Версiя для друку Обговорити в форумi

Цієї весни сталася подія, про яку я дуже хотів би розповісти нашим читачам. По-перше, через фінансову невизначеність довелося відкласти давно заплановану поїздку на Дніпропетровщину. Мріяв зустрітися там з багатьма цікавими людьми. Адже заочні знайомства з нашими читачами (дзвінки, листування) рано чи пізно повинні перерости в особисті зустрічі, невимушене щире спілкування віч-на-віч. Так воно мало б бути в ідеалі… Але «фінансова сторона» завжди накладає певний відбиток на наші плани. Довелося їх і цього разу підкоригувати.
Тож згадуючи «незлим тихим словом» економічну кризу, я вирішив присвятити день телефонним дзвінкам. Треба ж якось повідомити друзям, що поїздка переноситься…
Але саме тут і сталося найцікавіше. Виявилося, що наш читач з Дніпропетровщини Петро Коваль (колись моя стаття про героя Кенгірського повстання Володимира Караташа розпочиналася його віршем) тепер знаходиться у Трускавці. Хоче і готовий зустрітися у Львові. Якщо треба, вже виїздить!
А мешканка самого Січеслава Олена Марченко прямо зараз знаходиться у Львові! Пригадав вислів одного давнього філософа: «Якщо Бог зачиняє перед людиною одні двері, то він неодмінно десь привідчинить інші…». Тобто якщо людина щиро бажає чогось доброго, то тут суттєвих перешкод не повинно бути.
А стосовно Олени Марченко, то це, взагалі, окрема розмова. Колись дивився про неї цікаву телепередачу. Виявилося, що вона, громадянка Великобританії, декілька років тому переїхала в Україну – настільки сильним був поклик рідної землі. До речі, у передачі її називали Оленкою Кольоровою. Мабуть, через любов до яскравих кольорів – у першу чергу в одязі, але й не тільки… І взагалі, Оленка дуже любить спілкування, друзів, життя! Вона є просто знахідкою для української громади Дніпропетровська, адже гармонійно поєднує в собі український патріотизм і західну розкутість, енергійність, підприємливість.
* * *
Ця обставина (двоє січеславців майже одночасно з’явилися на Львівщині!) продиктувала і моє рішення: зустрітися всім разом у центрі древнього Львова. Запросив ще й професора Романа Пляцка – як істинний «світличанин», він ніколи не відмовляється від нагоди поспілкуватися із мешканцями українського Півдня. Домовилися зустрітися біля пам’ятника Шевченку. Роман Михайлович прибув вчасно (все-таки доктор фізико-математичних наук!), Оленка Кольорова, як і годиться жінці, запізнилася на якихось п’ять символічних хвилин, а ось Петро Коваль трохи затримувався в дорозі… Дорвавшись до такого журналістського «скарбу», як Оленка Марченко, я відразу завалив її запитаннями. І, звичайно ж, найбільше мене цікавило: як же вона відважилася переїхати із благополучної Великобританії у таку проблемну поки що Україну? Ось що відповіла британська громадянка з українським серцем:
– Мої батьки – українці, народилися у Дніпропетровську. На Заході опинилися як «переміщені особи». Тато знаходився в англійській зоні окупації, мама – в американській. З часом вони переїхали разом зі своїми батьками до Англії. Так що ми є дуже сильні «східняки», бо у нас коріння не лише січеславське, але й полтавське…
Дітям передався український патріотизм батьків – моя сестра також зробила свій вибір – переїхала до Києва. Двоє рідних братів живуть у Мюнхені, одна сестра залишилася в Англії. Ну, і я вже п’ятий рік живу в Дніпрі.
– «Живу в Дніпрі»… Ви вже й розмовляєте як корінна мешканка Дніпропетровська. Вони часто скорочують назву свого міста, залишаючи те, що їм рідніше…
Не так вже й багато на Заході українців, які готові повернутися до бідної нашої неньки-України.
– Родина наша, справді, є досить патріотичною. А стосовно «бідності» України, то вона в першу чергу у головах людей. На цій благословенній землі неуспіху не повинно бути в принципі! Українці можуть і повинні жити набагато краще, ніж тепер. Я про це кажу всім і скрізь. Я маю можливість жити на Заході, але я зробила свій вибір на користь України. Викладаю англійську мову у дитячому садочку. Це цікаво!
– До того ж ви робите добру справу для держави, в якій виросли, популяризуєте англійську мову.
– Але в душі я є більше слов’янкою, українкою, аніж англійкою. Я знаю, якими можуть бути англійці… Знаю також і німців, бо тривалий час жила в Німеччині. Можу впевнено сказати, що українці – щиріші, відкритіші; мені тут легше, краще.
– А якими є англійці?
– Вони дуже чемні у спілкуванні, але якісь холодніші… Не лише стосовно нас, але й між собою. Якщо говорити про німців, то вони можуть бути справжніми, надійними друзями, але на це потрібно багато часу. Але якщо німець – друг, то вже на віки вічні… Однак німець не зустрічає будь-кого з розпростертими обіймами. Та й англієць не скаже ось так, просто: «Давайте сходимо на чайок, на каву…».
– Оленко, а як ви відчули себе після тієї телепередачі? Відразу стали знаменитістю? Знайшли нових друзів?
– Друзі у мене були й до передачі. Але після неї дніпропетровці, дійсно, почали впізнавати і ставитися дуже прихильно! Я була щиро здивована, бо знаю, що не всі у нас, на Півдні, дивляться 5-й канал. Впізнають мене і в Харкові, Одесі, Полтаві – саме завдяки тій передачі…
– Я радий, що східняки і південці так добре сприйняли вас! Бо ви зі своєю українською мовою виглядаєте в цих великих містах «білою вороною».
– Знаєте, багато людей у спілкуванні зі мною переходять на українську! Хоч я і не можу їм наказувати. Російською я розмовляю гірше, та й розумію не все… У садочку я спілкуюся з дітьми українською мовою. І вони чують, що лише цією мовою я спілкуюся із вихователями. Тобто тут немає ніякої штучності, все природно. І на людей це впливає. Помітила, що деякі дніпропетровці починають розмовляти українською – спочатку тільки зі мною, але з часом вони знаходять однодумців і вже спілкуються цією мовою між собою.
– Оленко, за таку пропаганду українського слова вам подякує кожен «світличанин»! А ви могли б трішки розповісти про своїх дідусів, бабусь?
– Мій дідусь по батьківській лінії народився в Дніпропетровську, у родині математиків. До двадцяти років він розмовляв лише російською, навчався у Петербурзі.
– Може, поштовхом була українізація 1920-х років?
– Ні, це сталося раніше. З родинних переказів мені відомо, що він їхав у потязі, а потім раптом подумав: «Ну, чому я, живучи в Україні, розмовляю лише російською?». Якось раптово відбулося це самоусвідомлення, але потім він переконав і свого брата, і сестру працювати для українства. Я ношу його прізвище – Марченко, тому моє ставлення до української мови і не могло бути якимось іншим.
– Для дніпропетровців така людина, як ви, є хорошим прикладом. Та чи вам не самотньо у цьому великому зросійщеному місті? У роки дідусевої молодості воно, певно, було іншим, більш українським…
– Очевидно, так. Але я, все одно, знаходжу україномовне середовище. У нас є магазин української книги «Білокнижник». Часто заходжу туди, і мені розповідають про книжкові та музичні новинки, про концерти, які мають відбутися в місті… Купую там художню літературу і музичні диски. Я дуже люблю танцювати, мені й музика подобається певних напрямків… Люблю українську естраду 1960-1970-х років. Дуже ціную те, що робить Олег Скрипка. Він бере народну музику, обробляє її, і виходить щось таке… етнічне, дуже гарне.
* * *
Ось така вона, Оленка Кольорова. Щира, весела, активна, радіє життю, насолоджується аурою рідного козацького краю… Про таких треба знати – адже чим не приклад вона для кожного кримського українця?
До речі, закінчували ми розмову вже у кав’ярні; до нас приєднався і Петро Коваль, про якого я хочу розповісти трохи пізніше. Але там же, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, відбулася ще одна цікава зустріч. Уявіть собі, до Оленки підійшов симпатичний львів’янин, який назвався Остапом. І вона його впізнала! Виявилося, що вони колись зустрічалися у Мюнхені, куди він їздив на заробітки. То чи варто було їй їхати до Львова? Звичайно ж, варто! Львів – це таке місто, де щирим українцям важко розминутися. Скільки зустрічей може бути в центрі впродовж одного лише дня! Тож не думайте довго, кримчани, дочекайтесь відпустки – і до нас, на Захід… У Карпатах можна відпочити не гірше, ніж у Сочі чи на курортах Анталії. А вже чого сам Львів вартий! Всіляко підтримую нову світличанську рубрику «Мандруємо зі «Світлицею», радію, коли дізнаюся щось нове про Крим. Але, користуючись нагодою, зайвий раз похвалю і своє місто. Бо воно того варте!

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2009 > Тема "Українці мої..."