Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#26 за 26.06.2009
СЛОВО ПРО ДРУГА-ПИСЬМЕННИКА

Михайло ╤ванченко. «Новели невол╕» (2008 р.), Дрогобич, «В╕дродження».

Михайло Григорович ╤ванченко народився 18.11.1923 року у с. Гусаковому на Звенигородщин╕. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника В╕льного козацтва 1918-1919 рр.), репресованого ╕ розстр╕ляного в 1938 роц╕.
До початку в╕йни М. Г. ╤ванченко навчався в Тальн╕вському агротехн╕кум╕. П╕сля невдало╖ евакуац╕╖ техн╕куму повернувся до р╕дного села. Впольований пол╕ц╕╓ю, в╕дправлений у за╜ратованому вагон╕ до арбайттабору поблизу Дан╕╖. За втечу сид╕в у тюрм╕ в Клоппенбурз╕. Пот╕м – арбайттаб╕р цегельн╕ у селищ╕ Шаррель. Сп╕знався з п╕дп╕льниками ОУН (СУМ). Публ╕кував сво╖ в╕рш╕ в укра╖нських часописах «Дозв╕лля», «Укра╖нська д╕йсн╕сть» та «Голос». Навчався заочно укра╖нознавства в Укра╖нському техн╕чному господарському ╕нститут╕ (м. Под╓бради, Чех╕я), служив у Сов╓тськ╕й арм╕╖. Заарештований у 1947 роц╕ ╕ за антикомун╕стичн╕ в╕рш╕ засуджений на 10 рок╕в заполярних табор╕в. Понев╕рявся по штрафних та режимних зонах з во╖нами УПА, кубанськими та донецькими козаками. П╕сля зв╕льнення працював п╕д «гласным ╕ негласным надзором» художником-оформлювачем. Зак╕нчив заочний курс малюнка ╕ живопису Московського народного ун╕верситету мистецтв. Захопився кра╓знавством та м╕фолог╕╓ю. Видав науково-популярн╕ книги: «Дивосв╕т прадавн╕х слов’ян» (К. РП, 1991), «Та╓мниця нашо╖ прадавнини» (Ки╖в, Молодь, 2000). Багатол╕тн╕ досл╕дження завершилися виданням роману-хрон╕ки «Дума про в╕льних козак╕в» (К. Видавництво ╕м. О. Тел╕ги, 2006 р.). Вийшли у св╕т зб╕рки поез╕й: «Полиновий кв╕т» (Видавництво СПУ, 1998), «Бунчук в╕тр╕в» (К., 2001), «Ос╕нн╓ чересло» (К., Ратибор, 2007 р.). В╕дновив, як редактор, альманах «Плуг», започаткований С. Пилипенком ще у 1922 роц╕. У рукописах ма╓ романи, пов╕ст╕, новели та ╕нш╕ твори. Член НСПУ, лауреат прем╕╖ ╕м. В. Симоненка. Ось неповний зм╕ст життя ╕ творчост╕ письменника М. ╤ванченка з╕ Звенигородщини на Черкащин╕.
Познайомився я з ним у 1960-х роках, виконуючи обов’язки кер╕вника л╕тстуд╕╖ «Звенигора», що на Звенигородщин╕, коли в╕н був уже зв╕льнений ╕з далекого Заполяр’я. Михайло прин╕с до редакц╕╖ «Шевченк╕в край» к╕лька сво╖х в╕рш╕в, як╕ я зразу ж зан╕с редактору для можливого надрукування в райгазет╕, не знаючи ще н╕чого про автора. Та редактор в╕дпов╕в мен╕ тод╕, що автор цих в╕рш╕в перебува╓ п╕д «негласним наглядом КДБ…». Друкувати ╖х не будемо. В╕рш╕ ц╕ були написан╕ талановитою рукою. Звичайно, я посп╕вчував автору за невдалий дебют, проте не сумн╕вався в його художньому талант╕, спод╕ваючись, що часи зм╕няться, не поривав ╕з ним дружн╕х стосунк╕в. Тим б╕льше, що згодом в╕н став редактором альманаху «Плуг», який видавався у Звенигородц╕, ╕ я мав можлив╕сть публ╕кувати й сво╖ в╕рш╕. А «Кримська св╕тлиця» ще й надрукувала мою реценз╕ю на поему «Полиновий кв╕т», автором яко╖ був М. ╤ванченко, у л╕тстор╕нц╕ газети про страдницьке життя ╕ працю нев╕льник╕в у засн╕женому Заполяр’╖.
