Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВЕЛА З ЖИТТЯ

ОЦЕ, Світланко, дибаю собі подвір’ям, пораюсь на хазяйстві та й буцім із тобою розбалакую. Вибачай, що я так: хто ж знає, коли приїдеш із того Києва — хіба тепер наїздишся? А я сама, як палець. З ким же словом і перекинутись, як не з онучкою любою?
Ти нарікаєш у листі, що горе — мати багато кавалерів: не вгадаєш, на котрому спинитись. Як на мене, то б хотіла бачити коло тебе геть би й найпершого на весь Київ. Хай би золотий був, я б ще подивилась, чи моїй Світланці до пари! Ото вибирай, дівчинко, й тішся, що є з чого.
Ви, дівчата нинішні, розумніші, бо ми були дикі, їй-Богу! Танцюю ото з хлопцем — боюсь і притулитися: це ж, мовляв, буду «в положенії»! А поцілує котрий — людоньки! — як після того йому і в очі глянути?!
Хлопців же й за мною бігало — хоч гать гати. Бо я собі й непогана була (мені вдає, що ти на лиці — викапана я!) і веселенька. Вже розказувала тобі про наші «дискотеки», але й ще послухай! Там таких веселощів, що ну! Після ланки приженешся додому — все-все поробиш, аби лиш мама до клубу пустили. Босі, наморені, а танцюєм — аж ями в долівці повибиваємо! Блохи по ногах скачуть — не встигають і кусати! І кужеля, і гопачка, і «во саду лі», й «на реченьку»... Полька, вальс — чого тільки душа забажає!
І всюди я перша. Всіх парубків танцювати понаучувала. Тільки твоєму дідові, а моєму судженому, ніяк не могла втокмачити, чим карапет від краков’яку різниться та як дівчину до танцю просити й ніг їй не повідтоптувати!
Мій Василько до танців як валянок був. Якби хто сказав, що заміж за нього піду... Ну, не знаю.
Оце я нашу медичку закликала черешень собі нарвати (найкращі гілки тобі зоставила — не барися!). То вона й мені відсипала. Драглюю тепер ягоди й балакаю з тобою, бо чим старій бабі ще зайнятися? Ну, а ви чого шукаєте? Чого заглядаєте? Ягідок хочете? Варення все одно не про вас, а для моєї онучки! Це я, Світланко, до курчат обзиваюся. Позбігалися, дзьоби наставили. Ой доцю, так по селі рябці курчат крадуть, так уже крадуть!.. Поки я з хати на своїх палицях до нього викульгаю — вже їдного-двох і слід прохолов! Терениха казала, що її онуки орла бачили в наших місцях: це ж скількоро курчат отакому треба на обід!.. Бач, яка вже я: почала про хлопців, а звела на рябців!
...ПРОВОДИЛИ мене то їден, то другий, то третій. А то — усі зразу. Правда, самим проводжанням усе й кінчалося. Мама так сердились! «Ану, піди порозганяй тих магалясів, а нашу цокотуху забирай до хати!», — на тата гарикнуть. Тато вийдуть неспішно, закурити в хлопців попросять. Заким перебалакають із ними про жнива, про погоду — не одна промине година. Аж тоді спохватяться: «Тебе, Галю, мама до хати кликали!».
Що ж, прізвище маю Мальована, то й сама, як писанка! Навіть батюшка, як стріну їх часом де на вулиці, бувало, «моляться»:
— Які ж литочки під нею! А коси — як дві руці! Що за дівчина!
Я їм:
— Ідіть собі, батюшко, к чорту!
Отак і з дідусем твоїм, Світланко: як не прожену, то насміюся!
О, ця вже хвостиком привиляла. Мостись, красуне, скраю на лавці, не підходь близько! Ти ж зараз, де не пройдеш, усюди вовну лишаєш. Линяє наша киця, Світланко, трохи негарна зробилася наша Полюня (вона Попелюшка, бо сивенька, але Полюня — якось ласкавіше). Зате яка молодчина, як щурів душить! Моя ж ти хороша!..
...А Ракелька й Маркусик, Світланко, вже місяць, як пропали. Видно, поїли мишей труєних! Шкода! Коли не згадаю, то заплачу: вони ж мені — мов рідні в моїй самотині!
Та годі, не люблю про сумне.
ОТОЖ — насміхаюсь. Виношу хлопцям груші із батькового саду — твоєму дідусеві, а моєму Васюні, все, було, найгірших, найтвердіших повибираю! Такий він був мені чогось миршавий та смішний!..
А коли повернувся з війська, то що думаєш? Почав по-руському закидати!
Ах, ти ж москвич репаний!
Відтоді як забачу його, то шпильки й пускаю:
— Ето ти, Васілій, как: насовсьом, алі в отпуск пожаловал?
Чи:
— А у вас у Расєї льопа цветьоть ілі сразу родіт?..
Він, сердега, швидко забув язика по-чужому ламати. І дітям своїм після того, і вам, онукам, заказував!
Відучитись відучився, але слави йому таки наробила. Пам’ятаєш, ми з тобою пиріжки пекли? Ти питала: «Чому ваші, бабцю, пиріжки рівненькі, кругленькі, а в мене — худі й довгі?». Я й казала: «Слово треба знати!». Слово, дитинко, велике діло. Без примовки і вужа іззіж — нічого не буде. Обізвала я тоді свого Васюню Москвичем, і так прилипло до нього, що й синам передалося: Петро Москвич, Вітя Москвич...
Гляди ж, Світланко, на хлопців київських не дуже в’їдайся, бо, може, котрийсь із них — доля твоя!
А Васюню свого... Чи якогось дня інакше глянула на нього, чи так мало бути... Наче й не любила, не побивалася за ним, а дорожчої від нього людини і не було в мене, і не буде вже.
Ми ж одне до одного тільки так:
— Галочко!
— Васюню!
Жалів мене й любив не знати як. Усе хотів, щоб я в гарному ходила, на свято — щоб у кучерях! Як урізала якось пальця коло буряків — аж до медички бігав на пораду: «Що ж це їй, бідненькій, треба їсти, щоб тої кровлі, що вийшла, знов набралось?..».
А синочків же наших (батька й дядька твого) як любив! Усе, бувало, до мене: «Галочко! Мабуть, ніхто своїх діток так не любить, як ми!» — «Всі, Васюню, люблять, аякже!», — відповідаю.
Ну, та як тих діток не любити? Вже на пенції в яслах кухаркою підробляла, то діти липли до мене, як мухи до меду:
— Бабо Галю, йдіть сюди!
Тільки прийду, а вони всі тут як тут. Я їм — казки (більше сама придумую). Вони мені віночків на руки-ноги поначіплюють, косичок на голові понаплітають, з реп’яхів ґудзиків понавішують!..
— Галино Іванівно! — виховательки до мене. — Чому вони вас так слухаються? Чим ви їх берете?
— А чим? Нічим, — кажу. — Просто милі вони: як і свої, так і чужі.
Якби ж такого тобі, Світланко, чоловіка, як мій Васюня!..
ВСТИГНУТИ б із черешнями до серіалу. Чи дивишся, Світланко, «Марію-Селесту»? Я тільки від «Селести» до «Селести» й живу! Так уже за неї переживаю!.. Мені, признатись, і Піранії шкода: як вона може бути доброю, коли ні їдна душа в світі її не любить? Обізви чоловіка свинею, він і зарохкає! Он я і поросятко наше ніколи свинею не кликала: все Букетик до нього та Букетик! А Сантьяго? Як же він Марію любить, як страждає!..
Оце б хоч такого тобі чоловіка, якщо вже другий Васюня не трапиться!..
Ох, і сумно мені за ним, ох, і тяжко! Ні-ні, не плачу! Знаю, що ти моїх сліз не хочеш! Собачатко привезла в гостинець: «Щоб ви за дідусем не так побивались!». А що ж із тим собачам робитиму, як воно — кімнатне? Наступить стара баба на нього десь у темних сінях — та й по всьому! То я, дитинко, ув’язала Дунайчика біля комори на голубенький (бо ж «хлопчик»!) мотузочок та й маю коло хати сторожа!
Правда, сторож той не встеріг, коли алюмінієві каструлі з подвір’я покрали. О, якби старий Дунай жив, то злодіям би нетрохи штани полатав. А Дунайчик... Що ж він, дрібненький, може? Спасибі, хоч сам живим лишився. Мені, Світланко, і пес — рідна дитина. Та ще й коханою онучкою подарований!
Я журитися, ти знаєш, не люблю. Довгими зимовими вечорами сиджу — всі-всі пісні переспіваю. А як музика по радіо заграє — так би й пішла в танок! Не можу ногами, то хоч плечима та руками — ух-ух — підтанцьовую!
Все болить, а жити ж хочеться!..
От і дала раду черешням.
І діло зроблене, і з онучкою душу відвела!
Ти, може, боїшся: «Що про вас, бабцю, люди подумають? Серед білого дня самі з собою теревените?». 
А немає людей, Світланко! Три хаті спереду — всі виїхали. Чотири хаті ззаду — повимирали всі до ноги! Ніхто не почує баби й не обсміє!
То приїжджай, Світланко! Якраз варення поспіє. Черешня он теж тебе жде. І пиріжків удвох напечемо: гарненьких та бокастеньких!.. 

Марина ПАВЛЕНКО.
м. Умань Черкаської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2009 > Тема "Душі криниця"