Версiя для друку Обговорити в форумi

Смішна я та й годі! Поспіль повторюється одне й те саме, наче прокляття.
Люблю їздити по Україні сама-одна. Щоразу у тих «саморобних» подорожах, які називаю «саломандрами», – ніби розполовинена. Наче перебуваю в своєрідному шизофренічному стані. Тобто одна половина душі тішиться від побаченого (насамперед це природа), а друга… А друга постійно намагається чи то виправдовуватися, чи то пояснювати, чи то каятися. Перед ким і чому? Це нагадує ситуацію, коли мені буває соромно перед гостями-іноземцями, котрим ніяк не збагнути: чому на цій багатющій землі такі вбогі, а то й злиденні села; чому величезні особняки скоробагатьків (називаю їх жабами-ропухами) вдають із себе бундючні фортеці або палаци в колоніальному стилі, обнесені чи не триметровими мурами; чому на шосе повно нових крутезних іномарок, але такі дрантиві покриття, сяк-так стулені «ямковим ремонтом».
До речі, саме якість доріг, як на мене, – мірило рівня корумпованості суспільства. Мимоволі міркуєш: що краще – влада голоти чи влада покиді? Після закордону ностальгую не тільки за класними автобанами, під час їзди якими можна акуратно записувати враження до блокнота просто на коліні, а навіть за суперрівними бордюрами, котрі вважаю показником культури містобудування. В нас же бровки, мов на сміх, покладені косо-криво, часто вивернуті відразу по тому, як були вкопані. А ця звичка (чи не армійсько-казармена?) до великих свят «облагороджувати» ті бровки – підводити їх вапном! Їхня косокривість ще більше впадає у вічі.
Намагаюся пояснити собі, чому фактично всі православні старезні монастирі, засновані українськими меценатами, належать тій церкві, що, хоч і називає себе українською, та на кожному кроці тулить написи чужою мовою, як-от «Твоя свеча – жертва Богу»? Чому всюди – від Полтавщини, Волині, Херсонщини до Слобожанщини – надокучливо волає кабащина (слово з Грінченкового словника), а на прохання поставити щось українське відповідають: «У нас таке не модне»? Принагідно вітаю цілеспрямовану «шансонізацію-мелодизацію» із суперуспішним проектом. А ще принагідно скажу: коли у нас, такого, мовляв, співучого й лагідного народу, є потреба слухати цю саму кабащину-сміття, то не треба виправдовуватися тотальним тиском москалів, жидомасонів, татаро-монголів та інших номадів.
До речі, про сміття. Чому «спільним знаменником» усіх куточків, сіл і міст України є дев’ятий вал бруду, байдужість і недбальство? Пояснюю собі: це втілення крайнього відчуження від своєї землі, «освяченого місця» (за М. Еліаде). Чи є хоч якийсь позитив? – запитую себе. Є, – відповідаю, пригадуючи доглянуті садиби у прикордонних із цивілізованими країнами селах де-небудь у Галичині або на Закарпатті (і тут-таки – за разючим контрастом – бачу перехибнячено-злиденні хатки північної Сумщини або Чернігівщини під боком у Росії). Європейський вибір таки наочний. Але не повсюдний, бо... Е, ти ще зіскочиш на тему з душком, хоч би й про громадські туалети…
Катакомбна культура. Культура в катакомбах. Забудь про сморід. Краще пригадай запах польової дороги, рідний теплий пил якої скропив дощик!
…Отак кожна моя мандрівка перетворюється на самопереконування чи самозвинувачення («А що ти зробила для того, щоб…») й самовиправдання. Щоразу болісно відновлюю в собі образ Вітчизни, зникомий, невловний, контрастний. Ось він: я відчуваю його, присівши серед трав на валах біля неіснуючої літньої резиденції Мазепи у Батурині… на горі Багровець понад Яремчою… попід бастіонами Підгорецького замку. Наша історія, замовчувана, розстріляна, перекручена, викреслена режимом нині на кожному кроці нагадує про себе: кому – передусім скорботою й роздумами про втрачені шанси, кому – кісткою в горлі…
Тяжко-важко буває, іноді так і хочеться в тимчасовий, якщо не політичний, то естетичний притулок у благополучніших краях.
Теперішнє – як минуле, що наздоганяє нас на кожному кроці, минуле, що батожить нас. Сьогодення – мов струпи історії, котрі роздираємо, бо насправді рани не зажили, а мучать нас, однак ми вперто не хочемо лікуватися.

Людмила ТАРАН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2009 > Тема "З потоку життя"