Версiя для друку Обговорити в форумi

СИНИ ТВОЇ, РУСИ-УКРАЇНО

Діялося це 1684 року далеко від України.
Величезна армія турецького султана Ахмета II наближалася до Відня. Позаду на її шляху лишилися завойовані європейські міста. Така ж сумна доля чекала і столицю Австрії. Ось ворог уже взяв її в облогу. Великий розпач охопив нечисленних захисників Відня. Порятувати їх могли тільки союзники – німці та поляки, якби вони прийшли на допомогу. Але союзники не знають, що турецькі війська стоять під самими мурами Відня. Якби їм хтось передав таку звістку.
І тут до командуючого обороною міста прийшов вусатий чолов’яга у широчезних шароварах і з люлькою в зубах. Він сказав:
– Напишіть листа союзникам, і я віднесу його.
– Як же ти проберешся? Ворог кругом!
– Піду через турецький табір, я знаю їхню мову і видам себе за турка.
Це був український козак Юрій Кульчицький. На той час йому сповнилося сорок три роки. Походив він з-під міста Самбора на Львівщині. Закінчив там церковну школу і ще зовсім зеленим хлопцем подався на Січ. А там у походах і битвах швидко став бувалим у бувальцях козаком. В одному з походів йому не пощастило – потрапив до турків у полон. Але ця біда принесла Кульчицькому й одну користь: здібний бранець бездоганно вивчив турецьку мову. Згодом утік із неволі, і доля привела його до столиці Австрії, де він став купцем.
Довго не могли повірити австрійські воєначальники, що Кульчицький зможе пробратися через ворожий заслон. Але в них не було іншого виходу. Вручили сміливцеві листа й чекали, що з цього вийде.
А Юрій гукнув свого приятеля – теж колишнього козака і теж Юрія – на прізвище Михайлович. Перебралися вони на турків і темної ночі нечутно вислизнули з воріт міста. Аж тут почалася страшна гроза. Над ними ревіли громи, спалахували блискавиці, не вщухала злива. «Нічого, пане Юрку, – втішав приятеля Кульчицький, – не з глини ж ми, то й не розмокнемо». Михайлович теж був козаком не з останнього десятка, бо відповідав йому: «А я й не думаю, що розмокнемо, брате-товаришу, ходімо хутчій, доки блискавка нам світить». І тут вони побачили, що опинилися саме посеред ворожого табору. З усіх боків їх оточували шатра, в яких турки поховалися від грози.
Іншого разу козаки щось би таке утнули ворогові, позбиткувалися б з нього, але тут їм не до витівок – треба поспішати. Довго проблукали посеред грозової ночі, але так і не змогли вибратися за ворожий табір – такий він був великий. А тут і ранок зайнявся, і гроза скінчилася. Виглянуло сонце, виглянули турки з шатер і побачили двох Юріїв.
– Хто ви такі? – грізно запитали вони.
– Хіба не бачите? Чи вам повилазило? – сердито спитав Кульчицький. – Я – турецький купець, а це – мій слуга. Чи, може, ви подумали, що ми – козаки? Буває таке з переляку... Та що це я з вами розбалакую! Ніколи нам, бо треба провізію привезти для війська. Таку орду, як ваша, нагодувати, гадаєте, просто? Жерете, як бегемоти! І куди воно в вас дівається?!
Отак по-турецькому Кульчицький приговорював на ходу, і вони вже й з табору виходили. А турки плелися за ними та все прихвалювали купця і слугу: от молодці – про військо дбають. Коли це двох Юріїв перестрів один із високих начальників. Ага в них називається. Вмовив їх кави на дорогу випити.
Випили вони в його шатрі кави, обсохли, подякували та й рушили далі. Турки сказали, що ждатимуть їх із нетерпінням, бо хоч і війна, а їсти все одно хочеться.
Два Юрії ішли та йшли по австрійській землі, потім Дунай перепливли і прибули нарешті туди, куди їм було треба. А там прочитали листа, швидко зібрали війська і рушили до Відня, щоб урятувати столицю від турків.
А Юрії на той час уже були у Відні. Заспокоїли його оборонців. «Треба тільки протриматися трохи», – сказали вони їм. І оборонці протрималися, аж доки з’явилася підмога. І під стінами Відня об’єднані війська німців, поляків та козацькі полки розгромили Ахмета II. Він сам замалим у полон не втрапив і довго потім у Туреччині згадував ту прикру історію, хоч йому зовсім не хотілося її згадувати.
Зібралися після перемоги найшанованіші люди Відня й запитали Кульчицького, як можуть вони нагородити сміливців. Михайлович захотів грошей, щоб будинок купити. Дали йому грошей.
– А мені нічого не треба, – сказав Кульчицький. – От хіба що віддайте всю каву, яку турки покинули з переляку в своєму таборі. Страх як люблю я каву, звик до неї в турецькому полоні.
Віддали йому гору мішків із кавовими зернами.
– Забирай, – кажуть, – вона нікому не потрібна. Бо хіба нормальна людина може таке пити?!
Кульчицький написав книгу про похід через турецький табір, і всі прочитали її. А ще він одкрив у Відні кав’ярню. І кожен, хто прочитав ту книгу, йшов до нього у кав’ярню, щоб побачити героя. Але не будеш же так просто сидіти й весь час тільки й дивитися на нього. Купували каву, кривилися, випльовували, але трохи й пили, аж сльози од тої гіркоти їм з очей текли.
І тоді Кульчицький пожалів своїх відвідувачів, став кидати в каву цукор. Тепер ніхто не кривився, всі пили її з задоволенням. І цей рецепт у нього перехопила вся Європа і ще й до сьогодні готує каву саме за ним. От шкода тільки, що забули назвати: «Кава по-кульчицькому».
Хороброго козака віденці запам’ятали не тільки героєм, рятівником свого міста. Він лишився для них і першим віденським кав’ярником. Коли Кульчицький помер, уся столиця Австрії ховала його з великими почестями.
І всі були у великій жалобі. А потім на одній із вулиць встановили йому пам’ятник. Вусатий, убраний у турецьку одіж козарлюга наливає з кавника у філіжанку той напій, до якого він привчив віденців після перемоги над ворогом. А під ногами в бронзового Кульчицького – пощерблені ятагани й потоптані турецькі знамена...

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2009 > Тема ""Джерельце""