Версiя для друку Обговорити в форумi

ЄДНАЙМОСЯ, УКРАЇНЦІ! 

У деяких районах Західної України «щільність» наших передплатників є настільки високою, що вже можна утворювати певні структури. Чи мріяли про це творці «Кримської світлиці», коли виношували задум –  заснувати патріотичну газету, яка б об’єднала усіх кримських українців? Певно, тоді мріялося саме про збурення сплячої української громади півострова… Але Крим з того часу суттєво не змінився –  тут і досі «контрольний пакет акцій» тримає Москва. Зате вкотре підставила своє плече національно свідома Галичина.
Так вже не раз було в історії: Міхновський, Донцов народжуються на Сході, але їхні ідеї найкраще сприймає Захід. Василя Симоненка народжує Наддніпрянщина, Івана Дзюбу – промисловий Донбас, зате мільйони вдячних читачів виховує саме нескорена Галичина. Тому не дивно, що те саме відбувається із читацькою аудиторією «Кримської світлиці».

ЯК ФОРМУЄТЬСЯ ТЕНДЕНЦІЯ
Про це зараз і поговоримо. Щоб не бути багатослівним, процитую дещо з листа активістки незалежної жіночої організації «Прозерок» (м. Червоноград) Юлії Бурко:
«З приємністю згадуємо зустріч з вами на вечорі пам’яті Юрія Паєвського. А нещодавно прочитали у «Кримській світлиці» статтю про нього. На тій же сторінці –  оповідання Анни Гошко-Кіт з Ходорова: «Коні не винні». Жінки нашого товариства читали і плакали над цими публікаціями. Хочемо подякувати Вам і Вашим колегам за подвижницьку працю. Щоб підтримати вас морально, передплатили «Кримську світлицю» і пропагуємо серед земляків, а також в освітніх закладах міста, бо ваша газета, мабуть, найпатріотичніша в Україні. Знаємо, як вам важко, але тримайтеся! Нас багато, і ми на своїй землі…».
Те, що колективу «Світлиці» важко –  воно, з одного боку, й погано. Коли бракує коштів, газеті важко розправити крила, піднятися на якісно вищий рівень. З іншого боку, стійкість цього невеличкого кримського осередку викликає повагу. Тому де-де, а в Галичині шанувальники такої газети просто не могли не з’явитися. Читають, передплачують, рекомендують іншим. А нерідко, наснажені «Кримською світлицею», починають діяти активніше.      І це тільки підтверджує тезу: енергетичний потенціал галицького українства є величезним! Варто лише зробити невеличкий поштовх, і відразу буде результат. Інша справа, що поштовхів зараз небагато, в усьому спостерігається застій. Тим важливішою на цьому тлі є позитивна соціальна активність навіть невеликих груп людей. Причому, галицькі імпульси можуть впливати на Крим, а кримські –  на Галичину. Недаремно ж пише Юлія Бурко: «Хочемо мати тісніші контакти з «Кримською світлицею» і з вашою допомогою налагодити зв’язки з жіночими організаціями Криму для співпраці, зустрічей, спільних проектів. Будемо вам вдячні за допомогу у налагодженні таких зв’язків. Хай Господь посилає вам сили і хай плідною буде ваша праця!».
*  *  *
Отже, зараз не має значення, в якому регіоні проживають активні українці. Важливо, щоб у них було бажання працювати, змінювати світ на краще. А відстань між цими працюючими осередками суттєвого значення не має. Навіть навпаки –  чим більша різниця між регіонами, тим цікавішою є співпраця. Тому, їдучи до Червонограда і його найближчого міста-супутника Соснівки, я завжди з великим інтересом вивчаю –  чим живуть оці невеличкі осередки активного українства, які їхні плани? У яких випадках галичани і кримчани могли б діяти спільно?

ПРО ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОЇЗДОК НА СХІД
Може, вплив «Прозерку» і не настільки великий в Червонограді, проте, вони дуже добре знають регіон, і будь-яке нове цікаве явище у громадському житті неминуче опиниться у їхньому полі зору.
