Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

КРАСНО ДЯКУЮ

Власне, те,
що ранок був чудесний —
це нормально.
Нормально,
що весело співали птахи,
шелестіла тополя біля криниці,
дзюркотів ручай за хатою.
Нормально,
що доля усміхалася радісно,
у будь-якому віконечку,
на будь-якій травинці,
на будь-якому яблукові.
Нормально,
що і небо було блакитне,
як наші мрії,
і це нормально,
що кожна година дня була
чудесна.
Кожна година о цій порі варта того,
аби її відзначали змахами молотів,
як це роблять два бронзових маври
у Венеції, на майдані
 Святого Марка.
Нормально,
що була тихоплинна річка,
що був красивий човен,
що у човні була вродлива дівчина.
І те,
що полудень був чудесний,
теж нормально.
Але за те, що доля при заході
подарувала такі веселкові фарби
моєму небосхилові,
який увесь час мав блакитний колір
з різними відтінками,
моїм останнім деревам,
верхівки яких запалали,
як золоті бані давньоруських
соборів у Києві, за те я їй
розчулено промовляю:
красно дякую.
* * *
Де я живу,
моря немає і чайок немає,
я бачив чайок
тільки в кіно і на малюнках.
А в кіно і на малюнках
чайки літають над морями.
Та, коли я опинився
у селищі, яке розташоване
біля моря,
мені довелося побачити чайок,
коли вони шукають корм
на березі,
коли вони шукають корм
у дворищах рибалок —
а то навіть
вовтузяться на смітниках,
як звичайна
свійська птиця.
Я не засуджую їх.
Але дивно мені було
 спостерігати це.
Я ж бо звик до того,
що чайки
літають над морями.

