"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Душі криниця"
#31 за 31.07.2009
УСЯ ЙОГО СЛАВА – УКРА╥НА
ПОЕЗ╤Я До 80-р╕ччя в╕д дня народження ╤вана Гнатюка
╤ван Гнатюк, син Федора ╕ Варвари, народжений у краю легендарного Байди, ╕ натуру мав Байдину – см╕ливу й незламну. У б╕ограф╕ях написано, що народився в╕н 27 липня 1929 року. Насправд╕ – то дата хрещення, а з Божим св╕том в╕н прив╕тався 21 липня. На це вказав сам поет, знайшовши в╕дпов╕дн╕ документи, ╕ так вел╕в надал╕ писати про нього. 21 липня, т╕льки ран╕ше – в 1907 роц╕, – народилися Олег Ольжич та Олена Тел╕га: благословенний день для укра╖нсько╖ патр╕отично╖ поез╕╖. Творч╕сть ╤вана Гнатюка – патр╕отична найвищою м╕рою. Увесь був витканий з любов╕ до Укра╖ни. “Кожен стук╕т серця – Укра╖на”, – як з╕знавався в одн╕й ╕з поез╕й. За те тяжко поплатився – мав свою “хресну дорогу”. У 1948 роц╕ його, тод╕ студента педагог╕чного училища, заарештували за участь у п╕дп╕льн╕й д╕яльност╕: був ╕нформатором районового проводу УПА, розповсюджував лист╕вки. Обрав соб╕ псевдон╕м ╤ван Недоля – ╕ вже в тому було видно поета. У кв╕тн╕ 1949 року засудили Гнатюка-Недолю на 25 рок╕в ув’язнення, ╕з обмеженнями в громадянських правах на наступн╕ 5 рок╕в. Згодом, у радянському письменницькому дов╕днику про той час напишуть: “...працював шахтарем на Далекому Сход╕”. Що то була за праця, видно хоч би з такого еп╕зоду, про який згодом розпов╕в поет (перепов╕даю, як запам’ятав): “...Ведуть конво╖ри до шахти. Хтось, знесилений тюремним “нежит╕╓м”, недо╖данням, сп╕ткнувся на пороз╕, пада╓. Хоче п╕днятись – не так-то просто. Розлючений бригадир ч╕пля╓ться поперечини над входом ╕ масакру╓ ногами нещасного. А я теж виснажений, ╕ з температурою п╕д сорок. “Н╕, – гадаю, – не працюватиму на московських кат╕в, хай там що!..”. Зал╕з у шахт╕ в св╕й заб╕й, з╕щулився й куняю у гарячц╕. Аж суне, бачу, контролювати бригадир, за ним – ще один л╕хтарик – пом╕чника-пос╕паки. “Ти чому не працю╓ш?”, – визв╕рився бригадир. – “╤ не думаю працювати на вас, проклятих!.. А ти спробуй п╕дповзти – все одно двадцять п’ять рок╕в я тут не витримаю...”. Побачив мо╖ запален╕ оч╕ ╕ кайло в руках – буркнув погрозу ╕ позадкував з╕ сво╖м пом╕чником в ╕нш╕ нори шахти”. Голод, проте, – не т╕тка. Жити усе ж хот╕лося! Мусив невдовз╕ “виконувати норму”, але характер показувати не перестав. Одного разу с╕мнадцять д╕б пров╕в у карцер╕ за непокору начальников╕ табору ╕, якби не при╖жджа медична ком╕с╕я, там би його й доконали. Чудом тод╕ його, нап╕вживого, в╕дволодали. Не дивина, що в тюрмах, концтаборах занедужав поет на сухоти. ╤ то в так╕й форм╕, що таб╕рне начальство в 1956 роц╕ “списало” його, в╕дправивши вмирати у нев╕домий поетов╕ Борислав – на так званий 101-й к╕лометр в╕д великих м╕ст. (П╕зн╕ше сюди зашлють таку ж незламну каторжанку – майстриню поез╕╖ та художньо╖ вишивки ╤рину Сеник, яка промучилася в радянських кат╕внях понад 30 рок╕в, а нин╕, хвор╕ючи, самотньо живе у велик╕й скрут╕, незаслужено забута владою, державою). Не встиг ╤ван Гнатюк загр╕тися в Борислав╕, як кадеб╕сти вигнали його зв╕дти. Р╕ч у т╕м, що восени 1956 року в недалек╕й Угорщин╕ вибухнуло повстання проти диктатури московського “соц╕ал╕зму”, й небезпечно, бачте, було тримати нескореного поета близько такого вогнища. Мусив поет деякий час перебиватися випадковим п╕дроб╕тком у радгосп╕ Микола╖всько╖ област╕. ╤ там, ╕ в Борислав╕, куди йому згодом дозволили вернутися (тут жила дружина Галина, дочка с╕чового стр╕льця Семена Капустяка, з якою зап╕знався на каторз╕), пост╕йно зазнавав прис╕кань ╕ контролю в╕д радянських “орган╕в безпеки”. Незалежн╕сть Укра╖ни зустр╕в ╕з невимовною рад╕стю! Швидко, проте, переконався, що владу в Укра╖н╕ узурпували пол╕тичн╕ клани, ╕ до справжньо╖ незалежност╕ ще далеко. Це в останн╕ роки його найб╕льше гн╕тило. Упоко╖вся в Борислав╕ 5 травня 2005 року. Там же, на Губицькому цвинтар╕, й похований. За к╕лька тижн╕в до смерт╕ – 24 березня, – коли я робив у Дрогобич╕ презентац╕ю його нових книг, поет, прикутий уже до л╕жка, просив передати учасникам презентац╕╖: “Люди! Береж╕ть Укра╖ну, думайте насамперед про не╖, не про себе. ╤накше не буде н╕ ╖╖, н╕ вас”. А ще просив обов’язково прочитати людям його в╕рш “Люб╕ть ╖╖ – не в╕рте су╓словам...”. В╕ршувати ╤ван Гнатюк почав ще в Кременецькому педучилищ╕, та усв╕домив, що це – його покликання, уже в тюрм╕. Перший тв╕р, написаний у невол╕, – “Траг╕чне покол╕ння” (“Воно жило ╕ в боротьб╕, ╤ в муках рабського терп╕ння, Та не знев╕рилось в соб╕...”). У 60-х роках ╤. Гнатюк був активним учасником Дрогобицького л╕тературного об’╓днання ╕мен╕ ╤вана Франка. У Львов╕ 1965 року, у видавнич╕й касет╕ з Франковою назвою “П╕сня ╕ праця”, побачила св╕т перша поетова зб╕рка “Пагов╕ння”. Тонка, 30-стор╕нкова книжечка, з фотограф╕╓ю автора на обкладинц╕, який, зда╓ться, пронизу╓ наскр╕зь гострим зором, тод╕ не привернула належно╖ уваги критик╕в, – а був у т╕й книжечц╕, зокрема, в╕рш “Кобзар”, що став хрестомат╕йним. Ширше заговорили про ╤. Гнатюка ╕з появою наступного