Завдяки їм я вийшов на «світличан» Соснівки, на активну молодіжну організацію «Екомилосердя». Познайомився із президентом фонду «Екомилосердя» Павлом Савчуком, з віце-президентом Вірою Олеш. До речі, життєвим кредо пані Віри є гасло: «Не зраджуй землю, що тебе зростила, не залишай нікого у біді!». Гарний вислів. І зайвий привід задуматися, що землю свою ми таки зраджуємо…
Цього разу Віру Олеш я не застав, вона у справах поїхала до столиці. Зате познайомився з Тамарою Іванівною Мулик, керівником музичного колективу «Українські візерунки». Вона саме зайшла провідати Павла Олексійовича, тож штаб-квартира «Екомилосердя» стала маленьким конференц-залом, де можна було поговорити про найцікавіше, позгадувати і… помріяти про майбутні акції. Ось як з цього приводу висловилася Тамара Іванівна Мулик:
–Поїздки галичан на Південний Схід можуть бути дуже ефективними. Пригадую, як в 1991 році ми об’їхали всю Луганську область, весь Донбас… Агітували за незалежність, за Чорновола, як майбутнього президента. Наші чоловіки одягнули синьо-жовті стрічки, а ми всі були у вишиванках. А місцеві так радісно: «Ой, бандеровцы приехали, бандеровцы приехали!!!». І все це весело, без ненависті…
Не можу сказати, що скрізь нас зустрічали із розпростертими обіймами. Скажімо, не пустили до військової частини, хоч така домовленість була. А ось по селах і на шахтах наші концерти відбувалися. Одного разу ми запропонували послухати пісню «Ще не вмерла Україна» стоячи. Усі шахтарі встали. Тільки один сидить і тримає на колінах складену дулю… Але коли ми почали співати ліричні пісні, то й він не витримав, почав плескати у долоні. Спочатку ми трохи боялися їхати на Схід, бо чули, що якусь групу із Львівщини закидали камінням. Та все ж із нами були чоловіки (приблизно 40 рухівців!), тому ми почувалися з ними впевненіше.
Коли люди розходилися після концерту, ми почули від групки місцевих: «Хорошо так пели девчонки! Но ни одной русской песни…». А у нас це, певно, була така реакція на довгі роки утисків української мови. Якщо українські пісні і не забороняли повністю, то суттєво скорочували їхній відсоток… Згадується поїздка до Криму у 1975 році. Тоді ми з чоловіком побачили афішу, яка повідомляла про гастролі Таврійського народного хору. Звичайно ж, ми пішли! І ось, бачимо, виходять таврійці на сцену в українських одностроях і так гарно починають співати першу ліричну пісню… Дехто з кримчан аж просльозився… Але українську програму швидко згорнули, і далі пішли тільки російські пісні, причому із свистом і підсвистуванням, із гупанням по сцені… І кокошники одягнули. Оці штучні «вінегрети» тоді були в моді. Зрозуміло, що в 1991 році, агітуючи за вільну Україну, ми співали лише українські пісні. Але й таку одномовність люди сприймали добре. Тоді, у 1991 році, нас тільки начальство ненавиділо, чиновники, а прості люди ставилися толерантно. Якось ми виступали в холі Будинку культури, бо на сцену нас не пустили. Тільки-но заспівали першу ліричну пісню, як люди лавиною посунули до Будинку культури! І відразу ж почали аплодувати… Ми не стримались і запитали: «Ви, напевно, любите Україну?». А у відповідь почули українською: «Так!». А одна жінка вигукнула російською: «Теперь я знаю, с кем надо быть! С этими милыми людьми, с Народным Рухом!». Стоїть і ледь не плаче від хвилювання… Ось яку силу має українська народна пісня!

ЯКЩО ЕФЕКТИВНО, ЧОМУ Ж НЕ ЇЗДИМО?
