Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ

ЛІТНЯ ПОВІНЬ
Володимиру Івасюку

Чернівці дощів червневих
наточили повну душу,
мокне галич на деревах,
задивившись у калюжу.
Я ішов до тебе, друже,
повз міські високі мури,
чув, як скрипка тонко тужить,
чув, як Прут шумить похмуро.
Він розливсь аж до вокзалу,
всі стежки залити хоче,
де з тобою ми блукали
у травневі світлі ночі,
де співали юним хором
нам гуцулочки-русалі
про далекі сині гори,
про кохання у печалі.
Я ішов від тебе, друже,
і побачив зорі в небі,
в кожній вуличній калюжі
плавав місяць – білий лебідь.
Ні дощами, ні літами
ще душа моя не скута:
над літами, над світами
розцвіла червона рута.

12.07.1971 р.

СИРЕЦЬ
Тікає в яр тоненька річка,
закута в Києві в бетон.
Горить берези жовта свічка,
гуде літак, мов камертон.
І час від часу електричка
із шумом ломиться крізь гай.
Біжить Сирець – міська калічка,
біжить – і, Боже, помагай!
І сам я вже не буйна річка,
а втихомирений потік.
Вечірня зірка, мов капличка,
мене гукає віддалік.

21.10.2000 р.

ПЕРЕД ЦЕРКВОЮ У ЛЬВОВІ

День похмурий
і місто похмуре,
тільки ти – як зоря світова.
Здрастуй, церкво
Святого Юра –
прикарпатських небес булава!
Я заходив до храмів вельможних,
щоб напитися там красоти,
а схиляюся вперше побожно
я до вас, українські хрести.
Скільки спалено вас на кострищах!
Скільки втоптано в землю тепер!
Ціле царство братів понищив
ще небачений змій-людожер.
Та живе в мені віра велика,
і не вмерла надія в народ.
Біла хмара, як образ
Владики,
осіняє хрестом із висот.

07.01.1990 р.

У ЗВЕНИГОРОДЦІ

Відкривали пам’ятник Шевченку
у Звенигородці, на кутку,
і Тарас дивився звисоченька
на комуністичну толоку.
Із Черкас приїхали служаки,
гурт поетів з Києва прибув.
Люд, уже посинілий від мряки,
роєм коло пам’ятника гув.
Що й казати, геній – всім нам родич,
кожний радий ближче підійти.
Словоблудив, як завжди, Коротич,
розпинавсь Павличко, як завжди…
Шум збудив околицю містечка,
більше схожу, правда на село.
Кружеляла з галасом вервечка
вороння, що гнізда тут звило.
М’яч словесний поганяли хлопці –
і гайда до Києва й Черкас.
Розійшлись усі звенигородці,
залишивсь на белебні Тарас.
Що він стереже тут біля шляху?
Вигляда кого? З яких країв?
Легше йти було на царську плаху,
ніж приймать хвалу від холуїв.

1984 р.

НЕПЕРЕМОЖНИЙ СМІХ

Володимиру Петонову, товаришеві по Вищих літературних курсах.

Буряте-брате, Забайкалля сину,
не раз ми чаркували у Москві.
Ти слухати любив про Україну,
я – про твої улуси родові.
Але ніколи в чаді горілчанім
ми об столи не били кулаком,
ти не хвалився хижим
Чінгісханом,
я не пишавсь розбійним
Єрмаком.
Ну що нас принесло у цю
столицю,
яка давно гнітить і вас, і нас?
Багато можна чути про в’язницю –
збагнеш її, потрапивши хоч раз.
А ми тут козакуєм другу зиму,
на інститутський плюнувши
статут.
Я не збирався тут вдягати схиму,
а ти, мабуть, з колиски баламут.
Не до душі нам херувимські трелі,
не до душі чужий іконостас,
а нас не дуже люблять в Цедеелі*,
який в Москві вважають за Парнас.
Та не слізьми бульвари ми засієм,
а баламутним сміхом – саме враз!
Москва – така ж пухлина для Росії,
як і для нас.
Роз’їдемось ми, брате жовтолиций,
заляжуть поміж нами час і сніг.
А що на згадку лишимо столиці?
Звичайно, сміх, непереможний сміх!

1977-1997 рр.

*ЦДЛ – Центральний дім літератора.

