Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 12.06.2009
ЗАБУТТЮ НЕ П╤ДЛЯГА╢

Л╤ТЕРАТУРА

Шановн╕ друз╕-«св╕тличани»! Наше щире захоплення тижневиком «Кримська св╕тлиця» – улюбленою газетою нашо╖ с╕м’╖, журнал╕сти яко╖ так профес╕йно та патр╕отично висв╕тлюють наше сьогодення. Ми вже багато рок╕в ╓ шанувальниками «Кримсько╖ св╕тлиц╕», яку порадив нам передплатити власкор газети Серг╕й Лащенко.
Виклика╓ щире захоплення, ск╕льки в тижневику друку╓ться матер╕ал╕в – правдивих, неупереджених, про минуле Укра╖ни, про яке так бояться писати ╕нш╕ аморфн╕ та непатр╕отичн╕ видання («им несть числа»), ╖м би повчитись тако╖ чесност╕, правдивост╕, мужност╕ у в╕дстоюванн╕ ╕нтерес╕в Укра╖ни, як╕ притаманн╕ ваш╕й газет╕.
Пропоную вам свою статтю-роздум про викладання нашо╖ л╕тератури у школ╕. Бажа╓мо вашому геро╖чному колективу м╕цного здоров’я, витримки, наснаги та творчих усп╕х╕в впродовж багатьох рок╕в! Хай кв╕тне «Кримська св╕тлиця»!

З глибокою повагою, Н╕на СЕМЕНЕНКО.
м. Щорс Черн╕г╕всько╖ област╕.

