Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога редакціє газети «Кримська світлиця»! 7 жовтня нинішнього року минає 25 років як в тюремній лікарні в місті Ленінграді помер талановитий український журналіст, перекладач, правдолюбець і великий патріот України Валерій Марченко.
Він народився 16 вересня 1947 року в Києві у високодуховній українській родині. Його дід по матері, Михайло Іванович Марченко – відомий історик, професор Київського університету ім. Т. Шевченка, перший радянський ректор Львівського університету ім. І. Франка. Мати Валерія, Ніна Михайлівна – викладач української мови, кандидат педагогічних наук. В любові до української мови, культури, історії вона виховувала Валерія. Отож для нього поняття Батьківщини, честі і справедливості були понад усе. Людина з такими переконаннями в більшовицькій імперії зла не могла залишитись на волі.
Відбувши перше тюремне ув’язнення, 21 жовтня 1983 року важкохворого Валерія вдруге заарештовують і засуджують до 10 років таборів особливого режиму і п’ять років заслання. Правда, диявольський режим запропонував йому вибір – покаяння і воля або тюрма. Валерій вибрав останнє, розуміючи, що іде на вірну смерть.
Нехай же мій допис буде квіткою пам’яті на його могилу напередодні дня народження. Нехай ім’я Валерія Марченка вічно живе у свідомості українців та вчить любові до України.

Юрій ГАЛАБУРДА. м. Київ.

ВАЛЕРІЙ МАРЧЕНКО В МОЄМУ ЖИТТІ

Не судилося мені зустрітися з Валерієм за його життя, хоча у Києві я з 1969 року. І все ж ми, дякувати Богу, стрілися, так би мовити, заочно. А могли в цьому неспокійному світі і так розминутись. Прийшов він до мене своєю книгою «Листи до матері з неволі» через більш ніж десять років після його трагічної смерті. Прийшов, щоб залишитись зі мною тепер уже назавжди.
Непросто знайти слова, щоб ними описати всі думки, почуття і переживання, які заполонили мене, коли я читав і перечитував цю неповторну, повчальну і вражаючу книгу. Переді мною постав молодший за мене на 10 років, талановитий, залюблений у життя і людей молодий київський інтелігент, людина відкритої і щирої душі, шляхетної вдачі і козацького духу. Він відразу став мені дуже близьким і рідним через свою любов до всього українського — мови, історії, культури, через благоговійну любов до матері, до своєї родини. А вже своїм незмінним устремлінням в усьому до істини, до справедливості в малому і великому, рішучою боротьбою за правду проти усякого зла, незламною волею і титанічною силою духу Валерій Марченко став для мене, людини на схилі літ, учителем. До цього часу про це знали тільки Бог і я, а віднині хочу повідати про це й іншим людям. І дуже хочеться, щоб цих людей було якомога більше, особливо серед молоді, бо у Валерія є чому вчитись усім і завжди.
Мати і син. Це окрема, дуже хвилююча тема в моєму пізнанні особистості Валерія Марченка. Він не просто любив, він боготворив свою маму Ніну Михайлівну. Ці почуття до матері буквально пронизують усі його листи з неволі. Він пишався мамою, яка виховала його в любові і пошані до українського слова, до нашої історії і культури, навчила бути непримиренним до усякої неправди, найбільше цінувати в людях доброту, чесність і порядність. Добре уявляючи, яких душевних мук і страждань він завдає мамі своїм перебуванням у важких умовах неволі та ще й будучи нездоровим, Валерій разом з тим дуже делікатно переконував її, що він не може зрадити своїх принципів, уявлень про добро і зло, які вона ж йому і прищепила. Ніна Михайлівна, звичайно, розумом це усвідомлювала, але серце кричало про інше. І вона боролась за сина усіма силами і можливостями, боролась до останнього дня життя свого Валерія. А як він відлетів до Бога, зробила усе, щоб він жив у пам’яті людей своїм словом, життєвим подвигом. Вони були єдині, як ніхто, за життя Валерія, і такими ж залишились після його смерті. Саме такими єдиними і нероздільними Мати і Син увійшли в моє життя.
З Ніною Михайлівною вперше зустрівся я зовсім випадково. Матір Валерія вся світилась добротою, чуйністю і уважністю до людей, розумом — такою я її і уявляв. Зі мною якраз була книга Валерія «Листи до матері з неволі», в якій на моє прохання вона написала кілька теплих слів. Відтоді час від часу ми стрічались в Гатному на могилі Валерія, в музеї середньої школи № 175 на Нивках, де вчився син. Якось я побачив Ніну Михайлівну недалеко від свого будинку. Виявилось, що ми сусіди. Вона сказала свою адресу і запросила заходити. З великим хвилюванням вступав я вперше у її помешкання, в якому все просякнуто духом Валерія. Зі світлин на мене дивились його уважні, проникливі і трохи сумні очі. На полицях стояли його книги, матеріали про нього. Познайомився з онуком Ніни Михайлівни Максимком.
Йти до мами Валерія для мене завжди урочиста і святкова подія. Позаду лишається цей розхристаний і бездушний світ, в якому ми живемо. У Ніни Михайлівни я забуваю про нього, бо все у неї по вінця наповнене високою духовністю, культурою, українською щирістю і щедрістю. Не раз і не два буде мова про Валерія. Я щось запитую, а Ніна Михайлівна піднесено розповідає. І цю розповідь я слухаю, наче якусь молитву, а на душі стає так добре і світло, як колись дуже давно на Святвечір у моєї мами.
Вертаюсь до чи не найголовнішого, що було притаманне Валерію. Він завжди був з Богом і закликає усіх нас бути з Ним скрізь і в усьому. Закликає своїм правдивим словом, усіма своїми чистими життєвими помислами і ділами, а не якоюсь примітивною агітацією. В силу свого природного аналітичного розуму, доброго серця і чистої душі, високоморального сімейного виховання він жив згідно з Божими заповідями і до глибинного сприйняття Бога. Але потрапивши в совєтський концентраційний табір, у це найдосконаліше царство сатани на землі, Валерій стає глибоко віруючою людиною. У тому пеклі люди без Бога в різний спосіб дуже скоро гинули, а люди з глибокою вірою в Бога, зокрема колишні члени ОУН-УПА, з якими близько запізнався Валерій у таборах, у цих нелюдських умовах жили по 20 і більше років, та не просто жили, а залишались людьми зі своїми твердими переконаннями, з глибокою вірою в торжество справедливості на землі, на одній шостій частині якої тимчасово панує диявол. 
Все побачене, відчуте і вистраждане Валерієм по обидва боки колючого дроту в більшовицькій імперії зла привело його до глибокого розуміння Бога, до твердого переконання, що без Бога людське життя не життя. Перебуваючи на засланні в Саралжині на півночі Казахстану (1979–1981 рр.) він склав власну молитву «За просвічення розуму». Вона закінчується такими словами: «Прив’яжи мене до Себе нерозривним вузлом любові, бо Ти єдиний заспокоюєш серце, а без Тебе все є гидота». У невеликому нарисі «Вірити і тільки» Валерій Марченко відстоює необхідність духовної поживи для усіх людей і закінчує його таким словами: «відмовившись від комуністичної жуйки, слід нарешті вдихнути цілющого повітря Віри і будувати своє життя на засадах справжньої людськості». Хіба це не живе слово Валерія з небес до усіх нас, а особливо до усіх чиновників знизу доверху, щоб будували своє життя на засадах Віри і людськості?». Але це слово потрібно нести до людей, особливо до молодого покоління, щоб воно жило у їхній свідомості, щоб воно розуміло — за це слово Віри і Правди Валерій, не вагаючись, пішов на смерть, але ні на йоту не відступив від Божих заповідей. 
Думаючи про Валерія, про його коротке подвижницьке життя, я постійно роблю висновок, що він загинув не лише за свої переконання, які суперечили панівній ідеології тої держави, а в першу чергу за торжество Добра над Злом на землі взагалі, а значить за Вчення Христа. Отже, він був, є і залишиться назавжди мучеником за Віру Христову, оскільки мав нещастя народитись і жити в країні тотального і дикого атеїзму, глумливого і варварського заперечення Бога і тим не менше безоглядно виступив переконаним, послідовним і палким поборником безбожної системи, своє ставлення до якої він окреслив знаменитим і глибоким за змістом висловом — «заперечення більшовизму для мене не відкриття, а спосіб існування». Кажуть, що велике краще пізнається з відстані простору і часу. В цьому сенсі чим більше я думаю про Валерія, тим більше бачу його святою людиною. І так думаю не я один, це думка багатьох людей, які глибинно відчули всю сутність його мученицького і подвижницького життя.
В одному зі своїх нарисів під символічною назвою «Це неземне довготерпіння» Валерій Марченко з особливим почуттям пише про українського мученика, члена ОУН, Степана Мамчура, серце якого перестало битись на 26-му (!) році польсько-радянського ув’язнення. Після кончини цієї людини, пише Валерій, ми цитували одне одному його слова: «Друзі, я хочу померти за Вас». А мені подумалось, що той мученик помер не лише за друзів, що були поруч з ним у концтаборі, він помер за усіх нас, нині сущих в Україні українців, а також за тих, які прийдуть в Україну і після нас. За нас помер і Валерій Марченко, за нас померли тисячі таких, як він, в’язнів сумління в совєтських концтаборах. За нас загинули і продовжують гинути вже ніби в незалежній Україні українці-патріоти. Це все ми повинні міцно тримати в пам’яті. І не просто пам’ятати про це, а робити все можливе, щоб зупинити назавжди цей страхітливий процес. І нехай нам усім у цьому допомагає Бог і світлий образ Валерія Марченка — мученика, подвижника і борця, який смертю смерть подолав.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2009 > Тема "Українці мої..."