Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#31 за 31.07.2009
УСЯ ЙОГО СЛАВА – УКРА╥НА

ПОЕЗ╤Я
До 80-р╕ччя в╕д дня народження ╤вана Гнатюка

╤ван Гнатюк, син Федора ╕ Варвари, народжений у краю легендарного Байди, ╕ натуру мав Байдину – см╕ливу й незламну. У б╕ограф╕ях написано, що народився в╕н 27 липня 1929 року. Насправд╕ – то дата хрещення, а з Божим св╕том в╕н прив╕тався 21 липня. На це вказав сам поет, знайшовши в╕дпов╕дн╕ документи, ╕ так вел╕в надал╕ писати про нього.
21 липня, т╕льки ран╕ше – в 1907 роц╕, – народилися Олег Ольжич та Олена Тел╕га: благословенний день для укра╖нсько╖ патр╕отично╖ поез╕╖.
Творч╕сть ╤вана Гнатюка – патр╕отична найвищою м╕рою. Увесь був витканий з любов╕ до Укра╖ни. “Кожен стук╕т серця – Укра╖на”, – як з╕знавався в одн╕й ╕з поез╕й. За те тяжко поплатився – мав свою “хресну дорогу”.
У 1948 роц╕ його, тод╕ студента педагог╕чного училища, заарештували за участь у п╕дп╕льн╕й д╕яльност╕: був ╕нформатором районового проводу УПА, розповсюджував лист╕вки. Обрав соб╕ псевдон╕м ╤ван Недоля – ╕ вже в тому було видно поета. У кв╕тн╕ 1949 року засудили Гнатюка-Недолю на 25 рок╕в ув’язнення, ╕з обмеженнями в громадянських правах на наступн╕ 5 рок╕в.
Згодом, у радянському письменницькому дов╕днику про той час напишуть: “...працював шахтарем на Далекому Сход╕”. Що то була за праця, видно хоч би з такого еп╕зоду, про який згодом розпов╕в поет (перепов╕даю, як запам’ятав):
“...Ведуть конво╖ри до шахти. Хтось, знесилений тюремним “нежит╕╓м”, недо╖данням, сп╕ткнувся на пороз╕, пада╓. Хоче п╕днятись – не так-то просто. Розлючений бригадир ч╕пля╓ться поперечини над входом ╕ масакру╓ ногами нещасного. А я теж виснажений, ╕ з температурою п╕д сорок. “Н╕, – гадаю, – не працюватиму на московських кат╕в, хай там що!..”. Зал╕з у шахт╕ в св╕й заб╕й, з╕щулився й куняю у гарячц╕. Аж суне, бачу, контролювати бригадир, за ним – ще один л╕хтарик – пом╕чника-пос╕паки. “Ти чому не працю╓ш?”, – визв╕рився бригадир. – “╤ не думаю працювати на вас, проклятих!.. А ти спробуй п╕дповзти – все одно двадцять п’ять рок╕в я тут не витримаю...”. Побачив мо╖ запален╕ оч╕ ╕ кайло в руках – буркнув погрозу ╕ позадкував з╕ сво╖м пом╕чником в ╕нш╕ нори шахти”.
Голод, проте, – не т╕тка. Жити усе ж хот╕лося! Мусив невдовз╕ “виконувати норму”, але характер показувати не перестав. Одного разу с╕мнадцять д╕б пров╕в у карцер╕ за непокору начальников╕ табору ╕, якби не при╖жджа медична ком╕с╕я, там би його й доконали. Чудом тод╕ його, нап╕вживого, в╕дволодали.
Не дивина, що в тюрмах, концтаборах занедужав поет на сухоти. ╤ то в так╕й форм╕, що таб╕рне начальство в 1956 роц╕ “списало” його, в╕дправивши вмирати у нев╕домий поетов╕ Борислав – на так званий 101-й к╕лометр в╕д великих м╕ст. (П╕зн╕ше сюди зашлють таку ж незламну каторжанку – майстриню поез╕╖ та художньо╖ вишивки ╤рину Сеник, яка промучилася в радянських кат╕внях понад 30 рок╕в, а нин╕, хвор╕ючи, самотньо живе у велик╕й скрут╕, незаслужено забута владою, державою).