У роки молодост╕ виручала рос╕йська та заруб╕жна л╕тератури, ╕ книги в домашн╕й б╕бл╕отец╕ були представлен╕ переважно творами рос╕йських та заруб╕жних автор╕в, а укра╖нська л╕тература – творами Шевченка, Франка, Лес╕ Укра╖нки. Твори укра╖нських письменник╕в Рильського, Тичини, Сосюри та ╕нших вивчались у школ╕, проте на них було наведено такий хрестомат╕йно-комун╕стичний глянець, що в╕дпадало всяке бажання ╖х читати.
Проте думку свою про сучасну укра╖нську л╕тературу почала зм╕нювати п╕сля зустр╕ч╕ з укра╖нськими письменниками у далекому 1961 роц╕, коли у м. Канев╕ в╕дзначали 100-р╕ччя перепоховання праху Тараса Григоровича в Укра╖н╕. Ми – студенти останнього курсу пед╕нституту вир╕шили обов’язково побувати у Канев╕. Рано-вранц╕ п╕шли до Чернечо╖ гори. Проте вгору до музею ╕ пам’ятника Кобзарю нам п╕днятись не вдалося, бо навколо гори стояли кордони м╕л╕ц╕╖. Адже чекали при╖зду самого Хрущова. Ми п╕шли дал╕ круг гори ╕, нарешт╕, о щастя! – хористи з Нац╕онального хору, вдягнут╕ у нац╕ональн╕ стро╖, як╕ при╖хали на урочистост╕, взяли нас, студент╕в, п╕д руки ╕ завдяки ╖м ми п╕днялись до пам’ятника поета. Недалеко в╕д пам’ятника стояли укра╖нськ╕ письменники, ╕з рос╕йських запам’ятався чомусь т╕льки А. Софронов.
В╕дкриття урочистостей затримувалось, проте Хрущов так ╕ не при╖хав, бо була дуже хмарна, «нельотна» погода. Наш декан факультету, який стояв у числ╕ запрошених, нижче, на сх╕дцях, дуже здивувався, побачивши сво╖х студент╕в серед почесних гостей – як, мовляв, вони там опинились.
Ми довго сп╕лкувались з письменниками, фотографувались, на жаль, в╕ддали т╕ пл╕вки проявити у фотоатель╓, ╕ ╖х там «засв╕тили». Шкодую до цього часу, що так сталось. Найб╕льше враження на мене справив П. Г. Тичина, хрестомат╕йн╕ твори якого ми, на жаль, не дуже любили. А з нами сердечно, зац╕кавлено розмовляла осв╕чена, вихована, ╕нтел╕гентна, дел╕катна людина. ╤ мен╕ весь час хот╕лось спитати у Павла Григоровича, чому до хрестомат╕╖ потрапили його не дуже ц╕кав╕ в╕рш╕, загалом такого прекрасного поета?
Незабутн╓ враження справило в╕дкриття урочистостей, коли хористи багатьох зведених хор╕в Укра╖ни виконали «Запов╕т», «Реве та стогне Дн╕пр широкий». А Кобзар дивився «на лани широкопол╕, на Дн╕про ╕ круч╕», внизу пропливали пароплави з включеними сиренами, в╕ддаючи шану поету. ╤ така луна п╕шла навкруги, здавалось, що той сп╕в чу╓ вся Укра╖на. ╤, мабуть, вперше, з’явилось в╕дчуття неймов╕рно╖ причетност╕ до Укра╖ни, гордост╕, що я – укра╖нка. Под╕бне в╕дчуття з’явилось, коли транслювались под╕╖ на Майдан╕ у жовтн╕ 2004 року.
Добре, що не спитала тод╕ у Тичини (з максимал╕змом, присутн╕м юност╕), чому багато його прекрасних поез╕й не потрапили до шк╕льних програм? Бо значно п╕зн╕ше, вже у 90-т╕ роки, коли почали з’являтись заборонен╕ компарт╕╓ю твори опальних укра╖нських письменник╕в з жахом д╕зналась, що кращ╕ укра╖нськ╕ письменники були розстр╕лян╕ ╕ зганьблен╕. Ось така жахлива моторошна статистика: у 1930 роц╕ друкувались 259 укра╖нських письменник╕в, а в 1938 – уже т╕льки ш╕сть, 16 – пропали безв╕сти, 8 – наклали на себе руки, а 220 укра╖нських письменник╕в знищив комун╕стичний режим з таким записом у ╖хн╕х справах: «засуджений до вищо╖ м╕ри покарання – розстр╕лу». Так на честь 20-╖ р╕чниц╕ Жовтневого перевороту на Соловках був розстр╕ляний цв╕т укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖. Недарма Бухар╕н писав: «Розстр╕ли ╓ одн╕╓ю з форм становлення комун╕стичного сусп╕льства». Отаке криваве «становлення».
Т╕ з радянських письменник╕в, хто лишився живим, провели життя у страху та приниженн╕ перед радянською владою. ╥х, за словами М. Рильського, компарт╕я «ламала». У 1930 роки ╕ його самого мордували в тюрм╕, а випустили з╕ словами, що, хоча, мовляв, ви, Рильський, наш класовий ворог, та ще можете нам бути корисним. У 1947 роц╕ звинувачували за «нац╕онал╕стичн╕» помилки – за рядки «вже й поля жовт╕ють ╕ син╕╓ небо» (кольори нац╕онального прапора). ╤ ще одне прямо анекдотичне звинувачення – не сподобався цензур╕ рядок в╕рша «ласт╕вки л╕тають, бо л╕та╓ться», ╕ винесла такий вердикт: «Як це в часи планового радянського господарювання може хтось л╕тати, коли заманеться?». У т╕ важк╕ роки поет захищав укра╖нську мову, домагався повернення ╕мен д╕яч╕в культури, яких безп╕дставно репресували: Зерова, Вороного та ╕нших. Але ж вимушений був писати в╕рш╕ на потребу парт╕╖. Та цим «гр╕шили» чи не вс╕ радянськ╕ письменники. Тому ╕ з’явився у Тичини в╕рш «Парт╕я веде». Не виклика╓ сумн╕в╕в, – яка парт╕я, такий ╕ в╕рш. Як писав поет М. Малахута, Тичина «у молодост╕ мучився як творити. А пот╕м ще б╕льше мучився як жити». За словами ╢. Сверстюка, «Тичина був знеславлений». А прекрасн╕ його «Панахидн╕ сп╕ви», в╕рш╕ про голод з’явилися т╕льки у наш час.
Ск╕льки душевних ╕ творчих мук сп╕знав за сво╓ життя н╕жний л╕рик В. Сосюра. Яка розгромна стаття з’явилась у газет╕ «Правда» на його чудовий в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну». «Яку Укра╖ну заклика╓ любити поет?» ╤ в╕дпов╕дь: «не радянську, не соц╕ал╕стичну, а вишневу мою Укра╖ну». Пам’ятаю, з якою г╕ркотою м╕й батько сказав, прочитавши статтю вголос: «Чому любити Рос╕ю можна, а Укра╖ну – н╕?».
Микола Руденко набагато випередив св╕й час бо, проанал╕зувавши вчення Маркса ╕ реальну д╕йсн╕сть в СРСР, д╕йшов висновку, що держави, як╕ уже керуються тим, маркс╕вським вченням, приречен╕ на зубож╕ння, пропонував провести негайн╕ реформи в кра╖н╕. За це в╕н поплатився 10 роками заслання, втратив здоров’я, з╕р. Гнили в тюрмах О. Ков╕нька, О. Вишня, В. Стус та ╕нш╕.
Траг╕чна доля О. Довженка, якого забрали в Москву п╕д нагляд, не дозволяючи жити в Укра╖н╕. Про нього Ч. Чапл╕н писав: «Слов’янство дало св╕тов╕ в к╕нематограф╕╖ одного митця, мислителя ╕ поета – Олександра Довженка». Митець не уявляв свого життя без Укра╖ни. Зойком лунають його слова: «Земле р╕дна, прийми мене хоч мертвого». Проте наш╕ непатр╕отичн╕, некультурн╕ депутати так ╕ не проголосували за перепоховання його праху у Ки╓в╕.
Нищ╕вн╕й критиц╕ п╕ддали роман «Собор» О. Гончара. Недарма в╕н писав у сво╓му щоденнику, що Страшний суд на земл╕ уже почався, просто ми його не пом╕ча╓мо. А ск╕льки натерп╕лась горд╕сть нашо╖ л╕тератури Л╕на Костенко, адже вона насм╕лилась написати «як╕ ви комун╕сти, ви комун╕зм згубили в пелюшках».
Читач╕ мен╕ заперечать, що рос╕йськ╕ письменники теж п╕ддавались гон╕нню влади, як ╕ письменники ╕нших республ╕к. Безперечно, проте меншою м╕рою, ан╕ж укра╖нськ╕.
Так, А. Ахматова писала, що «прославленый Октябрь, как листья желтые, срывал людские жизни». Поетеса не могла писати «под звон тюремных ключей», «партия сына сгноила, Музу засекли мою». В. Набокову нав╕ть в ем╕грац╕╖ часто снилась Рос╕я, де «ведут меня к оврагу, ведут к оврагу убивать». А О. Фад╓╓в писав у сво╓му передсмертному лист╕: «Не вижу возможности больше жить. Так как искусство, которому я отдал жизнь, загублено самоуверенно-невежественным руководством партии. Лучшие кадры литературы, в числе, которое даже не снилось царским сатрапам, физически истреблены или погибли».
Пришв╕н писав про сво╓ радянське життя: «Стараюсь сохранить пристойность в непристойном для писателя положении». ╤ тому писав т╕льки про природу, риболовлю, полювання, а та╓мно у щоденниках, як╕ були опубл╕кован╕ в роки перебудови, ф╕ксував злочини комун╕стично╖ влади. Там ╓ ╕ так╕ слова: «Прошу дать мне сил не простить». Пробачити – можна, а забути – н╕. Таке забуттю не п╕дляга╓.