Нин╕ ж 86-р╕чний письменник М. ╤ванченко над╕слав мен╕ книгу «Новели невол╕» на добру згадку як поету, ╕ я маю можлив╕сть в╕дгукнутись про не╖ в цьому ж високопатр╕отичному тижневику «Кримська св╕тлиця». В╕н прожива╓ дос╕ в р╕дному сел╕ Гусаковому на Звенигородщин╕, зв╕дки його 1941 року н╕мецьк╕ жандарми забрали ╕ в за╜ратованому вагон╕ в╕двезли в рейх аж до само╖ Дан╕╖. Та думка вибратись з невол╕ не полишала його. Як т╕льки опинився на територ╕╖ яко╖сь фабрики остарбайтером, з╕рвав з грудей ненависний «нумер ахт» ╕ рвонув ╕з другом за ворота… «Воля перехоплю╓ дух… Аж ось ╕ станц╕я. «Наш» ешелон не вт╕к. Маршрут в╕домий – Укра╖на.
Летимо з Володею на розв’язаних крилах… Вулиця темна, безлюдна. На платформах покрит╕ брезентом потвори. Але доступитись до них не можна, а назад вороття нема. Раптом знову стогнуть рейки. А кругом солдати. Волохата, засн╕жена н╕ч. Наш напрямок. Зал╕зний зм╕й летить на сх╕д. Ч╕пляюся за поручн╕ вагона. За мною Володя. Перебира╓мося в ╕нший вагон, з тюками торфу. Небо гуде високими бомбовозами. А нам весело. Бо – воля. Нарешт╕ опинилися в якомусь м╕стечку, де про вт╕кач╕в уже знали. У грудях ск╕млить серце, як ╕ у Володьки. Нас вкидають в одиночку, наче кошенят. ╤ допит не забарився, допитують боксери. Зв╕дки, куди?.. Кажемо, що в╕дстали в╕д по╖зда. Оф╕цер виганя╓ нас геть разом з нашою п╕снею «Та заб╕л╕ли сн╕ги, заб╕л╕ли б╕л╕, ще й д╕бровонька...». У купе потягу солдатик доправля╓ нас до Шарреллю, в чистеньке с╕льце з величезною цегельнею. Маленький арбайттаб╕р, оточений дротом. У в╕двалах глиняного кар’╓ру закопую профквиток разом ╕з щоденником. Перед ще двома спробами втеч╕. Зостаюся з п╕снею, з частиною р╕дного краю. Вона – камертон мого юнацького в╕ршування. ╤ невтямки було мен╕ мало битому, що заб╕л╕ють мен╕ зам╕сть р╕дних та сн╕ги Заполяр’я. ╤ носитиму я за свою втечу тавро «склонен к побегу»… Подос╕ душа моя гр╕шна потопа╓ в сн╕гах» (новела «Заб╕л╕ли сн╕ги»). А ╖х у книз╕ до двадцяти. А щоб перепов╕сти ╖х – не вистачить дня. Як ╕ перед «Голубою в╕ллою» про чужинницький край. На каторжних н╕мецьких роботах у п╕щаному кар’╓р╕ з г╕ркою баландою та твердими мозолями на пальцях в╕д лопати («Осколки»), де десь близько-близько прокотився фронт ╕ зустр╕ч з полонянкою. ╤ майже до кожно╖ з них, як художник, автор пропону╓ власн╕ ╕люстрац╕╖, бо на дн╕ свого серця в╕дчува╓ бол╕сне щастя – з думкою про втечу…
У травн╕ 1945 року в Мар╕╓нбурз╕ поблизу Дрездена (новела «Дембель») був призваний польовим в╕йськкоматом радянських в╕йськ ╕ став сержантом. Служив у в╕йську чесно ╕ добросов╕сно. В пам’ят╕ кожен день служби. Але ж чомусь огорта╓ смуток. П╕сля остарбайтерства – це ╕нший шматок юност╕. Та одного разу виклика╓ його кавказець-майор Гутно, наказу╓ йти в розпорядження старшого лейтенанта Чайки. В╕д нього опинився у начальника контррозв╕дки