Версiя для друку Обговорити в форумi

ВКЛОНІМОСЯ ВЧИТЕЛЮ...

Навчалася Любов Іванівна Нетьосова в середній Знам’янській школі на Кіровоградщині і закінчила її у 1964 році. У когось шкільні роки легко стираються з пам’яті, як і все давно минуле, але тільки не у неї. Бо пощастило їй зі шкільними товаришами надзвичайно, і хоча з того часу доводилося навчатися в Черкаському педагогічному інституті, змінити кілька робочих колективів, але не забувається та найперша шкільна спільнота. Це там Люба познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, з яким прожила довге щасливе життя.
Після закінчення Кременчуцького льотного училища чоловіка направили працювати до Сімферополя. Відпрацювавши кілька років піонервожатою в одній із сімферопольських шкіл, а потім досить тривалий час в Маленській середній школі, з 1991 року Любов Іванівна працює в сімферопольській школі № 29, вже встигла зробити п’ять випусків своїх вихованців і щоразу мріє створити модель отого свого класу, де панували любов, взаємоповага, турбота про тих, хто цього потребує, і постійне прагнення знань – недарма ж більшість її однокласників здобули вищу освіту, стали шанованими у суспільстві людьми. Їх зближувало та єднало не лише навчання, але і праця в колгоспі під час канікул – не надто романтична: на кукурудзі, буряках. Але за найкращий результат можна було одержати грошову премію, і згодом спільних грошей назбиралося стільки, що на свої кровні усім класом поїхали на екскурсію до Криму: відвідали Гурзуф, Нікітський ботанічний сад, оглянули визначні місця Севастополя – Панораму, Діораму. А ще запам’яталося, як турбувалися про своїх однокласників-інвалідів. Коли Шура не міг ходити, на екскурсію на цегельний завод його носили на руках. Валю Петрову, яка була прикута до інвалідного візка, теж возили у школу і зі школи, а траплялося, що і носили. Валя і зараз знаходить можливість відвідувати усі зустрічі колишніх однокласників, а це і 20, і 30, і 40 років з дня закінчення школи. 8 серпня очікується чергова зустріч з нагоди 45-річчя…
Але кожна така зустріч – це не лише радість побачити рідні, хоча вже не сяючі молодістю обличчя, але і готовність до трагічних звісток, які, в першу чергу, стосуються вчителів – людей старшого віку.
Усьому найкращому у своєму житті Любов Іванівна завдячує саме їм – і тому, що згуртувалася міцна шкільна родина, і тому, що сама обрала фах вчителя, і тому, що не зрадила йому ні в складні часи перебудови, ні тепер, коли могла б вже відпочивати. Бо вона любить свою роботу, вміє знаходити контакт з дітьми, хоча вони вже зовсім не схожі на тих учнів кінця 1950-х, які і шкільною формою розжилися лише в 9-му класі. Сьогодні школа – мов будинок моделей. Інші інтереси, здавалося б, зовсім інші діти, але, як і їхні далекі попередники, любов’ю вони відповідають на любов, турботою – на турботу.
А звернулася до редакції Любов Іванівна, викладач англійської мови, з такого приводу. Нещодавно їй поталанило довідатись про долю своєї першої вчительки (початкових класів) Марії Михайлівни Ульянич і навіть зустрітися з нею. Не думала, що Марія Михайлівна, спільна улюблениця їхнього класу, теж мешкає в Криму, в Кореїзі, та ще й одна у своєму похилому віці – 2 серпня їй виповниться 90 років. Але й досі вона пам’ятає імена усіх своїх учнів і навіть їхніх батьків. І це попри ту тяжку долю, якої зазнала. Зростала вона у бідній селянській родині. А закінчивши 7 класів, пішла, подалася за 40 кілометрів пішки босоніж до Кіровограда, аби вивчитися на вчительку. Але там їй сказали: «Як же ти, дівчино, збираєшся навчатися, у тебе навіть взутися ні в що, а доведеться жити в чужому місті, потрібні кошти». «Та ось виберемо картоплю, продамо, і я придбаю собі тапці. А жити буду в гуртожитку, якщо на те ваша ласка. Але я хочу бути вчителькою і ні перед чим не зупинюся», – відповіла вона. Та все ж таки Марію відправили додому, написали їй якийсь папірець, завдяки якому дівчина змогла пройти при школі прискорені вчительські курси. Спочатку працювала вожатою, а потім і найменшеньких почала навчати грамоти. Так і приросла серцем до Знам’янської школи, а школярі – до неї. І на уроках – разом, і після уроків. А коли «її діти» вже були шестикласниками, заходилася вирощувати разом з ними шовкопрядів, що давали натуральне шовкове волокно. І не те, щоб вдома їй робити було нічого, – сама виховувала синочка Колю, а просто стала школа для неї другою, а можливо, й першою домівкою. Згодом Коля виріс, закінчив Харківську військову академію. Спочатку служив на Півночі, а потім у Криму. Одружився, але дружина залишила його разом із двомісячним синочком, теж Колею. Так і жили вони в Кореїзі – Марія Михайлівна і два Колі. Та ось старшому Колі вкоротила віку невблаганна хвороба, і залишилася бабуся Марія разом із внуком, котрого, як свого часу і сина, теж вивела в люди. Коля закінчив ту ж саму військову академію, що і батько. Зараз живе в Башкирії. Але кілька разів на рік навідує стареньку, аби зробити хоча б невелику частину чоловічої роботи.
Марія Михайлівна з радістю привітала колишніх випускників рідної школи із 45-річчям від тоді, як вони облишили шкільну домівку. Цей запис прозвучить незабаром, під час зустрічі колишніх однокласників. Шкода лише, що вони не почують цього разу втішні слова від іншої своєї улюблениці – Віри Кузьмівни Довженко, класної керівниці середніх і старших класів. На 40-річчя вона ще була разом зі своїми учнями, але за цей час сталося непоправне… Вона, як розмірковує Любов Іванівна, мала з Марією Ульянич багато спільного – обидві були щирими, самовідданими, залюбленими у свою справу і це передалося багатьом учням. Брат Любові Нетьосової теж працює керівником у галузі освіти у с. Знам’янці. Завучем у сімферопольській школі № 30 стала її старша дочка – Ірина Василівна. А якби не трапилися у долі Любові Іванівни оті світлі люди, ще невідомо, чи знайшли б вона та її близькі своє щастя.
Нещодавно пролунав останній дзвінок. За традицією, випускники 29-ї школи нагодували своїх вчителів пирогами з капустою (неодмінна тут річ під час шкільного «капусника»). А що їх, молодих, очікує через 45 років? Залишається лише фантазувати.
Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "Українці мої..."