року в Ки╓в╕ друго╖ його зб╕рки – “Калина”, що починалася в╕ршем про отчий пор╕г (“Не ступи в╕дступником на нього, Бо з-п╕д нього кров моя лине!..”). Це, сказати б, найукра╖нськ╕ша ╕ за назвою, ╕ за зм╕стом поетова зб╕рка радянського пер╕оду. П╕сля не╖ ревнител╕ режиму спохопилися, що задалеко пустили Гнатюка, й почали його пильн╕ше “оп╕кати”. Пам’ята╓ться, у 1972 роц╕ – тод╕ якраз почалася чергова хвиля арешт╕в “неблагонад╕йних”, – я купив у Луцьку, де був у тривалому в╕дрядженн╕, нову (п’яту) зб╕рку ╤вана Гнатюка “Життя”. Узявся в готел╕ читати – захот╕лося плакати: що сталося, подумав, ╕з Гнатюком – невже приборкали непок╕рного!? А коли повернувся з Луцька й зустр╕вся з поетом, то в╕н, виявля╓ться, таки плакав, отримавши б╕дненьку, як саме тогочасне життя, названу книжечку. Подарував мен╕ ╖╖, повиправлявши вс╕ редакц╕йн╕ зм╕ни. Уже в першому в╕рш╕, наприклад, поет╕в рядок “М╕й р╕д у космацьких писанках” пере╕накшили на “М╕й р╕д у лен╕нських д╕лах”. Зазнали зм╕н ╕ в╕рш╕ “Борислав”, “Солдати сплять”, “М╕сто над Невою”, “Дума про пересадку серця” (тут нав╕ть слово “Укра╖на” зм╕нили на “Батьк╕вщина”) та ╕нш╕. У 1976 роц╕ в Москв╕ вийшла книжка поез╕й ╤. Гнатюка в рос╕йських перекладах Петра Градова (“Следы”). Мо╖ намагання надрукувати реценз╕ю на це видання виявилися безусп╕шними. З “Л╕тературно╖ Укра╖ни” в╕дпов╕ли: “...використати не зможемо, оск╕льки ма╓мо ран╕ше замовлену реценз╕ю”. Ця “ран╕ше замовлена” так ╕ не з’явилася в газет╕. З мо╓ю реценз╕╓ю П. Градов порекомендував звернутися до рос╕йського журналу “Дон” – там пооб╕цяли, та... друкують до сьогодн╕. З особливою енерг╕╓ю ╕ з новими над╕ями запрацював ╤ван Гнатюк у л╕тератур╕, як т╕льки Укра╖н╕ благословилося на Незалежн╕сть. Книгу, де вперше зм╕г без евфем╕зм╕в заговорити про тяжке минуле, й передус╕м про сво╖ концтаб╕рн╕ роки, так ╕ назвав: “Нове л╕точислення” (1990). За нею видав таку ж в╕дверту книгу поез╕й 1950-х – початку 1990-х рок╕в про свою ╕ про загальну укра╖нську долю, п╕д назвою “Хресна дорога” (1992). Обидв╕ зб╕рки вийшли у столичному письменницькому видавництв╕ ╕, несучи важлив╕ в нац╕ональному в╕дношенн╕, державницько╖ ваги ╕де╖ та будучи правдивими й високохудожн╕ми, в╕дчутно вплинули на розвиток сучасного укра╖нського в╕дроджувального процесу. За ц╕ дв╕, та ще за наступну, надзвичайно пристрасну щодо любов╕ до Укра╖ни й ненавист╕ до ╖╖ сквернител╕в, ворог╕в, ╕, мабуть, композиц╕йно найц╕льн╕шу зб╕рку “Правда-мста” (1994), ╤ван Гнатюк, безсумн╕вно, заслуговував найвищо╖ в нас – Шевченк╕всько╖ – л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖. Не дали. Заслуговував за поез╕ю, та добре, що правда восторжествувала щодо його мемуарно╖ публ╕цистики. Нац╕ональну прем╕ю Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка ╤ван Гнатюк отримав у 2000 роц╕ за книгу спомин╕в “Стежки-дороги”, видану в Дрогобич╕ 1998 року. (“Правда-мста” була в╕дзначена обласною, Шашкевич╕вською прем╕╓ю). У новому, ХХ╤ стол╕тт╕ книги ╤вана Гнатюка виходили т╕льки в Харков╕, у видавництв╕ “Майдан”. Це завдяки палким шанувальникам його творчост╕, письменникам В. Верховню та А. Стожуков╕. Йдеться про останн╕ прижитт╓в╕ видання поета – “Бездор╕жжя”, “Св╕жими сл╕дами” (нов╕ книги спомин╕в), “Меч Архистратига”, “На тризн╕ л╕та” (зб╕рки нових поез╕й) та чималий (понад 800 стор╕нок) том вибраних поетичних твор╕в п╕д повторно вжитою назвою “Хресна дорога”. Книгу “Хресна дорога” 2004 року видано п╕втисячним накладом. У “П╕сляслов╕” до не╖ ╤ван Гнатюк, передчуваючи близький в╕дх╕д, писав: “...сам я ╖╖ упорядковував, ╕ хот╕в би, щоб т╕льки ц╕ в╕рш╕ й поеми, що ув╕йшли до не╖, кр╕м, звичайно, тих, як╕ ще напишу, може, а також кр╕м в╕рш╕в та казок для читач╕в дитячого в╕ку, залишилися мо╖м творчим спадком”. На жаль, написав уже небагато. Через р╕к, на четвертий день п╕сля Великодня, покинув цей гр╕шний св╕т. Усе ж прожив довше, н╕ж прогнозували л╕кар╕, – адже п╕сля операц╕й мав якусь четвертину легень. Жив лиш Божою ласкою, не ╕накше, – бо мусив випов╕сти художн╕м словом для пам’ят╕ покол╕нь “пережите ╕ перестраждане” як ним самим, так ╕ сучасною йому Укра╖ною. Мусив – щоби, пам’ятаючи, пол╕пшували духовн╕сть свого часу. Колись класик нашо╖ л╕тератури Панас Мирний сказав: “Уся моя слава – Укра╖на; якби я ╖й добра хоч на макове зернятко прин╕с, це мен╕ – ╕ слава, я б╕льшо╖ не хочу”. Ц╕ слова з абсолютним правом м╕г сказати про себе й ╤ван Гнатюк. Обидва, проте, принесли Укра╖н╕ добра не на макове зерня, а неоц╕ненно багато.
Михайло ШАЛАТА, професор, член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. м. Дрогобич Льв╕всько╖ обл.
╤ВАН ГНАТЮК ДУХ ВОЛ╤ – ДУХ ОДВ╤ЧНО╥ СТИХ╤╥
ТРАГ╤ЧНЕ ПОКОЛ╤ННЯ
Воно жило ╕ в боротьб╕, ╤ в муках рабського терп╕ння, Та не знев╕рилось в соб╕ – Мо╓ траг╕чне покол╕ння. ╤ чи конало в таборах, Чи клало голови на плаху – Жило, тамуючи ╕ страх, ╤ гн╕в, народжений з╕ страху. ╤ мужньо го╖ло синц╕, ╤ мл╕ло, кинуте за ╜рати, Але не йшло на ман╕вц╕ – З н╕мим терп╕нням на лиц╕, Мов у терновому в╕нц╕, Жило – траг╕чне ╕ завзяте!