Слухаючи розповідь Тамари Іванівни, я думав: де, на якому етапі ми сповільнили свою ходу? Чому не «дотиснули»? Адже саме тоді можна було максимально зцементувати суспільство! А може, однієї пісні мало? Вона лише тимчасово впливає на емоційний стан людини… Економіка – це значно важливіше. Хто на тому етапі думав про залежність України від енергоносіїв? Хто передбачав, що мільйони заробітчан (а серед них і тисячі колишніх рухівців) покинуть рідні краї у пошуках роботи? Може, «розлучення» з Росією ми провели надто поспішно? Може, дипломати недопрацювали?
Очевидно, кожна з цих причин мала місце. І все ж, поки що говоримо про те, що у нашій компетенції. Про пісню –  найпотужнішу емоційну «зброю» українців, Тамара Іванівна Мулик продовжує:
–У червні 1993 року «Візерунки» побували у Башкортостані. У цій республіці українці опинилися ще за царату. Рідну мову плекають по цей день! Ми побували у двох селах, де компактно проживають українці. Враження були просто чудові! І вишиванки у наших земляків у пошані, і рушники, і навіть печі розмальовані українським орнаментом! А яка у них гарна мова! Нам вони, до речі, казали: «Бережіть Україну! Але якщо вам це не вдасться, то будьте певні: ми збережемо її у Башкортостані!». Ось такі там героїчні українці. І башкири – дуже гостинний народ. До речі, башкирська мова зберігається, нею розмовляє молодь, ми й вивіски бачили російською і башкирською мовами.
Нас вони сприймали добре, один башкир подарував нашому сопілкареві свою дуду. У них це називається «курай». Одним словом, варто було б дружити, співпрацювати, але… Декілька років ми підтримували зв’язки, а потім усе зійшло нанівець. Бо яка перспектива? Їздити, звичайно, варто, але де взяти кошти? Їхній хор нараховує 25-30 чоловік. Ще стільки ж захотіло б приїхати… А де ми їх розмістимо у Соснівці? Через брак коштів усе й припинилося.
А буває, що натикаємося на прямі заборони. Років десять тому хотіли поїхати на Кубань. Навіть львівський симфонічний оркестр збирався туди їхати… А потім, як грім серед ясного неба: «Все відміняється! Москва заборонила Дні української культури на Кубані…».

ЧИСТИМО ПАРКИ І РУСЛА РІЧОК
Дві основні причини падіння нашої активності на Сході я назвав. Прикро, що серед українців небагато таких заможних людей, як Ринат Ахметов. Тоді й справді можна було б гори звернути! Але й за нинішніх умов дехто примудряється багато працювати і багато подорожувати. Павло Савчук і його «екомилосердівці» знайшли вихід: їздять на велосипедах. Зручний і екологічний засіб пересування, тому його і пропагують. А ще багато роблять для очистки від сміття парків і скверів. А часом навіть русла річок розчищають! Скажімо, у минулому році трохи почистили річку Рату, притоку Західного Бугу. Змагатися із тими, хто смітить, «екомилосердівцям» ще важко, але добре, що соснівська громада вже має приклад для наслідування. Та й не тільки соснівська –  на Львівщині таких екологічних організацій поки що небагато.
До речі, «екомилосердівці» не зациклюються лише на природоохоронній діяльності. Для них не є чужою історія рідного краю. І зараз вони готуються до веломарафону «Європейськими стежками Степана Бандери». Появу саме цього проекту вони пояснюють так:
–Головною причиною цього проекту є загроза фізичної та моральної деградації, яка існує для значної частини молоді України через масове захоплення шкідливими звичками. Боротьба проти наркоманії, алкоголізму, куріння може бути ефективною лише через усвідомлення молоддю своєї ролі в суспільстві. І вони повинні розуміти, що державу врятує тільки поява нового здорового і національно свідомого покоління українців.
