Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
ПРАДАВНЯ ЗАКОХАНІСТЬ В ПОЛЕ
Іван Дробний –  поет, який живе і працює у місті Золотоноші, що на славетній Черкащині. Народившись у селі Богуславці, що пологими пагорбами тягнеться до цього красивого і зеленого містечка, він, Іван Дробний, навіки приріс до рідної отецької землі. Не звабили його ні близькі великі міста, хоч і навчався в обласному центрі – місті Черкаси в педагогічному інституті, ні далекі, до яких міг, певно ж, при бажанні поїхати. Ні, та й годі. Живе на своїй маленькій батьківщині.
Тривалий час, а це майже 29 років, віддав педагогічній праці: був учителем сільської школи, згодом, 1962 року, перебрався до свого райцентру, де спершу викладав російську мову кубинським юнакам, які приїхали навчатися в училище механізації сільського господарства, а коли вони закінчили навчання і поїхали на свою батьківщину –  острів Куба, Іван Дробний перейшов працювати спершу до районного відділу народної освіти, а затим знов у школу № 6, де й завершив свій учительський шлях. Але повністю переключився на творчу літературну працю, котру теж умовно поділив на дві частини: перша – це робота за письмовим столом приблизно з жовтня до квітня, а в решту часу «робочий стіл» переніс на свої заміські десять соток землі, на яких добуває свій щоденний хліб насущний у прямому сенсі цього слова.
Він –  член Національної спілки письменників України, лауреат обласної премії імені Василя Симоненка, автор багатьох збірок поезій та великого прозового автобіографічного твору «Хата з лободи». Вірші поета Івана Дробного дуже земні. Його, як він сам зізнається, «не тягне до формалістичних викрутасів, де за туманом нічого не видно, а вабить висока простота у тексті, як ото на ниві, де потрібні чисті плоди, а не генетичні мутанти».
Чи вдається поету досягти отієї простої високості у слові? Так, вдається. Вона у нього не просто проста, а художньо довершена, зворушлива, щира, без підробок і натяжок, не висмоктана з пальця у кабінетній тиші. Відчувається, що вірші в Івана Дробного народжуються на отих десяти сотках заміського городу, де він чимало проводить часу. У його віршах переважає сільська природа –  надзвичайно органічна, жива, а не прикрашена паперовими кольоровими квітами.
І квіти, і трави, і дерева, і ластівки та солов’ї, і річка, над якою в очерети профурчить дике кача –  усе в його віршах таке природне, близьке і рідне, що коли читаєш, то аж серце щемить, болить душа, пригадується своє далеке босоноге дитинство. І вкотре щиро позаздриш чоловікові, якого життєва доля не змогла відірвати від рідних піль, від його рідних просторів.
Та поет Іван Дробний не лише кохається в розмаїтій зелені свого городу, у пейзажі, який пречудово вміє змалювати словом, опоетизувати його. За кожним полем, за кожною степовою могилою він розпізнає відлуння далеких часів, нашу сиву історію, і серце його переповнює гордість за власних пращурів, котрі уміли і хліб ростити, і рідну землю боронити.
Читати вірші Івана Дробного –  це спілкуватися зі світом, який тебе оточує, з людьми –  щирими, добрими, гостинними і працьовитими, з кожною бадилинкою і комахою, без яких не було б цього життя, дарованого нам Всевишнім.
У кожному вірші Івана Дробного є своя, на перший погляд, здавалося б проста, філософія, але то тільки на перший погляд. Насправді ж його поезія всуціль пронизана житейською філософією, філософією людини обдарованої, талановитої, коріння якої глибоко в землі, а крона вишумовує у небі художніх образів і високих почуттів.
Гадаю, краще за всі слова похвали скажуть самі про себе поезії Івана Дробного –  людини, вельми залюбленої у рідну землю і рідне слово, скромного трудівника на неозорій ниві нашої національної літератури.
Отож, до уваги шанувальників художнього слова пропонуємо вірші поета Івана Дробного з його нової збірки «В Златокраї жито половіє».

Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

ІВАН ДРОБНИЙ
ШОВКОВИМ ПРОМІННЯМ МЕЛОДІЙ ДО ПОЛЯ ПРИВ’ЯЗАНИЙ Я…

І ЗЛАТОКРАЙ, І ЗЛАТОГРАД...

В Златокраї жито половіє,
Носять бджоли золоті меди.
Понад жито –
 шабля Джеджелія,
В квіті жита – дух Сковороди.
Крізь віки в нас кров
козацька грає,
На мажорний надихає лад.
Крізь віки над нашим
 Златокраєм
Величаво сяє Златоград.
В днину гожу, в грозоград
Наше місто Златоград
Здавна сяє іменами
Думитрашка та Ужвій,
Що не меркнуть із літами
У оправі золотій.
Орди Чингіз-ханові топтали
Землю нашу, хижа німчура.
Златокрай з-під кожної
 навали
Воскресав для щастя та добра.
Златокрай під виссю голубою
Жде весіль і накрива столи
Від блакитних вигинів
 Супою –
Аж до хвилі срібної Сули.  
Нам ніщо не стане на заваді – 
Буде вічно золота пора.
З плес козацьких воду
в Златограді
Золота веселка набира.

БЛАКИТНЕ ДЕРЕВО ДНІПРА

Воно у вічність пророста
Із чорноморської глибіні.
На ньому села і міста –
Неначе гнізда солов’їні.
Ворони мчали на блакить,
Прехижі всі та гонористі,
Щоб наші гнізда розорить
Та й раювать у зелен-листі.
Гнівились Прип’ять і Сула,
Росі малої кремінь-скали,
І сизокрилого орла
Вони на битву випускали.
Вертались злагода і мир...
Та знову галич нетвереза
Вганяла в дерево вже леза
Вогненних круппівських сокир.
Хоча кривавилось од ран,
Не впало зрубаним в тумані – 
Повергло в прах на полі брані,
Взяло напасників у бран.
І знов під сонцем богатир
Плека свої блакитні шати...
Ніхто не викує сокир,
Яким це дерево зрубати!

СКІФСЬКІ МОГИЛИ

Як тут дуло! Але й понині
Їх не розвіяно у пил.
Мов ті вулкани, на рівнині
Синіють конуси могил.
До них ходжу я у замрії.
З них добре видно в далині,
Як злотом маківки Софії
Мій пращур світиться мені.
Що вітер? Є грізніші сили!
То й жалем повниться душа
І не розорювать могили
Вона благає лемеша.
Нам пуд якийсь мізерні метри
Дадуть картоплі чи вівса.
Це ж тут рівнинні геометри
Тяглись душею в небеса!
По крихті гори наносили,
Трудом вписавшись в небосхил.
Лишім нащадкам ці могили –
Далеко бачиться з могил!

СИВИЙ ЧУБЧИК ПОЛИНУ

Між хлібами вирина
Сива-сива давнина.
Чеше колос на лану
Сивий чубчик полину.
Я до чуба доторкнусь,
Щоб відчуть на дотик Русь.
Знову лихо? Знов набіг?
Половчанин? Печеніг?
Чи шуліками
з-під хмари
І монголи,
і татари?
Сталь скрегоче.
Кінь ірже.
Зайди ласі
на чуже.
У неволю слізний ранок
Вже арканять
через гать.
Білі руки
полонянок
Ніби лебеді ячать.
Ти відбити зайд не зміг
Й тут, мій русичу, поліг?..
Мов прапредка сивину
Гладжу чубчик полину.
Не одна в юзі-тумані
Причаїлась таїна.
Скіфська баба на кургані
Не розкаже, хоч і зна.

В ЦІМ КРАЮ, ДЕ ЧАПЛІ ТА ЛЕЛЕКИ

В цім краю, де чаплі та лелеки,
А над ними – місяць уповні,
На шляху, що ліг
 «з варяг у греки»,
Думні думи ходять при мені.
Тут цвітуть васильки-василечки
І бентежна іволга співа.
За дощу підсинені вервечки
Пучками тримається трава.
Дощ з-під сонця.
 Десь гримить і блиска.
Райдуга спиває спів у птиць.
І земна гойдається колиска
На гаках миттєвих блискавиць.
На годину півень кукуріка.
Голуби воркують. Ой дива!
А з-під хмари вже летить шуліка
І крилом півсонця закрива...
В цім краю, де чаплі та лелеки,
А над ними місяць уповні, –
На шляху, що ліг «з варяг у греки»,
Думні думи ходять при мені.

НАОДИНЦІ З ПОЛЕМ

Із полем залишившись наодинці,
Я праколишнє бачу наяву.
Поза туманом юрмища ординців
На стійбищах витоптують траву.
Мов чорні круки, мчать чужинські коні,
Простершись над сполоханим зелом.
Свистить стріла у мене біля скроні,
Продовжуючись в небі літаком.
Втіка на Русь мій предок із полону,
Смертельної торкнувшись таїни.
Не лісосмуги – йдуть бійців колони.
Не розібрать лиш, з котрої війни.
Смерканням оповитів таємниці
Хліба навкіл, дорога польова.
Чи то німецький танк стоїть в пшениці,
А чи комбайн в загінці спочива?
Повіє холодочком з рути-м’яти –
Мурашками по спині піде страх.
Мені здається, де тут не ступати,
А все одно ступати по кістках...
Закінчаться побачення хвилини –
І я на листі з поля принесу,
Ні, не росу, а крові  крапелини,
Що за століття вицвіли в росу.

