Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ДО 75-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА МИХАЙЛА ТЕРНАВСЬКОГО
Михайло Якович Тернавський народився 11 серпня 1934 року в Полтаві, а помер 9 серпня 1998 року в Сімферополі. Лише два дні не дожив до свого 64-річчя. Помер порівняно ще дуже рано, через хворобу, хоч до останніх днів намагався не подавати й вигляду, що йому кепсько: при зустрічах жартував, розповідав цікаві чи якісь неординарні епізоди зі свого життя, а їх в нього було вельми багато, читав свої нові вірші, і, зокрема, написані мовою есперанто.
Михайло Тернавський був унікальним явищем у нашій літературі. Адже він знав кілька мов: окрім своєї рідної української, вільно володів російською, польською, литовською, а ще ж і мовою есперанто… Він не лише вільно читав і перекладав з цих мов, а й писав свої власні твори мовою есперанто.
«Вивчив я мову есперанто майже випадково, – згадував Михайло. – Мені дуже допомогло в цьому знання латини, італійської та іспанської мов, які лежать в основі есперанто. Уперше надрукував свої вірші мовою есперанто 1984 року у журналі «Амікесо» («Дружба»), що виходив тоді в Естонії. Систематично друкувався в журналі «Хунгара віво» («Угорське життя»). А з часом і в багатьох англійських, болгарських, австрійських, французьких, італійських, колумбійських, польських, литовських, нідерландських есперантських часописах. У 1987 році побачила світ окрема збірка моїх есперантських віршів «Кольоро» («Колір»). Та найбільше пишаюсь своїм перекладом Шевченкового «Заповіту» мовою есперанто, рукопис якого зберігається в Київському державному музеї Т. Г. Шевченка».
Чому український поет, автор своїх власних чудових верлібрів та й римованих віршів, раптом удався до міжнародної мови? Це передумова непроста і до неї слід зробити бодай короткий екскурс.
Михайло Тернавський народився у простій родині. Мати його була походженням із селян. Її батько, а отже, дід Михайла Яків Герасимович, як писав у своїй автобіографії поет, повірив комуністичним ідеям, був організатором і першим головою колгоспу імені Леніна на Полтавщині, служив новій радянській владі самовіддано, за що й був убитий односельцями в роки бурхливої і жорстокої колективізації в 1932 році.
Батько поета – Тернавський Яків Михайлович – був сином поміщика із Запорізької області, отже, був винуватий перед новою владою від дня свого народження. «Я також, – згадував Михайло Тернавський, – ніс той хрест усе своє життя, бо в епоху розквіту комуністичного режиму мені багато чого не дозволялось саме з цього приводу».
Перші вірші тоді ще поета-початківця Михайла Тернавського почали з’являтися на сторінках республіканських періодичних видань, але це траплялося не так часто, бо за його висловом, він свідомо не хотів писати віршів на «потрібні» теми, тобто про «славні діла комуністичної партії» та про «щасливу долю колгоспників», бо, мовляв, йому казали, що саме такі вірші на часі, що саме таких творів потребує народ. «Я в цьому сумнівався, – згадував поет, – хоча написав-таки кілька творів на задану тему, бо дуже хотілося друкуватися». І щоб хоч якось самозахиститись від надокучливих підказок у виборі про що і як писати, й почав вивчати мало кому знану мову есперанто, якою можна було вільно самовиразити своє поетичне «я» без огляду на цензуру та ідеологічні рогатки.
З іменем Михайла Тернавського я вперше зустрівся на сторінках газет «Друг читача» та «Літературна Україна», де він спочатку виступав як літературний критик, котрий жваво відгукувався на появу нових поетичних видань. До слова, саме так, або майже так, торував свій шлях до республіканської преси і я. І часто-густо в одній газеті наші творчі вправи перехрещувались – де я хвалив автора, то Михайло критикував, і навпаки, де я критикував – Михайло хвалив…
Перша збірка віршів М. Тернавського «Відтінки», котра побачила світ 1967 року в Харківському регіональному видавництві «Прапор» засвідчила, що в літературу прийшов талановитий автор. Згодом у Михайла Тернавського з’явилася нова книга віршів під назвою «Сонячний годинник» з переднім словом нашого дуже відомого і популярного поета Івана Драча, який не дуже полюбляє роздавати похвали. «Значить гарні вірші у Михайла, – подумав я тоді, – якщо сам Іван Драч сказав про його творчий доробок добрі й щирі слова». А він, зокрема, сказав ось що: «Михайло Тернавський вміє писати про речі прості і не тільки вміє писати, але перш за все має наснагу писати про відчуття найпростіші, найбуденніші. Вони належать кожній пересічній людині, але не кожний навіть може подумати, що оте його невибагливе почування справді варте бути висловленим – бути поезією».
