Версiя для друку Обговорити в форумi

ТЕРИТОРІЯ ДУМКИ, ТЕРИТОРІЯ СВОБОДИ

Ізнову прийшло до львів’ян свято! Традиційний уже Форум видавців вкотре наблизив нас усіх до Європи. Хай лише трішки, на один тільки крок… Але цей крок надто очевидний, аби його не відчути.
Європа це, перш за все, свобода. Розмаїття ідей і свобода вибору витворили тут, на Форумі, якусь особливу, неповторну ауру. В її полоні враз опинялися тисячі, десятки тисяч людей, які приходили на Форум. І якщо в повсякденному житті львів’ян «совковості» все ще більше, ніж європейськості, то на Форумі було навпаки. Європа якимось дивовижним чином наближалася до нас.
Щоб не бути голослівним, наведу деякі приклади. Уявіть собі, як може почуватися львів’янин, у якого раптом з’являється вибір. Скажімо, можна піти на виставку: «Подорожуючі літери. Сучасна литовська каліграфія і типографіка». Акція проводиться за сприяння посольства Литовської Республіки в Україні. Місце проведення – музей Ідей
(є вже, бачте, і такий у Львові!).
Або: прес-конференція учасників Українсько-швейцарського поетичного туру «Культпохід 2х2»: Юрій Андрухович, Сергій Жадан (Україна), Педро Ленц, Рафаель Урвайдер (Швейцарія). Місце проведення конференції – книгарня «Є», проспект Свободи, 7.
Можна собі вибрати і «літературний дует» Сави Дам’янова (Сербія) та Юрія Виничука (Україна). Це за іншою адресою – пл. Генерала Григоренка, 5…
Для бажаючих – презентація альбому «Харківська пейзажна школа». Це на Свободи, 20. Ніби все поряд, в центрі міста, але побігати треба. Тому в ці дні на вулицях Львова було особливо гамірно. Я назвав лише деякі акції, але не згадав про нові книги. А їх за останній рік з’явилося дуже багато! Прикро, що купівельна спроможність громадян трохи зменшилася внаслідок кризи, та все ж купували багато. Серед покупців було багато молоді.

ФОРУМ – ЦЕ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, СПІЛКУВАННЯ

Припускаю, що кількість приїжджих цього разу була меншою. Раніше я зустрічав людей із Житомира, Луцька, Хмельницького, Вінниці, Черкас… Їхали просто, щоб купити цікаві книги. Мабуть, тепер багатьом не дозволив приїхати… порожній гаманець. Але якщо говорити не про звичайних громадян, а про видавців, то вони їхали звідусіль: і з Одеси, і з Донецька, і з Харкова, і з Криму. Адже Форум – це нові можливості реалізації продукції, криза тут нічого не змінила. Звернув увагу, що південно-східні видавництва випускають чимало книг українською мовою. Винятком є хіба що Крим.
Зайвим доказом того, що «світличани» є скоріше авангардом суспільства, аніж ар’єргардом, була їхня висока присутність на Форумі. Ось зустрілися і про щось жваво розмовляють головний геолог «Укрнафтогазінвесту» Володимир Іванишин і професор, доктор фізико-математичних наук Роман Пляцко. Бачу, як схилився над стендом і уважно вивчає нові книги відомий історик Ярослав Дашкевич… Того ж дня зустрів Ларису Боратинець з Бродів, а наступного – Петра Коваля з Дніпропетровська. Всі вони – наші давні передплатники, читачі і популяризатори. Звичайно ж, приємною була зустріч і з Людмилою Таран, нашою київською кореспонденткою, і з багатьма іншими читачами. Приємно, що газету знають в усіх регіонах України. Виявляється, у важкі для «Світлиці» часи її передплачував головний редактор «Кур’єру Кривбасу» Григорій Гусейнов – цього разу я вперше з ним зустрівся, тоді як дві попередні поїздки до Кривого Рогу виявилися невдалими – редактор був у від’їзді. Отже, Форум – це додаткові комунікаційні можливості. Вони є надзвичайно високими – дай Бог, щоб серце витримало таку дозу позитивних емоцій! Інколи життя треба прожити, щоб мати стільки друзів, а тут за три-чотири дні стільки нових знайомств! А оскільки публіка зібралася освічена, то при бажанні можна скласти уявлення про будь-який регіон України, – достатньо звичайного щирого спілкування між людьми.