А Я ПОЇДУ, Я ПОЇДУ...

Лиш сонце вигляне з-за гаю –
Я в путь зберусь бігом-бігом.
Велосипеда осідлаю –
Прудкого оленя свого.
Ним я поїду, я поїду
В древляни, в древність,
 в русу Русь
І не вернуся до обіду,
І опівночі не вернусь.
Підгонить будуть стебла жита
І лунко цвьохкать, мов батіг,
По вогких гумових копитах,
По струнах спиць –
 як струнах ніг.
За комір будуть капать зорі,
І наляка пташиний крик.
Русалки вийдуть яснозорі
Гулять під місяць-молодик.
Тут давня казка не заснула.
Поверху древа вкаже Див,
Де ратай пітував Микула,
Де в битву Муромець ходив.
Напружу слух – за літ імлою
Виразно вчується за мить:
«Іржуть комоні за Сулою,
І слава в Києві дзвенить...»
Я обніму берези шию
В передсвітання голубі
І не відкрите ще відкрию
У не відкритому собі.

ВІТРЯК

Нехай він іншим, як мана,
Приходить в дім по «теле».
Я ж сам піду аж до млина,
Хоч він давно не меле.
Він диха сутінню століть
Й сьогоднішньої днини
Музейно так собі стоїть
У рамці з павутини.
Тче павутинна сивина
То світле, то мінорне.
А вітер звично до млина
Хліба, як море, горне.
Не раз приходило, не три
Безхліб’я до голоти –
І щедро віяли вітри,
Та нічого молоти.
Скільком опухлим,
 о, скільком,
Покіль земля не вкрила,
Усе здавалися хрестом
Його стоячі крила.
Просить хлібця
 не стало сил – 
Їм до могил натомість
Дали й у голови тих крил
Жахливу нерухомість.
У тридцять третім без хреста
Мільйонно пхали в ями.
Ой скільки ям тих зароста
Колючими тернами!
Перстом всевишнім
 із Кремля
Убиті дітки й мами.
За ними й досі ще земля
Ридає солов’ями…

МОГИЛА БІЛЯ ХАТИ

Пахощі любистку
 й рути-м’яти.
Голоси далекої рідні.
Прадід у могилі біля хати
Не в труні лежить, а у рядні.
Глибоко не мали сил копати –
Прадід на метровій глибині.
Чути все – й він слухає охоче,
Що було прелюбим на віку:
Лиска мука, курочка сокоче,
Півень витяга «ку-ку-рі-ку».
Правнуки його, його павіття,
Досягають сміхом у блакить.
Про могилу більш
 як півстоліття
Не велілось вголос говорить.
І не смій тим більш
 переховати,
Ніби в чімсь була його вина.
Так він і лежить побіля хати,
Проти причілкового вікна.
Мо, це й краще.
 Будемо відверті:
Де його лягли товариші
В 33-ім по голодній смерті,
Вже летять байдужі лемеші.
Чи стоять ліси чортополоху
На путі до пам’яті, мов гать,
Щоб забули люди те потроху,
Що повік не можна забувать.
Ця могила про страшну епоху
Може ще й нащадкам
нагадать.

ЦІП, САПА, ГРАБЛІ, ЛОПАТА

І в колгоспі, й біля хати
В праці вічній батько-мати,
Баба Васька, дід Павло,
А в цілому – все село.
Від роботи не багаті –
Від роботи всі горбаті.
Чорні, витягнуті в нитку,
Їх хита – мов напідпитку.
Витікали їхні сили
В те, що сіяли й косили.
Підсобляли й рідні дітки
Їм конати «п’ятилітки»
І у полі, й на городі...
Лихо-лишенько, та й годі.
Допікає всім робота,
Ще й катма що кинуть в рота.
Де м’ясце, яєчко, сало?
Там кружало, де лежало,
Все в державу зафурчало.
Їй все мало, мало, мало.
У колгоспівській бригаді
Люди вже й життю не раді.
Мають дякувати владі,
Що лишив на харч Союз
Хоч картоплю та гарбуз.
Ні відпустки, ані свята –
Ціп, сапа, коса, лопата.
З глини – миска, з глини – хата.
В хаті – глиняна долівка.
Од жури болить голівка.
В люту зиму в хатній стужі
Од застуди всі недужі...
Квітне луг, і пахне м’ята,
І щебечуть ластів’ята – 
Лиш сумує біла хата,
А при ній коса щербата,
Ціп, сапа, граблі, лопата.