Не встиг ╤ван Гнатюк загр╕тися в Борислав╕, як кадеб╕сти вигнали його зв╕дти. Р╕ч у т╕м, що восени 1956 року в недалек╕й Угорщин╕ вибухнуло повстання проти диктатури московського “соц╕ал╕зму”, й небезпечно, бачте, було тримати нескореного поета близько такого вогнища. Мусив поет деякий час перебиватися випадковим п╕дроб╕тком у радгосп╕ Микола╖всько╖ област╕. ╤ там, ╕ в Борислав╕, куди йому згодом дозволили вернутися (тут жила дружина Галина, дочка с╕чового стр╕льця Семена Капустяка, з якою зап╕знався на каторз╕), пост╕йно зазнавав прис╕кань ╕ контролю в╕д радянських “орган╕в безпеки”.
Незалежн╕сть Укра╖ни зустр╕в ╕з невимовною рад╕стю! Швидко, проте, переконався, що владу в Укра╖н╕ узурпували пол╕тичн╕ клани, ╕ до справжньо╖ незалежност╕ ще далеко. Це в останн╕ роки його найб╕льше гн╕тило. Упоко╖вся в Борислав╕ 5 травня 2005 року. Там же, на Губицькому цвинтар╕, й похований.
За к╕лька тижн╕в до смерт╕ – 24 березня, – коли я робив у Дрогобич╕ презентац╕ю його нових книг, поет, прикутий уже до л╕жка, просив передати учасникам презентац╕╖: “Люди! Береж╕ть Укра╖ну, думайте насамперед про не╖, не про себе. ╤накше не буде н╕ ╖╖, н╕ вас”. А ще просив обов’язково прочитати людям його в╕рш “Люб╕ть ╖╖ – не в╕рте су╓словам...”.
В╕ршувати ╤ван Гнатюк почав ще в Кременецькому педучилищ╕, та усв╕домив, що це – його покликання, уже в тюрм╕. Перший тв╕р, написаний у невол╕, – “Траг╕чне покол╕ння” (“Воно жило ╕ в боротьб╕, ╤ в муках рабського терп╕ння, Та не знев╕рилось в соб╕...”). У 60-х роках ╤. Гнатюк був активним учасником Дрогобицького л╕тературного об’╓днання ╕мен╕ ╤вана Франка. У Львов╕ 1965 року, у видавнич╕й касет╕ з Франковою назвою “П╕сня ╕ праця”, побачила св╕т перша поетова зб╕рка “Пагов╕ння”. Тонка, 30-стор╕нкова книжечка, з фотограф╕╓ю автора на обкладинц╕, який, зда╓ться, пронизу╓ наскр╕зь гострим зором, тод╕ не привернула належно╖ уваги критик╕в, – а був у т╕й книжечц╕, зокрема, в╕рш “Кобзар”, що став хрестомат╕йним. Ширше заговорили про ╤. Гнатюка ╕з появою наступного року в Ки╓в╕ друго╖ його зб╕рки – “Калина”, що починалася в╕ршем про отчий пор╕г (“Не ступи в╕дступником на нього, Бо з-п╕д нього кров моя лине!..”). Це, сказати б, найукра╖нськ╕ша ╕ за назвою, ╕ за зм╕стом поетова зб╕рка радянського пер╕оду. П╕сля не╖ ревнител╕ режиму спохопилися, що задалеко пустили Гнатюка, й почали його пильн╕ше “оп╕кати”. Пам’ята╓ться, у 1972 роц╕ – тод╕ якраз почалася чергова хвиля арешт╕в “неблагонад╕йних”, – я купив у Луцьку, де був у тривалому в╕дрядженн╕, нову (п’яту) зб╕рку ╤вана Гнатюка “Життя”. Узявся в готел╕ читати – захот╕лося плакати: що сталося, подумав, ╕з Гнатюком – невже приборкали непок╕рного!? А коли повернувся з Луцька й зустр╕вся з поетом, то в╕н, виявля╓ться, таки плакав, отримавши б╕дненьку, як саме тогочасне життя, названу книжечку. Подарував мен╕ ╖╖, повиправлявши вс╕ редакц╕йн╕ зм╕ни. Уже в першому в╕рш╕, наприклад, поет╕в рядок “М╕й р╕д у космацьких писанках” пере╕накшили на “М╕й р╕д у лен╕нських д╕лах”. Зазнали зм╕н ╕ в╕рш╕ “Борислав”, “Солдати сплять”, “М╕сто над Невою”, “Дума про пересадку серця” (тут нав╕ть слово “Укра╖на” зм╕нили на “Батьк╕вщина”) та ╕нш╕. У 1976 роц╕ в Москв╕ вийшла книжка поез╕й ╤. Гнатюка в рос╕йських перекладах Петра Градова (“Следы”). Мо╖ намагання надрукувати реценз╕ю на це видання виявилися безусп╕шними. З “Л╕тературно╖ Укра╖ни” в╕дпов╕ли: “...використати не зможемо, оск╕льки ма╓мо ран╕ше замовлену реценз╕ю”. Ця “ран╕ше замовлена” так ╕ не з’явилася в газет╕. З мо╓ю реценз╕╓ю П. Градов порекомендував звернутися до рос╕йського журналу “Дон” – там пооб╕цяли, та... друкують до сьогодн╕.
