Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОРТРЕТ СУЧАСНИКА

Дев’ятий рік поспіль ворота середньовічної фортеці у Судаку відкрилися для гостей Криму та учасників міжнародного лицарського фестивалю історичного фехтування «Генуезький шолом-2009». Як завжди, відбулися турніри у номінаціях «меч-меч», «щит-меч» та «нестандарт»; також відбувся і ковальський фестиваль «Нащадки Сварога»; а ще відвідувачі Генуезької фортеці спостерігали за баталіями не лише на ристалищі (відокремлене місце для турнірних, і не тільки, поєдинків), а й на сцені під час постановочного бою, хоча з постановочного тут лише театральна частина, а от бугурт (бій стінка на стінку) – справжній (!); також можна було спробувати себе у якості гончара чи коваля, лучника чи арбалетника; учасники фестивалю і туристи мали можливість прогулятися «Містом майстрів», де на них чекали середньовічні ювеліри і ткалі, майстри по шкірі та дереву зі своїми виробами, а ще й рунний оракул... Традиційно можна було навчитися і певній кількості базових рухів історичного фехтування за допомогою професійного тренера Анджея Бокача із Феодосії.
Користуючись нагодою, я вирішила поспілкуватися з цим лицарем, який не просто ліворуч чи праворуч махає клинком, а вчить інших відчувати і розуміти, що таке чесне і благородне протистояння.

ЗАДАТКИ ЛИЦАРЯ МАЄ КОЖЕН. ТА ЧИ КОЖЕН МОЖЕ НИМ БУТИ?