1949-1988
ЖИТТЯ
Я п╕знавав життя в полон╕ ностальг╕╖, В тужб╕ за волею, у вогнищ╕ сухот, – Як потопельник, плив ╕з каменем на ши╖, Тонув ╕ виринав, зац╕плюючи рот. Минали дн╕ й роки – я плив за теч╕╓ю, Дивився на красу й на обшир Колими, Я день ╕ н╕ч тужив за р╕дною землею, Забутий ус╕ма – ╕ Богом, ╕ людьми. Я подумки ╕шов у гори – вище й вище, Я молод╕сть з-за г╕р душею визирав, Мо╓ життя було – як чорне попелище, Але м╕й дух, однак, у ньому не вмирав. Якщо здоровий дух – здоровим буде й т╕ло, Я гартував його в страшних концтаборах, Н╕чого, що життя на поп╕л перетл╕ло, – М╕й дух ╕з попелу в╕дроджувавсь, як птах. ╤ хоч мо╓ чоло – пооране, суворе, Хоч змучене лице, та погляд молодий, – Ще почуття в душ╕ розбурхане, як море, Немовби я не знав н╕ горя, н╕ б╕ди. Якби мене спитав хтось пещений ╕ ситий, Чи варто жити так, як я – на Колим╕, Я б в╕дпов╕в йому, що краще в╕к прожити На каторз╕, н╕ж день – в духовному ярм╕. Я жив не так, як в╕н, що знав лиш насолоду Й усе життя в страху догоджував ус╕м, Немов бездушний черв, не чув страждань народу, Безр╕дний ╕ чужий йому, як анон╕м. Н╕, я не скн╕в – я жив, хоч часто в оч╕ смерт╕ Дивився й кров’ю в них плював у забутт╕, – Я п╕знавав життя в бездушност╕ одверт╕й, Але н╕коли ╖й не кланявся в житт╕. 1954-1988
* * *
Вже й май мина╓, а на горах Сн╕ги у пояс – як взим╕, – Нема н╕де таких суворих Картин, як тут, на Колим╕. Тайга. Безлюддя. Безголосся. Зда╓ться, й вис╕лок спуст╕в. Над ц╕лим св╕том поплелося Колюче плетиво дрот╕в. А ми т╕ка╓м в захолол╕ Бараки й вигадан╕ сни, Щодня приречено, як вол╕, Ждемо – не д╕ждемось весни. ╤ хоч за нею прийде л╕то З роями зло╖ комарн╕ – Так ╕ не встигнемо з╕гр╕ти Сво╖х над╕й на чужин╕.
1955-1990
“КОБЗАР”
Коли окра╓ць житняка Мен╕, було, давала мати, Я мусив спершу показати, Чи не брудна моя рука. Як жебраки, ╕шли не раз Голодн╕, чорн╕ передн╕вки, – ╤ хл╕б святим ставав, бо т╕льки В╕н боронив од смерт╕ нас. А коло хл╕ба на стол╕, На самоткан╕й скатертин╕ Лежала книга, як святиня, – Людськ╕ над╕╖ ╕ жал╕. То був “Кобзар”. Його не м╕г Н╕хто, не вмивши рук, узяти, Бо в╕н – святий, казала мати, В╕н смерть народу перем╕г! Його, мов хл╕б у чорний час, Просили в позички сус╕ди, Зц╕ляючи серця завс╕ди Тим словом, що прор╕к Тарас!
4.╤╤.1963
* * *
Ск╕фи, гуни – вимерл╕ епохи, Все земля сховала в глибин╕, Т╕льки форми зовн╕шн╕ – розкопки Кр╕зь в╕ки показують мен╕. Прагнули. Над╕ялися. Снили. А який ф╕нал всьому – збагни. ╤ см╕ються черепи з могили Скам’ян╕лим см╕хом давнини. Знаю: безбережн╕ час ╕ прост╕р, А в мен╕ – початок ╕ к╕нець. То чи зможуть проростати брост╕, Як усхне п╕д ними кор╕нець? Але я не битиму на сполох, Бо, напевно, в ╕сторичн╕й мл╕ З мого серця вийме археолог Теплу грудку р╕дно╖ земл╕.
21.╤V.1964
ПОР╤Г
Зчовганий, порепаний, побитий – Сучкуватий батьк╕вський пор╕г... Поклонись, скажи йому “добридень”, Бо тво╓ ╕мення в╕н збер╕г. Бачиш: на лиц╕ його, як шрами, В╕чн╕сть пропечатала сл╕ди, Але в╕н сп╕ва╓ п╕д ногами, В╕н тебе вигляду╓ завжди! Сину м╕й, клякни перед порогом, Об╕три лице його сумне, – Не ступи в╕дступником на нього, Бо з-п╕д нього кров моя лине!