З особливою енерг╕╓ю ╕ з новими над╕ями запрацював ╤ван Гнатюк у л╕тератур╕, як т╕льки Укра╖н╕ благословилося на Незалежн╕сть. Книгу, де вперше зм╕г без евфем╕зм╕в заговорити про тяжке минуле, й передус╕м про сво╖ концтаб╕рн╕ роки, так ╕ назвав: “Нове л╕точислення” (1990). За нею видав таку ж в╕дверту книгу поез╕й 1950-х – початку 1990-х рок╕в про свою ╕ про загальну укра╖нську долю, п╕д назвою “Хресна дорога” (1992). Обидв╕ зб╕рки вийшли у столичному письменницькому видавництв╕ ╕, несучи важлив╕ в нац╕ональному в╕дношенн╕, державницько╖ ваги ╕де╖ та будучи правдивими й високохудожн╕ми, в╕дчутно вплинули на розвиток сучасного укра╖нського в╕дроджувального процесу. За ц╕ дв╕, та ще за наступну, надзвичайно пристрасну щодо любов╕ до Укра╖ни й ненавист╕ до ╖╖ сквернител╕в, ворог╕в, ╕, мабуть, композиц╕йно найц╕льн╕шу зб╕рку “Правда-мста” (1994), ╤ван Гнатюк, безсумн╕вно, заслуговував найвищо╖ в нас – Шевченк╕всько╖ – л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖. Не дали. Заслуговував за поез╕ю, та добре, що правда восторжествувала щодо його мемуарно╖ публ╕цистики. Нац╕ональну прем╕ю Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка ╤ван Гнатюк отримав у 2000 роц╕ за книгу спомин╕в “Стежки-дороги”, видану в Дрогобич╕ 1998 року. (“Правда-мста” була в╕дзначена обласною, Шашкевич╕вською прем╕╓ю).
У новому, ХХ╤ стол╕тт╕ книги ╤вана Гнатюка виходили т╕льки в Харков╕, у видавництв╕ “Майдан”. Це завдяки палким шанувальникам його творчост╕, письменникам В. Верховню та А. Стожуков╕. Йдеться про останн╕ прижитт╓в╕ видання поета – “Бездор╕жжя”, “Св╕жими сл╕дами” (нов╕ книги спомин╕в), “Меч Архистратига”, “На тризн╕ л╕та” (зб╕рки нових поез╕й) та чималий (понад 800 стор╕нок) том вибраних поетичних твор╕в п╕д повторно вжитою назвою “Хресна дорога”. Книгу “Хресна дорога” 2004 року видано п╕втисячним накладом. У “П╕сляслов╕” до не╖ ╤ван Гнатюк, передчуваючи близький в╕дх╕д, писав: “...сам я ╖╖ упорядковував, ╕ хот╕в би, щоб т╕льки ц╕ в╕рш╕ й поеми, що ув╕йшли до не╖, кр╕м, звичайно, тих, як╕ ще напишу, може, а також кр╕м в╕рш╕в та казок для читач╕в дитячого в╕ку, залишилися мо╖м творчим спадком”.
На жаль, написав уже небагато. Через р╕к, на четвертий день п╕сля Великодня, покинув цей гр╕шний св╕т. Усе ж прожив довше, н╕ж прогнозували л╕кар╕, – адже п╕сля операц╕й мав якусь четвертину легень. Жив лиш Божою ласкою, не ╕накше, – бо мусив випов╕сти художн╕м словом для пам’ят╕ покол╕нь “пережите ╕ перестраждане” як ним самим, так ╕ сучасною йому Укра╖ною. Мусив – щоби, пам’ятаючи, пол╕пшували духовн╕сть свого часу.
Колись класик нашо╖ л╕тератури Панас Мирний сказав: “Уся моя слава – Укра╖на; якби я ╖й добра хоч на макове зернятко прин╕с, це мен╕ – ╕ слава, я б╕льшо╖ не хочу”. Ц╕ слова з абсолютним правом м╕г сказати про себе й ╤ван Гнатюк.
Обидва, проте, принесли Укра╖н╕ добра не на макове зерня, а неоц╕ненно багато.

