Версiя для друку Обговорити в форумi

 Пам’ять... Вона відлунює дзвонами з тих часів, яким уже виповнилося 64, вона плаче сойкою і торкається чаїним крилом самого серця; просить: не забувайте, не смійте забувати тих, які були молоді, красиві, дужі й за волю, за перемогу віддали і молодість свою, і красу, свій спокій, а часто – ціле життя. Пам’ять про них повинна бути святою: вони не думали про себе, а понад усе любили рідну землю, прагнули її звільнити, відвоювати те, що належало нам, відвоювати для нас, майбутніх, волю, спокій, мир, бо інакше нас чекало поневолення й рабство...
 Пам’ять... Вона плаче сльозами матері, коханої, сестри; вона будить в наших серцях вдячність і любов до тих, хто захистив нас, хто здобув перемогу, прогнавши загарбника...
 Цю історію розповіла мені бабуся Надія, котрій 1 травня цього року виповнилося 64. Звичайно, вона не може це пам’ятати, але дізналася про все зі слів своєї матері, моєї прабабусі Ольги, і свято схоронила усе в серці, щоб воно не пропало марно, щоб розповісти і передати нам, котрі мали прийти через роки і продовжити свій рід, той рід, який подарував рідній землі героїв. І не так важливо, чи груди цих людей були прикрашені орденськими стрічками, чи вони просто були воїнами, чесними, котрі сумлінно виконували свою роботу на війні – у пеклі. Проте людина, про яку наша розповідь, мала і нагороди, ордени й медалі, бо він ніколи не був байдужим до тої роботи, котру виконував. Отак і на війні. Не заради слави старався, совість так керувала ним, совість так веліла.
 Воїн Ілько Козіброда був рідним братом бабусиної бабусі Марії, значить, моїй бабусі доводився дідусем. А мені... мені він уже прапрадідусь. Побралися з прапрабабусею Ганною перед самісінькою війною. Хотіли жити, працювати, діток ростити, та все обірвала розлучниця-війна. І вийшло, що наче для того одружилися, щоб було кому його проводжати, виглядати з далеких доріг воєнних, чекати і тремтіти душею за ним...
 А на війні (він пройшов її усю, чесно й самовіддано віддаючи усього себе визволенню рідної землі), на війні не лише були бої. Були окопи – не завжди затишні, а часто наполовину заповнені водою; були оточення, коли доводилося сидіти в лісі, на болоті і годувати собою мошкару... був і полон, з якого з Божою поміччю удалося втекти... Всього було – не раз із тріумфом святкували перемогу, не раз загоювали рани поразок – фізичні і моральні, не раз хоронили з болем у серці бойових побратимів. Всього було... Та він не нарікав. Звичайний хлопець-галичанин із Тернопільщини, роботящий, красивий, молодий, який тільки-но одружився, мусив покинути гарну молоду дружину і битися з ворогом на передовій, бо „так було треба, щоб не стала поневоленою рідна земля”. Він вірив у перемогу, може, й тому сам старався робити на війні усе бездоганно і до цього спонукав своїх товаришів, пояснюючи: „Десь вчинили не так, потім обернеться непоправною бідою, якій уже не зарадить ніхто. На війні не можна помилятися, тут помилки коштують життя, а можуть стати і причиною поразки, перемогою ворога. То хіба ж можна помилятися? Думати треба, передбачати дії наперед”. Розумний був Ілько. А ще він весь час звертався з молитвами і проханнями до Бога, до Матінки Господньої. В кишені гімнастерки носив образки, котрі, прощаючись, дала йому Ганна і мати – моя прапрапрабабуся Олена: „Гілю, ніколи не будь без цього образка Матері Божої з маленьким Ісусиком на руках, цей образок, Матінка Божа, що на ньому, захистить. Твій тато не вернувся з Першої світової війни, і лишилося п’ятеро сиріт... Нехай же Матір Божа захистить тебе, щоб ти прийшов додому, мав діток, продовжив наш чесний працьовитий рід, щоб і я на старість мала радість”.
 Він повернувся додому, зберіг його Господь і Мати Божа, проте діток своїх так і не довелося пригорнути до серця. Причиною цьому стала війна, тривале перебування в холодних окопах, форсування Одеру. Перемерз, а лікуватися де було? Застудив собі все. Одним пішло на легені, на дихальні шляхи, а він став інвалідом через інші хвороби, що „подарувала” війна. Тоді, звичайно, не знав цього, згодом усе з’ясувалося, після повернення додому, та, на жаль, лікуватися було пізно. Отак і промучився до своїх 66-ти років з невиліковною екземою, з урологічними хворобами, ревматизмом.
 Але тоді він цього всього не знав. Пробивалися до Берліна, до лігва ворога. Форсували Одер. А як форсувати велику, повноводну ріку, котра наїжачилася холодною гладдю, наче говорила: „Не пропущу, візьміть мене силою, вмінням, ціною власного життя”. І брали. Її неможливо було перейти вбрід, це тобі не міленька річечка... Розвідка рознюхала, що десь неподалік був колись овочевий склад, на якому залишилися порожні бочки, призначені для засолювання овочів. А бочки, які уже? Багато дірявих, без залізних ободів, деякі трухляві. Та це було вже щось. Вирішили спробувати. А проба ця багатьом коштувала життя... Взяв Ілько і собі бочку. Погладив її боки, перехрестив цю посудину, від якої залежало його життя, возніс молитву до Бога, бо дуже хотілося повернутися додому живим. Війна закінчувалася, пройшов її усю від самого початку, безглуздо було б отепер піти на дно Одеру і там спочити навіки. А були й ті, котрим доля подарувала саме такий кінець...
 Розповідав: „Обняв ту бочку руками, погладив, мов вірного коня, і весь час повторював прохання до Бога, Матінки Його про спасіння.” То тут, то там розходилася темна холодна й зловіща поверхня води, поглинаючи й беручи навічно в свої обійми чергового вершника з бочкою, приймаючи на своє дно, у його вічну могилу... Від цього видовища можна було впасти у відчай, зламатися, розслабити свої руки на бочці і ... піти на дно із нею. Багато солдатів уже пішли... Пливе, пливе, здається, ось ще трішки і вже досягне цілі. Враз бочка до кінця наповнюється водою, калать – перевертається, накриваючи собою воїна, – і все. Так закінчили війну і своє життя багато Ількових побратимів. Не було часу ні попрощатися, ні перехреститися за упокій тої душі, котра відійшла... Руки напружено стискали, обнімали бочку, треба було спішити: вона вже більше, ніж наполовину була наповнена водою. Ще зусилля, ще головне втримати рівновагу. Ось уже на невеликій глибині відчулася твердь. Правда це, чи обман? Та ні, до берега ніби недалеко, боком сповз з бочки, ще раз погладив її:
 – Пливи, спасибі за службу. Я доберусь уже вбрід.
 А вода крижана, мов сам лід... Нічого, працював руками і ногами. Мусив дійти до берега: переплив, найгірше залишилося там, позаду – не потонув.
 – Спасибі Тобі, Матінко Господня, Ти охоронила, заступила. Може, я дістануся живим додому.
 Він зі своїми побратимами брав Берлін, був свідком встановлення Прапора Перемоги над рейхстагом. А в серці, в мозку весь час стукало надією: „Коли б вже додому”.
 Ось і Перемога. Додому! Аж не вірилося. Хоч би ніщо не завадило, хоч би щасливо дістатися. Там же мама, там Ганна, а племінничка Оля повинна народити. Як вчасно, як впору, хоч і важкий час, але ж тепер уже на життя. Чомусь бажав, прагнув, щоб в Олі з Василем народилася дівчинка. Це – мир, спокій, затишок домашній, це – відновлення життя після такої бойні, що забрала стільки життів.
 Не добирався додому – на крилах летів. Суворий, зранений, змучений солдат час від часу посміхався, уявляючи собі зустріч. „Боже, який я вдячний Тобі за те, що залишився живим, що повертаюся додому, що Ти зберіг мене”. Ось і рідні місця, ось і рідна Качанівка. Повітря пахне, сади цвітуть, а найбільше усе пахне рідністю. Добре тут усе, кожне деревце, кожний камінчик, кожна стежинка.
 Рідне обійстя, хто перший зустріне? Ганна, мати, сестра Теклюня чи Оля?.. Враз побачив, що з городу виділилася постать, пов’язана біленькою хустинкою, біжить. Тоненька, струнка, мов сарна прудконога. Та це ж Олюня. Народила вже, значить. Припала до грудей, плаче й сміється, радіє й промовляє: „Слава Богу, слава Богу, що повернулися. Я сама вдома, всі на полі, бо ж весна, треба щось робити, а я коло дитини”.
 – Кого ж ти маєш?
 – Донечку. Народилася першого травня, така маленька, немічна. Назвали Надійкою. Було п’ятнадцяте травня 1945-го, йшов шостий день після проголошення Перемоги над фашистською Німеччиною. Маленькій Надійці було два тижні.
 Зайшов до хати Ілько. Посередині стояла дерев’яна колисочка, а в ній махало ручками і зирило очицями крихітне дівчатко, усміхалося, раділо чомусь, наче відчуло ту родинну радість, що повернувся дідусь з фронту, з важкої і небезпечної війни, повернувся і буде вже вдома, займеться мирними справами.
 Зняв солдат шапку, приклякнув біля колиски на землю, припав обличчям до дитинки. А воно ручками торкалося його голови, тішилося, усміхалося. Він устав, обережно взяв малу на руки:
 – Моя маленька. Ти народилася в такий час, коли за пару днів проголосили Перемогу, ти наче принесла її, своїм народженням принесла мир на цю зранену землю. І назвали тебе так гарно і так символічно – Надія. Будь же надією всім на мирне й щасливе життя, даруй цю надію усьому світові. Ніколи щоб ти не знала, що таке війна. Я і багато моїх побратимів відвоювали тобі і таким, як ти, мир, спокій. Ціною багатьох життів, багатьох жертв цей мир здобутий. Будь же щасливою, рости великою, будь усім нам на радість.
 Ці останні слова Ілько сказав урочисто, обережно поклав дитину в колиску, а вона приникла, слухала, немов розуміла зміст його слів.
 Устав солдат, витер сльози, повернувся, відчувши у дверях якийсь шум. Раптом до нього наблизилася Ганна, мама, сестра... Їм сказали сусіди, котрі йшли в поле, що Ільо вернувся з війни, і вони покинули всю роботу, прибігли додому. То була радість, радість зі сльозами на очах, то було найбільше родинне свято…

 Тетяна ПОЛУБКО.
м. Чернівці.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема ""Джерельце""