Ніколи не думав, що стаття «Як об’єднати чотири України?» («КС» від 17.07.09) викличе такий резонанс. Дніпропетровець Петро Коваль телефонував ще з дому, а потім вже з Гуцульщини, домовляючись про зустріч і висловлюючи бажання обговорити цю статтю. Виявляється, читав її і молодий січеславський письменник Дмитро Бондаренко. Нашу газету він купив у Євпаторії, де відпочивав у липні. А тепер ділиться своїми враженнями:
– Статтю «Як об’єднати чотири України?» прочитав з великим інтересом. Добре, що є такий свіжий погляд на проблему. А головне, що він незаангажований. Тобто, стаття написана не з точки зору якогось одного регіону, а досить об’єктивно. Будь-яку серйозну українську проблему треба вивчати, докопуватися до істини, до самої суті… А ми частенько любимо спрощувати. Є точка зору, що відкриття українських шкіл у нашому регіоні швидко вирішить мовну проблему. А я ось помітив іншу тенденцію, – коли побував із презентацією своїх книг у багатьох школах Дніпропетровська. Коли виступав у російських школах, то до мене всі зверталися українською. Адже я – український автор, а вони – лояльні громадяни України, які мають можливість здобувати освіту рідною російською мовою… Дивно, що в українських школах я не помітив такого шанобливого ставлення до української мови. Формально українських шкіл у нас 2/3, тоді як російських лише третина. В українських – вчитель може дозволити собі відразу перейти на російську після уроку. Часто й під час уроків панує «двомовність»… Учні звикли, що до вчителя можна говорити і так, і так. Тому й для мене не робили винятку. Отже, нав’язування мови точно нічого не дає, навіть може бути внутрішній спротив. І це при тому, що батьки самі вибирали українські школи, адже хочуть, щоб діти знали державну мову. Проте, одна справа – батьки, а інша справа – діти… Очевидно, цим ми і відрізняємось від центральної України – зросійщеність регіону на порядок вища.
Звичайно, є і в Дніпропетровську школи по-справжньому українські. Скажімо, в передмістях, де мова ще не так давно звучала, а школи були українськими навіть у радянський період. А ще є елітарні ліцеї, хоч їх і небагато... А коли школа донедавна була російською, то української там як слід не знають навіть вчителі. Якщо русист перекваліфікувався під тиском обставин в українського мовника, то чи зможе він прищепити любов до українського слова? Не певен…
Отже, все треба ретельно вивчати, аналізувати. Не є безнадійними ні «махновська», ні «совіцька» України. Музиканти з відомої групи «Тік» розповідали, що найтепліше їх приймали саме в Криму! Три рази «на біс» викликали!
Коли я ходив вулицями Ялти, Алушти, Євпаторії, то чув українську мову частіше, ніж у рідному Дніпропетровську. Інколи відпочиваючі і до мене зверталися українською, коли хотіли щось запитати. Причому, це були вихідці із центральних областей, а не галичани.
Отже, в кожному регіоні є свої «плюси» і «мінуси», їх треба знати.
І добре, що «Кримська світлиця» порушує цю тему.
* * *
Це я навів точку зору дніпропетровця. Стільки ж інформації дарувала кожна нова зустріч.

ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ…

Вибачте, що мало розповідаю про нові книги. Цьому довелося б присвятити кілька номерів газети. Краще розповім про найважливіші зустрічі. На мій погляд, найцікавішою була дискусія: «Чи потрібна європейцям свобода?». У ній брали участь Оксана Пахльовська (дочка Ліни Костенко), Олексій Цвєтков (Росія), Егідіюс Алєксандравічюс (Литва), Адам Міхнік (Польща). На жаль, не зміг потрапити на цю зустріч, треба було займати місця заздалегідь… Кажуть, що найцікавішим був виступ Адама Міхніка – великого прихильника євроінтеграції України. Ті, кому пощастило його слухати, були у захваті.
Звичайно, хотілося б послухати лекцію Максима Кронґауза, автора бестселера «Російська мова на межі нервового зриву». Але і це не вдалося. Зате вчасно потрапив на презентацію книги Оксани Пахльовської «Ave, Europa!».
