Версiя для друку Обговорити в форумi

ІЗ КНИГИ БУВАЛЬЩИН «УМРУ ВІД СМІХУ»

Мої друзі жартома говорять: «Миколко, ти серед нас – найбільший сталініст. Їздив Сталіна хоронити...». Вони сміються, але знову й знову просять розповісти про кумедні й страшні деталі моєї авантюрної поїздки до Москви. Що ж, розкажу для всіх, нічого не втаю. Тільки не називайте мене сталіністом...
Зізнаюся чесно: офіційного запрошення на похорон Сталіна ніхто мені не надсилав. Отже, я їздив до Москви самотужки, а точніше – сомотужки. Про це я писав колись у своєму вірші:

Їздив я на похорони Сталіна
У вагоні... зайцем...
до Москви...
Я дививсь... на мертвого...
на Сталіна...
І благав дитинно: оживи.

У цьому вірші є грандіозна гіпербола: я не думав оживляти Сталіна. Так хотіли мільйони людей... Я навіть не плакав за «батьком усіх народів», бо мені не до того було. У день смерті нашого вождя мене оголосили найбільшим ворогом радянського народу й особистим недругом Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Це було на загальному фоні всенародного ридання.
У той березневий ранок 1953 року я прокинувся у гуртожитській кімнаті від голосного плачу моїх однокурсників-фронтовиків. Невтішно ридали ті, хто ходив у бій «за Родіну, за Сталіна» у час минулої війни. Я закляк перед чорною тарілкою кімнатного репродуктора, звідки линула траурна музика. Умер безсмертний – Сталін!.. І як це так: був безсмертний – і раптом умер? Дитяча наївність не полишала мене.
А в університетському гуртожитку на Солом’янці вже на всю стіну висів знайомий портрет з чорним крепом. Там притишено і перелякано купчилася почесна варта із числа майбутніх журналістів, філологів, математиків, істориків, геологів... Я, звичайно, теж хотів одразу виявити свою шану і скорботу, але мене як найменшого серед університетчиків поставили біля рідного вождя останнім. Усі побігли на загально-університетський мітинг. Я залишився ні в сих, ні в тих. Стояв доти, поки ноги стерпли. А довкруг – ні душі. Що ж було мені робити? Я спершу присів на широку лутку гуртожитського вікна, а трохи погодя тихенько приліг. А як приліг – то тут же й заснув, бо тої вікопомної ночі я завзято танцював на студентському весіллі у сусідньому гуртожитку педінституту. Та прохнюпався негайно, коли наді мною схилилися вельми поважні люди: проректор КДУ, заступник нашого декана і комендант гуртожитку. Де вони взялися? Вирок був тут же оголошений шановним проректором: «Негідник! Як ти посмів? Так міг поступити тільки найбільший ворог нашого радянського народу і недруг батька Сталіна... Геть із наших очей! Ти віднині не студент університету...».
Я трохи очухався лише біля червоних стін уже нерідного Шевченкового вузу, де зібрались тисячі студентів. Саме в той час із репродуктора лунав металевий голос Лаврентія Берії: «Кто не слєп, тот відіт, какоє горє нас постігло...». Біля воріт окремо юрмилася невеличка група студентів-філологів, яка збиралася їхати на похорон Сталіна. Я пам’ятаю, що заводієм тої групи був Толя Шевченко – нинішній редактор «Народної газети». Розумняка Толя користувався неабияким авторитетом серед студентів. Але я вирішив їхати до Москви самостійно. Мені одразу поталанило. Залізничний вокзал у Києві ще не був оточений міліцейськими загонами. Зайти до вагона допомогла одна чарівна молодичка, яка оголосила мене «рідним батьком» її двох близнюків-малюків. Потім я зухвало привласнив третю поличку плацкартного вагона. А що робилося в Москві – словами не передати. У мене склалося таке враження, що мільйони людей зійшлися до Москви не Сталіна ховати, а свою власну жахливу подобу. Оту немилосердну, агресивну чи божевільну юрбу я намагався намалювати однією строфою вірша:

А печаль була довкруж кривавою,
Не сльозою – кровію текла,
Криком билась,
Дикою оравою
Всю Москву ногами потовкла.