Згодом М. Тернавського прийняли до Спілки письменників, про нього заговорили як про самобутню творчу індивідуальність, його вірші одержали похвалу не лише від Івана Драча, а й Бориса Олійника: «Михайло Тернавський не схильний до «ударних» кінцівок, загонистих поворотів. Він дає лише легкий контур, лише начерк висновку, запрошуючи читача співпрацювати з ним в пошуках суті».
Англійська поетеса Мева Марон, яка прочитала вірші М. Тернавського мовою есперанто, відгукнулася також: «Наївна його поезія ніби говорить безпосередньо про речі дуже прості, ніби поет не усвідомлює зв’язку з усім світом і суспільством, а втім, зв’язок цей є. Вірші дуже природні. Якщо б вірші не виростали так природно, як листя на дереві, Кітс вважав, що не варто б писати. Але саме такі вірші пише М. Тернавський».
Найґрунтовніший і найцікавіший літературно-критичний огляд його творчості на наш погляд та й ще прижиттєвий погляд самого М. Тернавського, зробив відомий тичинознавець, високий майстер аналізу літературних творів Олександр Губар.
Уже наступного року після переїзду Михайла з Полтави до Сімферополя у 1985 році на постійне проживання, у кримському видавництві «Таврія» (1986 р.) побачила світ книга поезій М. Тернавського «За видноколом», видання якої я, як тодішній відповідальний секретар Кримської обласної організації Спілки письменників України, зініціював. Можливо, оця моя ініціатива, наполягання, аби Михайло підготував для видавництва рукопис своїх найкращих поезій та перекладів і стали приводом для ось такого дарчого напису на подарованій мені його щойно виданої книги «За видноколом»: «Данилові Андрійовичу – найдобрішому із людей – з радістю (kej bolo) дарую цю книжечку. Михайло Тернавський. 28.ІІІ.86 р. м. Сімферополь».
Перечитавши уважно згодом цю збірку поезій та його попередні книги, О. Губар написав розлогу статтю про творчість М. Тернавського і опублікував його спершу в газеті «Кримська світлиця» (6 серпня 1994 р.), а затим і у своїй книзі «Сучасні українські письменники Криму». Він, зокрема, зазначав: «Михайло Тернавський – самобутня творча індивідуальність, яка знаходить самовираження в неординарності ліричних перевтілень. Його віршам чужа безпредметна претензійність, надуманість, штучність. Інколи безпосередність вислову така щира, довірлива, що своєю притишеністю нагадує піаніссімо в музиці. Писати про прості речі, писати мудро – справа не з легких. Без таланту тут не обійтись. Верлібр – це тканина вірша М. Тернавського. Поет багато взяв від славнозвісних майстрів верлібру У. Уїтмена, Е. Верхарна.
Борис Олійник вважає, що верлібр нашого поета (М. Тернавського – Д. К.) має чітке національне підґрунтя. Воно, оце національне підґрунтя, – зазначає О. Губар, – особливо відчутне у широкому застосуванні розмовності, яка характеризується багатством синтаксично-інтонаційних структур, їхньою гнучкістю. Поет володіє секретами відкривати важливе, велике в дрібному, в буденному, пересічному – незвичайне, величне. І всі ці відкриття у нього постійно співвіднесені з ідеалами людяності, щастя».
Даруйте за довгу цитату, але в ній, на наш погляд, сконцентроване те найголовніше, котре притаманне поезіям М. Тернавського. Від себе додам, що поетові верлібри налаштовують нас, читачів, на роздуми, вони дають нам певні думки, а ми мусимо самі вибудовувати свою власну уяву, суголосну нашій маленькій чи великій філософії. Отже, поет дарує нам думки, налаштовує нас на філософський лад. Чи не про це головне завдання своєї поезії пише він сам ось у цій ліричній, майже автобіографічній мініатюрі:
Він був у чорному береті
із голубими-голубими очима.
Він дарував людям думки,
Як яблуня дарує людям яблука.
Але він, що у чорному береті
і з голубими-голубими очима
був щедрішим від яблуні –
адже він щодня дарував
людям думки.