ТРАВИ-РОДИЧІ

Як війною гуло
Та ще довго й потому,
Ласим харчем було
Молоко в основному.
А його, знає всяк,
У години ті хмарні
Вистачало сяк-так,
Бо – собі й молочарні.
Наче бачу й тепер
Годувальницю нашу.
За село, до озер,
Гнав я Зірку на пашу.
О, як паслась вона
В холодку й на осонні!
Кожну пучку зела
Цілувала в поклоні.
З поля йшла спроквола
Вся закутана в ласку.
Потім воду пила,
Морду всунувши в ряску.
Тільки квітень дихне –
Ніжно в серці заколе:
Мов магнітом, мене
Так і тягне у поле.
І не йде з голови
Думка, мною відкрита:
Я ж з трави-мурави,
З молоденького жита.
З пирію, з мишію,
Де долина та гірка,
З тих квіток, що в гаю
Наша випасла Зірка.
Лиш тому й по ці дні
Я живий та здоровий,
Що давали й мені
Молока з-під корови.
Хоч не так, як з води –
Все ж я ріс, мов билина:
Виручала з біди
Трав зелена родина...
Тільки квітень дихне –
Ниє серце до млості.
Знаю: кличуть мене
Трави-родичі в гості.

СІЛЬСЬКА ЖІНКА

Лиш вийде заміж – і відтоді
Вона, вважай, в роботі вся
І на подвір’ї, і в городі.
На ній – корова й порося.
У неї в хаті діл без ліку –
Пере, і варить, і пече,
Воює ще й за чоловіка
З «зеленим змієм» гаряче.
На руки білі, руки гарні
Сапа щолітечка чека –
Полоть лани кількагектарні
І кукурудзи, й буряка...
Цю жінку скинь хоч в центр
 Сахари – 
Умить сягне до лона вод,
Дістане дров і їжу зварить,
Скопа ділянку під город.
Посадить пагони вербові,
Красолю висіє в рядок.
А з крил турботи і любові
Напне для діток холодок.

КОЛЯДА
   
Квітне гілочка бузкова
У сусіда з димаря.
Висне місяця підкова,
Ледь зажевріла зоря.
Сріблом луг і поле вшиті.
Срібен світ на всі боки.
Срібно гладдю по блакиті
Вишивають літаки.
Я красою серце гою –
На бузкові йду дими.
Аж співає під ногою
Срібна стежечка зими.
Тонко тінькає синиця,
Стука в шибу й не тіка:
«Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така...»
Як пташину атеїсти
Не вхитрились з пір’ям з’їсти?!
Нині, птахо, все в порядку –
Нам і горе – не біда.
Будем слухати колядку –
То від предків нам на згадку
Залишилась Коляда.

ВЕСНА ЗАВІТАЛА В САДИБУ

Весна завітала в садибу.
Ступає в торішні сліди.
Постукує гілкою в шибу:
–Бабуню, виходьте сюди!
Вас жде і сапа, і лопата,
Бо вже відскрипіла зима...
Мовчить, не обізветься хата,
Неначе одвіку німа.
За вишню тримаючись, слуха,
З-під брів погляда на лани,
Одягши бадилля кожуха
На білу сорочку стіни.
Гуля по садочку відлуння,
Як в лузі дитиннім лоша.
Що кличуть, не чує бабуня,
Бо вже десь на небі душа.
Співають, не відають лиха
І ластівка, і солов’ї.
Лиш хвірточка хлипає стиха,
Як вітер торкнеться її.

КВІТУЄ ЛУГ, ФУРЧИТЬ КАЧА

Квітує луг, фурчить кача,
І далі сині.
Та одного не вистача
У цій картині.
Попрацювали гуртома,
Видать, ґрунтовно:
Лелеки жодного нема – 
Було ж їх повно!
У час вечірній, на зорі –
В лугах при ділі.
Лелеченьки, ви ж – лікарі:
Халати білі.
Останній зник, розтав,
 погас –
Вітрило в морі.
Хто ж лікувати буде нас?
Ми – дуже хворі.
В ріці вода мутна до дна –
Аж в серці тенька.
Кує зозуля десь одна,
Одним-одненька.
Ждуть, мабуть, смерті
 й солов’ї,
Як віл обуха...
Ще, мо, й шумітимуть гаї –
Кого в них слухать?

м. Золотоноша на Черкащині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2009 > Тема "Душі криниця"