ШАХТАРСЬКА БАТЬКІВЩИНА

Вже літ і літ у мене за плечима,
пора вже полюбити цілий світ,
але моя шахтарська батьківщина
притягує мій мозок, як магніт.
Обвита залізницями-спрутами,
поранена – аж б’є вугільна кров,
вона в душі моїй цвіте садами,
скидає свій задимлений покров.
Хіба не там серед халуп і чаду
я виростав, як паросток в пітьмі?
Хіба не там ще змалку кляв я владу,
яка згноїла батька у тюрмі?
Це тут, це тут моя незламна мати
спалила в шахті сили молоді.
О, Господи, я мав би проклинати
і спечний степ, і гори ці руді!
А я люблю тут кожну бадилину
і пам’ятаю кожне деревце,
тут разом з ними вріс я в Україну…
Залізний краю, дякую за це!
І меншає тягар мій за плечима,
і не чужим стає далекий світ,
коли моя шахтарська батьківщина
притягує до себе, як магніт.

29.01.2001 р.

СТЕПОВИЙ МОТИВ

Я і в столиці думаю про тебе
і бачу твої пагорби здаля.
Привіт, мій друже,
мій донецький степе –
пропахла териконами земля!
Милішого для мене краєвиду
не вигадає навіть чарівник
за цю рівнину, золотом залиту,
а понад нею райдуги рушник.
Я добре знаю, що тепер не модно
оспівувати лірику полів.
Хай інші барди славлять, що завгодно –
свій степ орати Бог нам заповів.
Посіємо. Зволожимо росою.
Сльозою, може?
Краще хай роса!
І заримуєм свіжою грозою –
якраз над нами хмара нависа.
А срібний дощ переждемо в світлиці:
як рідна хата – скирта степова.
Хіба на тротуарах у столиці
я жайвора почув би у жнива?!
Я не скажу, що в місті все немиле,
душа і тут ліниво не дріма.
Але буває дружба до могили,
як ось між нами, степе, обома.
05.12.2001 р.

ПЕРЕДЖНИВ’Я

Василеві Мелюсу, землякові

У мареві купається дорога,
і степові вже маряться жнива.
Весь день рука невидимого Бога
із лійки-сонця землю полива.
О хлібне поле в теплому потопі,
ти з юних літ взяло мене в полон!
Лиш де-не-де бугри зеленолобі,
лиш де-не-де маячить терикон.
Засох би я у мандрах без любові,
заріс би, наче балка, бур’яном.
Хоч стільки літ загублено в полові,
хоч стільки слів не визріло зерном!
Усі ми більше хочемо, ніж треба.
Я теж надміру почуттями жив.
Не бувши птахом, я тужив без неба,
не бувши злаком, я тужив без нив.
Схиляє русі голови колосся:
така теплінь –
а треба йти під ніж.
Прощай, перепелине стоголосся!
Прощай, усе, полюблене раніш!
А степ як степ. І я посеред нього
теж колоском задумавсь про жнива.
Тому й рука невидимого Бога
мене теплом так щедро полива.

25.12.2000 р.

ВЕЧІРНІЙ РОМАНС

Коли падають сутінки сині
і вже місяць горить, як топаз,
я пригадую очі грекині,
я пригадую знову Донбас.
Все там любе, усе неповторне –
і заграва, й вечірнє село…
А дівоче волосся чорне
на плечах, наче річка, текло.
Як єднали нас мрії туманні!
Як світили нам зорі згори!
Та признатися щиро в коханні
не змогли ми в ясні вечори.
Хоч признатись і зараз не пізно,
як не пізно ділитись теплом,
та не ті уже зорі над містом,
що було ще недавно селом.
Тому часто у сутінки сині,
коли місяць горить, як топаз,
я пригадую очі грекині,
і пригадую знову Донбас.

21.03.1980 р.

* * *
Я жив, не скоряючись долі,
і рвався із клітки, як птах.
Мій попіл розвійте у полі
в донецьких прогірклих степах.
Мої вже минають гастролі,
кінчаються сили і дні.
За всі мною зіграні ролі
не соромно, друзі, мені.
На всі свої біди і болі
дивився я завжди здаля:
аби лиш буяла на волі
моя українська земля.
Любив я високі тополі
і вітер, що сонцем пропах.
Мій попіл розвійте у полі
в донецьких прогірклих степах!

09.02.2009 р.