Щодо того, чи відчуває він, власне, себе лицарем, то Анджей відповів, що намагається виховати у собі ті моральні та фізичні якості, які притаманні сучасному образу справжнього лицаря, і не дати їм стертися, якщо вони уже є: “Питаєте, чи легко бути лицарем сьогодні? — із посмішкою перепитує він мене. — А чи легко працювати на улюбленій роботі? Вона ж нерідко вимагає напруження усіх творчих та життєвих сил. Але ж це є творчістю себе! Думаю, що у кожної людини є ті якості, які можуть зробити її лицарем, та не кожна хоче так жити. У різних ситуаціях людина проявляє себе по-різному... Наприклад, я намагаюся дотримуватися активної життєвої та громадянської позиції. Не проходжу повз, стараюся змінити світ навколо себе, щоправда, сподіваюся, не на шкоду світові... На своїх тренуваннях прагну виховувати у людях волю, звичку самовдосконалюватися, впевненість у своїх силах, знання, де саме ці сили можна, а де й не можна застосувати. На мою думку, усі ці вміння та навички є невід’ємними атрибутами справжнього лицаря. А щоб лицарів стало більше, треба, щоб у ЗМІ, культурі, політиці тощо думали про наслідки, до яких можуть призвести ті життєві філософії, які там рекламуються. І йдеться не лише про екранне засилля алкоголю чи тютюну зокрема, а про усю сучасну систему моральних та духовних цінностей загалом».
Наступне моє питання було абсолютно логічним: як же починалося оте сучасне лицарство для фехтувальника?
 «Починалося для мене усе досить просто, — згадує Анджей своє перше аматорське знайомство з фехтуванням. — Мені пощастило з двором, у якому я виріс: починали з боїв на палицях, самі робили собі якісь примітивні шоломи тощо... Але у нас це майже відразу переросло у щось організоване. Був момент передачі навичок: старші вчили молодших елементарному стройовому кроку і бою, тримати шеренгу, основних ударів і блоків. Між сусідськими дворами велися «справжні війни», і не якісь бійки, а стратегічні бої із закріпленням на місцевості та штурмами. Найцікавіше, що стосунки між компаніями були гарні, ми таким чином вчилися тактиці бою. Трохи пізніше, років з восьми, я потрапив у секцію східних єдиноборств. Там теж вчили основам фехтування, щоправда східного штибу. Це також дало мені можливість розвиватися. Але східним бойовим мистецтвом я займався лише до тих пір, поки не підріс. Потім мені просто фізично стало незручно, адже конституція тіла стала інакшою, важелі інші, та й центр тяжіння у європейців, на мою і не тільки думку, знаходиться вище, ніж у людей зі Сходу. Самі стилі гарні, але, як на мене, нам не дуже підходять. Дитині воно байдуже, адже вона ще не сформована. Хоча я на сто відсотків згоден із твердженням, що немає сильного стилю, а є сильний майстер. Все залежить від людини: якщо вона поставить перед собою певну мету, то обов’язково її досягне».
Трохи згодом деякі з друзів Анджея поїхали вчитися у Харків і звідти почали привозити варязькі фехтувальні та бойові техніки. Це якраз і була перша нормальна важка Європа (обладунки), з якою він ознайомився приблизно 1996 року.
«Усе було доволі факультативно, — розповідає лицар. – Почав усім цікавитися, шукав самотужки інформацію, багато читав. Варто зауважити, що на той час я уже став тренером зі спортивних бальних танців, а тому мені було достатньо легко розробити собі систему тренувань. Мені показали базову техніку ведення бою, а я її взяв і розвинув для себе. Крім того, у нас приблизно тоді ж з’являється так званий російський стиль. І хоча то більше рукопашна база, але доволі багато давала вона і для фехтування. Звідти теж взяв чималенько, адже там абсолютно свій підхід, який ані на Європу, ані на Схід не схожий».
Сам Анджей є не просто фехтувальником чи бійцем, а професійним танцюристом із судейською категорією. Як хореограф він може розкласти ледь не будь-яку техніку, як танцювальну, так і бойову, і взяти з неї елементи для своїх власних тренувань. Коли спостерігаєш за ним на ристалищі, складається враження, що він не просто завдає удару, а ще й одночасно танцює: рухи його дуже плавні і граційні, але з чіткою фіксацією.
«Зараз танцями я займаюся більше для себе, — розказав про місце танцю у своєму житті наш герой. – А почалося усе в мої чотирнадцять років — пішов на спортивні бальні танці після гімнастики та східних бойових мистецтв. Займався професійно, маю тренерське посвідчення та право на суддівство. Відтанцювавши своє, став тренувати людей. Також факультативно вчив слов’янські та інші народні танці, щоб знати, як рухатися. Це теж допомогло вдосконалити бойову техніку».
На питання, чому він реконструює саме «Польщу» і польську техніку бою, Анджей відповів, що все до банального просто: «Справа у походженні, — сказав реконструктор. — Я сам є поляком, тому й займаюся польською шаблею. Мій рід походить з польської дворянської шляхти. Мені дуже легко прослідкувати свою генеалогію, бо збереглися альбоми, записи тощо. По жіночій лінії у мене взагалі чистий родовід, а по чоловічій — Західна Білорусія – у той період, як пам’ятаєте, територія Речі Посполитої. Щодо педагогіки, то прадід у мене був директором гімназії, тож гени, певно, даються взнаки: у мене й самого дванадцять років педагогіки. А щодо історичного фехтування, то шляхта у середні віки якраз воювала, тож у мені, певне, є той лицарський бойовий дух пращурів...».
Щодо своєї тренерської діяльності, то Анджей Бокач сьогодні уже спеціально не робить наборів у групи. Люди різних вікових категорій самі приходять до нього займатися. «Є старші за мене, — зауважив він, — є молодші, а є й однолітки. До кожного намагаюся знайти індивідуальний підхід. Хоча свого часу склалася така фраза про мене: «Олексійович — добра людина лише до тих пір, поки не одягне шолом», — на цих словах Анджей не зміг втримати посмішки, але уже серйозно вів далі, – справа у тому, що ми займаємося, власне, бойовим мистецтвом! По-перше, «бойове», а по-друге, все ж таки «мистецтво»!.. І воно, безперечно, розраховано на бій і на ураження противника, перемогу над ним. А от наскільки ти людина, наскільки ти розвинений духовно, морально і фізично, настільки ти використовуєш реальний бойовий прийом до тієї міри, щоб людину не лише не вбити, а й навіть не травмувати. Наприклад, якщо робота в обладунках, то лише по захищених ними ділянках! По-перше, менше шансів покалічити, а по-друге, це чесно. Якщо ж людині у мозку чогось забракло, вона зробила собі поганий обладунок і вийшла у ньому в бій, то це уже її провина, якщо її травмували. Але якщо боєць працював у відкриту зону, то це вже і нечесно, і негарно! І справа тут навіть не в тому — по-лицарськи це чи ні. Адже образ такого собі лицаря-романтика, який і танцює, і співає, і уособлює собою цілковите благородство, склався лише у XVIII столітті, у ті часи, коли модним став культ куртуазії. До того це були звичайнісінькі вояки-найманці, які не гребували підзаробити навіть і на заручниках... Та не про це йдеться, а про те, що треба у будь-якій ситуації залишатися чесною людиною. А щодо бойового мистецтва, то вдосконалюватися у ньому можна усе життя! І коли людина приходить до мене, то спершу я місяць-два працюю з нею доволі жорстко, не даючи особливо багато навичок. Вона ж або за якийсь час «переплавиться» у тренуваннях, як у горні, або ж «згорить» і піде геть. І от лише тоді, коли людина перевтілюється, якщо можна так сказати, стає іншою, з нею можна працювати далі. До речі, я рідко коли виганяю людей, вони самі йдуть...».
На питання, як він ставиться до жінок у бою, Анджей відповів, що не бачить у цьому нічого фатального чи незрозумілого. Якщо жінці це подобається, то, на його думку, нехай собі займається. Єдине, що варто попереджати, адже на обладунках не написано: «Увага! Обережно! Я — жінка!», а з супротивником, як правило, у бугурті чи на турнірі Анджей працює у повну силу. Жінки ж при усіх їхніх навичках все ж таки тендітні створіння. До речі, щодо жінок: дружина Анджея є його випускницею з історичного фехтування. Під час випускного бою він у двох місцях поламав їй палець, а вона жодного слова не сказала, і довела бій до кінця, витримавши його з честю. Та й сам Анджей, буває, при травмах доводить розпочатий бій до логічного завершення, нерідко виходячи з нього переможцем. Певно, це про них говориться у народній мудрості: яке йшло, таке й здибало. Дружина підтримує і прекрасно розуміє свого лицаря.
Якщо ж говорити про якусь життєву, чи то пак лицарську філософію, то Анджей вважає, що найважливіше — бути щирим та чесним із людьми та самим собою: «Я б не сказав, що чесність та щирість заважає жити, але вони вимагають від тебе дуже багато. Простіше, безперечно, виживати через підлість. Але навіщо таке виживання? Не розумію... Для мене ж найголовніше — внутрішня духовна рівновага», — стверджує хореограф, лицар і наставник в одній особі Анджей Бокач.
Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
Фото О. НОСАНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Крим - наш дім"