Версiя для друку Обговорити в форумi

Слава Ісусу Христу!
Дорога «Світлице», прочитав на Твоїх шпальтах публікацію Сергія Лащенка «Моя Катруся чекала мене усі 25 років...». Автор у своєму інтерв’ю з Дмитром Верхоляком наголосив на ефекті доміно. Як би було добре, щоби той ефект на публікації п. Сергія не закінчився, не згас. Розлога наша Україна, а доля її склалася так, що тим принципом доміно можна опоясати всю її.
Мої стежки-дороги перехрещувалися із стежками Верхоляка і не тільки у Мордовії, і не тільки зі стежками Верхоляка. Ось живе, чи, радше, доживає свої безрадісні дні людина-легенда Василь Пірус. Доживає в інвалідському домі, в Тернопільському районі, с. Петрики, вул. Зелена, 15, 47720. Василь — це один із останніх могікан, який свідомо все, що мав, віддав боротьбі за волю. Ось з ким би зустрінутись п. Сергієві Лащенку!
Але сьогодні я хотів би повести розмову про той принцип чи ефект доміно. І до Богородчан — Чортків хотів би прилучити ще й Коломию, і хоч коротко розповісти про трагедію, яка не обтяжила, на жаль, сумління світу, як і безліч трагедій, спричинених чужинцями на нашій землі, до яких світ завжди був глухий і байдужий. Але наша розлога Україна повинна про них знати, не забувати і онуків навчати.
Як відомо, Організація Українських Націоналістів, керована Степаном Бандерою, 30 червня 1941 року у Львові оголосила на всю Україну про відновлення незалежної Української держави. Оголосила без консультацій з німецькою політичною елітою. На вимогу німецького керівництва відкликати Акт проголошення незалежності ОУН відповіла відмовою. Всі спроби німців схилити ОУН до політичних порозумінь не дали бажаних для німців наслідків, і тоді СД видала низку своїх секретних розпоряджень:
Повідомлення СД ч. 4 15 вересня 1941 року: «Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більше шкідливою... Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому... Вжито відповідних заходів».
Наказ німецької служби безпеки від 25 листопада 1941 року: «Не підлягає сумніву, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті України з метою створення незалежної Української держави. Наказуємо: негайно заарештувати всіх членів ОУН і після ґрунтовного переслухання таємно розстріляти під приводом грабунків. Прочитавши цього листа, негайно його знищити» (цей документ був пред’явлений як звинувачувальний доказ у ході процесу над нацистськими злочинцями в Нюрнберзі).
Наказ СД ч. 164 від 4 лютого 1942 року: «...привернути до якогось співробітництва прихильників руху Бандери неможливо. Так що залишається єдиний шлях — повне знищення цього руху».
За ними наступили репресії і терор, спрямовані проти українських патріотів, про що сьогодні широко відомо, хоч це і не схаменуло всяких симоненків і вітренків, які далі сіють облуду навіть з трибуни ВР України. І не припинять свої брехливі вигадки, бо якщо людина запродала душу і тіло, і їй байдуже, яку славу по собі залишать своїм онукам, то тут ради вже нема, тут, як кажуть, медицина безсила.
Фашистський терор не оминув і Коломию. І хоч порівняно з іншими містами Галичини кількість заарештованих була меншою, але жахіття в’язниці, яку під кінець Австрійської імперії збудував для Коломиї її імператор Франц Йосиф, було страхітливим.
Перші арешти відбулися 5 лютого 1942 року. Заарештовано було 20 чоловіків і 8 молодих дівчат. Допити, які проводив сам комендант гестапо, Вайсман, нічим не відрізнялися від інших затінків німецьких тюрем. Найбільше дошкуляв голод. За свідченнями п. Лідії Біль, яка досі проживає в Коломиї, в’язнів часто переводили на штрафний пайок, коли видавали по 150 грамів хліба і один раз на три доби півлітра юшки з гнилої капусти. На ослаблені тіла навалився тиф. Декому пощастило попасти в лікарню. До лікарні дісталася і рідна сестра п. Біль, п. Зеновія Гоянюк, звідки ОУН зуміла викрасти ув’язнену.