Наш читач з Ялти, відомий бандурист Остап Кіндрачук також прибув на Форум. Ми зустрілися з ним напередодні, і ялтинець подарував мені газету «День» за 9 вересня 2009 року. Радив почитати статтю Оксани Пахльовської «Міжнародний контекст української проблематики». Звичайно, це було додатковим поштовхом, я просто не міг пропустити презентацію. У своєму виступі Оксана Пахльовська в основному повторила тези, викладені у статті. Дещо я зацитую: «Росія не лише втратила весь центр Європи. Росія втратила Балкани. Для російської ментальності це крах усієї міфологічної схеми «братерства православних народів», які чомусь конче мають протистояти світові західного християнства. (…) Росія втратила не лише Болгарію – вона втрачає Сербію, яка донедавна поводилася на Балканах як така собі міні-Росія, з відповідними геноцидами і депортаціями. Але тепер Сербія прямує не лише до ЄС, але й до НАТО…»
«Якщо на вступ до Європи вишикувалася черга, то від Росії тікають усі. Росія не може чекати на добровільні альянси – її останнім аргументом залишається «принуждение к дружбе». І чим більше фантомних «республік», породжених фантомними болями, тим більш нестабільна Росія внутрішньо, політично і культурно…»
«Україна не розділена на різні некомунікабельні між собою компоненти, як Росія. Наше суспільство розділене всього лише на дві некомунікабельні реальності: потенційно європейська Україна та Україна пострадянська, або ж євразійська. Ця остання частина суспільства, звичайно, є вкрай агресивною і небезпечною для європейських перспектив України, але вона відмиратиме в силу своєї цілковитої неспроможності відповідати викликам сучасного світу…»
«Українська інтелігенція фактично розділена на три групи. Одна частина захищає ідею Європи, але в суто риторичних термінах. Друга частина вважає, що взагалі майбутнє України – не з Європою і не з Росією, а «у себе», в якійсь туманній цивілізаційній ніші – це проект неможливий для реалізації, але він чудово працює на іншу «роззброюючу» ідеологію – ідеологію «багатовекторності». І лише невеличка частина інтелігенції має достатній культурний і навіть інституційний досвід для розбудови «європейського шляху» України…»
Зазначу, що Оксана Пахльовська є професором українських студій Римського національного університету «Ла Сап’єнца». Вона добре знає, що таке Європа. І болісно переживає те, що Україна нічого не робить для реалізації свого «проєвропейського» курсу: «За всі роки незалежності в українські амбасади надсилали послами відповідальних, компетентних людей лише в країни, які вважалися особливо важливими, – скажімо, США чи Ізраїль. Країни Європи – за рідкісними винятками! – вочевидь, важливими не вважалися, оскільки в цих країнах нерідко український дипкорпус складався (і часто сьогодні складається) з випадкових, а відтак і бездіяльних людей, для яких дипломатична місія становить свого роду канікули тривалістю в кілька років…».
Схоже, що це твердження відповідає істинному стану речей. В усякому випадку, Остап Кіндрачук своїми розповідями про закордоння підтвердив слова Оксани Пахльовської:
– Скільки гарних, здорових, розумних українців я бачив у Німеччині! Враження таке, що весь цвіт України опинився там… Але діти їхні вже не розмовляють українською! Втрачене покоління… І думається: якщо вже ми не можемо забезпечити їх робочими місцями в Україні, то невже так складно забезпечити збереження їхньої національної ідентичності? Адже інші діаспори не втрачають її ось так, відразу…
Присутність інших націй у тій чи іншій країні якось відчувається. Так чи інакше відбувається ознайомлення з їхньою національною культурою. Мені було дивно, що німці нічого не знають про Україну. Коли грав на бандурі на вулицях німецьких міст, то помітив, що німці, побачивши мене, чомусь відразу переходять на інший бік вулиці. Видно, я їм здавався надто екзотичною фігурою… Одного разу почув як перехожі тихо сказали: «Арабіше шейх!» («арабський шейх»).