Як показує досвід європейських країн, одним із таких альтернативних занять для молоді може бути велосипедний туризм, а одним із способів впливу на школярів є позитивний приклад їхніх ровесників, відомих особистостей, кумирів. На жаль, поки що в Україні рідко можна побачити і почути через вітчизняні ЗМІ пропаганду здорового способу життя з вуст молодіжних кумирів чи політичних діячів… Унікальною фігурою в цьому сенсі є постать вождя українських націоналістів Степана Бандери. Адже він вів здоровий спосіб життя, не вживав алкоголю і не курив. Більше того, спортивні заняття –  біг, плавання, лижні кроси, а особливо тривалі мандри –  з дитинства визначили його мужній характер. А оскільки 2009 рік проголошено в Україні роком Степана Бандери, то ми запланували веломарафон Соснівка –  Мюнхен, фініш якого відбудеться в День незалежності України на могилі С. Бандери. Думаємо, що ця акція матиме неабияке виховне значення для української молоді.

ГРУДОЧКУ ЗЕМЛІ У МЮНХЕН, А ГАЛИЦЬКІ ІКОНИ У СЕВАСТОПОЛЬ
А я додам, що «екомилосердівці» вже провели Перший Транскарпатський дитячий веломарафон за маршрутом: Соснівка –  Ужгород –  Соснівка (825 км, 16 днів), Другий Транскарпатський: Соснівка – Говерла – Соснівка (1200 км, 22 дні), а також Перший Транс’європейський дитячий веломарафон «Україна –  Атлантика» (3500 км, 60 днів). Останню подорож соснівчани завершили на території Франції, на березі Атлантичного океану… Та це ж мрія кожного підлітка! Заслуга Павла Савчука і Віри Олеш у тому, що вони допомагають цій мрії здійснитися. Павло Олексійович розмірковує як філософ:
–Фізичне і духовне здоров’я мудрі латиняни звели до рангу культу і поклонялися йому як вищій силі. А що заважає нам у третьому тисячолітті керуватися здоровим способом життя? Людину робить щасливою життя в гармонії з Богом, Природою, Собою та Суспільством. Запорукою цього є здоровий спосіб життя –  без наркотиків, цигарок і алкоголю. А ще треба любити людей, берегти рідну землю.
*   *   *
Надзвичайно цікавим обіцяє бути веломарафон «Європейськими стежками Степана Бандери». Маршрут проляже саме там, де бував, жив і працював лідер націоналістів: Соснівка –  Сокаль –  Чорвоноград –  Жовква –  Дубляни –  Львів –  Миколаїв –  Жидачів – Калуш –  Рожнятів –  Долина –  Болехів –  Моршин –  Стрий –  Дрогобич –  Самбір –  Судова Вишня –  Мостиська –  Сянок –  Краків –  Освенцім –  Піщани (Словаччина) –  Відень (Австрія) –  Мюнхен (Німеччина).
Партнерами акції виступають усі міста та райони, через які прокладено маршрут марафону. Кожен з партнерів організовує публічні заходи під час проходження веломарафону на відповідній території, бере пропорційну участь у фінансуванні акції. На велосипедній формі одного з веломарафонців розміщується назва і герб одного з партнерів та місцевих спонсорів.
Соснівчани планують зустріти День незалежності України у Мюнхені, на могилі Степана Бандери. Туди ж вони покладуть і землю з тих місць, де побував лідер ОУН…
*   *   *
Трохи шкодував, що цього разу не зустрівся із Надією Ярославівною Заблоцькою, редактором газети «Соснівка і ми», а заодно і нашою передплатницею… Шкодував, бо ми – споріднені душі; газету вона видає практично за власний кошт, а всі «прибутки» витрачає на переїзди. Любить зустрічатися з цікавими людьми, писати про них.
Такі ж за духом люди об’єдналися у червоноградський «Прозерок». Як і соснівчани, вони активно пропагують «Кримську світлицю» у регіоні. Саме завдяки їм нашу газету передплачують усі 12 шкіл Червонограда!
Тож після Соснівки я узяв курс на столицю «галицького Донбасу». На автостанції Червонограда мене зустріли Юлія Бурко та Ірина Горбач. Запропонували свою програму –  Червоноградський філіал Львівського музею історії релігії. Милі дівчата (ось що значить «Прозерок»!) розвідали, що музейні працівники планують везти до Криму виставку галицьких ікон. А якщо до Криму, то тут власкор «Кримської світлиці» якраз і буде доречним, оскільки відповідає за галицько-кримські зв’язки. Дівчата навіть встигли проагітувати керівництво музею передплатити «світличку», адже це – всеукраїнська газета, та ще й близька до Мінкультури. Одним словом, зробили мені рекламу…
Я це відчув, коли ми зустрілися з директором музею Оленою Яківною Шовковою, завідувачкою фондів Людмилою Сергіївною Шевченко та науковим співробітником Галиною Євгенівною Гриник. Зустріч була дуже теплою, а екскурсія, яку провела Галина Гриник, надзвичайно цікавою. Адже сам музей знаходиться у приміщенні пам’ятки архітектури середини XVIII століття –  палаці Потоцьких. Тут все дихає старовиною… На якусь мить і ми, купка екскурсантів, перенеслися в ту давню епоху. А які ж там гарні ікони! Ніколи, до речі, не думав, що робота реставраторів є такою складною і відповідальною. Вони й дійсно вкладають у кожен витвір мистецтва частинку своєї душі…
Ікон багато. Виявилося, що музей активно формує свою колекцію за рахунок, перш за все, експедиційно-пошукової роботи, по-друге, завдяки добре налагодженій співпраці зі священиками та релігійними громадами. А також за рахунок тісних контактів з професійними митцями та народними майстрами, мешканцями міст і сіл навколишнього регіону.
Одним словом, зібралися цілковиті однодумці! Хіба що напрямки роботи дещо інші… Працівники музею активно займаються виставковою, просвітницькою, науковою, дослідницькою роботою з історії релігії та краєзнавства. У них добре налагоджені контакти з іншими музеями, художніми колективами та творчими об’єднаннями.
До речі, того ж дня я побачив унікальну виставку вишивок місцевого лікаря Віри Шостак. Це щось неймовірне! І рівень, і продуктивність авторки. От якби в Криму вже існував музей Віри Роїк! Тоді роботи Віри Шостак відразу можна було б везти і туди. Унікальні пейзажі та натюрморти. Здаля пізнаю роботи Шишкіна, – пані Віра дала їм друге життя. А це хто? Петров? Дивно, що не знав такого хорошого автора… Отже, виставка робіт пані Шостак має ще й пізнавальне значення. Адже вона колись відкрила для себе пейзажиста Петрова, а ось я не встиг… Тепер знатиму.
За кавою обговорюємо всі деталі майбутньої виставки в Криму, а якщо точніше –  у Севастополі. Називатиметься вона: «Сакральне мистецтво Галичини XVII –  початку ХХ століть». Олена Яківна ділиться своїми планами:
–Дуже хочеться поспілкуватися з представниками російської інтелігенції. Адже там, у Криму, все настільки заполітизовано! Я сама – наполовину росіянка, можу легко спілкуватися російською… Але помічала не раз реакцію кримчан: як тільки мова заходить про Україну, або про щось українське, то тут же очі співрозмовника стають скляними… Ні про що не хочуть слухати! Тому, якщо буде хоч десяток росіян, які щиро зацікавляться виставкою, то це вже буде неабиякий успіх. Ну, а стосовно українців, то я просто впевнена, що їм варто прийти, вони відкриють для себе багато цікавого! Виставка орієнтовно відкриється у середині серпня. Якщо завітають кримські татари, теж буде добре. Знаєте, люди культури завжди зрозуміють одне одного! Бо усіх нас єднає спільна пракультура. Бушменські списи можна порівнювати з нашими українськими, козацькими… Все пішло з якоїсь однієї точки. Це правда, що політика може роз’єднувати людей, зате культура об’єднує! Тому й хочемо їхати до Криму, а кримчани хай би їхали до нас.
*   *   *
Ось такі вони, галицькі «світличани» – теперішні й потенційні. Для будь-якої газети було б за честь мати таких читачів. Адже тенденція простежується явно: «Кримська світлиця» – там, де конкретні справи.   І це змушує нас високо тримати «планку якості», бути завжди серед людей, вірою і правдою служити своєму народові. Саме такою газета і була задумана, «запороти» цей історичний проект не маємо права.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Соснівка –  Червоноград –  Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2009 > Тема "Урок української"