіє місцевою говіркою, має виразний український сентимент.
У минулому році «Post Поступ» надрукував статтю: «У 18 років я дізналася, що змалку говорю українською мовою». По суті, це було інтерв’ю з письменницею. Побачив я і фото, яке мене зацікавило, оскільки я звернув увагу на підпис: «Наталка Бабіна з Володимиром Леонюком, автором «Словника Берестейщини», і сином Тарасом».
Таки познайомились! Був дуже цим втішений, оскільки завжди вважав, що такі люди повинні контактувати. Мало того, пізніше я довідався, що поштовхом до їхнього знайомства була моя публікація в «Кримській світлиці»: «Син Берестейщини, герой України». Це було зайвим підтвердженням того, що наша читацька аудиторія – це не тільки Крим, і не лише Україна… Таки когось ми об’єднуємо, знайомимо, здружуємо.
Почитав «Post Поступ» і пошкодував, що Наталка Бабіна далеко, аж у Мінську. А ось з паном Леонюком вирішив зустрітися. Бо він тепер мешкає у Львові.
* * *
Автор «Словника Берестейщини», хоч і прихворів трохи, але на зустріч погодився охоче. Я чітко усвідомлюю, яким дорогоцінним скарбом є усе побачене, почуте і пережите ним. А він це, видно, відчуває… Тому й ставиться прихильно.
— Пане Володимире, ця стаття, очевидно, вийде близько до ювілею професора Горбачука. Василю Тихоновичу 27 квітня виповнюється 80 років! Тож нехай ця публікація буде нашим символічним подарунком. Ми цінуємо його патріотичну позицію, цінуємо внесок, який він зробив для того, щоб українське суспільство пам’ятало про Берестейщину. Чи не десятий рік передплачує «Кримську світлицю». У важкий для газети час навіть підтримував нас матеріально. Хоча професорська зарплата в Україні не така, як у Гарварді… Тож повернемося до теми любої йому і дорогої усім нам Берестейщини. Ще є багато нерозкритих тем, багато «білих плям» в історії повстанського руху на Берестейщині. Інколи зусилля двох-трьох людей допомагають дещо прояснити. Поки архіви нам недоступні, будемо намагатися конструювати максимально точні версії подій. Журналістська публікація не може претендувати на роль «істини в останній інстанції». Але вона може пробудити інтерес серйозних дослідників, фахових істориків.
Колись Василь Горбачук розповідав мені про невеликий підрозділ УПА, який зупинився на постій у їхній хаті, а потім пішов на північ, углиб білоруської території. Не було їх досить довго: місяців зо два. А потім повернулися дуже задоволені, принесли з собою літературу білоруською мовою, листівки. Співали білоруських пісень…
Отже, похід був дуже вдалим, Горбачук запам’ятав, що хлопці були в доброму гуморі. Це було не пізніше 1948 року. А ось Михайло Зеленчук (голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА) розповідав таке: у 1949 році вони у карпатських криївках друкували білоруськомовні листівки, і він сам, у наплічнику, носив усе це на Волинь. А далі такі самі повстанці переправляли «ідеологічну зброю» на білоруську територію. Отже, в 1949 році білоруські друкарні були вже понищені? А, може, деякі групи діяли автономно? Комусь треба було допомагати, а хтось мав і свої засоби для друку листівок? Ми можемо лише здогадуватись, але чим більше фактів, тим легше встановити істину…
— Важко сказати напевно. Дуже допомогла б робота в архівах. Але такі довготривалі походи, та ще й успішні, свідчать про те, що існували підпільні контакти.
— Дійсно. Навряд чи хтось би «всліпу» намагався вийти на білоруських повстанців. Випадково зустрівшись, дві озброєні групи, найімовірніше, перестріляли б одна одну… Розпитувати дорогу у бабусь? Такі розпитування здалися б підозрілими будь-кому. Не відповіли б, навіть якби й знали!
— Все це логічно. Повстанців могли б прийняти за переодягнених енкаведистів. Але це було більш актуально для України. На білоруській території «яструбків» чи «стрибків», як казали люди, було менше. Мені відомий факт, коли українські партизани ходили далеко за Лунинець, на північ. І причина цього рейду була лише одна — відсидітись спокійно на білоруській території, де їх уже ніхто не шукав.
— Весною 2008-го я проїздив ці ліси. Вони й зараз майже безлюдні. На хуторах можна й рік перебути, якщо ніхто за тобою не полює.
— Тим не менше, в одному з білоруських сіл стався бій. І там ці українські повстанці убили якогось важливого партійного функціонера з Мінська.
— А рік? Який це був рік?
— Не скажу точно, але думаю, що десь 1948-1950 роки.
— Цікаво, що під час війни білоруські партизани національної орієнтації часто переходили на територію Волині і там «зализували рани», отримані в сутичках із червоними партизанами. Українці до своїх ідейних побратимів ставилися толерантно. А ось червоні, керовані Москвою, партизани винищували білоруські «націоналістичні» загони усіма можливими засобами. Хоча їх навряд чи можна було назвати «білоруським аналогом УПА…». Все ж, це була білоруська сила; хай навіть і не настільки централізована, структурована та масова, як Українська Повстанська Армія.
— Білоруська національна партизанка була сильнішою на Гродненщині. Опосередковано це підтвердили бойовики Армії Крайової, з якими я сидів у мінській тюрмі. У них були дружні контакти, до сутичок не доходило.
— Через те, що на Гродненщині було неспокійно, там не дозволяли поселятися колишнім українським повстанцям, навіть якщо вони і відсиділи свій строк. Про це попереджали навіть на початку
1960-х! Видно, «органи» боялися об’єднання однодумців. Та ще з досвідом партизанки.
— На півдні Білорусі рух не був таким масовим. Хоча в одній з газет я читав, що селянин з Лунинецького району переховувався у лісах… понад 20 років! Спочатку він не хотів іти в колгосп, потім зв’язався з українськими повстанцями… Вже старого і дуже хворого його привела додому дочка. Через похилий вік діда не чіпали.
Стосовно рейдів – скажу ще таке. У 1946 році велика збройна група УПА перейшла через Дніпрово-Бузький канал десь у районі Іваново. Далі вони пішли на північ, на територію тодішньої Барановицької області. Тепер це північна частина Брестської області. Керував групою… от, не можу пригадати псевдо їхнього командира… Воно таке, на зразок українського прізвища…
— Може, Конопленко? Професор Горбачук згадував рейдуючу групу Конопленка!
— Ні, якесь інше. При потребі можу знайти, десь у мене є ці записи. Так ось, група побувала під Барановичами, там був великий бій. Керівник групи загинув, втрати були великими з обох боків. Далі повстанці поверталися знайомим маршрутом. Треба сказати, що вздовж каналу радянська влада набудувала багато військових об’єктів, пунктів контролю. Охоронці з автоматами були на кожному шлюзі. Багато пропускних пунктів повстанці знищили, охоронців розігнали. Щоправда, шлюзи не руйнували.
А свого командира українські партизани поховали в Потаповичах, — є там таке село. Насипали йому гарну могилу, але влада потім її зруйнувала...
Повернулися хлопці на Волинь і довго там ще воювали. Але цей факт свідчить про те, що УПА заходила далеко на північ.
— Та й Василь Горбачук підтверджує, що в Березівському районі невеликі загони УПА були постійно. Принаймні, у 1946-1947 роках. А Береза Картузька – це північ, межа української етнічної території. Тереновий провідник «Єрмак» загинув десь у 1952 році в Антополі. Це північніше Дніпрово-Бузького каналу. Отже, про всю українську етнічну територію Берестейщини можна було б сказати словами нашої кримської поетеси Ольги Смольницької:
Там на корі хтось вирізав тризуб
І випалив багрицю скорострілом…
Десь там іржавіє гвинтівка Василя Горбачука, яку він ховав на болоті… Вона обгоріла під час лісової пожежі. Іржавіє у землі і гільза від артилерійського снаряда, в якій брати Горбачуки тримали частину повстанського архіву.
Багато слідів залишила УПА на цих теренах. Мабуть, не один тризуб був вирізьблений на дереві…
— До речі, не лише збройна боротьба УПА свідчить про українськість цих територій. Мені довелося сидіти з «побутовиками» родом з Лунинецького району. Розмовляли хлопці білоруською мовою, а ось пісні співали лише українською! Білоруських пісень не знали зовсім, а ось «Реве та стогне Дніпр широкий» співали дуже добре.
— «Реве та стогне»? Добрі ж вам попались «побутовики»… Українофіли… Хто ж вони були?