Так ось у чому справа! Ну, тоді німці справді погано знають географію, принаймні Східна Європа для них – «terra incognita». Якщо одного разу німці не змогли відрізнити козака від арабського шейха, то хтось після того назвав Остапа ще й «російським царем». А на бандуру, усі як один, казали: «баляляйка»…
Хіба це не підтверджує слова Оксани Пахльовської, що Україна зовсім не дбає про те, щоб її знали в Європі? Думаю, підтверджує. То що ж робити? Поки політики і дипломати ламають собі над цим голову, народ (у особі поки що одного Остапа Кіндрачука) активно і досить ефективно працює. Кримчанин додумався видрукувати спеціальну листівку німецькою мовою, яку завжди закріплює на підставці так, щоб усі бачили. Вказав, що він «кримчанин», «козак», «бандурист». Наголосив, що в репертуарі 150 пісень, і що інструмент зветься бандурою. Ця маленька інновація принесла плоди. Пунктуальні німці відразу взяли всю інформацію до відома. Тепер уже перехожі віталися з кримчанином дуже приязно: «Ґутен таґ, гер козак!» («Доброго дня, пане козак!»).
Але це ще не все. Нещодавно загальнонімецька газета «Bild am Sonntag» («Дзеркало тижня») помістила велику статтю: «Німеччино, це твоє обличчя». Було багато фотографій, серед них, як не дивно, і фото… Остапа Кіндрачука! Це ще одне підтвердження ефективності роботи відомого бандуриста і нашого вірного «світличанина» за кордоном. У Польщі, яку пан Кіндрачук давно «освоїв», ніхто б його «арабським шейхом» не назвав; він там став невід’ємною частинкою культурного ландшафту. Навіть у японському туристичному путівнику по СНД знайшлося місце для Остапа! Тож було б закономірним, аби плануючи свої витрати, Міністерство закордонних справ частину коштів виділяло і для Остапа Кіндрачука. Бо якщо до Польщі і Німеччини він добратися може, то до Португалії, Іспанії, Канади, США – уже ні. І це прикро, бо працює він ефективніше, ніж будь-хто з дипломатів. Тому його присутність у країнах з потужною українською діаспорою була б не зайвою. Ми ж пам’ятаємо прислів’я: «Вода камінь точить»…
До речі, згадка про Остапа – це ще один аргумент на користь Європи. Бо ми пам’ятаємо, що зробив з бандуристами Сталін.

«ЇЇ ТЕКСТ ЗАВЖДИ ЧЕСНИЙ І НАПРУЖЕНИЙ ЯК СТРУНА!»

Звичайно, ніяк не можна було пропустити зустріч із нашою Людмилою Таран! Вона презентувала свою книгу «Дзеркало єдинорога». Присутній на Форумі Михайло Слабошпицький пригадав як тридцять років тому пропонував їй переходити на прозу. Людмила тоді казала: «Ніколи! Я – поетеса». До речі, коли він написав Людмилі свого першого листа, даючи оцінку її поетичним творам, майбутня кореспондентка «Кримської світлиці» була ще в 10-му класі…
Можете собі уявити, наскільки теплими були зустрічі на Форумі, адже описана мною ситуація була не унікальною. Українська за духом інтелігенція 30 років тому була не дуже багаточисельною. Люди знали одне одного! Тому чи з кризою, чи без неї, але українці на Форум їздитимуть. Бо це – чи не єдина нагода поспілкуватися; належність до різних регіонів у ці дні не має значення.
Приблизно із чверть століття тому білоруські філологи радили мені познайомитись із Наталкою Білоцерківець. Мабуть, читали її вірші й високо оцінили як поетесу. Ніби й недавно це було, а вже стільки років позаду… Але Наталка прийшла на презентацію роману «Дзеркало єдинорога», і я, звичайно, скористався цією щасливою нагодою, познайомився. А заодно передав їй книжечку віршів нашої кримчанки Олі Смольницької «Ангел ночі». Нехай кияни знають, що й Крим має великі потенційні можливості! У сенсі української літератури. Адже тут починають писати не лише приїжджі поети (сформовані у більш «сприятливих» регіонах материкової України), але й корінні, кримські. Пробиваються, мов ті проліски…
До речі, на презентацію прийшов і головний редактор «Кур’єру Кривбасу» Григорій Гусейнов. Виявляється, він також друкував твори Людмили Таран у своєму часописі. Приємно було почути і його високу оцінку:
– Її тексти ніколи не бувають фальшивими… Кожен її текст чесний і напружений, як струна!
* * *
Потім була зустріч із литовським поетом Антанасом Йонінасом. Тепер уже сама Людмила Таран розповідала про його творчість. Може, тому, що була зустріч із литовцем, я пригадав вірш Людмили «Чому я так люблю Литву?». Років двадцять тому я вивчив його напам’ять. А потім неодноразово читав, коли організовувалися литовські товариства у Києві та Львові. З Антанасом Йонінасом я не був знайомий особисто, але чув це ім’я. Саме завдяки українській поетесі Наталці Білоцерківець! Ось бачите… Як нас мало… Але й такими невеличкими силами творилася література. І що найцікавіше – навіть цієї жменьки людей виявилося достатньо, аби потім повести Україну вслід за Литвою!
* * *
Незабутньою була зустріч і з латиським поетом Кнутом Скуєнієксом. Колишній політв’язень, він добре вивчив українську мову. Запам’ятав його виступ по телебаченню – з того часу минуло років 15, якщо не більше… Швидкоплинність часу завжди викликає легкий сум… Але мусимо з тим якось жити. Латиський поет читав свої вірші, розповідав про життя у Латвії, відповідав на запитання присутніх. Дуже імпозантний цей Кнут Скуєнієкс, справжній латиш і справжній європеєць! Приємною була його увага до української культури; любов до України відчувалася в усьому – в кожному жесті, у кожному слові…
І тоді я не витримав. Розповів про те, як у 1982 році, працюючи в красноярській тайзі, вчив твори Яніса Райніса в оригіналі. Мало того, деякі вірші латиського класика я вчив не лише його рідною мовою, але й литовською, польською, білоруською… Глуха гірська тайга (відроги Саянського хребта), не так вже й далеко живуть старовіри Ликови, – саме тоді відомий журналіст Василь Пєсков розшукав їх, – а латиська мова звучить з вуст українця… Наше життя складне і багатогранне. Його важко впихнути в якусь примітивну схему. Пєсков написав свій «Тайговий тупик» відразу ж, а я 27 років чекав, поки з’явиться можливість розповісти про тайгові «райнісівські читання» симпатичному Кнуту Скуєнієксу… Ми були рівними в радянській імперії, але росіяни були трохи «рівнішими», ніж латиші та українці. Їм нічого не заборонялося, а ми вимушені були чекати свого часу. Розчулений Кнут Скуєнієкс сказав, що саме через цю обставину українці здаються латишам ріднішими, ніж росіяни. «Це було завжди, – сказав поет. – Але зараз особливо. Ми думаємо про Україну, вболіваємо за її долю не менше, ніж за долю Латвії. Повірте, це правда!».
Звичайно, саме такі зустрічі роблять Форум справжнім інтелектуальним святом.

ДОЛУЧЕННЯ ПІВДЕННОГО СХОДУ

Свою точку зору на статтю «Як об’єднати чотири України?» висловили історик Євген Чернецький та директор видавництва «Яніна» Олександр Пшонківський. Обидва вони з Київщини, з Білої Церкви. Добре знають мого брата Леоніда (також «світличанина»), який у їхньому видавництві видав свою першу краєзнавчу книгу «Коли Тараща була молодою». Знають білоцерківці і релігієзнавця Віталія Неробу, про якого я згадував у статті «Відсоток патріотів у нас не менший, ніж у православних» («КС» від 7.08.2009). Це ще один аргумент на користь того, що нас – «національно стурбованих» не так вже й багато, тому майже всі одне одного знають.
Білоцерківці погодилися з тим, що не можна замикатися на своїх «хуторах», і небайдужі українці з «бандерівської», «петлюрівської», «махновської» і «совіцької» Україн повинні між собою активно контактувати.
– Проблема об’єднання чотирьох Україн буде вирішуватися довго, – вважає Євген Чернецький, автор книги «Правобережна шляхта за російського панування», – але це не означає, що треба чекати з моря погоди. Треба не лише контактувати, але й активно підтримувати тих подвижників, які працюють в умовах Півдня і Сходу.
…Істинність цих слів підтверджував великий напис на зеленому паркані в центрі міста: «Слава герою Максу Чайке!».