ДО ПОЕТИЧНОЇ БРАТІЇ

Поети-браття, пасинки епохи,
у нас душа болить за отчий край!
А що ми вдієм, бідні
скоморохи?
Така в нас доля:
словом розважай!
Горлай, блазнюй на ринку,
щоб почули,
щоб натовп знав,
що правда все ще є,
що в когось ще не спить
сумління чуле...
Постогнує ночами і моє.
Ми марили всесвітнім землетрусом,
і він струснув Карпати і Кавказ.
Із нас не кожний вигранився Стусом,
хоч в кожному відлунює Тарас.
Як рано відштормили всі майдани!
Як полиняли в душах прапори!
За булаву гризуться отамани –
не добереш:
святі чи шулери.
Спливуть літа, спливуть царі-горохи,
і наш народ розквітне між людьми,
і змінять нас молодші скоморохи,
хоч будуть теж печалитись, як ми.
Поет завжди і скрізь несвоєчасний,
карається, бунтує і згаса.
А світ живе, потворний і прекрасний,
прекрасний, як поетова сльоза!
* * *
Знайомий шлях: стовпи, поля
і на маслинах сизі шалі,
немов ніколи відсіля
я не втікав у дальні далі.
Мене п’янив великий світ,
а скільки світу, стільки й дива:
ось і маслині – літ і літ,
а, як і я, стоїть щаслива.
І пізній сонях на бугрі
себе порівнює із сонцем,
і низка птахів угорі
бринить осіннім волоконцем.
Чому так затишно мені
під жовтим соняхом заграви?
Згадав дитинство на стерні
і давніх друзів, і забави.
Якою доля не була,
а нас тут ждали і любили,
і ждуть мене біля села
дві дорогі мені могили.
І сам уже не молодий,
я вріс по серце в поле чорне.
Як пізній сонях золотий,
тут і мене рілля пригорне.

НА ПОЛІ ВІЧНОЇ ПЕЧАЛІ

1
За крок від курного Донецька
сивіє містечко моє.
Кругом далина половецька
спочити очам не дає.
Отут на долонях рівнини,
де йдуть чередою горби,
колись давньоруські дружини
зазнали страшної ганьби. *
Здаля виглядає із балки
тополя, як зламаний спис.
Загачене річище Калки
нагадує озеро сліз...
О степе, на теплій долоні
зрости б і мені колоском!
Нехай шоломи териконів
синіють за дальнім ліском. 
Хай довгі дими над заводом
летять, наче кінські хвости.
Мені із пшеничним народом
до жнив треба думу нести.
Звелися тонкими списами
хліба від Дунаю по Дін,
і птаство всіма голосами
в єдиний зливається дзвін.
І сонячна злива золотить
колоссям усіяну твердь.
Пора жнивування підходить,
і смерть серед степу –
не смерть.

2
І цей струмок – осколок Калки,
і придорожні валуни,
і ковила на схилі балки –
все диха духом давнини.
І чорний ворон –
внук поганий
щось чув, напевно,
про бенкет,
коли хмільні монгольські хани
ламали русичам хребет.
О дике поле! Рабський спадок.
Рубець довічний на душі.
Чи не тому вали посадок –
як оборонні рубежі?
Кого ховають тут кургани,
низькі нахмуривши лоби?
Чому дими, немов аркани,
летять із міста на степи?
А це знамено запорожців,
а чи заграва зацвіла?
Я поклонюся, як ворожці,
старій тополі край села.
І чиста правда, як молитва,
прошелестить мені в імлі:
у світі йде одвічна битва
за кожну грудочку землі.

3
Закривавилось небо загравою.
Палять стерні. Я довго
дивлюсь.
Розминулась колись зі славою
у степах цих шоломна Русь.
Повели її десь на аркані,
і за Доном згубився слід.
Переможні пожарища ханів
спопелили наш ранішній світ.
Що з тобою, сьогоднішній
степе?!
На тобі ні лиця, ні хреста.
Із вугіллям і душу із тебе
вириває сучасна орда.
Я, Донбасе, не гість
безшабашний,
не турист у твоїй стороні:
твій задимлений людний
мурашник
дав життя тут колись і мені.
У погоні
за мрією-павою
я навіки
покинув степи.
Розминувся і я
зі славою
на розбитих
дорогах доби.
Не тужу,
що догнати вже
пізно,
що згоряю на
стернях і я.
Полинова моя Вітчизно,
хай святиться твоє ім’я!