Мені знову пощастило. Я вирішив штурмувати Колонний зал Будинку спілок із протилежного боку. Скориставшись відчайдушною бійкою москвичів з кінною міліцією, я хутенько затесався у печальні (сказати б: плаксиві) ряди китайської урядової делегації. Цілком ймовірно, що я йшов десь поруч із великим соратником Сталіна товаришем Мао Цзедуном, але я його не помітив. Він мене – теж. Солдати-прикордонники (війська КДБ) усіх китайців несамовито підганяли до вхідних дверей. А я нахабно, неначе свій серед своїх, намагався потримати важкий вінок із живими квітами і незрозумілими ієрогліфами. Я також тримав під руку якогось немічного урядовця, який здригався від ридань. Китайці ридали голосно і дружно – ось чому не помітили у своїх монолітних лавах чужого лазутчика. Я піднявся по мармурових східцях угору і... раптово скам’янів.
Невже це він – Сталін? Кроків за десять від себе бачу жовтошкірого покійника, рудочубого і рідковусого, усього побитого немилосердною віспою. А де ж пишні вождеві вуса, які я натхненно малював у школі? А де орлиний, грізний ніс? У морі квітів лежить звичайний собі небіжчик, вельми схожий на мого односельця діда Копку – рядового колгоспного сторожа. Ось тільки руки великого Сталіна із товстими, настовбурченими пальцями видались мені справді великими. Вони одразу впали у вічі, немов лежали окремо від непримітного тіла. Але ж чому вони не схрещені на грудях? Невже товариш Сталін не був християнином? Щось тут не... Я аж зупинився, розчарований.
А ззаду мене штовхає хтось із китайських міністрів чи полководців. Моя (!) похоронна делегація, оглядаючись на незабутній образ «батька всіх народів», повертає праворуч до виходу. Знову нас підганяють. Але я встиг помітити ліворуч від труни траурний оркестр і невеличку почесну варту, звідки гостро і вороже різонув мене чийсь холодний, лютий погляд. Ви здогадалися, хто то був? «Кто нє слєп, тот відіт»... Берія і там, порушуючи похоронний етикет, когось визирав, промацував своїми підозріливими очима. Може, мене? А може, товариша Мао Цзедуна?..
Та коротка мить мого життя здалась мені найдовшою. Як і зворотна дорога до Києва. Я нормальним «зайцем» доїхав лишень до станції Малоярославець, а звідти, голодний і холодний, поневірявся аж три дні. Інколи мені здавалося, що я їду не від станції до станції, а від міліції до міліції. Навіть холодної морозяної ночі я зависав на приступці вагона. Як вернувся до Києва, то був схожий на шмаровоза і сажотруса одночасно. Однак біля червоних колон КДУ мене одразу ж упізнав мій незабутній однокурсник Василь Симоненко. Він весело назвав мене «героєм Радянського Союзу» та ще й «соратником Сталіна» і тут же пригостив найсмачнішими пончиками. А комсомольський ватажок нашого курсу Віктор Хелеменцик одразу ж повів мене до деканату на розправу. На яку розправу? Коли наш декан Арсен Олексійович Іщук (земля йому пухом) довідався про мою героїчну поїздку, то тут же оголосив мене найкращим студентом усього факультету. Того ж дня мене запросив до себе на прийом ректор університету академік Швец (це той, що писався без відомого знаку пом’якшення). Він звернув увагу на моє діряве взуття і негайно наказав профкомівським діячам купити «найкращому студенту» нові черевики і костюм. «Він бачив Сталіна», – захоплено говорили всі студенти і викладачі. Де б не йшов – показували пальцем: «Ось! Це він!».
Що тут ще додати? Мені й досі часто сниться похорон Сталіна. Я ніяк його, проклятого-розпроклятого, не можу поховати...
А вірш про похорон Сталіна я написав аж у 1960 році. Надрукував уперше 1990 року у збірці «Моєї радості сльоза». Але тоді, у ті скорботні дні, по Києву ходив такий рядок: «Плакала земля – аж посиніла з горя». Його поширював наш неперевершений однокурсник-пересмішник Василь Симоненко. Звичайно, Василь його придумав сам, та всюди говорив: «Писати треба коротко і ясно. От як Сом у геніальному вірші з одного рядка: «Плакала земля – аж посиніла з горя». Справді – геніально...

МИКОЛА СОМ
ЯК Я СТАЛІНА ХОРОНИВ
Павлові Загребельному
 
Їздив я на похорони Сталіна 
У вагоні
Зайцем
До Москви.
Я дививсь... на мертвого...
на Сталіна
І тихенько скиглив: оживи.
Що я знав?..
Я плакав під плакатами,
А зі мною – неоглядна тьма. 
Хто ж тепер оцей народ
 плекатиме,
Як його – великого! – нема? 

А печаль була довкруж кривавою,
Не сльозою – кровію текла,
Криком билась,  
Дикою оравою
Всю Москву ногами потовкла.
Там і я.
У пальтечку пом’ятому
Грію душу Божого раба.
Ще живий.
Іще когось топтатиму,
І мене топтатиме юрба.
Виб’юсь!
Вирвусь!
Вимерзну і вистою,
Щоб його зустріти у труні.
Ось і він – увесь
 побитий віспою,
Невідомий і чужий мені.
(Це опісля ми на нього
 спишемо
Всі страхіття… А тоді…) Тоді
Навіть вуса видалися
 пишними,
Хоч були ріденькі і руді.
Ось ці руки... А вони не схрещені –
Не хрестився, не молився він.
Не по ньому у селі Троєщині
Глухо вдарить поминальний дзвін.
Тільки глип – а за труною Берія.
А за ним – увесь його кагал.
Тризну править сталінська
 імперія –
Третій день дрижить Колонний зал.
Наче сон... 
Я вийду із китайцями*
За поріг, де холод і пітьма.
Вже весна...
Але в полях окрайцями
Ще лежить забоїста зима.  
Просять люди: «Розкажи
 про Сталіна...»
Розкажу...
А сну тоненька нить
Знову рветься...
Хороню я Сталіна –
І ніяк не можу схоронить...
 
* Скориставшись людською навалою біля Колонного залу Будинку спілок, я затесався в ряди китайської урядової делегації.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2009 > Тема ""Білі плями" історії"