Він з’явився під час Форуму, раніше я його не бачив… Не виключаю, що авторами його є російськомовні одесити, які не можуть забути «свого одеського Георгія Гонгадзе» і у такий спосіб нагадують львів’янам про подвиг свого земляка. Не зайве це нагадування. Енергетично Львів міг би підтримувати Південь; далеко не всі люди тут «задіяні». Проте, чомусь саме «східняки» та «південці» показують зразки подвижництва. Ось я згадав про Остапа Кіндрачука. Але й інший наш «світличанин» – Петро Коваль з Дніпропетровська – також, виявляється, має потяг до мандрівок. Нещодавно повернувся з Гуцульщини, а перед тим майже місяць їздив по Росії, робив «розвідку боєм»… Поділився і зі мною своїми невеселими роздумами:
– Побував я у центральних областях Росії, а потім вирушив на північ, за Москву.
І скрізь одне й те саме… Претензії до України, мовляв, чому відділилися, а ще отой їхній шовінізм… В одному місті мені дорікали: як ми посміли закрити російську школу в Новограді-Волинському? А я й відповідаю: «А такі ми вже є, капосні… Як тільки ви відкриваєте одну українську у себе, то ми негайно закриваємо одну російську в Україні. Чим більше ви відриєте наших шкіл у Росії, тим менше залишиться ваших в Україні…». Такої відповіді вони не чекали, звичайно. Мою іронію зрозуміли і відчепилися. Але коли я казав росіянам, що їм варто було б займатися не Кримом, а своїм Далеким Сходом, бо звідти їх можуть витіснити китайці, то відповідали вони однаково: «Не вытеснят. А то мы весь мир взорвем на хрен…». Спочатку я почув цю відповідь від бомжа, а потім від полковника у відставці. Останню фразу він повторив слово в слово…
* * *
Подальша інформація співзвучна з тим, що розповів нам про Росію сімферополець Петро Вольвач. Я думаю, це добре, що наші «світличани» багато їздять… Тому що привозять достовірну, неупереджену інформацію.
Колись я писав, що і у «перекотиполя» є свої позитивні сторони. Як кров пульсує в жилах, збагачуючи наші клітини киснем, так і українці з чотирьох Україн повинні досконало вивчити всі регіони, всі закутки нашої Вітчизни. Завдяки непосидючому Петрові Ковалю я познайомився з молодим криворіжцем Романом Клименком. Тепер він навчається у Львівському університеті на факультеті журналістики. Прибіг до пам’ятника Шевченку задоволений, оскільки побував на Форумі і купив книгу Дмитра Павличка «Поклик». Та ще й трохи поспілкувався з відомим поетом…
Про «Кримську світлицю» Роман почув уперше, але сказав, що із задоволенням контактуватиме із львівським корпунктом. Ось вам і механізми спілкування «чотирьох Україн». Звичайно ж, Форум дуже сприяє новим знайомствам. Жменьці людей, які його щороку організовують, треба вже урядові нагороди давати!
* * *
Може, й прикро, що я не встиг розповісти бодай про два-три десятки книг. Але, по-перше, це зайняло б дуже багато місця, по-друге, така кількість – це лише крапля в морі! Пишуть у нас багато і читаємо ми багато. Професор Ярослав Грицак, виступаючи на Форумі, навів слова якогось російського емігранта: «Нації – це племена, які багато читають». Кожен, хто побував на Форумі, міг би підтвердити прописну істину: українці читають багато! Отже, ми – читаюче плем’я, тобто нація.
Прикро, що ми, такі розумні, допустили послаблення колись такої могутньої економіки України. Їздимо на заробітки… Не виховуємо своїх дітей, довіривши їх бабусям. А то й зовсім народжуємо їх на чужині… Про це багато розповідав Остап Кіндрачук. Хочеться вірити, що не всі вони будуть втрачені для України. Бо я був свідком того, як одна заробітчанська родина попросила в Остапа дозволу зняти його на відео. Самі вони з Рівненщини, але вже вісім років живуть в Італії. Додому поки що не збираються, кажуть, що в Україні стільки не заробиш. І все ж потягнулися серцем до бандури! Я був зворушений... А ще приємно вражений відкриттям: навіть представник Криму (тобто «совіцької України») може бути духовним «спонсором» для рівненчан! Це ще один аргумент на користь активних контактів. Ці чотири дні у вересні значили для львів’ян і приїжджих дуже багато. Це був маленький ковток справжньої свободи… Розуміючи це, з нетерпінням чекатимемо наступного Форуму.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Урок української"