1.V╤.1965
КАМЕНЯР
Сутен╕ли сут╕нки над Львовом, ╤ у в╕кнах сполох полотн╕в. Нав╕ть леви поглядом шовковим Ластились, здавалось, до пан╕в. Ботокуди мр╕яли про в╕лли, Ботокуди м╕тили в чини, А в кав’ярнях ниц╕ москвоф╕ли Кастрували слово без вини. Та х╕ба ж бо виродиться слово, Що у св╕т п╕шло з Каменярем? Кресонуло, вдарило громово: “Оживем, братове, оживем!” Чу╓ш, покотилася лавина, Загула п╕д молотом скала, – В╕н лупав ╖╖, щоб Укра╖на З-п╕д т╕╓╖ скел╕ ожила.
* * *
Боже, ск╕льки розвелося В нас пророк╕в та вожд╕в! – ╥хн╕й галас стоголосся Вже вс╕ма заволод╕в. Перед змученим народом Кожний в’╓ться, наче в’юн, Залива╓ться рапсодом З телекамер ╕ трибун. Вчора зайдам на догоду Не один з них блазнював ╤ в╕д “╕мен╕ народу” Укра╖ну продавав. А сьогодн╕, мов богин╕, Теж блазнюючи, мабуть, Т╕й нещасн╕й Укра╖н╕ Б’ють поклони привселюдь. Але хай Господь ╖х судить, Я судити не берусь: Завтра знов т╕ словоблуди Будуть кланятись комусь.
26.V.1990
╤З ЦИКЛУ “ДУХ ОДВ╤ЧНО╥ СТИХ╤╥”
Безсл╕дно зникнуть блазн╕ та вит╕╖ – Н╕м╕ актори жест╕в та гримас, ╤ т╕льки дух одв╕чно╖ стих╕╖ Пребуде, Богом з╕сланий до нас. Ще в чорн╕ дн╕ татарського потопу В╕н захистив нас, вив╕вши з б╕ди, П╕дпер плечем знесилену ╢вропу, А другим – силу дико╖ орди. ╤ хоч були поразки та ру╖ни, Тяжк╕ роки неслави та хули, Але щоразу в лон╕ Укра╖ни Його потуги зр╕ли ╕ жили. Не в тому суть – правдивий чи м╕стичний, Адже правдива м╕стика – не м╕ф, – Цей дух стих╕╖ – сказано – одв╕чний, ╤ духу ще н╕хто не перем╕г! Допоки св╕ту – в╕н не постар╕╓, Ут╕лений в прив╕лля степове, – Дух вол╕ – дух одв╕чно╖ стих╕╖, Що в запов╕дях нац╕╖ живе.
12.╤╤.1993
╤З ЦИКЛУ “ПРАВДА-МСТА” (З вогню Тарасового слова)
1 Люб╕ть ╖╖... Во время люте... Люб╕ть ╖╖ – не в╕рте су╓словам, У лютий час запроданства – люб╕ть, Не завдавайте болю ╖й н╕ словом, Н╕ помислом, що ранить мимох╕ть. На зло ус╕м: ╕ лживим патр╕отам, ╤ ворогам – люб╕ть ╖╖, святу, Люб╕ть, як мат╕р, кинуту п╕д плотом, Чи в╕ддану на поглум сироту. Сам Бог вел╕в любити Укра╖ну – Нещасний край манкурт╕в ╕ заброд, – Люб╕ть ╖╖ не ╕долопокл╕нно, А як життя, як долю, як народ! Хай оскверняють ниц╕ фарисе╖ ╥╖ ╕м’я ╕ пам’ять лихол╕ть, – Люб╕ть до смерт╕ й, гинучи за не╖, Сво╓ю кров’ю – волю освят╕ть! 28.V╤╤.1993
8 ...╤ вс╕ мови Слов’янського люду – Вс╕ зна╓те. А сво╓╖ Дастьб╕... Слов’янських мов – н╕же одно╖ Ви не навчилися, дарма, Зреклися, виродки, ╕ то╖, Що мати вчила крадькома. Вас Бог у д╕тях покара╓ ╤ за в╕дступництво, й за те, Що в Укра╖н╕ – р╕дн╕м кра╖ – Ви по-московськи речете. Чи то так╕ ви вже з п╕длоти, Чи потурначились в злоб╕? – Чужо╖ мови, “пол╕глоти”, Навчились – р╕дно╖ ж дастьб╕... Ви захища╓те, братове, Красноязич╕╓ сво╓, Хоч той, хто матерньо╖ мови Одр╕кся, ╓внухом ста╓! ╤ ви погибнете, безплодн╕ ╤ без’язик╕, – правда-мста В людськ╕й хул╕, як у безодн╕, Вас похова╓, без хреста. 26.V╤╤.1993
18 Бор╕теся – поборете, Вам Бог помага╓! Повсюди зрада ╕ ру╖на. Ще в лон╕ – лицар╕ й волхви. Невже загине Укра╖на В об╕ймах люто╖ Москви? Були ж ╕ Мак╕вка, ╕ Крути, ╤ самов╕ддан╕сть УПА, – Словами вол╕ – не здобути, А лезо гостре – ╕ в серпа. Пропаща сила ╕ убог╕сть Душ╕ – не виживуть в ярм╕, – Дарма над╕ятись на когось – Сам╕ бор╕теся, сам╕! Бор╕ться потайки ╕ гласно, Паш╕ть у битв╕, як жар╕нь, Хай дух свободи не погасне В серцях прийдешн╕х покол╕нь! Вже чашу гн╕ву – зловороже Знущання сповнило ущерть, – Бор╕ться – Бог вам допоможе, Бор╕ться – воля або смерть! Бер╕ть п╕стол╕ й караб╕ни, Бер╕ть повстанськ╕ хоругви, Аби не дати Укра╖ни В об╕йми люто╖ Москви! 9.V╤╤╤.1993
* * * ╤ хто в╕н, хто в╕н? Хоч почервон╕в би, У ярма в’язи пха╓ доброх╕ть. Не в╕л, а раб, що протягом стол╕ть Несе т╕ ярма з легк╕стю, як н╕мби. Н╕ сорому, н╕ болю. Каяття Йому чуже – см╕ховисько вороже! В кров╕ – ╕ то очиститись не може, Впадаючи то в гн╕в, то в сум’яття. Ну, хто в╕н? Хто в╕н – р╕дний, богоданий? Народ чи натовп, кинутий в хул╕? – Невже йому з прокляттям на чол╕ Судилось в╕чно двигати кайдани? На зло соб╕ самому – в н╕мот╕, В покор╕, в рабств╕!.. Н╕, не червон╕╓... Забув про Дух одв╕чно╖ стих╕╖, Що не вмирав, розп’ятий на хрест╕. 11.Х╤╤.1998 * * * Шукаю стежки в╕чного життя. Була й нема – н╕ натяку, н╕ сл╕ду. Перетворилась, видно, в Атлантиду Незд╕йснених над╕й. У небуття. Куди ж тепер – на старост╕ – без не╖? Невже в самопокорення в соб╕, Забувши тих, що впали в боротьб╕ На н╕й за правду нашо╖ ╕де╖? Ту в╕чну стежку нин╕ легкома Переорали пасинки. Без плуга. В душ╕ по н╕й лишилася лиш туга Та б╕ль, з якого виходу нема. Але х╕ба спроможн╕ арлек╕ни Переорати стежку до сердець? – Я мимо болю й туги, навпростець, Минувши й смерть, д╕йду до Укра╖ни. 2.Х╤.2001 * * * Як тяжко ждати смерт╕ щохвилини! Коли прийде – ось-ось чи через день? Дивлюся в р╕дн╕ оч╕ Укра╖ни, Яка мене у в╕чн╕сть проведе. Благословить, як мати, на дорогу, Я Нею жив, ╕ все ╥й в╕ддаю. Жаль, що з мечем за правду й перемогу Уже не зможу згинути в бою. 23.╤╤╤.2005
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7579
|