Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛЮДИ І ДОЛІ

Якось я прослухав радіопередачу про чудову країну Аргентину і відразу до мене прилинули спогади про мого давнього товариша Стасика. З ним ми познайомились, як тільки стали студентами першого курсу вечірнього факультету Донецького політехнічного інституту. Мене причарував уродженець Аргентини, веселий балакун і анекдотист, розумник з явно не радянським мисленням і дуже відчутним іспанським акцентом. Виявилось, що його батьки, він і ще семеро дітей у 1956 році припливли з цієї країни, спокушені комуністичним «раєм», наслухавшись пропаганди з Радянського Союзу. Далось взнаки і те, що мама – українка, а батько – росіянин. Повністю скуштував радощів «раю» в Сибіру і на Орловщині, вони від примхи долі «зачепились» за Донбас, та батько не витримав колотнечі і нестатків – помер. Мати і діти сіли на східцях Донецького обкому партії і всупереч погрозам і вимогам властей не пішли, поки їм не пообіцяли допомогу: квартиру в багатоповерхівці, працевлаштування старших дітей (16-18 років) і школу молодшим. До честі режиму обіцянка була виконана. Стасик потрапив до інституту, але мама, виростивши вісьмох дітей, пенсії так і не добилась. Ми дружили сім’ями, разом ходили на риболовлю, та життя внесло свої корективи. Моє міністерство перевело мене з Донецька в Алушту з підвищенням на посаді, а Стасик залишився і зв’язки між нами спочатку послабли, а потім і зовсім перервались. Після радіопередачі у мене виникло велике бажання поновити їх. Перевернувши всі сімейні архіви, я знайшов адресу товариша. Написав листа, не дуже сподіваючись на успіх, адже минуло двадцять п’ять років. І раптом – телефонний дзвінок, у слухавці звучить такий знайомий голос товариша. Посипалися жарти, примовки все з тим же акцентом. Веселим голосом він розпитав про мою сім’ю, розповів, що він – приватний підприємець. Виготовляє каналізаційні колодязі з бетону. Двоє дітей виросли, закінчили інститути, жінка Лідочка – здорова, клопочеться по господарству, в саду, в городі, в будинку. Не дуже давно їхня дочка переселилась в новий двоповерховий будинок. Наче підводячи риску під розмовою, я запитав про здоров’я товариша. Пом’явшись секунду, він сказав, що терпіти можна, навіть враховуючи те, що в нього нема обох ніг. На мить в мене відібрало мову. Це був удар у серце, в мозок. Оговтавшись, я не став охати і закінчив розмову на веселій, запропонованій Стасиком ноті, а в голові бриніло: як же він живе? Чому я нічого не знав, не втрутився, не допоміг? На сімейній раді вирішили – терміново їдемо з дружиною, провідаємо, та й привід був – у найближчу неділю Пасха. Рано-вранці на залізничному вокзалі Донецька нас зустрічали Стасик і його син. Не доводилось мені цілувати дорогу людину ось так, нагнувшись до землі. Очі відразу угледіли зовсім коротеньку фігуру людини, візок, на якому зазвичай їздять по вокзалах безногі інваліди, руки, загрубілі від постійних навантажень. Стасик вже сипав жарти, розповів, що поки доїхав до нас – міг підзаробити, бо люди угледівши його на візку, пропонували милостиню.
– Я не беру, кажу, що сам заробляю. Хороші люди у нас, – ствердив товариш. На привокзальній площі Стасик спритно і звично стрибнув на сидіння водія, підхопив з землі візок і поклав його поруч із собою. Пізніше я роздивився його пристрої для ручного управління автомобілем. Все це він робив сам: проектував, фрезерував, зварював: каже, що інколи даїшники проявляють принциповість, але, в основному, поблажливо ставляться до його реконструкції. Після застілля він при мені зробив собі укол інсуліну в живіт, розповів, як щоденно робить зарядку і самомасаж від брів до таза і ми пішли-покотили дивитись господарство: чепурний будинок, чудовий сад і город, діляночку з трояндами, майстерню, де стояли старі, але в робочому стані верстати, зварювальний апарат, пристрої, форми для колодязів. Шістдесятилітній інвалід з дивовижною спритністю застрибнув на сидіння біля пристрою для згинання арматури, продемонстрував його роботу.
– Я, – каже Стасик, – до кінця вісімдесятих був учителем праці в місцевій школі, а потім – цукровий діабет. Спочатку втратив одну ногу. Я тоді зводив будинок для дочки. Нічого. Побудував, а потім і другу ногу Бог забрав і ось вже одинадцять років так живу. Головне – у мене міцний тил. Дружина Лідочка – розумниця і справжній друг – королева саду і городу, досконало знає агротехніку. Діти влаштовані. Що ще треба?
Побачивши мою увагу до гнутих металевих каркасів колодязів, Стасик повідомив, що незабаром прийдуть троє робітників. Вони щорічно працюють до кінця осені. – Плачу нормально, вони задоволені. Ще взимку телефонують, бронюють робоче місце, а я взимку каркаси гну і зварюю, форми підготовляю.
Я дивився і думав: Боже мій! Скільки здорованів швендяють по пивничках, не хочуть працювати, спиваються, нарікають на державу, а цей мужній чоловік зібрав у собі сили не зламатися в біді, знайшов місце в житті, виростив дітей, дав їм освіту і житло і, при цьому, ще трьом чоловікам дає роботу, а державі платить податки і не скиглить, з оптимізмом дивиться у майбутнє. Буває, випадковим, на мій погляд, людям присвоюють звання Героя, а ось такого справжнього Героя не бачать, бо він не виставляє себе напоказ. Працює. Живе.
Взимку я зателефонував Стасику, привітав з Новим роком, а заодно і спитав, чи зачепила його якимсь чином криза. – Колю! Все це брехня. Криза – видумка тих, хто не хоче працювати. Не будуть у мене купувати колодязі – я інше щось придумаю. У гіршому випадку проживу за рахунок саду і городу. Працювати треба – закінчив він.
– Передай мені, будь ласка, потягом дві сотні розсади солодкої цибулі. Спробуємо акліматизувати її в донецьких умовах.
Ще сто років життя тобі, дорогий друже!

Микола МАТВІЙЧУК.
м. Алушта.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "З потоку життя"