"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "Душі криниця"
#24 за 12.06.2009
ЗАБУТТЮ НЕ П╤ДЛЯГА╢
Л╤ТЕРАТУРА
Шановн╕ друз╕-«св╕тличани»! Наше щире захоплення тижневиком «Кримська св╕тлиця» – улюбленою газетою нашо╖ с╕м’╖, журнал╕сти яко╖ так профес╕йно та патр╕отично висв╕тлюють наше сьогодення. Ми вже багато рок╕в ╓ шанувальниками «Кримсько╖ св╕тлиц╕», яку порадив нам передплатити власкор газети Серг╕й Лащенко. Виклика╓ щире захоплення, ск╕льки в тижневику друку╓ться матер╕ал╕в – правдивих, неупереджених, про минуле Укра╖ни, про яке так бояться писати ╕нш╕ аморфн╕ та непатр╕отичн╕ видання («им несть числа»), ╖м би повчитись тако╖ чесност╕, правдивост╕, мужност╕ у в╕дстоюванн╕ ╕нтерес╕в Укра╖ни, як╕ притаманн╕ ваш╕й газет╕. Пропоную вам свою статтю-роздум про викладання нашо╖ л╕тератури у школ╕. Бажа╓мо вашому геро╖чному колективу м╕цного здоров’я, витримки, наснаги та творчих усп╕х╕в впродовж багатьох рок╕в! Хай кв╕тне «Кримська св╕тлиця»!
З глибокою повагою, Н╕на СЕМЕНЕНКО. м. Щорс Черн╕г╕всько╖ област╕.
У роки молодост╕ виручала рос╕йська та заруб╕жна л╕тератури, ╕ книги в домашн╕й б╕бл╕отец╕ були представлен╕ переважно творами рос╕йських та заруб╕жних автор╕в, а укра╖нська л╕тература – творами Шевченка, Франка, Лес╕ Укра╖нки. Твори укра╖нських письменник╕в Рильського, Тичини, Сосюри та ╕нших вивчались у школ╕, проте на них було наведено такий хрестомат╕йно-комун╕стичний глянець, що в╕дпадало всяке бажання ╖х читати. Проте думку свою про сучасну укра╖нську л╕тературу почала зм╕нювати п╕сля зустр╕ч╕ з укра╖нськими письменниками у далекому 1961 роц╕, коли у м. Канев╕ в╕дзначали 100-р╕ччя перепоховання праху Тараса Григоровича в Укра╖н╕. Ми – студенти останнього курсу пед╕нституту вир╕шили обов’язково побувати у Канев╕. Рано-вранц╕ п╕шли до Чернечо╖ гори. Проте вгору до музею ╕ пам’ятника Кобзарю нам п╕днятись не вдалося, бо навколо гори стояли кордони м╕л╕ц╕╖. Адже чекали при╖зду самого Хрущова. Ми п╕шли дал╕ круг гори ╕, нарешт╕, о щастя! – хористи з Нац╕онального хору, вдягнут╕ у нац╕ональн╕ стро╖, як╕ при╖хали на урочистост╕, взяли нас, студент╕в, п╕д руки ╕ завдяки ╖м ми п╕днялись до пам’ятника поета. Недалеко в╕д пам’ятника стояли укра╖нськ╕ письменники, ╕з рос╕йських запам’ятався чомусь т╕льки А. Софронов. В╕дкриття урочистостей затримувалось, проте Хрущов так ╕ не при╖хав, бо була дуже хмарна, «нельотна» погода. Наш декан факультету, який стояв у числ╕ запрошених, нижче, на сх╕дцях, дуже здивувався, побачивши сво╖х студент╕в серед почесних гостей – як, мовляв, вони там опинились. Ми довго сп╕лкувались з письменниками, фотографувались, на жаль, в╕ддали т╕ пл╕вки проявити у фотоатель╓, ╕ ╖х там «засв╕тили». Шкодую до цього часу, що так сталось. Найб╕льше враження на мене справив П. Г. Тичина, хрестомат╕йн╕ твори якого ми, на жаль, не дуже любили. А з нами сердечно, зац╕кавлено розмовляла осв╕чена, вихована, ╕нтел╕гентна, дел╕катна людина. ╤ мен╕ весь час хот╕лось спитати у Павла Григоровича, чому до хрестомат╕╖ потрапили його не дуже ц╕кав╕ в╕рш╕, загалом такого прекрасного поета? Незабутн╓ враження справило в╕дкриття урочистостей, коли хористи багатьох зведених хор╕в Укра╖ни виконали «Запов╕т», «Реве та стогне Дн╕пр широкий». А Кобзар дивився «на лани широкопол╕, на Дн╕про ╕ круч╕», внизу пропливали пароплави з включеними сиренами, в╕ддаючи шану поету. ╤ така луна п╕шла навкруги, здавалось, що той сп╕в чу╓ вся Укра╖на. ╤, мабуть, вперше, з’явилось