Арешти сипалися як з рогу достатку. Сіризну камерних буднів «скрашали» акції. Це були дні, коли по списках виривали з тюремних келій в’язнів, в’язали по чотири колючим дротом, вантажівками вивозили в Шепарівський ліс і там розстрілювали. У своїх записах-спогадах учасник тих подій покійний доктор Микола Пригродський залишив свідчення, сповнені невимовного жаху: «... акція! — сказав один із наших товаришів, що сидів тут уже чотири місяці і на всьому добре розумівся. Акція — це операція підготовки до вбивства великої кількості людей. Почувши такі слова, по шкірі всіх нас повіяло холодом. Чия черга? Кому нині умерти? Ніхто не питає, але в очах у всіх таке запитання... Ще якась команда, і коло сусідньої камери роздається: «Оленюк!» — це викликає надзиратель. Оленюк у нас. Став біля дверей, очі дивляться в нікуди, в невідоме, губи бліді, піт виступив на лобі густими дрібними краплями. Коло другої, третьої камер повторюється: «Оленюк!» і нарешті біля наших дверей:
— Оленюк!
— Є, — відповідає Оленюк неприродним голосом.
— Як ім’я?
— Степан
— Виходи!
...гомін багатьох кроків... Намагаємося рахувати по чотири. Сотня. Друга, третя, четверта, п’ята колони — п’ятсот. В основному це мадярські євреї, привезені напередодні. Між ними і наші хлопці.
Виклики затихли. Нарешті чуємо розмову надзирателів у коридорі: «Акція закінчилася».
Телефон (стукіт у стіну) з сусідньої камери. Всі прикладають вухо до стіни: сьогодні розстріляли «Лиса» — Оленюка, Максима Микитюка. Чуємо десяток знайомих імен і прізвищ.
Помоліться за них! І всі ми, як на команду, впали на коліна. Сльози заливають очі. Ніхто тих сліз не соромиться. Віддаємо честь жертвам дикого терору гітлерівських наїзників».
Тиф поклав на цемент майже всіх в’язнів. 21 березня обезсилених, у безпам’ятстві всіх вивозять до знаменитої Чортківської тюрми. Тікаючи перед наступаючими німцями в 1941 році, «доблесні і непереможні визволителі» тут розстріляли 800 в’язнів.
У Чорткові умови відрізнялися від коломийських. Працював жіночий підпільний допороговий комітет, який через сестер-монахинь Німфодори і Неоніли із Згромадження Святої Родини, що працювали у шпиталі, і завдяки лікарю єврею багатьох в’язнів вдалося підняти на ноги, навіть влаштувати втечу Ірині Яремчук.
Але настав день 27 листопада 1942 року. Холодний дощовий ранок пізньої осені. День Ягільницької трагедії. За списком на подвір’я тюрми вивели 52 в’язнів тільки в білизні. Обезсилених тюрмою і тифом посадили в машини і вивезли на поле між Чортковом і Старою Ягільницею. Тут на приречених чекали вже викопані ями на колишньому Ехеrzier Рlatz, де колись «зіцерували» австрійських вояків...
Минули десятиліття. Волею Всевишнього завжди так буває, що гинуть не всі приречені. Хтось залишається, щоби «тайне стало явним». Вивезена в Освєнцим п. Лідія Біль вижила і повернулася, щоби не тільки розповісти про одну із найчисленніших трагедій, але й влаштувати поминальні і пошукові заходи. Віднайти могилу не вдалось. «Поки що не вдалось», — пише п. Андрій Базилінський, автор книжки «Нас постріляли німці в сорок другому...» і висловлює надію, що при застосуванні новітніх методів пошуку могилу вдасться відшукати. А поки що при дорозі на краю Ягільницького поля височить хрест з відповідним написом, що взиває до кожного, хто проходить, проїжджає, хоч короткою молитвою згадати героїв-мучеників Ягільницької трагедії. У числі в’язнів-коломиян був і священик о. Павло Витвицький. Перед розстрілом він встиг усіх висповідати і відпустити їм гріхи, сам же не мав перед ким висповідатися, розстріляний без сповіді.
«Знаючи їхню завзятість і жертовність у праці, — пише п. Біль, — не можу не повірити, що та ворожа куля знищила їх безслідно. Для героїв немає забуття. Через віки стелиться їм сонячна дорога до людських сердець. Скоріше, повірити можна і вірю, що кості наших героїв перемінилися у міцне коріння, котре глибоко вросло в залиту кров’ю землю, і росте там плід любові до нашої України, любові щирої, дуже потрібної наступним поколінням.
Вічна пам’ять борцям за волю України! ...За мужні душі, чисті душі молімось, люди, добрі люди!»

о. Зиновій КАРАСЬ.
м. Коломия.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2009 > Тема ""Білі плями" історії"