4
Я жив, як міг. Був сонцю рад.
Любив іти все далі й далі.
Та повертався я назад
до поля вічної печалі.
Це тут мій степ, це тут мій світ
було розтоптано ордою,
і вісім сотень чорних літ
моя земля була рабою.
Ми виживали, як могли,
чужій корилися навалі.
Самотні падали орли
над полем вічної печалі.
Ніхто не знав, коли і як
над рідним краєм зійде воля,
та я не ріс, немов будяк,
на тілі згорбленого поля.
Наш час іде! Мої степи
вже чують сурми небувалі,
і розгинаються раби
на полі давньої печалі!

* Йдеться про першу битву руських князів з ордами Чінгісхана біля річки Калки 1223 р.

ПОЖНИВ’Я

Пожнив’я. Пожив я.
Спочинути час.
Притихла душа –
наче зорана нива.
Над нею громи
прокотились не раз,
не раз шаленіла розхристана злива.
Знайомий мені непроглядний
туман,
знайома неволя,
знайомі чужинці.
А це листопад чи новий
Чінгісхан
збирати іде черепи і червінці?
Усе я віддав.
Вже безлистий стою.
І місяць поволі здіймає
шаблюку.
Що хочте беріть!
Тільки землю мою
я вам не віддам
на розправу, на муку!
Герої за неї всю кров віддали.
Хитріші у ній познаходили
нори.
А я залишаю їй жменю золи –
єдиний дарунок для рідної
флори.
А ще, може, слів моїх
плинний косяк
комусь прокурличе
в осінньому полі.
Нехай у неволі – а був я козак!
І це вже мені подарунок
від долі.
* * *
Блищать над Києвом
в тумані,
немов гриби, церковні бані.
Дай, Боже, сил нам вознести
дух волі вище за хрести!
Тоді в столиці нашій славній
знов запанує рід прадавній.
А на золочених хрестах
ми розіпнем свій рабський
страх!

СЛАВНА СТАНЦІЯ

І знову рожевий світанок
зустрів я в вагоннім вікні,
і знову оцей полустанок
бажає удачі мені.
Яка там, братове, удача?!
Живу – і тому я вже рад!
Чекає під Києвом дача,
вдягнувши зелений наряд.
Давно мені шлях не
чужинський:
діброви, котеджі, поля,
але полустанок Чубинський
щоразу думки звеселя.
Хоч людно і гамірно знову,
торговці вагоном снують,
я чую, як пісню Павлову
сталеві колеса несуть.
І враз краєвид український
здається милішим стократ.
Я чую: Чубинський!
Чубинський! –
колеса вистукують в лад.
Оце є й найбільша удача
сьогодні, і завтра, й завжди.
Спасибі, самотнице дачо!
Спасибі і вам, поїзди!

АНАТОЛІЮ ПАШКЕВИЧУ
(В день поховання)

Ось і пішов ти, Анатолію,
відплив навіки у труні.
Але твою пісенну колію
час не сховає в бур’яні.
Життя любили ми, колишні,
і твій любили хороспів
про смуток маминої вишні,
про гомін згорблених степів.
Колись єднали нас у колі
веселі келихи вина.
З чиєї це лихої волі
скликає вже сумна труна?
Вона подібна до футляра –
хай там лежав би контрабас,
чи твій баян, або гітара...
А ти – у кожному із нас.
Ми всі складем зомлілі крила,
питання лиш: коли і як.
В Черкасах ще одна могила
для мене світить, як маяк.
* * *
Ще купається степ
в золотому теплі,
а прозорість така,
наче степ на долоні,
ще спокійно снують
бур’янами джмелі,
і панує будяк
у червоній короні.
Та пожовкла уже
кукурудза суха,
чорний сонях кудись
закотив капелюха.
Значить, скоро сюди
приведе жениха
білокоса й метка
молода завірюха.
Всіх приспить і скує
невидимка-мороз,
потемніє будяк
у колючій короні,
заховає джмеля до весни,
аж до гроз,
у цупкому листку,
в королівській долоні.
А сьогодні ще степ
розкошує в теплі,
догріває будяк
своє листя лапате.
Біля мене гудуть
золотисті джмелі
і жаліють усіх,
хто не може літати.

АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА

Я не з церковних менестрелів
і не співець хрестів-розп’ять,
та церкві, створеній Растреллі,
ладен я сходи цілувать!
Тоді ще рухалися возом,
авто не знали і ракет –
злетіло чудо над узвозом
до невідкритих ще планет!
І недарма сюди, як в Мекку,
йдуть малярі з усіх округ.
Іду і я в мороз і в спеку,
щоразу знявши капелюх.

м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2009 > Тема "Душі криниця"