ЛІСОВЕ ОЗЕРО

Якось після дощу
я пробирався лісом.
Зробив крок і гадаю:
куди б ступити, аби не зав’язнути?
Іду
і проклинаю долю,
що завела мене в ці хащі.
Коли раптом
крізь мереживо листя і гілок
я бачу лісове озеро.
Підійшов. Спинився
І замилувався красою лісу,
яким я пробирався і який відбився
у прозорій воді.
* * *
Як він кохався
в червоних квітах!
Як він кохався
в зеленому листі!
На багатьох його картинах
намальовані
букети червоних квітів
і гілки з зеленим листям.
Він їм пояснював,
яка це краса — червоні квіти,
яка це краса — зелене листя,
але вони не відчували краси
ні червоних квітів,
ні зеленого листя,
бо вони були дальтоніками,
але він цього не знав,
та й вони не знали, що вони
дальтоніки.
І оскільки їх була більшість,
то правда була
на їхньому боці.
* * *
Я в дитинстві
мав неабияку пристрасть
до цирку.
І зараз частенько згадую
 велеречивого клоуна,
Як він, бувало, кричав:
«Якщо це яблуко,
 то так і треба говорити,
що це яблуко»
і при цьому виймав із вуха
 картоплину.
Як ми реготали! Неймовірно.
Дотепний був клоун.
* * *
Дорога до тебе.
Прекрасна дорога упродовж моря.
Але іти по піску
і сподіватися, що подолаєш
велику відстань, —
річ малоефективна.
Як малоефективна річ —
сподіватися на швидкість,
коли ідеш
по піску.
* * *
На певній відстані від мене
іде чоловік.
Який гарний вигляд має
цей чоловік.
Якби я хотів на себе глянути
з такої відстані —
адже цікаво, який я вигляд маю
з такої відстані.
* * *
А хвилі біжать і біжать, і біжать
по морю.
Хоч точніше було б сказати,
що хвилі народжуються
і вмирають, народжуються
і вмирають — а враження таке,
що вони біжать і біжать, і біжать.
Але буває штиль, буває спокій.
Море тоді блищить,
 як велике дзеркало.
Ніде жодної хвилі.
Бо в спокої навіть хвиля
не може народитися.
* * *
Якби ти знала...
Якби ти знала,
як я боюся побачень
з тобою.
Адже коли я бачу твої очі,
повні світлого захоплення,
я розумію,
що це відсвіти снігу
прекрасних вершин Монблана,
на яких знаходжуся я
у твоїй уяві.
І тепер,
коли ми разом блукаємо вулицями,
я боюсь слів,
які тобі вимовляю,
я боюсь думок,
якими з тобою обмінююсь,
я боюсь вчинків,
які роблю чи про які
згадую в твоїй присутності,
бо так не хочеться опуститися
у твоїх очах
з прекрасних вершин Монблана.
* * *
Сьогодні приснилось мені,
 що я вмер.
Несуть, мов, мене і віночки із хвої...
Як все це буденно для кулі земної!
Проснувся і згадую все це тепер.
І снилось іще крізь серпанок
 чи флер
мов, бачу я жінку — тримає левкої.
Вродлива і вірна — не знав я такої.
Мов, з нею танцюю —
 мов, я кавалер.
І ще пак верзлося — мов, п’ю...
 ніби вермут,
мов, десь за кордоном...
 хіба що в Палермо.
Ще яблуня снилася —
 цвіту, ой, рясно —
вся в білій красі і ранковій росі.
Ні, скоро я вмерти не можу —
 це ясно.
Я вмру лиш, як справдяться
 сни геть усі.
* * *
«Який в тебе сад розкішний, —
сказав мені один чоловік, —
особливо йому додають розкоші
груші, яблуні і вишні».
«Який в тебе сад розкішний, —
сказав мені другий чоловік, —
особливо йому додають розкоші
сливи, яблуні і вишні».
«Який в тебе сад розкішний, —
сказав мені третій чоловік, —
особливо йому додають розкоші
абрикоси, яблуні і вишні».
Мені лестить, звичайно, що людям
сад мій до вподоби,
але мене заінтригувало інше —
вони відзначали груші, сливи,
 абрикоси,
яких немає в моєму саду.
Іноді я картаю себе –
треба було пояснити, що в мене
немає таких дерев.
Але іноді думаю інше –
а може, людям збоку видніше,
може, я не знаю власного саду
як треба?
* * *
А чи буває щось в природі зайве?
Коли було завершено будинок,
Джек Лондон вгледів,
що зостався камінь.
«Чому ж для нього
не знайшлося місця?» —
Стояв над ним письменник
у задумі.
Великий камінь виявився зайвий.
Та ось одного дня
помер письменник.
Великий камінь
раптом став в пригоді.
На ньому
викарбували: «Джек Лондон», —
важкий, як біль,
поклали на могилу.
А він гадав, що камінь цей
 був зайвий!
* * *
Мимохідь зиркнув
на себе у дзеркало,
і побачив там батька,
якого давно,
ой, як давно немає
уже на цьому світі.
* * *
Літак летить і гуде.
І то добре робить, що гуде,
 бо саме тоді,
коли ми зачуємо гудіння літака,
саме тоді
і звертаємо на нього увагу.
Адже і журавлі летять з клекотом,
І то добре роблять, що з клекотом, бо саме тоді,
коли ми зачуваємо клекіт
 журавлиний,
саме тоді
і звертаємо на них увагу.
* * *
Я найбільше боюся,
Що ти прийдеш, але буде пізно.
Не буде яблук на моїх деревах
І мені нічого буде
Тобі запропонувати.
Я найбільше боюся,
Що ти прийдеш, але буде пізно.
Замерзне річка, і я не зможу
Тебе покатати у своєму човні,
хоча човен і матиму.
Я найбільше боюся,
Що ти прийдеш, але буде пізно.
...Пливу сам
у своєму човні,
Наповненому запашними
 яблуками.

ЗЕЛЕНИЙ КОЛІР

Протягом усього літа
зелений колір сосни
не привертав уваги —
адже влітку усі дерева зелені.
Восени,
коли дерева почали жовтіти
 чи багровіти, —
зелений колір сосни
почав привертати увагу.
А вже взимку,
коли дерева позбулися
навіть і пожовкло-побагровілого
 листя, —
зелений колір сосни
став викликати у всіх захоплення.
* * *
Якщо ти народився явором,
ти повинен завжди бути явором
і повинен радіти з того, що ти —
явір.
І не варто навіть витрачати час
на побивання,
що ти не дуб чи не секвоя.
І тим паче, не варто витрачати час
на заздрість до птахів,
навіть до орланів,
що мають розмах крил 2 і 2,5 метра.
Ти явір і ти повинен радіти з того,
що ти — явір.
Бо ти, як явір, маєш
свої яворові радості.
* * *
Шкода, що певний,
що не можу стати
явором над озером,
а тим паче — самим озером.
А то
марив би стати озером,
аби Ви,
нахиляючись наді мною,
пізнавали в мені
себе.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема "Душі криниця"