Кукушк╕на. Той висмику╓ з шухляди журнал «Дозв╕лля». Солдати зривають з ╤ванченка погони, арештовують за наказом Кукушк╕на ╕ супроводжують у камеру. Дал╕ – сл╕дство. За антистал╕нськ╕ в╕рш╕. Серце сержанта зболене пережитим: колектив╕зац╕╓ю, Голодомором, репрес╕ями. ╤ нарешт╕ новела «Трибунал». В╕йськовий трибунал 20-го гвард╕йського корпусу 20 кв╕тня 1947 року за статтею 54-1 УРСР засудив до позбавлення вол╕ на 10 л╕т ╕з подальшим позбавленням прав на три роки. У Харк╕вськ╕й тюрм╕ зустр╕вся з Миколою Бондарем, художником ╕з Золотонош╕, якого часто згадував у зонах Заполяр’я добрим словом, який в╕дбував заслання у Воркут╕.
Дал╕ – розпов╕дь про нев╕льницьке життя ╕ каторжну працю поета Михайла ╤ванченка в зонах Заполяр’я (новела «За горами – горе»). «Сюди, – згаду╓ автор новели, – привезла засланц╕в зашмарована мазутом «Овечка» по вузьких рейках. Кроку╓мо в╕д гостроверхих вершин г╕р колоною. Здеб╕льшого колишн╕ в╕йськовики, решта – московська босота з тюрем. Наша колона у безмежн╕й тундр╕ чорна. Обаб╕ч с╕рошинельна варта конво╖р╕в з гвинт╕вками. Гонить нас навпростець до мети. Начальник етапу Дурк╕н. Зв╕дки у Дурк╕на гестап╕вський шк╕ряний реглан? Так╕ трофе╖ траплялися т╕льки на фронт╕. А Дурк╕н, подейкують, ╕ народився у зон╕ табор╕в. ╤ дослужився до звання оф╕церського при зонах. А зараз – король тундри.
Навколо н╕ зони, н╕ дрот╕в, н╕ вартових веж… Одн╕ кам’ян╕ валуни, поросл╕ темним мохом. А колона йде все вперед п╕д викрики конво╖р╕в «шаг вправо, шаг влево – считается побегом! Конвой применяет оружие без пре-дупреждения»… А поруч, у видолинках, сн╕ги, бо тут у Заполяр’╖ «двенадцать месяцев зима, остальное – лето». Враз з-п╕д хмар з’явився «кукурузник», облет╕в колом наш маршрут ╕ зник. А ми йдемо колоною вперед, навпрошки, куди веде Дурк╕н. Через годину знову з’явився «кукурузник», облет╕в над колоною ╕ вниз полет╕ли в╕д нього тюки… Це в’язки з лопатами, зал╕зними ломами, кайлами, молотками, щоб ними довбати кам’яне валуння для вир╕внювання майданчика, на який зм╕г би приземлитися л╕так. Може, ще й сухар╕в привезуть. Деяк╕ групки нев╕льник╕в залишилися чорними купками позаду – знесилен╕, йти не можуть, приречен╕ на смерть… Все ко╖ться за планом. Десь у центр╕ ГУЛАГу на ватман╕ накреслена наша «501-я стройка». Умри, а д╕йди. Мусимо дол╕зти. Та й загн╕здитися там зоною. Дурк╕н викрику╓ команди. Не маю сили повертати ломом. Вируча╓ ╤ван. Разом спиха╓мо кам╕нняччя руками. Кругом громовий гурк╕т. Валуни в╕дкочу╓мо гуртом. Далеке вурчання л╕така, як п╕сня. Т╕шимося порятунком. ╤ван з Ян╕сом та Шевирьов лаштують чергу. П╕дходить ╕ моя. У пригорщ╕ пригортаю сухар╕. Справжн╕. Один уже хрумкотить на зубах. Отак живемо ╕ працю╓мо аж до 1957 року, хто до зв╕льнення, як я, а хто довше, бо ж одн╕ залишилися в тундр╕ нав╕ки в могилах, а ╕нших п╕двозять тисячами тою ж «Овечкою».
Михайло ╤ванченко, в╕дбувши «десятир╕чку», повернувся в село Гусакове п╕д негласний нагляд КДБ, зайнявся самотужки навчанням та продовжував писати в╕рш╕ й прозу, та ще займався ф╕зичною працею в сел╕. Раз на р╕к мав дозв╕л отримувати листи в╕д р╕дн╕, перев╕рен╕ цензурою, щось в╕дписати матер╕ чи сестр╕, почути в╕ст╕ з дому.
Те, що збереглося в пам’ят╕ опов╕дача за десятил╕тню працю в Заполяр’╖, на «501-й стройц╕», автор розпов╕в у решт╕ новел, нав╕ть у к╕нц╕ зазначив, що ця знаменита «стройка» для держави н╕яко╖ корист╕ економ╕чно╖ не принесла. Довелося П╕вн╕чному управл╕нню зал╕зничного буд╕вництва (ПУЗБ) виправляти помилку – було розгорнуто буд╕вництво ново╖ зал╕зниц╕ в напрям╕ Чум – Салехард, про що автор пов╕домив у «П╕сляслов╕». У ц╕й книз╕, – зазначив автор, – нема╓ вигадки, це достов╕рна розпов╕дь про пережите, як ╕ ╕мена нев╕льник╕в-буд╕вельник╕в. Це виписки з публ╕кац╕й рос╕йських видань. Матер╕али в╕н отримав в╕д кра╓знавц╕в Крайньо╖ П╕вноч╕, а також ╕з Лен╕нградсько╖ б╕бл╕отеки ╕м. Салтикова-Щедр╕на. В основному це досл╕дження спецкор╕в «Тюменсько╖ правди» В. Гольберга та В. Шевельова (№ 191-192, 195, 197, 199, 202, 214, 215 – август 1988), та А. Берез╕на «Дорога в н╕куди» (журнал «Турист», 1989). О. Солженицин у книз╕ «Арх╕пелаг ГУЛАГ» не забув ╕ «нашу» дорогу. В╕н писав: «501-я стройка… железная дорога по тундре, по северу Сибири! Она стоит нас всех!».
Зб╕рка «Новели невол╕» М. ╤ванченка вразила мене г╕ркою правдою, сердечним болем нев╕льник╕в за долю людей, як╕ мучились ╕ гинули в Заполяр’╖, як ╕ автор на ц╕й каторз╕. Про них в╕н подав нав╕ть ╕люстрац╕╖ ╖хн╕х портрет╕в, як ╕ портрет сво╓╖ юност╕ на обкладинц╕ сво╓╖ книги, пон╕вечених у жорнах тотал╕тарних режим╕в Друго╖ св╕тово╖ в╕йни.

Як╕в ╤ВАШКЕВИЧ,
ветеран в╕йни ╕ прац╕.
смт. Катериноп╕ль
Черкасько╖ област╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7437

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков