Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 17, 18).

 Вважаю, що найбільшим гріхом Леоніда Макаровича з усіх його великих гріхів перед Україною (передано недружній до нас Росії всю нашу тактичну ядерну зброю, шалена інфляція, антинародна «прихватизація», втрата інформаційного простору тощо) є те, що він так і не розігнав застарілу вже на той час Верховну Раду України і не призначив нові вибори або ввів би пряме президентське правління. Згадаймо, що в той період Україна знаходилася на гребні хвилі загального національного піднесення, тож і народних депутатів змогла б обрати переважно патріотичних. А проукраїнська парламентська більшість створила б справедливі економічні й політичні закони, і не було б у нас того безладу, який маємо ось уже 17 років…
 Найбільш яскравим прикладом постійної ненависті парламентської більшості до українського народу і його незалежності від колишньої метрополії є той ганебний факт, що ці «слуги народу» ще й досі не визнають вояків ОУН-УПА воюючою стороною і ветеранами Другої світової війни, і дивляться на цих славних борців за незалежність злісними очима Москви та місцевих комуністів-україноненависників. Хоча для всіх громадян України було б справедливо і логічно дивитися на українську історію не через чужинські окуляри, а через свої, українські.
 Останній командир УПА Василь Кук (1913-2007), якому пощастило дочекатися і жити в незалежній Україні, говорив в одному з останніх своїх інтерв’ю: «Це не наша Верховна Рада, ми дочекаємося своєї і тоді нас визнають. Ми ж не за блага воювали, а за Україну». І далі: «Українська держава має сповнитися українським змістом. Держава повинна вміти себе захищати… Президент має теж бути націоналістом…». Ці хвилюючі слова яскраво показують, що останній головнокомандувач УПА залишався до кінця днів своїх на бойовому посту патріота-націоналіста, а його слушні думки – це як стратегія, тактика і наснага духу для нашого тривожного сьогодення, бо для України кожні парламентські вибори завершуються, як правило, ніби своєрідною, злощасною «полтавою»…
 Як можна відповісти на головне сучасне запитання: чому ми, українські виборці, щоразу обираємо таку Верховну Раду, яка є «не нашою», бо часто-густо депутатську більшість складають такі «громадяни України», які або не мають національної самосвідомості взагалі, або ж та свідомість не є українською? Значною мірою це відбувається, певно, тому, що самі виборці ставляться до виборів по-різному, адже мають різну національно-суспільну свідомість. Мені, наприклад, уявляється, що всі люди за своїм інтелектуально-духовним розвитком стоять ніби на якихось певних, своїх щаблях – сходинках.
 Щабель № 1 я називаю «Егоїстичний», бо на ньому людина дбає найчастіше тільки за свої особисті інтереси («сам п’ю, сам гуляю…»). Такі «виборці» або взагалі не ходять на виборчі дільниці, або ж часто голосують «проти всіх»…
 Щабель № 2 – «Родинний» (сімейно-біологічний), де найвищі інтереси – це лише благополуччя своєї власної родини (сім’ї), а девіз: «Моя хата скраю – нічого не знаю». (Таких людей у кожному суспільстві, мабуть, найбільше). Як виборці, вони найчастіше спокушаються на певні матеріальні приманки кандидатів…
 Щабель № 3 – «Соціальний» (товариство, громадськість), на якому люди дбають уже й за інтереси, скажімо, навчального або трудового колективу, громадської чи політичної організації, за свій соціальний прошарок тощо. Такі виборці досить активно голосують за «свою» партію, особливо не цікавлячись її загальнонаціональними якостями…
 Щабель № 4 – «Територіальний» (регіонний, земляцько-обласний) засвідчує, що цим людям близькі інтереси в основному лише своєї «малої батьківщини», починаючи від свого села, міста, району аж до всього регіону включно (можливо, це територія їхнього колишнього племені). Виборці з такою самосвідомістю полюбляють «тягнути ковдру на себе» і мають певну схильність до сепаратизму…
 Щабель № 5 – «Національно-державний», на якому громадяни, добре освоївши всі попередні «щаблі», мають уже досить розвинену загальнонаціональну самосвідомість, вболівають за спільні національні інтереси (мову і культуру, територію, економіку, незалежність, єдність) і завжди напоготові ці інтереси захищати від будь-чиїх посягань. Така самосвідомість певною мірою є природженою (оце і є справжня національна еліта), а також і набутою в процесі правильного національного виховання, власних роздумів та корисної практичної діяльності.
 До речі, можна назвати іще два «щаблі» («Расово-континентальний» та «Глобальний»), але зараз мова не про них…
 Якщо більшість громадян із щаблевих сходинок № 1-4 лише вряди-годи більш-менш серйозно й активно переймаються національними інтересами своєї країни, а під час виборів голосують як заманеться, то виборці з національно-державницькою самосвідомістю ніколи не стануть голосувати за ті партії й блоки партій, програма й практична діяльність яких не відповідають національним інтересам України, або ж коли окремі лідери конкретних політичних партій своїми діями підривають національну економіку й суверенітет різними способами: вивозом великих капіталів за кордон, внутрішнім рейдерством чи небезпечними угодами за кордоном.
 І все ж я особисто ніколи не стану всю провину за «не нашу Верховну Раду» покладати тільки на одних «несвідомих виборців», бо, як казав наш геніальний Т. Шевченко: «Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє». А віє цей вітер нинішнім часом зовсім не в той бік, бо та, дійсно, велика несвідомість наших виборців формується в основному двома ганебними факторами нашого тривожного сьогодення, а саме: 1) приналежністю антидержавницьким, антиукраїнським силам більшої частини українського інформаційного простору, 2) неймовірно легковажним допуском до балотування антиукраїнських по суті партій чи окремих кандидатів, що є практично ігноруванням національних інтересів України.
 Як зробити весь наш інформаційний простір справді українським і державницьким, про те мають найкраще знати наші найвищі державні посадовці (Президент України, Голова Верховної Ради, Генеральний прокурор і Голова Конституційного Суду, Прем’єр-міністр України тощо), бо, як мовиться, «вони зверху, їм видніше». Але вони чомусь майже нічого не роблять у цьому напрямку. Можливо, це тому, що більшість ЗМІ уже «прихватизовані» окремими особами чи компаніями, а, як говорить Основний Закон: «Право приватної власності є непорушним». Але ж у тій самій 41-ій статті Конституції України є застереження: «Використання власності не може завдавати шкоди... інтересам суспільства».
 Кажуть, що безвихідних ситуацій не буває. Тож вихід із цієї негативної для України ситуації може бути, наприклад, і таким: іще раз офіційно, документально попередити всіх власників відповідних ЗМІ щодо неприпустимості їхньої подальшої антидержавницької діяльності, а якщо вони не одумаються, тоді всю цю їхню приватну власність треба негайно націоналізувати. При цьому за кожну антиукраїнську по суті публікацію в пресі за всі попередні роки, за кожну антиукраїнську телепередачу, радіопередачу, інтернетівську інформацію тощо відшкодувати у судовому порядку з тих горе-власників відповідну багатомільйонну «кругленьку суму» на користь держави та її народу. «Держава повинна вміти себе захищати», – як заповідав останній головнокомандувач УПА Василь Кук.
 Мати під контролем держави її інформаційний простір – це означає мати власну голову на плечах, щоб не збитись на манівці під впливом чужих, нечесних інформаторів та їхніх хитромудрих технологій. І це стосується будь-якої країни. Якби, скажімо, Росія (наша колишня метрополія, на яку ще й досі моляться деякі несвідомі українці), з якогось дива раптом утратила свій контроль над своїм інформаційним простором, то й там, певно, знайшлися б такі «патріоти», що морочили б росіянам голови і монгольською мовою як другою державною, і «оновленою» Золотою Ордою і т. д., і т. п.
 Дуже важливою, як на мій погляд, є стаття 37 Конституції України, яка забороняє не тільки антидержавницьку діяльність, а й саме утворення таких політичних партій та громадських організацій, програмні цілі яких суперечать національним інтересам України. І все було б гаразд, якби в нашій країні була звичайна, нормальна, а не бардачна демократія вседозволеності з її сумнівним принципом: «что хочу, то и ворочу». Тож і маємо досить багато діючих антиукраїнських по суті структур, що особливо яскраво проявляється щоразу в період виборчих кампаній. Тут, мабуть, і голосування виборців за відкритими списками кандидатів мало чим допоможе, якщо ці кандидати й надалі залишатимуться антиукраїнськими за духом…
 А тому, щоб уже традиційно «не наша» Верховна Рада стала нарешті дійсно нашою, тобто українською за духом і суттю, вкрай необхідно уже зараз, щоб відповідні (патріотичні й компетентні) органи країни ретельно перевірили всі програми й практичну діяльність усіх українських політичних партій та громадських організацій, а також щоб суворо заборонили балотуватися тим із них, в яких є хоча б один із програмних пунктів або практична діяльність, що суперечать національним інтересам України. Україна повинна вміти себе захищати! Слава Україні!

 с. Видне Красногвардійського району в Криму.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"