Михайло ШАЛАТА,
професор, член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
м. Дрогобич Льв╕всько╖ обл.

╤ВАН ГНАТЮК
ДУХ ВОЛ╤ – ДУХ ОДВ╤ЧНО╥ СТИХ╤╥

ТРАГ╤ЧНЕ ПОКОЛ╤ННЯ

Воно жило ╕ в боротьб╕,
╤ в муках рабського терп╕ння,
Та не знев╕рилось в соб╕ –
Мо╓ траг╕чне покол╕ння.
 ╤ чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху –
Жило, тамуючи ╕ страх,
╤ гн╕в, народжений з╕ страху.
 ╤ мужньо го╖ло синц╕,
╤ мл╕ло, кинуте за ╜рати,
Але не йшло на ман╕вц╕ –
З н╕мим терп╕нням на лиц╕,
Мов у терновому в╕нц╕,
Жило – траг╕чне ╕ завзяте!

1949-1988

 ЖИТТЯ

Я п╕знавав життя
 в полон╕ ностальг╕╖,
В тужб╕ за волею,
 у вогнищ╕ сухот, –
 Як потопельник,
 плив ╕з каменем на ши╖,
 Тонув ╕ виринав, зац╕плюючи рот.
 Минали дн╕ й роки –
 я плив за теч╕╓ю,
 Дивився на красу й на обшир
 Колими,
 Я день ╕ н╕ч тужив
 за р╕дною землею,
 Забутий ус╕ма – ╕ Богом, ╕ людьми.
 
 Я подумки ╕шов у гори –
 вище й вище,
 Я молод╕сть з-за г╕р
 душею визирав,
 Мо╓ життя було –
 як чорне попелище,
 Але м╕й дух, однак,
 у ньому не вмирав.
 Якщо здоровий дух –
здоровим буде й т╕ло,
 Я гартував його
 в страшних концтаборах,
 Н╕чого, що життя
 на поп╕л перетл╕ло, –
 М╕й дух ╕з попелу
 в╕дроджувавсь, як птах.
 ╤ хоч мо╓ чоло –
 пооране, суворе,
 Хоч змучене лице,
 та погляд молодий, –
 Ще почуття в душ╕
 розбурхане, як море,
 Немовби я не знав
 н╕ горя, н╕ б╕ди.
 Якби мене спитав
 хтось пещений ╕ ситий,
 Чи варто жити так,
 як я – на Колим╕,
 Я б в╕дпов╕в йому,
 що краще в╕к прожити
 На каторз╕, н╕ж день –
 в духовному ярм╕.
 Я жив не так, як в╕н,
 що знав лиш насолоду
 Й усе життя в страху
 догоджував ус╕м,
Немов бездушний черв,
не чув страждань народу,
Безр╕дний ╕ чужий йому, як анон╕м.
Н╕, я не скн╕в – я жив,
хоч часто в оч╕ смерт╕
 Дивився й кров’ю в них плював
 у забутт╕, –
 Я п╕знавав життя
в бездушност╕ одверт╕й,
 Але н╕коли ╖й не кланявся в житт╕.
 1954-1988