І коли хтось приходив до нього
і дякував за дарунки,
які він колись подарував тому
і про які вже й забув –
він, що у чорному береті
і з голубими-голубими очима,
дивився у вікно на яблуню
і думав:
«Цікаво, чи яблуня пам’ятає,
які яблука
вона мала в минулому році?»
Як бачимо, поет дарував нам свої думки-роздуми щодня, на відміну від яблуні, яка дарує свої плоди людям раз на рік. Як жаль, що дуже мало лишилось поетів, які дарують нам справжні думки і одним з-поміж яких був і він – поет Михайло Тернавський.
На початку 1980-х років Михайло приїхав до Сімферополя, завітав до нас у Спілку письменників, де я на той час працював відповідальним секретарем. Перше враження у мене було таке, ніби я зустрівся з Іваном Драчем, котрого часто на фотознімках бачив у береті. І Михайло був у чорному береті і з голубими-голубими очима, які випромінювали щирий усміх, з пишним загривком, що вибивався з-під берета, високе відкрите чоло… Зовні і справді чимсь скидався на І. Драча. Ми познайомились, хоч до цього були давно знайомі за публікаціями у пресі, розговорилися. Михайло сказав, що хоче переїхати до Криму, бо в Полтаві не зовсім підходить клімат для його здоров’я: у нього боліли застуджені в дитинстві під час війни ноги і йому підходить більш теплий кримський клімат. Я відповів Михайлові, щоб він приїжджав, буде керувати місцевим літературним об’єднанням, яким до обрання мене відповідальним секретарем, керував я.
Михайло якось відразу ж органічно влився в нашу письменницьку організацію, включився в літературне життя Криму. Свої обов’язки керівника літоб’єднання виконував ретельно, літературна молодь потяглася до нього.
Поет часто у складі невеличких письменницьких груп виїздив на творчі зустрічі в райони Кримської області, бував у школах, у робітничих колективах. Під час таких творчих зустрічей М. Тернавський читав свої вірші українською мовою і ті, що були написані мовою есперанто. Його улюбленим був вірш про яблуню. Цей вірш, як й інші з творчого доробку М. Тернавського, тепло сприймали слухачі, і через те, що звучала якось мелодійно і тепло, по-полтавськи м’яко (адже Михайло був полтавцем!) досі незнайома їм мова, і останній рядок цього вірша завжди викликав щиру усмішку в слухачів. Мені також цей вірш дуже подобався і я якось попросив Михайла, аби він записав мені його мовою есперанто із підрядковим перекладом українською. Михайло із задоволенням виконав моє прохання і я й досі бережу той аркуш з віршем, записаним його рукою. Ось цей вірш. Рядки написані на есперанто, він продиктував мені в українській транскрипції:
Кіель проксіме аль мі естас
 ля помарбо!
Як близько біля мене яблуня!
Суфічас нур етенді ля манон
Досить простягнути руку
Кай ля помо
 естос ен міа мано.
І яблуко буде в моїй руці.
Кіель проксіме аль мі естас
 ля розо.
Як близько біля мене троянда.
Суфічас нур етенді ля манон
Досить простягнути руку
Кай ля фльоро естос
 ен міа мано
І квітка буде в моїй руці.
Кіель проксіме аль мі естас ві,
Як близько біля мене ти,
Шайнас суфічас нур етенді
 ля манон
Здається, досить простягнути руку
Кай віа мано естос ен
 міа мано.
І твоя рука буде в моїй руці.
Сед тіо нур шайнас…
Але це тільки так здається…
І ось цей останній рядок змушував слухачів усміхнутись, бо, виявляється, не все те, що здається нам близьким, насправді близьке і доступне. І яблуко, що висить на яблуневій гілці, і розквітла квітка троянди, і рука коханої – ніби усе таке близьке, але й таке далеке!
В останні кілька років Михайлові жилося нелегко, як і усім нам, хто потрапив під колеса Горбачовської перебудови. Літературна праця, як і сама література, знецінилася, бездуховність почала набирати шаленого розгулу, що ми бачимо й нині. Прожити на літературних хлібах, як і на пенсійних копійках, було просто неможливо. Я не раз закликав Михайла до співпраці в газеті «Кримська світлиця», де очолював, та й понині очолюю відділ літератури. Але Михайло боявся втратити свою, хоч і напівголодну, свободу, свободу творчості, бути від будь-якої роботи, окрім творчої, незалежним. А газета ж вимагає щоденної віддачі і духовних, і фізичних сил… Інколи все ж Михайло приносив добірочку віршів і радів, коли бачив свої твори опублікованими, тішився, що і його творча праця йде на розбудову духовності незалежної України, на моральну підтримку його співвітчизників – кримських українців.
А то якось влітку 1994 року приніс статтю, котру назвав «І так сталося», в якій скаржився на своє нелегке життя, життя людей, які його оточували. Його розповідь, певно, була навіяна ще й одним вельми песимістичним віршем поета із країни Заїр, якого він прочитав в одному з есперантських видань і переклав його, того вірша, українською.
Той поет скаржився у вірші, що він у себе на батьківщині, в Заїрі, живе, як худоба, і вже не має ніякого бажання жити, бо ніхто не приймає його ніде на роботу, ніде заробити йому хоч якусь копійчину на прожиток… «Ці рядки мене так вразили, що я, переклавши їх українською, знайшов у собі силу тільки вигукнути: «Боже мій! Боже мій! Навіщо ти його залишив на білому світі?». А потім сам почав міркувати: можливо, наш час нарікань закінчився, наш час безкінечних скарг вичерпався. Ми, українці, нарешті, маємо те, про що пророче писав великий російський поет Олександр Пушкін у поемі «Полтава»:
Без милой вольности и славы,
Склоняли долго мы главы
Под покровительством
 Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора…
Отож-бо. І так сталося! Нарешті. Україна – незалежна держава. І віриться, що усі наші негаразди – явище тимчасове. Ми маємо свою велику мету на відміну від того заїрського поета-злидаря».
Ось так, ніби від суто свого, особистісного, М. Тернавський прийшов до загальнодержавного, залишивши осторонь свої тимчасові негаразди і побачивши попереду велику і світлу надію усіх українців – розбудову своєї вже незалежної і вільної України.
Михайло Тернавський був чудовим перекладачем. Перекладав з російської, білоруської, болгарської, литовської та інших мов. Особливо тяжів до польської культури і літератури, зокрема, був одним із засновників у 1995 році Польського культурного товариства в Криму. За успіхи, досягнуті на ниві розбудови польської культури на теренах Криму, 1997 року поету і перекладачеві Михайлові Тернавському було присуджено премію імені Адама Міцкевича Кримського фонду культури. Перу Михайла Яковича належить і текст гімну поляків Криму.
Поет Михайло Тернавський пробував, і не безуспішно, свої творчі сили в прозі. Вельми цікавою є його новела «Вродлива вчителька» – з простеньким сюжетом, з іскринками гумору, щира і якась дитинно-відверта.
Знаю, що він написав теплі спогади про львівську письменницю, лауреата Шевченківської премії Ірину Вільде, з якою йому випала колись нагода побувати в закордонному творчому відрядженні.
Він, М. Тернавський, якби йому було хоч трохи більше відпущено Богом прожити на цьому світі, міг би ще написати не одну новелу чи оповідання, не один цікавий спогад про своїх літературних побратимів. Але й те, що встиг зробити як поет, як перекладач, не залишилось і вірю не залишиться непоміченим у нашій літературі. Творчість М. Тернавського ще очікує на своїх дослідників.
А завершити ці свої короткі спогади-роздуми про письменника М. Тернавського хочеться словами талановитого літературного критика Олександра Івановича Губаря. До речі, після прочитання статті цього чудового дослідника літератури про свій творчий шлях, Михайло Тернавський аж заплакав: «Ніхто про мене, про мою творчість так щиро ще не писав, ніхто так добре не зрозумів моєї душі, як Олександр Іванович. Я щиро йому вдячний за це», – сказав розчулений поет.
Отож, на закінчення статті ще одна цитата з нарису літературознавця О. Губаря про М. Тернавського: «Михайло Тернавський пише про речі прості, у яких закладена простота буття. Пише мудро, підносячись на рівень філософічності. Писати про речі прості мудро – справа не з простих. Без таланту тут не обійтись. Важливо і дорого те, що Михайло Тернавський той талант має».
На жаль, і талановиті люди не вічні. Вічними можуть бути тільки їхні твори. Будемо сподіватись, що й з-поміж інших талановитих імен, ім’я нашого земляка, талановитого і самобутнього поета і перекладача Михайла Тернавського, залишиться в пам’яті ще не одного покоління людей. Допоки житимуть його книги – доти й житиме пам’ять про нього, поета-громадянина, поета-патріота України.

Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2009 > Тема "Душі криниця"