в╕дчуття неймов╕рно╖ причетност╕ до Укра╖ни, гордост╕, що я – укра╖нка. Под╕бне в╕дчуття з’явилось, коли транслювались под╕╖ на Майдан╕ у жовтн╕ 2004 року. Добре, що не спитала тод╕ у Тичини (з максимал╕змом, присутн╕м юност╕), чому багато його прекрасних поез╕й не потрапили до шк╕льних програм? Бо значно п╕зн╕ше, вже у 90-т╕ роки, коли почали з’являтись заборонен╕ компарт╕╓ю твори опальних укра╖нських письменник╕в з жахом д╕зналась, що кращ╕ укра╖нськ╕ письменники були розстр╕лян╕ ╕ зганьблен╕. Ось така жахлива моторошна статистика: у 1930 роц╕ друкувались 259 укра╖нських письменник╕в, а в 1938 – уже т╕льки ш╕сть, 16 – пропали безв╕сти, 8 – наклали на себе руки, а 220 укра╖нських письменник╕в знищив комун╕стичний режим з таким записом у ╖хн╕х справах: «засуджений до вищо╖ м╕ри покарання – розстр╕лу». Так на честь 20-╖ р╕чниц╕ Жовтневого перевороту на Соловках був розстр╕ляний цв╕т укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖. Недарма Бухар╕н писав: «Розстр╕ли ╓ одн╕╓ю з форм становлення комун╕стичного сусп╕льства». Отаке криваве «становлення». Т╕ з радянських письменник╕в, хто лишився живим, провели життя у страху та приниженн╕ перед радянською владою. ╥х, за словами М. Рильського, компарт╕я «ламала». У 1930 роки ╕ його самого мордували в тюрм╕, а випустили з╕ словами, що, хоча, мовляв, ви, Рильський, наш класовий ворог, та ще можете нам бути корисним. У 1947 роц╕ звинувачували за «нац╕онал╕стичн╕» помилки – за рядки «вже й поля жовт╕ють ╕ син╕╓ небо» (кольори нац╕онального прапора). ╤ ще одне прямо анекдотичне звинувачення – не сподобався цензур╕ рядок в╕рша «ласт╕вки л╕тають, бо л╕та╓ться», ╕ винесла такий вердикт: «Як це в часи планового радянського господарювання може хтось л╕тати, коли заманеться?». У т╕ важк╕ роки поет захищав укра╖нську мову, домагався повернення ╕мен д╕яч╕в культури, яких безп╕дставно репресували: Зерова, Вороного та ╕нших. Але ж вимушений був писати в╕рш╕ на потребу парт╕╖. Та цим «гр╕шили» чи не вс╕ радянськ╕ письменники. Тому ╕ з’явився у Тичини в╕рш «Парт╕я веде». Не виклика╓ сумн╕в╕в, – яка парт╕я, такий ╕ в╕рш. Як писав поет М. Малахута, Тичина «у молодост╕ мучився як творити. А пот╕м ще б╕льше мучився як жити». За словами ╢. Сверстюка, «Тичина був знеславлений». А прекрасн╕ його «Панахидн╕ сп╕ви», в╕рш╕ про голод з’явилися т╕льки у наш час. Ск╕льки душевних ╕ творчих мук сп╕знав за сво╓ життя н╕жний л╕рик В. Сосюра. Яка розгромна стаття з’явилась у газет╕ «Правда» на його чудовий в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну». «Яку Укра╖ну заклика╓ любити поет?» ╤ в╕дпов╕дь: «не радянську, не соц╕ал╕стичну, а вишневу мою Укра╖ну». Пам’ятаю, з якою г╕ркотою м╕й батько сказав, прочитавши статтю вголос: «Чому любити Рос╕ю можна, а Укра╖ну – н╕?». Микола Руденко набагато випередив св╕й час бо, проанал╕зувавши вчення Маркса ╕ реальну д╕йсн╕сть в СРСР, д╕йшов висновку, що держави, як╕ уже керуються тим, маркс╕вським вченням, приречен╕ на зубож╕ння, пропонував провести негайн╕ реформи в кра╖н╕. За це в╕н поплатився 10 роками заслання, втратив здоров’я, з╕р. Гнили в тюрмах О. Ков╕нька, О. Вишня, В. Стус та ╕нш╕. Траг╕чна доля О. Довженка, якого забрали в Москву п╕д нагляд, не дозволяючи жити в Укра╖н╕. Про нього Ч. Чапл╕н писав: «Слов’янство дало св╕тов╕ в к╕нематограф╕╖ одного митця, мислителя ╕ поета – Олександра Довженка». Митець не уявляв свого життя без Укра╖ни. Зойком лунають його слова: «Земле р╕дна, прийми мене хоч мертвого». Проте наш╕ непатр╕отичн╕, некультурн╕ депутати так ╕ не проголосували за перепоховання його праху у Ки╓в╕. Нищ╕вн╕й критиц╕ п╕ддали роман «Собор» О. Гончара. Недарма в╕н писав у сво╓му щоденнику, що Страшний суд на земл╕ уже почався, просто ми його не пом╕ча╓мо. А ск╕льки натерп╕лась горд╕сть нашо╖ л╕тератури Л╕на Костенко, адже вона насм╕лилась написати «як╕ ви комун╕сти, ви комун╕зм згубили в пелюшках». Читач╕ мен╕ заперечать, що рос╕йськ╕ письменники теж п╕ддавались гон╕нню влади, як ╕ письменники ╕нших республ╕к. Безперечно, проте меншою м╕рою, ан╕ж укра╖нськ╕. Так, А. Ахматова писала, що «прославленый Октябрь, как листья желтые, срывал людские жизни». Поетеса не могла писати «под звон тюремных ключей», «партия сына сгноила, Музу засекли мою». В. Набокову нав╕ть в ем╕грац╕╖ часто снилась Рос╕я, де «ведут меня к оврагу, ведут к оврагу убивать». А О. Фад╓╓в писав у сво╓му передсмертному лист╕: «Не вижу возможности больше жить. Так как искусство, которому я отдал жизнь, загублено самоуверенно-невежественным руководством партии. Лучшие кадры литературы, в числе, которое даже не снилось царским сатрапам, физически истреблены или погибли». Пришв╕н писав про сво╓ радянське життя: «Стараюсь сохранить пристойность в непристойном для писателя положении». ╤ тому писав т╕льки про природу, риболовлю, полювання, а та╓мно у щоденниках, як╕ були опубл╕кован╕ в роки перебудови, ф╕ксував злочини комун╕стично╖ влади. Там ╓ ╕ так╕ слова: «Прошу дать мне сил не простить». Пробачити – можна, а забути – н╕. Таке забуттю не п╕дляга╓.
«ТИ Н╤КОЛИ НЕ ВМРЕШ, УКРА╥НО!»
Прихилюсь до народ╕в сердечно й укл╕нно, Побажаю свободи, ╕ щастя, й добра. Т╕льки в╕рю: н╕коли не вмреш, Укра╖но, Бо сп╕вучий народ ╕ в б╕д╕ не вмира. Перем╕ниться св╕ту велична будова, Що справ╕ку в безодн╕ вогнями ряхтить. Р╕дна мова моя, материнська, чудова, На далек╕ з╕рки у п╕снях полетить. ╤ не буде нас доля цуратися, брате, У тавр╕йських степах, в закарпатських садках. ╤ не зможе н╕хто дивний скарб од╕брати, Той, що предки для нас зберегли у в╕ках. Доки мова для внук╕в звучить солов’╖но, Доки слава козацька у серц╕ жива, Ти не вмреш, ти не вмреш, ти не вмреш, Укра╖но, Лиш безсмертний народ у негоду сп╕ва.
Степан ЛИТВИН. м. Ки╖в.
УКРА╥НСЬКА МОВА Пам’ят╕ Т. Шевченка
Д╕амант дорогий на дороз╕ лежав, – Тим великим шляхом люд усякий минав, ╤ н╕хто не п╕знав д╕аманта того. Йшли багато людей ╕ топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовний ╕шов, ╤ в пилу на шляху д╕амант в╕н найшов. Кам╕нець дорогий в╕н одразу п╕знав, ╤ додому прин╕с, ╕ гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той кам╕нець, ╤ уставив його у коштовний в╕нець. Сталось диво тод╕: кам╕нець зас╕яв, ╤ пром╕нням ясним вс╕х людей здивував, ╤ палючим огнем кольористо блищить, ╤ пром╕ння його ус╕м оч╕ сл╕пить. Так в пилу на шляху наша мова була, ╤ мислива рука ╖╖ з пилу взяла. Полюбила ╖╖, обробила ╖╖. Положила на ню ус╕ сили сво╖, ╤ в народний в╕нець, як в оправу, ввела, ╤, як зорю ясну, вище хмар п╕днесла. ╤ на зл╕сть ворогам зас╕яла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. ╤ с╕ятиме в╕к, поки сонце сто╖ть, ╤ лихим ворогам буде оч╕ сл╕пить. Хай же т╕ вороги пон╕м╕ють скор╕ш, Наша ж мова с╕я щогодини ясн╕ш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб ╕ сам здивувавсь у могил╕ Тарас, Щоб, поглянувши сам на створ╕ння сво╓, В╕н побожно сказав: «В╕дк╕ля нам с╕╓?!»
Володимир САМ╤ЙЛЕНКО. Ки╖в, 1885, 12 листопада.
УКРА╥Н╤ Плюндруються тво╖ сади, Тво╓ чужинець поле кра╓. Вже лицар╕в тво╖х сл╕ди У пол╕ в╕тер зам╕та╓. Та все ж люблю тебе, ясна, Як гнаний син нещасну мат╕р. Тоб╕ по крапл╕, всю до дна Готовий кров свою в╕ддати. ╤ не страшить мене Сиб╕р, ╤ не страшать кайдан╕в дзвони. Велика Укра╖но, в╕р: За тебе встануть ще м╕льйони. ╤ лицем╕р’я упаде, ╤ славослов╕╓ погине. Розправить крила молоде Безсмертне плем’я Укра╖ни! Олесь ГОНЧАР.
ТРОЯ Дмитру Павличку
О любий наш уславлений герою, Ми ма╓м Укра╖ну яко Трою. Тож будемо ╕ти щодень тропою, Що схожа вже на поле градобою. Ми зна╓м час н╕мецько╖ навали, Як╕ кати лиш нас не катували. А яничари, турки-бусурмани, Затим братове, мудр╕ рос╕яни. Ми в бур’янах сид╕ли, як собаки, А ще ж були сус╕дове, поляки. А ще литва, вс╕ляк╕ пос╕паки, Попи в церквах рекли нам: – Паки, паки... Ми бездержавно звикли ╕звиватись, Хохлом чи малоросом завше зватись. Мабуть, так Богом вже воно судилось, Що те ярмо нам аж у шию в’╖лось. Звемося укра╖нцем, а не ляхом, Одначе, ми йдемо Чумацьким шляхом. Це Укра╖ни стовпова дорога, Яка веде в╕д хати аж до Бога. Н╕хто н╕коли з не╖ вже не зверне, Бо с╕╓ Бог нов╕ Господн╕ зерна. ╤ Укра╖на ся╓, мов Говерла, Вона жива, жниву╓, бо не вмерла! Анатол╕й КАМ╤НЧУК. м. Ки╖в. * * * Ск╕льки б не судилося страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для б╕ди. День, коли мо╖ маленьк╕ губи Вперше груди мамин╕ знайшли, День, що мене вперше приголубив Ласкою пром╕ння ╕з ╕мли. Як мен╕ даровано багато, Ск╕льки в мене щастя, чорт в╕зьми! – На земл╕ см╕ятись ╕ страждати, Жити ╕ любить пом╕ж людьми! Василь СИМОНЕНКО. * * * Вбивали, били нас до кров╕. Хилились ми, немов трава. Та не далися вовчим ловам, Бо ще душа була жива. О, ск╕льки ╖х, що гнати й гнути Нас прагнули: «Ви ж... курява»... А ми п╕дводились, мов рута! ╤ хоч спили г╕рку отруту, – Душа лишилася жива. П╕дносьмо нашу честь ╕ мову! Нехай цв╕туть, мов корогва! Ус╕ ми здужа╓м, братове, В╕дродим долю чорнобриву, – Аби душа була жива.
Володимир МИРНИЙ. м. Полтава.
ГОПАК Танцювальному ансамблю В╕рського присвячу╓ться Все забрали: хл╕б ╕ сало, ╤ корову, ╕ бика. Усього було ╖м мало. Залишили – гопака. Сталь, вуг╕лля ╕ зал╕зо, Нафта в труби вит╕ка – Все у пельку ╖м пол╕зло. Залишили – гопака. Бож╕ храми скр╕зь розбит╕, Мова гине ╕ зника. Все понищили несит╕! Залишили – гопака. Гори труп╕в у Сиб╕ру, Море кров╕, сл╕з р╕ка. Мало всього було зв╕ру, Та лишив в╕н гопака. ╤ викручу╓ кол╕нця Раб захоплено й гука: – Ми ще справжн╕ укра╖нц╕, Нам лишили гопака! Р╕дна мати у могил╕, В головах росте будяк. Зверху д╕ти очман╕л╕ Дотанцьовують гопак…
╤ван КОВАЛЕНКО. Боярка, 1967 р.
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7384
|