«ТИ Н╤КОЛИ НЕ ВМРЕШ, УКРА╥НО!»

Прихилюсь до народ╕в
сердечно й укл╕нно,
Побажаю свободи,
╕ щастя, й добра.
Т╕льки в╕рю:
н╕коли не вмреш, Укра╖но,
Бо сп╕вучий народ ╕ в б╕д╕
не вмира.
Перем╕ниться св╕ту
велична будова,
Що справ╕ку в безодн╕
вогнями ряхтить.
Р╕дна мова моя,
материнська, чудова,
На далек╕ з╕рки у п╕снях
полетить.
╤ не буде нас доля
цуратися, брате,
У тавр╕йських степах,
в закарпатських садках.
╤ не зможе н╕хто дивний
скарб од╕брати,
Той, що предки для нас
зберегли у в╕ках.
Доки мова для внук╕в
звучить солов’╖но,
Доки слава козацька
у серц╕ жива,
Ти не вмреш, ти не вмреш,
ти не вмреш, Укра╖но,
Лиш безсмертний народ
у негоду сп╕ва.

Степан ЛИТВИН.
м. Ки╖в.


УКРА╥НСЬКА МОВА
Пам’ят╕ Т. Шевченка

Д╕амант дорогий
на дороз╕ лежав, –
Тим великим шляхом
люд усякий минав,
╤ н╕хто не п╕знав
д╕аманта того.
Йшли багато людей
╕ топтали його,
Але раз тим шляхом
хтось чудовний ╕шов,
╤ в пилу на шляху
д╕амант в╕н найшов.
Кам╕нець дорогий
в╕н одразу п╕знав,
╤ додому прин╕с,
╕ гарненько, як знав,
Обробив, обточив
дивний той кам╕нець,
╤ уставив його
у коштовний в╕нець.
Сталось диво тод╕:
кам╕нець зас╕яв,
╤ пром╕нням ясним
вс╕х людей здивував,
╤ палючим огнем
кольористо блищить,
╤ пром╕ння його
ус╕м оч╕ сл╕пить.
Так в пилу на шляху
наша мова була,
╤ мислива рука ╖╖ з пилу взяла.
Полюбила ╖╖, обробила ╖╖.
Положила на ню ус╕ сили сво╖,
╤ в народний в╕нець,
як в оправу, ввела,
╤, як зорю ясну,
вище хмар п╕днесла.
╤ на зл╕сть ворогам
зас╕яла вона,
Як алмаз дорогий,
як та зоря ясна.
╤ с╕ятиме в╕к, поки сонце сто╖ть,
╤ лихим ворогам
буде оч╕ сл╕пить.
Хай же т╕ вороги
пон╕м╕ють скор╕ш,
Наша ж мова с╕я
щогодини ясн╕ш!
Хай коштовним добром
вона буде у нас,
Щоб ╕ сам здивувавсь
у могил╕ Тарас,
Щоб, поглянувши сам
на створ╕ння сво╓,
В╕н побожно сказав:
«В╕дк╕ля нам с╕╓?!»

Володимир САМ╤ЙЛЕНКО. 
Ки╖в, 1885, 12 листопада.


УКРА╥Н╤
Плюндруються тво╖ сади,
Тво╓ чужинець поле кра╓.
Вже лицар╕в тво╖х сл╕ди
У пол╕ в╕тер зам╕та╓.
Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну мат╕р.
Тоб╕ по крапл╕, всю до дна
Готовий кров свою в╕ддати.
╤ не страшить мене Сиб╕р,
╤ не страшать кайдан╕в дзвони.
Велика Укра╖но, в╕р:
За тебе встануть ще м╕льйони.
╤ лицем╕р’я упаде,
╤ славослов╕╓ погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я Укра╖ни!
Олесь ГОНЧАР.

ТРОЯ
Дмитру Павличку

О любий наш
уславлений герою,
Ми ма╓м Укра╖ну яко Трою.
Тож будемо ╕ти
щодень тропою,
Що схожа вже на поле
градобою.
Ми зна╓м час н╕мецько╖
навали,
Як╕ кати лиш нас не катували.
А яничари, турки-бусурмани,
Затим братове, мудр╕ рос╕яни.
Ми в бур’янах сид╕ли,
як собаки,
А ще ж були сус╕дове, поляки.
А ще литва, вс╕ляк╕ пос╕паки,
Попи в церквах рекли нам: – Паки, паки...
Ми бездержавно звикли
╕звиватись,
Хохлом чи малоросом
завше зватись.
Мабуть, так Богом
вже воно судилось,
Що те ярмо нам
аж у шию в’╖лось.
Звемося укра╖нцем, а не ляхом,
Одначе, ми йдемо
Чумацьким шляхом.
Це Укра╖ни стовпова дорога,
Яка веде в╕д хати аж до Бога.
Н╕хто н╕коли з не╖
вже не зверне,
Бо с╕╓ Бог нов╕ Господн╕ зерна.
╤ Укра╖на ся╓, мов Говерла,
Вона жива, жниву╓,
бо не вмерла!
Анатол╕й КАМ╤НЧУК.
м. Ки╖в.
* * *
Ск╕льки б не судилося
страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя,
для б╕ди.
День, коли мо╖ маленьк╕ губи
Вперше груди мамин╕
знайшли,
День, що мене вперше
приголубив
Ласкою пром╕ння ╕з ╕мли.
Як мен╕ даровано багато,
Ск╕льки в мене щастя,
чорт в╕зьми! –
На земл╕ см╕ятись ╕ страждати,
Жити ╕ любить пом╕ж людьми!
Василь СИМОНЕНКО.
* * *
Вбивали, били нас до кров╕.
Хилились ми, немов трава.
Та не далися вовчим ловам,
Бо ще душа була жива.
О, ск╕льки ╖х,
що гнати й гнути
Нас прагнули:
«Ви ж... курява»...
А ми п╕дводились, мов рута!
╤ хоч спили г╕рку отруту, –
Душа лишилася жива.
П╕дносьмо нашу честь ╕ мову!
Нехай цв╕туть, мов корогва!
Ус╕ ми здужа╓м, братове,
В╕дродим долю чорнобриву, –
Аби душа була жива.

Володимир МИРНИЙ.
м. Полтава.

ГОПАК
Танцювальному ансамблю
В╕рського присвячу╓ться
Все забрали: хл╕б ╕ сало,
╤ корову, ╕ бика.
Усього було ╖м мало.
Залишили – гопака.
Сталь, вуг╕лля ╕ зал╕зо,
Нафта в труби вит╕ка –
Все у пельку ╖м пол╕зло.
Залишили – гопака.
Бож╕ храми скр╕зь розбит╕,
Мова гине ╕ зника.
Все понищили несит╕!
Залишили – гопака.
Гори труп╕в у Сиб╕ру,
Море кров╕, сл╕з р╕ка.
Мало всього було зв╕ру,
Та лишив в╕н гопака.
╤ викручу╓ кол╕нця
Раб захоплено й гука:
– Ми ще справжн╕ укра╖нц╕,
Нам лишили гопака!
Р╕дна мати у могил╕,
В головах росте будяк.
Зверху д╕ти очман╕л╕
Дотанцьовують гопак…

╤ван КОВАЛЕНКО.
Боярка, 1967 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7384

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков