"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема "Душі криниця"
#35 за 28.08.2009
«ЗА ВИДНОКОЛОМ»
МИХАЙЛО ТЕРНАВСЬКИЙ
Л╤ТЕРАТУРА
КРАСНО ДЯКУЮ
Власне, те, що ранок був чудесний — це нормально. Нормально, що весело сп╕вали птахи, шелест╕ла тополя б╕ля криниц╕, дзюркот╕в ручай за хатою. Нормально, що доля усм╕халася рад╕сно, у будь-якому в╕конечку, на будь-як╕й травинц╕, на будь-якому яблуков╕. Нормально, що ╕ небо було блакитне, як наш╕ мр╕╖, ╕ це нормально, що кожна година дня була чудесна. Кожна година о ц╕й пор╕ варта того, аби ╖╖ в╕дзначали змахами молот╕в, як це роблять два бронзових маври у Венец╕╖, на майдан╕ Святого Марка. Нормально, що була тихоплинна р╕чка, що був красивий човен, що у човн╕ була вродлива д╕вчина. ╤ те, що полудень був чудесний, теж нормально. Але за те, що доля при заход╕ подарувала так╕ веселков╕ фарби мо╓му небосхилов╕, який увесь час мав блакитний кол╕р з р╕зними в╕дт╕нками, мо╖м останн╕м деревам, верх╕вки яких запалали, як золот╕ бан╕ давньоруських собор╕в у Ки╓в╕, за те я ╖й розчулено промовляю: красно дякую. * * * Де я живу, моря нема╓ ╕ чайок нема╓, я бачив чайок т╕льки в к╕но ╕ на малюнках. А в к╕но ╕ на малюнках чайки л╕тають над морями. Та, коли я опинився у селищ╕, яке розташоване б╕ля моря, мен╕ довелося побачити чайок, коли вони шукають корм на берез╕, коли вони шукають корм у дворищах рибалок — а то нав╕ть вовтузяться на см╕тниках, як звичайна св╕йська птиця. Я не засуджую ╖х. Але дивно мен╕ було спостер╕гати це. Я ж бо звик до того, що чайки л╕тають над морями.
Л╤СОВЕ ОЗЕРО
Якось п╕сля дощу я пробирався л╕сом. Зробив крок ╕ гадаю: куди б ступити, аби не зав’язнути? ╤ду ╕ проклинаю долю, що завела мене в ц╕ хащ╕. Коли раптом кр╕зь мереживо листя ╕ г╕лок я бачу л╕сове озеро. П╕д╕йшов. Спинився ╤ замилувався красою л╕су, яким я пробирався ╕ який в╕дбився у прозор╕й вод╕. * * * Як в╕н кохався в червоних кв╕тах! Як в╕н кохався в зеленому лист╕! На багатьох його картинах намальован╕ букети червоних кв╕т╕в ╕ г╕лки з зеленим листям. В╕н ╖м пояснював, яка це краса — червон╕ кв╕ти, яка це краса — зелене листя, але вони не в╕дчували краси н╕ червоних кв╕т╕в, н╕ зеленого листя, бо вони були дальтон╕ками, але в╕н цього не знав, та й вони не знали, що вони дальтон╕ки. ╤ оск╕льки ╖х була б╕льш╕сть, то правда була на ╖хньому боц╕. * * * Я в дитинств╕ мав неабияку пристрасть до цирку. ╤ зараз частенько згадую велеречивого клоуна, Як в╕н, бувало, кричав: «Якщо це яблуко, то так ╕ треба говорити, що це яблуко» ╕ при цьому виймав ╕з вуха картоплину. Як ми реготали! Неймов╕рно. Дотепний був клоун. * * * Дорога до тебе. Прекрасна дорога упродовж моря. Але ╕ти по п╕ску ╕ спод╕ватися, що подола╓ш велику в╕дстань, — р╕ч малоефективна. Як малоефективна р╕ч — спод╕ватися на швидк╕сть, коли ╕деш по п╕ску. * * * На певн╕й в╕дстан╕ в╕д мене ╕де чолов╕к. Який гарний вигляд ма╓ цей чолов╕к. Якби я хот╕в на себе глянути з тако╖ в╕дстан╕ — адже ц╕каво, який я вигляд маю з тако╖ в╕дстан╕. * * * А хвил╕ б╕жать ╕ б╕жать, ╕ б╕жать по морю. Хоч точн╕ше було б сказати, що хвил╕ народжуються ╕ вмирають, народжуються ╕ вмирають — а враження таке, що вони б╕жать ╕ б╕жать, ╕ б╕жать. Але бува╓ штиль, бува╓ спок╕й. Море тод╕ блищить, як велике дзеркало. Н╕де жодно╖ хвил╕. Бо в споко╖ нав╕ть хвиля не може народитися. * * * Якби ти знала... Якби ти знала, як я боюся побачень з тобою. Адже коли я бачу тво╖ оч╕, повн╕ св╕тлого захоплення, я розум╕ю, що це в╕дсв╕ти сн╕гу прекрасних вершин Монблана, на яких знаходжуся я у тво╖й уяв╕. ╤ тепер, коли ми разом блука╓мо вулицями, я боюсь сл╕в, як╕ тоб╕ вимовляю, я боюсь думок, якими з тобою обм╕нююсь, я боюсь вчинк╕в, як╕ роблю чи про як╕ згадую в тво╖й присутност╕, бо так не хочеться опуститися у тво╖х очах з прекрасних вершин Монблана. * * * Сьогодн╕ приснилось мен╕, що я вмер. Несуть, мов, мене ╕ в╕ночки ╕з хво╖... Як все це буденно для кул╕ земно╖! Проснувся ╕ згадую все це тепер. ╤ снилось ╕ще кр╕зь серпанок чи флер мов, бачу я ж╕нку — трима╓ левко╖. Вродлива ╕ в╕рна — не знав я тако╖. Мов, з нею танцюю — мов, я кавалер. ╤ ще пак верзлося — мов, п’ю... н╕би вермут, мов, десь за кордоном... х╕ба що в Палермо. Ще яблуня снилася — цв╕ту, ой, рясно — вся в б╕л╕й крас╕ ╕ ранков╕й рос╕. Н╕, скоро я вмерти не можу — це ясно. Я вмру лиш, як справдяться сни геть ус╕. * * * «Який в тебе сад розк╕шний, — сказав мен╕ один чолов╕к, — особливо йому додають розкош╕ груш╕, яблун╕ ╕ вишн╕». «Який в тебе сад розк╕шний, — сказав мен╕ другий чолов╕к, — особливо йому додають розкош╕ сливи, яблун╕ ╕ вишн╕». «Який в тебе сад розк╕шний, — сказав мен╕ трет╕й чолов╕к, — особливо йому додають розкош╕ абрикоси, яблун╕ ╕ вишн╕». Мен╕ лестить, звичайно, що людям сад м╕й до вподоби, але мене за╕нтригувало ╕нше — вони в╕дзначали груш╕, сливи, абрикоси, яких нема╓ в мо╓му саду. ╤нод╕ я картаю себе – треба було пояснити, що в мене нема╓ таких дерев. Але ╕нод╕ думаю ╕нше – а може, людям збоку видн╕ше, може, я не знаю власного саду як треба? * * * А чи бува╓ щось в природ╕ зайве? Коли було завершено будинок, Джек Лондон вглед╕в, що зостався кам╕нь. «Чому ж для нього не знайшлося м╕сця?» — Стояв над ним письменник у задум╕. Великий кам╕нь виявився зайвий. Та ось одного дня помер письменник. Великий кам╕нь раптом став в пригод╕. На ньому викарбували: «Джек Лондон», — важкий, як б╕ль, поклали на могилу. А в╕н гадав, що кам╕нь цей був зайвий! * * * Мимох╕дь зиркнув на себе у дзеркало, ╕ побачив там батька, якого давно, ой, як давно нема╓ уже на цьому св╕т╕. * * * Л╕так летить ╕ гуде. ╤ то добре робить, що гуде, бо саме тод╕, коли ми зачу╓мо гуд╕ння л╕така, саме тод╕ ╕ зверта╓мо на нього увагу. Адже ╕ журавл╕ летять з клекотом, ╤ то добре роблять, що з клекотом, бо саме тод╕, коли ми зачува╓мо клек╕т журавлиний, саме тод╕ ╕ зверта╓мо на них увагу. * * * Я найб╕льше боюся, Що ти прийдеш, але буде п╕зно. Не буде яблук на мо╖х деревах ╤ мен╕ н╕чого буде Тоб╕ запропонувати. Я найб╕льше боюся, Що ти прийдеш, але буде п╕зно. Замерзне р╕чка, ╕ я не зможу Тебе покатати у сво╓му човн╕, хоча човен ╕ матиму. Я найб╕льше боюся, Що ти прийдеш, але буде п╕зно. ...Пливу сам у сво╓му човн╕, Наповненому запашними яблуками.
ЗЕЛЕНИЙ КОЛ╤Р
Протягом усього л╕та зелений кол╕р сосни не привертав уваги — адже вл╕тку ус╕ дерева зелен╕. Восени, коли дерева почали жовт╕ти чи багров╕ти, — зелений кол╕р сосни почав привертати увагу. А вже взимку, коли дерева позбулися нав╕ть ╕ пожовкло-побагров╕лого листя, — зелений кол╕р сосни став викликати у вс╕х захоплення. * * * Якщо ти народився явором, ти повинен завжди бути явором ╕ повинен рад╕ти з того, що ти — яв╕р. ╤ не варто нав╕ть витрачати час на побивання, що ти не дуб чи не секвоя. ╤ тим паче, не варто витрачати час на заздр╕сть до птах╕в, нав╕ть до орлан╕в, що мають розмах крил 2 ╕ 2,5 метра. Ти яв╕р ╕ ти повинен рад╕ти з того, що ти — яв╕р. Бо ти, як яв╕р, ма╓ш сво╖ яворов╕ радост╕. * * * Шкода, що певний, що не можу стати явором над озером, а тим паче — самим озером. А то марив би стати озером, аби Ви, нахиляючись над╕ мною, п╕знавали в мен╕ себе.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7705
|