— Та звичайні хлопці! Але у південній Білорусі скрізь таке. Вплив української культури тоді відчувався навіть на білоруських етнічних землях. Але й у білорусів була своя «зброя». Освічені люди дуже експлуатували тему Великого Князівства Литовського. Мовляв, це була білоруська в етнічному сенсі держава. Лише трішки там було литовців на півночі, та ще трохи українців на півдні…
У таборах мені довелося сидіти з білорусом Остріковим. Білоруською правильно: «Вострыкав». Так от, він хотів мене переагітувати на білоруса.
— Але ж він знав, що ви сидите за українську справу?
— Знав. Але вважав, що оскільки я з Берестейщини, то мені слід звикнути до нових реалій; хотів, щоб я відчував себе білорусом.
— Колись ви казали, що декого з поліщуків він переконував…
Було й таке. У мордовських таборах сидів з нами (до речі, за зв’язок із українським підпіллям) молодий берестеєць. Розмовляв він лише українською мовою, але походив із поліської шляхти.
— ???
— Була колись така шляхта. Ще з часів Речі Посполитої, а може, з часів Великого Князівства Литовського… У міжвоєнний період ця шляхта трохи відродилася, Польща сприяла цьому. Так ось, юнак проговорився, що у його батька були документи про шляхетство, і на них був герб ВКЛ «Погоня».
— Тобто вершник на коні, з мечем? Це ж і нинішній литовський герб! І свідомі білоруси вважають його своїм, як і ми — «тризуб»…
— Ось-ось… І Остріков почав йому говорити, що це білоруський герб, що його предки мали відношення до білоруського державотворення, і так далі, і тому подібне… Видно, настирливість цього свідомого білоруса справила враження на поліщука. Хоч він і з нами підтримував добрі стосунки, але і з Остріковим вони частенько спілкувалися. І було видно, що розмовляють як однодумці.
— Остріков був із повстанців?
— Знаю, що спочатку він був і в білоруській поліції. Тоді з німцями відступив на захід. Там їх підібрав Білоруський Центр. Знаю, що деякий час він навчався у розвідшколі, а в 1952 році його у складі групи з чотирьох чоловік скинули у лісах під Гродно. До речі, вони відразу були оточені озброєними лісниками та співробітниками МДБ. Очевидно, агентура працювала і в цій розвідшколі, тому про висадку десанту радянська контррозвідка знала…
— Він відсидів і вийшов на волю?
— Так. Десь у роки перебудови я почав зустрічати його прізвище на сторінках газети «Літаратура і Мастацтва». Він писав про те, що білорусам треба пам’ятати свою історію, що Велике князівство Литовське – це була, фактично, білоруська (в етнічному сенсі) держава і таке інше.
— Ви часто їздили у Білорусь?
— Ні, я просто передплачував цю газету. Причому, досить довго: з 1972 до 1991 року. Потім з’явилися проблеми з доставкою… А взагалі, я все життя цікавився білоруської культурою.
— Становище зобов’язує? Як і кримських татар, зрештою… Раз опинилися у складі іншої держави, то варто знати культуру титульної нації, хіба не так? Така ж доля і берестейців.
— Так, звичайно. Хоч я і відсидів у таборах ГУЛАГу два десятиліття за своє українство, але до білоруської культури і мови завжди ставився прихильно. Був би дуже радий, якби Мінськ, нарешті, заговорив білоруською…
— Про цю прихильність згадувала і Наталка Бабіна. Вона детально описала ваші враження від Мінська. Мовляв, раніше не чутно було білоруської мови, а тепер трапляються групки молодих людей, які згадали мову дідів-прадідів. І одну таку групку ви навіть перехрестили… У статті це прозвучало зворушливо.
— Симпатія українця до білоруської мови є цілком зрозумілою. Ось прикро тільки, що білоруси, навіть свідомі, не дуже прихильно ставляться до прагнення берестейських українців зберегти свою мову і культуру…
— Очевидно, це є страх «загроженої» нації. Але він не дуже конструктивний. Скажімо, у Чернігові також не почуєш української мови, як і в Бресті — білоруської. Але знаю, що чернігівська «Просвіта» всіляко намагається підтримати місцеву білоруську громаду. І сепаратизму не боїться! І це при тому, що Ріпкинський і Городнянський райони Чернігівської області в етнічному плані є, скоріше, білоруськими, аніж українськими.
Хочеться, щоб і ставлення білорусів до всього українського було аналогічним, прихильним.
— З одного боку, зрозуміло, що білоруси давно звикли трактувати усю Берестейщину як свою територію. Звикли, що Брест називають «західними воротами» країни. Що Біловезька Пуща є одним із символів Білорусі. Мало того, вони і Пінськ називають «білоруською Одесою». Хоча це місто знаходиться на українській етнічній території…
— А чому Одесою?
— Там на вулицях багато моряків у формі Білоруського річкового флоту. Місто дуже гарне, зелене. Є сучасні будівлі, але й старовинні є. Усе це так гармонійно поєднується! А Прип’ять яка гарна! А за Лунинцем вона перетворюється у повноводу, могутню ріку. Я лише один раз побачив це і був дуже вражений: яка вона велика і гарна – ріка мого краю…
— Ваш сентимент мені зрозумілий. І все ж, попри етнографічні реалії і незважаючи на багатолітній збройний опір УПА, південна Берестейщина є невід’ємною складовою частиною Білоруської держави.
Не можна сказати, що така ситуація є унікальною. У складі України є угорські та румунські етнографічні землі, є татарський Крим… Але у вищеназваних регіонах є умови для збереження національної самобутності цих народів. А на Берестейщині нічого такого немає.
— Нехай би свідомі білоруси навчилися ставитись до українців Берестейщини так, як свідомі литовці ставляться до білорусів Вільнюса і усього Віленського краю. Дуже хочеться, щоб не були вони союзниками диктатора Лукашенка у його асиміляторських планах…
— Про це Наталка Бабіна сказала дуже переконливо: «Не додає поваги і релятивістська позиція: білоруська мова – рідна, її треба зберігати, білоруська ідея – вартісна, усвідомлення білоруськості – основа особистості будь-якого білоруса… А хіба українська для мене і сотень тисяч моїх земляків не рідна? А своє коріння ми хіба не мусимо усвідомлювати? Інакше як через українськість до усвідомлення ідеї загальнобілоруського дому багатьом з них прийти неможливо. Це я кажу як людина, яка пройшла цю частину дороги…».
Хіба можна сказати чіткіше і дохідливіше.
— Я радий, що таких людей продовжує народжувати Берестейська земля… Знаєте, Наталка подарувала мені свої книги і попросила поради – чи варто їй писати взагалі? Знаючи, що вона тісно контактує з діячами білоруської культури, а живе у російськомовному середовищі, я сказав, що писати вона повинна тією мовою, якою легше. І не треба нікого запитувати – чи варто писати? Вона є справжньою письменницею і не повинна марнувати свій талант!
До речі, і сина свого вона назвала Тарасом, хоч її чоловік – свідомий білорус… А шістнадцятилітню доньку посадила біля мене і сказала: «Слухай доню, як звучить літературна українська мова!».
— Отже, недаремно ви писали свій «Словник Берестейщини»? Є люди, яким він ще знадобиться…
— Думаю, що так. До речі, є у мене одне прохання до вас. По-перше, хочу через газету привітати з 80-літтям свого земляка Василя Горбачука.
І подякувати йому за все зроблене! А ще хай би він передав відомості про свого брата Івана. Хочу включити цю інформацію до другого тому «Словника».
— Професор Василь Горбачук і академік Іван Горбачук є нашими давніми передплатниками. Ми з ними постійно контактуємо. Отже, ваше прохання буде виконано.
— Дякую вам за все! «Кримська світлиця» є однією з небагатьох газет, яка розробляє цю тему. І є результати. Колись політв’язень Василь Овсієнко надіслав мені кілька передрукованих з інтернету «світличанських» статей на берестейську тематику. Та й з Наталкою Бабіною ми познайомилися тому, що у статті «Син Берестейщини, герой України» ви згадуєте мого вчителя математики Івана Григоровича Динька. А це якраз рідний дядько Наталки!
Прочитавши цю статтю, вона відправила мені великого листа з проханням написати спогади про її дядька. Ну, я й написав на чотирьох сторінках спогади про свого вчителя. Ці спогади дуже вразили Наталю та її брата Андрія Динька – головного редактора газети «Наша ніва». З тих пір ми й почали тісніше контактувати…

Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: Володимир Леонюк з внучкою і укладеним власноруч «Словником Берестейщини».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2009 > Тема "Українці мої..."