* * *

 Вже й май мина╓, а на горах
 Сн╕ги у пояс – як взим╕, –
 Нема н╕де таких суворих
 Картин, як тут, на Колим╕.
 Тайга. Безлюддя. Безголосся.
 Зда╓ться, й вис╕лок спуст╕в.
 Над ц╕лим св╕том поплелося
 Колюче плетиво дрот╕в.
 А ми т╕ка╓м в захолол╕
 Бараки й вигадан╕ сни,
 Щодня приречено, як вол╕,
 Ждемо – не д╕ждемось весни.
 ╤ хоч за нею прийде л╕то
 З роями зло╖ комарн╕ –
 Так ╕ не встигнемо з╕гр╕ти
 Сво╖х над╕й на чужин╕.

 1955-1990

 “КОБЗАР”

 Коли окра╓ць житняка
 Мен╕, було, давала мати,
 Я мусив спершу показати,
 Чи не брудна моя рука.
 Як жебраки, ╕шли не раз
 Голодн╕, чорн╕ передн╕вки, –
 ╤ хл╕б святим ставав, бо т╕льки
 В╕н боронив од смерт╕ нас.
 А коло хл╕ба на стол╕,
 На самоткан╕й скатертин╕
 Лежала книга, як святиня, –
 Людськ╕ над╕╖ ╕ жал╕.
 То був “Кобзар”. Його не м╕г
 Н╕хто, не вмивши рук, узяти,
 Бо в╕н – святий, казала мати,
 В╕н смерть народу перем╕г!
 Його, мов хл╕б у чорний час,
 Просили в позички сус╕ди,
 Зц╕ляючи серця завс╕ди
 Тим словом, що прор╕к Тарас!

 4.╤╤.1963

 * * *

 Ск╕фи, гуни – вимерл╕ епохи,
 Все земля сховала в глибин╕,
 Т╕льки форми зовн╕шн╕ –
 розкопки
 Кр╕зь в╕ки показують мен╕.
 Прагнули. Над╕ялися. Снили.
 А який ф╕нал всьому – збагни.
 ╤ см╕ються черепи з могили
 Скам’ян╕лим см╕хом давнини.
 Знаю: безбережн╕ час ╕ прост╕р,
 А в мен╕ – початок ╕ к╕нець.
 То чи зможуть проростати брост╕,
 Як усхне п╕д ними кор╕нець?
 Але я не битиму на сполох,
 Бо, напевно, в ╕сторичн╕й мл╕
 З мого серця вийме археолог
 Теплу грудку р╕дно╖ земл╕.

 21.╤V.1964

 ПОР╤Г

 Зчовганий, порепаний, побитий –
 Сучкуватий батьк╕вський пор╕г...
 Поклонись, скажи йому
 “добридень”,
 Бо тво╓ ╕мення в╕н збер╕г.
 Бачиш: на лиц╕ його, як шрами,
 В╕чн╕сть пропечатала сл╕ди,
 Але в╕н сп╕ва╓ п╕д ногами,
 В╕н тебе вигляду╓ завжди!
 Сину м╕й, клякни перед порогом,
 Об╕три лице його сумне, –
 Не ступи в╕дступником на нього,
 Бо з-п╕д нього кров моя лине!

 1.V╤.1965

КАМЕНЯР

Сутен╕ли сут╕нки над Львовом,
╤ у в╕кнах сполох полотн╕в.
Нав╕ть леви поглядом шовковим
Ластились, здавалось, до пан╕в.
Ботокуди мр╕яли про в╕лли,
Ботокуди м╕тили в чини,
А в кав’ярнях ниц╕ москвоф╕ли
Кастрували слово без вини.
Та х╕ба ж бо виродиться слово,
Що у св╕т п╕шло з Каменярем?
Кресонуло, вдарило громово:
“Оживем, братове, оживем!”
Чу╓ш, покотилася лавина,
Загула п╕д молотом скала, –
В╕н лупав ╖╖, щоб Укра╖на
З-п╕д т╕╓╖ скел╕ ожила.

* * *

Боже, ск╕льки розвелося
В нас пророк╕в та вожд╕в! –
╥хн╕й галас стоголосся
Вже вс╕ма заволод╕в.
Перед змученим народом
Кожний в’╓ться, наче в’юн,
Залива╓ться рапсодом
З телекамер ╕ трибун.
Вчора зайдам на догоду
Не один з них блазнював
╤ в╕д “╕мен╕ народу”
Укра╖ну продавав.
А сьогодн╕, мов богин╕,
Теж блазнюючи, мабуть,
Т╕й нещасн╕й Укра╖н╕
Б’ють поклони привселюдь.
Але хай Господь ╖х судить,
Я судити не берусь:
Завтра знов т╕ словоблуди
Будуть кланятись комусь.

26.V.1990

╤З ЦИКЛУ
“ДУХ ОДВ╤ЧНО╥ СТИХ╤╥”

Безсл╕дно зникнуть блазн╕ та вит╕╖ –
Н╕м╕ актори жест╕в та гримас,
╤ т╕льки дух одв╕чно╖ стих╕╖
Пребуде, Богом з╕сланий до нас.
Ще в чорн╕ дн╕ татарського потопу
В╕н захистив нас, вив╕вши з б╕ди,
П╕дпер плечем знесилену ╢вропу,
А другим – силу дико╖ орди.
╤ хоч були поразки та ру╖ни,
Тяжк╕ роки неслави та хули,
Але щоразу в лон╕ Укра╖ни
Його потуги зр╕ли ╕ жили.
Не в тому суть – правдивий
 чи м╕стичний,
Адже правдива м╕стика – не м╕ф, –
Цей дух стих╕╖ – сказано –
 одв╕чний,
╤ духу ще н╕хто не перем╕г!
Допоки св╕ту – в╕н не постар╕╓,
Ут╕лений в прив╕лля степове, –
Дух вол╕ – дух одв╕чно╖ стих╕╖,
Що в запов╕дях нац╕╖ живе.

12.╤╤.1993

╤З ЦИКЛУ “ПРАВДА-МСТА”
(З вогню Тарасового слова)

1
 Люб╕ть ╖╖... Во время люте...
Люб╕ть ╖╖ – не в╕рте су╓словам,
У лютий час запроданства – люб╕ть,
Не завдавайте болю ╖й н╕ словом,
Н╕ помислом, що ранить мимох╕ть.
На зло ус╕м: ╕ лживим патр╕отам,
╤ ворогам – люб╕ть ╖╖, святу,
Люб╕ть, як мат╕р,
 кинуту п╕д плотом,
Чи в╕ддану на поглум сироту.
Сам Бог вел╕в любити Укра╖ну –
Нещасний край манкурт╕в
 ╕ заброд, –
Люб╕ть ╖╖ не ╕долопокл╕нно,
А як життя,
 як долю,
 як народ!
Хай оскверняють ниц╕ фарисе╖
╥╖ ╕м’я ╕ пам’ять лихол╕ть, –
Люб╕ть до смерт╕ й, гинучи за не╖,
Сво╓ю кров’ю – волю освят╕ть!
 28.V╤╤.1993

8
 ...╤ вс╕ мови
Слов’янського люду –
Вс╕ зна╓те. А сво╓╖
Дастьб╕...
Слов’янських мов – н╕же одно╖
Ви не навчилися, дарма,
Зреклися, виродки, ╕ то╖,
Що мати вчила крадькома.
Вас Бог у д╕тях покара╓
╤ за в╕дступництво, й за те,
Що в Укра╖н╕ – р╕дн╕м кра╖ –
Ви по-московськи речете.
Чи то так╕ ви вже з п╕длоти,
Чи потурначились в злоб╕? –
Чужо╖ мови, “пол╕глоти”,
Навчились – р╕дно╖ ж дастьб╕...
Ви захища╓те, братове,
Красноязич╕╓ сво╓,
Хоч той, хто матерньо╖ мови
Одр╕кся, ╓внухом ста╓!
╤ ви погибнете, безплодн╕
╤ без’язик╕, – правда-мста
В людськ╕й хул╕, як у безодн╕,
Вас похова╓, без хреста.
26.V╤╤.1993

 18
Бор╕теся – поборете,
Вам Бог помага╓!
Повсюди зрада ╕ ру╖на.
Ще в лон╕ – лицар╕ й волхви.
Невже загине Укра╖на
В об╕ймах люто╖ Москви?
Були ж ╕ Мак╕вка, ╕ Крути,
╤ самов╕ддан╕сть УПА, –
Словами вол╕ – не здобути,
А лезо гостре – ╕ в серпа.
Пропаща сила ╕ убог╕сть
Душ╕ – не виживуть в ярм╕, –
Дарма над╕ятись на когось –
Сам╕ бор╕теся, сам╕!
Бор╕ться потайки ╕ гласно,
Паш╕ть у битв╕, як жар╕нь,
Хай дух свободи не погасне
В серцях прийдешн╕х покол╕нь!
Вже чашу гн╕ву – зловороже
Знущання сповнило ущерть, –
Бор╕ться – Бог вам допоможе,
Бор╕ться – воля або смерть!
Бер╕ть п╕стол╕ й караб╕ни,
Бер╕ть повстанськ╕ хоругви,
Аби не дати Укра╖ни
В об╕йми люто╖ Москви!
9.V╤╤╤.1993

* * *
╤ хто в╕н, хто в╕н?
 Хоч почервон╕в би,
У ярма в’язи пха╓ доброх╕ть.
Не в╕л, а раб, що протягом стол╕ть
Несе т╕ ярма з легк╕стю, як н╕мби.
Н╕ сорому, н╕ болю. Каяття
Йому чуже – см╕ховисько вороже!
В кров╕ – ╕ то очиститись не може,
Впадаючи то в гн╕в, то в сум’яття.
Ну, хто в╕н? Хто в╕н – р╕дний,
 богоданий?
Народ чи натовп, кинутий в хул╕? –
Невже йому з прокляттям на чол╕
Судилось в╕чно двигати кайдани?
На зло соб╕ самому – в н╕мот╕,
В покор╕, в рабств╕!..
 Н╕, не червон╕╓...
Забув про Дух одв╕чно╖ стих╕╖,
Що не вмирав, розп’ятий на хрест╕.
11.Х╤╤.1998
 * * *
Шукаю стежки в╕чного життя.
Була й нема – н╕ натяку, н╕ сл╕ду.
Перетворилась, видно,
 в Атлантиду
Незд╕йснених над╕й. У небуття.
Куди ж тепер – на старост╕ –
 без не╖?
Невже в самопокорення в соб╕,
Забувши тих, що впали в боротьб╕
На н╕й за правду нашо╖ ╕де╖?
Ту в╕чну стежку нин╕ легкома
Переорали пасинки. Без плуга.
В душ╕ по н╕й лишилася лиш туга
Та б╕ль, з якого виходу нема.
Але х╕ба спроможн╕ арлек╕ни
Переорати стежку до сердець? –
Я мимо болю й туги, навпростець,
Минувши й смерть,
 д╕йду до Укра╖ни.
2.Х╤.2001
 * * *
 Як тяжко ждати смерт╕
 щохвилини!
 Коли прийде – ось-ось
 чи через день?
Дивлюся в р╕дн╕ оч╕ Укра╖ни,
Яка мене у в╕чн╕сть проведе.
Благословить, як мати, на дорогу,
Я Нею жив, ╕ все ╥й в╕ддаю.
Жаль, що з мечем за правду
 й перемогу
Уже не зможу згинути в бою.
23.╤╤╤.2005

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7579

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков